«Чорна рада» під Фастовом 27 вересня 1659 р. обрала гетьманом Юрія Хмельницького, але відсутність у нього твердої політичної волі, неврівноваженість характеру зробили його знаряддям у руках старшинських угруповань. За умовами Переяславського договору з Москвою (жовтень 1659 р.) гетьман не мав права без дозволу російського царя виступати з полками в похід, призначати полковників та інших посадових осіб, українська церква зобов'язувалась перейти під владу московського патріархату. Крім того, гетьман втрачав право на дипломатичну діяльність, російські гарнізони і воєводи розміщувалися в шести містах Гетьманщини. Між тим старшина розраховувала на приєднання до України частини білоруських земель, напівнезалежну зовнішню політику, присутність російського воєводи лише в Києві. Прийнятий під тиском Москви договір розчарував навіть прихильну до Росії козацьку еліту. Даремно полковники П. Дорошенко та О. Одинець у листопаді 1659 р. домагалися в Москві анулювання неприйнятних для Гетьманщини статей. Щоб пригасити пропольські настрої, царська влада заарештувала й вислала до Сибіру обох братів Нечаїв та шість представників роду Виговського. Влітку 1660 р. російські й українські полки рушили на Правобережжя, але після кількох невдач в боях з поляками Юрій Хмельницький у жовтні підписав з Річчю Посполитою Слободищенський трактат, за яким Гетьманщина входила до її складу на правах автономії. З таким рішенням категорично не погодилися лівобережні полковники, тому протягом 1661—1663 рр. громадянська війна розгорілася з новою силою. Погіршення стратегічної ситуації змусило російського царя дати таємну інструкцію своїм дипломатам: якщо Польща, Крим і Туреччина об'єднаються для боротьби з Росією, слід обіцяти королю не лише Правобережну, але й Лівобережну Україну. В цей час польсько-російський фронт пролягав по Західній Двіні та Дніпру, а на Лівобережжі спалахували повстання проти російських військ і гарнізонів. Однак спроби українсько-польської армії двічі — у 1660 та 1662 р. — підкорити Лівобережжя наштовхувались на опір місцевого населення і козаків, очолюваних родичами Б. Хмельницького — переяславським полковником Я. Сомком і ніжинським — В. Золотаренком. Після загибелі під Ржашевом та Каневом 128 Українська національна революція і становлення української державності майже 8 тисяч козаків Ю. Хмельницький у січні 1663 р. відрікся від булави (такий намір він висловлював з лютого 1660 р.), прийнявши чернечий постриг. Боротьбу за гетьманську булаву розпочали Я. Сомко, Г. Гуляницький, М. Ханенко, П. Дорошенко, П. Тетеря, І. Брюховецький, В. Золотаренко. На передній план виступали регіональні інтереси старшинської верхівки, а не ідея загальнонаціональної єдності. Лівобережна еліта, підтримувана представниками царя, дедалі більше відривалася від правобережної. Козаків слобідських полків — Охтирського, Сумського, Ізюмського, Харківського —і воєводи часто використовували як розвідників проти правобережних. Полтавський полк під орудою Федора Жу-ченка здійснював набіги на Слобожанщину. І ті, й інші іг-і-норували інтреси селянства, старшина зловживала вла-| дою, наживалася на експлуатації мас. | У січні 1663 р. на раді в Чигирині гетьманом Правобе-1 режжя стає П. Тетеря (Моржковський), якого підтримувалиі кримські татари. На Лівобережжі найбільш реальними кан-| дидатами на булаву були наказний гетьман Я. Сомко і ко-і шовий Запорозької Січі, колишній служник Б. Хмель-^ ницького І. Брюховецький. За згодою царя 17—18 (27—28); червня 1663 р. під Ніжином відбулася «чорна рада», в орга-1, нізації якої взяв участь і російський князь Д. Великогагін| із загоном стрільців. Вибори, на яких були присутніми по-Ц над ЗО тисяч козаків, набули такого неконтрольованого ха-| рактеру із взаємними образами, погрозами, бійкою, що^ представники Росії їх покинули. Гетьманом Лівобережжя^ було обрано І. Брюховецького, який обіцяв приборкати; експлуататорські апетити «золотожупанників», поліпшити. життя збіднілого козацтва, міщанства й посполитих. Його| суперники пізніше були заарештовані й страчені. | Таким чином, перший етап громадянської війни| 1658—1663 рр. завершився територіальним розколом України, що породило наступний виток боротьби за владу, полегшувало процес інкорпорації Гетьманщини до складу Російської держави. Колись єдина Українська держава розпалася по Дніпру на Лівобережну і Правобережну, з протилежною орієнтацією на зовнішні сили. Верхівка Правобережної України більше схилялися до республіканської Польщі, Лівобережної — до самодержавної Росії. У кожному регіоні різні групи населення теж мали протилежну орієнтацію, що надавало визвольній боротьбі особливої трагічності й складності. Відцентрові тенденції набули організаційно-державного оформлення, тому Українська держава як