У липні 1830 р. вибухнула революція у Франції, яка викликала ланцюгову реакцію. З кінцем серпня спалахнула революція у Бельгії, що була тоді у складі Голландії, внаслідок якої Бельгія проголосила 4 жовтня 1830 р. свою незалежність. Це було очевидним порушенням Священного договору від 1815 р. і цар Микола І, стоючи на сторожі того договору, наказав польській армії готуватися до походу на Бельгію, щоб задушити революцію. Але поляки, побачивши, що революції закінчилися успішно у Франції, Бельгії і, розраховуючи на французьку допомогу, самі розпочали повстання проти Росії. Вони 29 листопада прогнали з Варшави царського намісника великого князя Костянтина й намагалися вести переговори з царем, щоб дістати більші політичні права для Варшавського князівства. Але цар відмовився від будь-яких переговорів з повстанцями і заявив, що Польща має тільки дві можливості до вибору: безумовна капітуляція або знищення. У відповідь на те польські революціонери, захопивши владу, проголосили, що династія Романових перестала володіти Польщею, й розпочали боротьбу. Провідники польського повстання у Варшаві хотіли притягнути на свій бік селянські маси й тому вимагали, щоб дідичі принаймні пообіцяли відпродати селянам частину землі, але польські магнати на це не погодилися. На допомогу повстанцям у Варшаві виступили й озброєні польські шляхетські загони по цілій Правобережній Україні, й поміщики закликали своїх підданих селян воювати за Польщу. Положення було критичне, й тому 19 травня головнокомандувач російських військ, фельдмаршал Ф. Остен-Сакен, звернувся до селян Правобережної України з відозвою, в якій, між іншим, говорилося: "Не вірте їм (тобто польським повстанцям) і тих, які будуть намовляти і силувати до бунту, старайтеся схопити й доставити начальству. Ви вже ніколи не будете належати тим поміщикам, які повстануть проти законної влади"1. Отже, це був офіційний заклик до селян, щоб вони доносили на панів, які беруть участь у повстанні, або арештували їх самі й передавали російській владі. За це фельдмаршал Остен-Сакен обіцяв селянам, що їх звільнять від підданства збунтованих панів. Цю відозву читали в церквах, й українські селяни Київщини , Волині й Поділля, маючи досить панської сваволі, з ентузіязмом відгукнулися на цю відозву й виловлювали поміщиків і шляхту, заковували їх у дерев'яні колодки й віддавали до рук влади2. На Полтав-
щині й Чернігівщині для боротьби з поляками стали формувати козацькі полки: 6-го травня 1831 р. появився царський указ про формування вісьмох кінних полків українського (офіційно — малоросійського) козацтва по тисячу козаків у кожному полку. Козакам знову обіцяно поворот до військової козацької служби. Козаки-ріль-ники з радістю готувалися до війни, українське дворянство закупило їм своїм коштом коней з упряжжю й вибрало комендантів з резервних офіцерів. Через шість тижнів це добровільне військо вже було в поході з Чернігова до Польського Королівства1. У міжчасі московські війська розгромили польські шляхетські загони й повстання на Правобережжі було задушене. У Польщі велику поразку потерпіли повстанці у битві під Остро-ленкою 26 травня 1831 p., що відкрила російським військам шлях на Варшаву, де також не було одностайності між різними політичними фракціями. Російські війська 8 вересня під командуванням ген. Івана Паскевича штурмом взяли Варшаву й повстання закінчилося невдачею. Польща як окреме королівство перестала існу- ' Ч| вати. Загалом на Правобережжі повстання тривало від 15 квітня до 12 червня 1831 р. й охопило вісім окремих регіонів. Придушивши його, уряд жорстоко розправився з повстанцями. І не тільки з ними. Наприклад, пензенський полк, розігнавши повстанців коло Овруча на Поліссі, зайняв місто без бою і замість доганяти повстанців, солдати ловили кожного стрічного, навіть невинних, і кидали до тюрми. При тому не обминули й уніятського василіянського монастиря — вдершись до келій, схопили сімох монахів-василіян, трьох домініканців і били їх прикладами й нагаями. Одного важко хворого василіянина порубали шаблями, а іншого старого монаха, який заледве на ногах тримався, кинули по сходах, на яких він і забився2. У пошуках за повстанцями арештували винних і невинних, кидали їх до тюрем і засилали в Сибір, або відправляли в солдати. Крім того, у панів-повстанців конфіскували маєтки. Задушивши польське повстання, уряд не додержав обіцянок Остен-Сакена й не звільнив з підданства тих селян, які допомагали викривати й поборювати польських повстанців. Частина поміщиків не була скомпрометована і їх не зачіпали, іншим вдалося вийти сухими із тієї афери, а деяким прощено провини й усі вони затримали свої маєтки разом з кріпаками. Маєтки деяких засуджених за участь у повстанні перебрали родичі або конфіскувала держава й віддавала їх в оренду здебільшого таки польським шляхти-
