Продовження процесу інкорпорації України до складу Російської імперії
29 квітня 1722 р. сталося чергове обмеження автономії Гетьманату — було створено Малоросійську колегію. Вона вважалася вищою касаційною й фінансовою установою, створеною формально начебто для боротьби зі зловживаннями в українському судочинстві, незаконним відбиранням угідь у козаків, селян, міщан, примусами їх до «роботи» і покріпаченням. Фактично чиновники колегії наглядали за всією діяльністю гетьмана, генеральних, полкових і сотенних старшин. Президентом Першої Малоросійської колегії було призначено бригадира С. Ве-льямінова, якому підпорядковувались шість офіцерів та прокурор. У цивільних справах колегія підпорядковувалася Сенату, у військових — головнокомандувачу російською армією в Україні. Протест І. Скоропадського щодо неправомірності створення Малоросійської колегії Петро І проігнорував. Насправді колегії доручалося запровадження нових податків або відновлення колишніх, встановлення політичного нагляду в Україні. Фактично вона стала найвищою касаційною інституцією Гетьманщини, верховним фінансовим органом та контролюючою установою. Про-^рор колегії виконував поліцейські функції, зокрема, здійснював арешти підозрюваних у сепаратистській діяльності козаків, описував їхнє майно тощо. 20-ті роки XVIII ст. характеризувалися поглибленням соціальних протиріч в українському суспільстві, високим Рівнем зловживань з боку місцевої адміністрації. Служби ^•етьманщини виявилися неспроможними зупинити ці ^оцеси. Виховані в умовах хай недосконалої, але право-в01 атмосфери Речі Посполитої жителі Гетьманщини бо- 146 Ліквідація української державності наприкінці XVII — у XVIII ст. дВ лісно переживали типові для російського авторитаризму обмеження особистої свободи і недоторканості особи. Можливо, саме це, а не тільки бажання використати козаків як надійних розвідників, диверсантів, військову силу у війні з Туреччиною, примусили царизм дозволити в 1727 р. вибори гетьмана. У жовтні гетьманом Лівобережної України обрали Данила Апостола (1654—1734) — знавця фінансів, гнучкого політика, автономіста проро-сійської орієнтації. Свою діяльність він розпочав з прохання до царя про відновлення умов договору 1654 р., тобто номінального васалітету. Проте ні в його проханні, ні у відповіді царя не йшлося про визнання Гетьманату самостійною інституцією, а владні функції Генеральної козацької канцелярії дедалі більше переходили до окремих вельмож або центральних органів Російської імперії. І все ж гетьманська канцелярія мала право вирішувати прикордонні питання безпосередньо з Польщею та Кримом, хоча з дозволу царського резидента. Діяв Генеральний суд із шести старшин, у тому числі трьох російських офіцерів. Російські поміщики могли купувати землі в Україні, але за умови дотримання місцевих законів; їм заборонялося завозити сюди кріпаків з Росії. З 1728 р. в Глухові працювала Кодифікаційна комісія, яку очолив генеральний бунчужний Яків Лизогуб. За 15 років вона розробила документ під назвою «Права, за якими судиться малоросійський народ». У ньому налічувалась 351 стаття з 1716 пунктами. В його основу було покладено Литовські статути XVI ст., принципи хелм-ського, саксонського та українського звичаєвого права із судової практики. Він повинен був узаконити автономний статус та привілеї Гетьманату. Дванадцять років цей документ знаходився для розгляду в сенаті, а 1756 р. його віддали на доопрацювання гетьману Кирилу Розумов-ському. Проте й це не допомогло: у 1767 р. Катерина II відмовилась їх затвердити. До того ж у 1754 р. на території Російської імперії ліквідували внутрішні митниці, а ідею автономізму стали вважати проявом сепаратизму. Спираючись на підтримку багатьох старшин, Д. Апостол намагався викорінювати хабарництво, впорядкував земельні справи, провівши в 1729—1730 рр. генеральне слідство стосовно законності володіння маєтками. Він відділив державний і гетьманський скарби, але перший контролювали чиновники Росії, а в другому з двох генеральних підскарбіїв один був росіянином, щоб забезпечити й тут відповідний нагляд. Гетьман визначив розмір Продовження процесу інкорпорації України... 147 точного бюджету Гетьманату — 144 тис. крб. щорічно, причому більшість витрат покривалась за рахунок експортного мита (евекти). Д. Апостол створив у Глухові першу в Україні співочу школу, друкарню, на початку 1728 р. організував з'їзд українських купців. Загалом життя козацтва й селянства при ньому поліпшилось, стабільнішою стала політична ситуація, розквітла торгівля, було навіть підготовлено універсал про вільну торгівлю. Судочинство велося українською мовою. Проте царська адміністрація не могла миритися з тим, що ідеї автономії України у складі Росії домінували у свідомості переважної частини українських політиків. Водночас серед багатьох із них формувався своєрідний комплекс національно-політичної неповноцінності, схильність до компромісів, а не боротьби. Нижчі верстви українського суспільства ще мали певні ілюзії щодо месіанської місії російської влади, її здатності відновити соціальну справедливість, обмежити експлуататорські апетити старшини. Про це свідчить значна кількість чолобитних, поданих до Малоросійської колегії з приводу зловживань адміністрації та старшин. За таких умов на політичному просторі України окреслилися дві суспільне політичні течії: угодовська (колабораціоністська) і національно-автономічна. Соціально-економічна кон'юнктура сприяла посиленню впливу саме першого угруповання, яке змирилося з інкорпораційною політикою російського уряду. Кадрові переміщення, арешти опозиційне налаштованої старшини в середині 20-х років XVIII ст. остаточно приглушили опозиційну боротьбу козацької еліти проти інкорпоративних дій царату. Автономісти, сподіваючись на відновлення української державності, гетьманського правління, усвідомлювали, що це можливо лише шляхом збройної боротьби, а не компромісів та угод. Україну і Росію вони розглядали як Дві антитези. Ці думки найповніше втілені в «Історії Ру-сів» анонімного автора. Найяскравішим представником автономістів був поет, ^омадсько-політичний діяч Василь Капніст (1758— 1823), «Ода на рабство» якого була могутнім протестом проти запровадження кріпосництва в Україні. В. Капніст вів переговори з представниками прусського уряду про йадання допомоги в разі збройного виступу проти російського самодержавства.
Ви переглядаєте статтю (реферат): «Продовження процесу інкорпорації України до складу Російської імперії» з дисципліни «Політична історія України»