єдиний суспільно-по- Розпад Гетьманщини 129 літичний організм перестала існувати. На її теренах формувалися два державних утворення з окремими урядами, військами, фінансами, політикою, причому обидва перебували у стані війни. У такій непевній політичній ситуації І. Брюховецький укладає договір з Москвою (1665), який суттєво обмежив автономні права України. Хоча царські урядовці не підтримали його пропозицію про зміну державного устрою Гетьманщини воєводським правлінням, але повноваження російських воєвод в Україні розширилися. Вони отримали право втручатися в управлінські, військові та фінансові справи України. Наступ російського самодержавства на автономність, послідовне звуження прав органів української феодальної державності хвилювали козацьку старшину, яка була найбільш зацікавлена у зміцненні своєї влади над козацтвом і селянством. Саме з цієї причини гетьмани як виразники старшинської політики продовжували вести пошук союзників. Частина прихильників козацької автономії не могла відмовитися від своїх вимог, не бажала примиритися з роллю безмовних виконавців волі бюрократії. Ці патріотичні сили, що протиставили себе угодовцям, очолив гетьман Правобережної України Петро Дорошенко (1665—1676). Проте всі його спроби об'єднати Гетьманщину з допомогою Росії, Речі Посполитої, Криму й Туреччини закінчилися невдачею: ЗО січня 1667 р. Росія й Польща уклали Андрусівський договір, за яким до Росії відходили Смоленськ, Новгород-Сіверський, Лівобережна Україна, а також Київ з околицями. Запорозька Січ була спільним володінням обох держав. Землі Правобережної України, вся Білорусь залишалися за Польщею. Андрусівський договір не приніс миру українській землі. На обох берегах Дніпра продовжувались козацько-селянські повстання. Населення Лівобережної України найбільш було незадоволене намаганням російського уряду урізати політичну автономію України, а головне — втручанням російських воєвод у місцеві справи. Московському уряду довелося в 1669 та 1672 р. в договорах з гетьманами Дем'яном Многогрішним та Іваном Самойлови-чем обумовити компетенцію російських воєвод лише як воєначальників російських загонів без права втручатися у будь-які внутрішні українські справи. Російські гарнізони зобов'язані були утримувати себе за рахунок власних коштів, купуючи продовольство у призначених гетьманом місцях, але незаконні постої, викрадання худоби, реквізиції продовольства тощо не припинялися. 5 1-126 130 Українська національна революція і становлення української державності Найбезцеремонніше воєводи втручались у політичне життя Лівобережної України під час виборів нового гетьмана: російські війська оточували козацьку раду, а напередодні старшина обов'язково «радилася» з воєводою. Найбільше було звужено зовнішньополітичні функції Гетьманату. Якщо за І. Брюховецького право самостійних дипломатичних зносин було відновлене, то в 1669 р. їх заборонили гетьману Д. Многогрішному, в 1972 р. — І. Самойловичу, хоча останній з відома Москви і мав такі контакти. Гетьмани й старшини будували свої політичні плани всупереч інтересам та прагненням мас, що практично прирікало їх на поразку. Московський уряд постійно використовував це протиріччя і з певним успіхом проводив свою політику. Гетьмансько-старшинська система не була універсальною, єдиною владою на Лівобережній Україні. Її багато в чому контролювала, а нерідко й дублювала російська наказна система. Загалом після 1654 р. всі найважливіші державні справи щодо України царський уряд вирішував через Посольський наказ, у складі якого діяла спеціальна канцелярія — Малоросійський наказ («Наказ Малої Росії») з широкими адміністративними, військовими й судовими повноваженнями.'Він став посередником між царським урядом та лівобережним, правобережним і запорозьким козацтвом. Як орган російського державного управління, він спрямовував свою діяльність на зміцнення феодально-кріпосних відносин, придушення «сепаратистських» настроїв в Україні, мав право давати згоду на вибори нового гетьмана й генеральної старшини. На генеральній раді обов'язково мали бути присутніми посли — представники наказу, які контролювали вибори гетьмана. Вони ж вручали новому гетьману знаки його влади. Через нього здійснювалося листування царя з гетьманом. У резиденції гетьмана майже невідлучно перебували його представники, спостерігаючи «за діями гетьманської адміністрації». До його обов'язків належали контроль за духовенством, деякі судові функції (справи з кримінальних та цивільних злочинів чиновників наказу, воєвод, інших служивих росіян). Безчинства турецьких і татарських загонів, нескінченні військові дії, постої російських і українських полків від Дністра до Азова — усе це переповнило чашу терпіння місцевого населення. Селянські бунти стали буденним явищем