1 Семевстії В. Крестьянский вопрос в России в XVIII и первой половине XIX века.— Санкт-Петербург, 1888.- Т. 2.- С. 483. 2 Лавров П.А. Українське селянство і польське повстання 1830-1831 pp. на Правобе режній Україні // Записки Історичного факультету Львівського Державного універ ситету ім. їв. Франка.— Львів, 1940.— Т. 1.— С 97-98. 102
1 МаксимовичМ, Собрание сочинений.— Киев, 1876.— Т. 1: Отдел исторический.— С. 826. 2 Z pism ksi§dza Jana Sierociaskiego // Przeglqd wschodni.— Warszawa, 1991.— Rok 1.— Zesz. 1.- S. 177. 103
чам. "Власники як і орендарі, використовуючи свої знайомства чи родинні зв'язки в урядових колах, металися тим селянам, які послухали закликів Остен-Сакена й співпрацювали з урядом, а не з панами, й допомагали душити повстання. Уряд зовсім не захистив їх від помсти панів. Становище селян стало ще гіршим, як воно було перед повстанням і вони, стероризовані й позбавлені будь-якого захисту органів царської влади, втікали на південь України, в Херсонську й Таврійську губернії"1. Прикро закінчилася й історія з козацькими полками, яких генерал-губернатор князь Микола Рєпнін не відпустив додому, але держав при собі, опікувався ними і муштрував та ще й залюбки слухав їхніх пісень. Рєпнін був одружений з онукою останнього гетьмана Кирила Розумовського і як генерал-губернатор придбав собі великі симпатії в Україні. Він бачив тяжкий стан українського селянства й окремим листом звертався до Миколи І, вказуючи ті кривди. Це викликало підозріння в урядових колах, де "уважали його мало не сепаратистом. Тому що він не розпускав козацьких полків, на нього зроблено донос цареві, що ніби він хоче зробитися гетьманом"2. Побоюючись українського сепаратизму, російський уряд не довіряв українцям і вкінці Рєпніна арештували. Після того Малоросійську губернію скасовано, а замість неї залишено Чернігівську й Полтавську губернії. Новосформовані козацькі полки, як ненадійні, частинно переведено на службу в російські регулярні полки, а частину відправлено поза межі України. Повернути назад у рідні сторони тим козакам не дозволено, а коли вони запротестували, їх за те жорстоко покарали прогнанням через "зелену вулицю". В часі тієї екзекуції кілька десятків з них під різками загинуло. Остаточно ціла організація козацьких полків видалася грандіозною провокацією3. Тих козаків, що залишилися на Кавказі, уряд щедро наділив землею і так серед Терського війська постали українські козацькі станиці4. Хоча західні країни Франція, Німеччина й Англія симпатизували Польщі в її боротьбі, але на допомогу ніхто не пішов, як і не став в обороні їх прав, коли цар Микола І скасував доволі ліберальну конституцію Польщі й запровадив режим твердої руки, залишивши лише деякі незначні права в адміністрації. Треба зазначити, що ставлення російського уряду до польських повстанців було лагіднішим, ніж до декабристів, хоч поляки виступали зі зброєю в 1 Лавров ПА. Українське селянство і польське повстання 1830-1831 pp. на Правобе режній Україні.— С 108. 2 Антонович В. Коротка історія козаччини.— 2-ге вид.— Коломия, [1912].— С. 227. 5 Дорошенко Д. Нарис історії України.- Мюнхен, 1966.- Т. 2.- С 276. 4 Там же.
руках, а декабристи фактично тільки обмірковували план повстання1. Правда, уряд конфіскував маєтки польських повстанців і передав їх родичам, або здавав в оренду. Багато повстанців перейшли кордони Австрії до Галичини або до Прусії, рятуючись від московських переслідувань і заслання на Сибір, і більшість з них, 5-7 тис, опинилися у Франції, де вони створили міцний революційний гурт2. Повстання мало свої наслідки і в Україні. Польська аристократія, що залишилася з часів польського володіння на Правобережжі, відгукнулася позитивно на це повстання та ще й заохочувала українські селянські маси голоситися до польського війська, щоб відбудувати Польщу й на українських землях. Польські шляхетські загони організувалися по цілій Правобережній Україні, яких московські війська розбили щойно весною 1831 р. Тому що Ліцей у Крем'янці поляки перемінили на центр революційної діяльності, царський уряд закрив цю високу школу, яка своїм рівнем наближалася до Віленського Університету, а бібліотеку, що налічувала до 50 тисяч книжок, пізніше передано до відкритого в 1834 р. Київського Університету3. Так само уряд ліквідував ряд інших польських шкіл і на їх місце запроваджував російські школи, заведено російську мову в судах. На Правобережній Україні уряд конфіскував багато польських маєтків учасників повстання й роздав їх російським дворянам, забезпечуючи ними російське землеволодіння4. Щоб не допустити на майбутнє подібних випадків, російський уряд невпинно збільшував залоги війська в Україні, особливо на Правобережжі, а в самому Києві побудував фортецю. Для докладного контролю руху населення запроваджено обов'язкові паспорти.
Ви переглядаєте статтю (реферат): «Польське Листопадове повстання 1831 р.» з дисципліни «Нарис історії України»