через розширення експлуатації посполитих з боку старшинської верхівки. Розпад Гетьманщини 131 , У вересні 1676 р. П. Дорошенко склав гетьманські повноваження і присягнув на вірність цареві. Цей рік став рубіжною датою в національній революції, засвідчивши, що українському народові так і не вдалося створити власну державу, яка об'єднувала б у своїх межах всі етнічні території. Хоча в другій половині 60-х — першій половині 70-х років XVII ст. політичний розвиток козацької України характеризувався поліцентризмом політичної влади і розчленованістю її території, все ж існувала єдина державна структура — Гетьманщина. Наслідки боротьби за гетьманську булаву після смерті Б. Хмельницького виявилися катастрофічними. Відсутність у багатьох гетьманів та полковників державницького мислення, їхня психологія підданих, а не володарів, нерозвинутість державно-національної філософії не дали змоги Україні рівноправно увійти в коло європейських держав. Патріотичний дух був пройнятий не раціонально-державними проблемами, а православ'ям, інтереси мас і еліти розходилися. Перебуваючи у центрі інтересів кількох великих держав, Україна майже не мала шансів на досягнення незалежності. Хоча козаки й були вправними вояками, але за рівнем організації, військової тактики їх військо поступалося збройним силам Туреччини, Росії, Криму, Польщі. Незважаючи на те, що за рівнем розвитку ці країни перебували у «другому ешелоні» Європи, вони мали значно більше можливостей для самостійної, імперіалістичної політики. Вибори на козацькій раді в Коломаці у липні 1687 р. гетьманом Лівобережної України генерального осавула Івана Мазепи закінчили драматичний період в історії України, стрижнем якого була революційна хвиля зі складною амплітудою 1648—1676 рр. Поразку національної революції спричинили: — відсутність загальновизнаної суспільством національно-державницької ідеї; переважання регіонально-кланових інтересів у верхівки; — перманентна політична боротьба між старшинськими угрупованнями, під час якої вони створювали блоки з іноземними державами, часто нехтуючи інтересами власного народу; — ігнорування більшістю еліти ідеї створення спадкоємного гетьманства, утвердження республікансько-олігархічної форми правління, що призводило до суперництва за гетьманську булаву і вело до численних зловживань старшини на місцях; — принципові помилки в проведенні соціально-економічних перетворень, що зумовлювало розкол в українському суспільстві та створення ворогуючих соціумів. 132 Українська національна революція і становлення української державності Водночас доба української революції засвідчила зародження, існування та розвиток суттєвих для подальшої політичної історії України особливостей: — вперше державотворча ідея опанувала соціальними низами, які стали провідною силою у боротьбі за українську державність. (Саме козацтво «більшою мірою, ніж буть-хто до нього опустило ідею свободи з небес на землю», — О. Компан.); — Запорозька Січ як політичне утворення була зародком Української національної держави, продовженням національно-державницької традиції українського народу, перерваною зникненням з історичної арени Київського та Галицько-волинського князівств; — республіканська форма правління, що передбачала участь широких мас у вирішенні життєво важливих питань, забезпечила політичну активність і мобільність Козацької держави; — в організації політичної системи стихійно окреслився примітивний розподіл влади на законодавчу, виконавчу та судову, хоч концептуально і законодавче упорядкованим він не був; — козацька держава була форпостом усвідомленої, організованої боротьби за інтереси та права українського народу, захисником його національно-культурних і духовних цінностей; — якісно новий рівень існування української державотворчої традиції, однією з домінантних рис якої було самоврядування, що стало могутнім імпульсом для розвитку політичної самосвідомості українського народу; — козацька держава, поставши у руслі державницької традиції України-Русі, стала її політичною спадкоємницею, розвинула українську державницьку ідею. Якщо на початках своєї боротьби Б. Хмельницький не ставив за мету створення Української національної держави, то згодом він сформулював положення про соборність українських земель; — народні маси набули досвіду боротьби проти національно-релігійного гноблення, соціальної нерівноправності й економічного визиску; — було зірвано плани Ватикану про укладення «універсальної унії». Понад сто років після поразки революції продовжувала існувати автономія українського Лівобережжя, що сприяло кристалізації нової інтелігенції, національної самосвідомості, національно-державницької ідеї.
Ви переглядаєте статтю (реферат): «Розпад Гетьманщини» з дисципліни «Політична історія України»
