Формування політичної культури козацтва було поступовим процесом. Поставала вона як певне знання та усвідомлення тогочасних реалій суспільного буття. Симптоматичним виявом її став реформаторський проект (1596) Семерина Наливайка, який пропонував перенести політичний і військовий центр українського козацтва із Запорозької Січі на незаселені землі між Південним Бугом та Дністром, окреслював видозмінену, порівняно з традиційною, модель козацького устрою. С. Наливайко виходив з політичних принципів та ідеї сильної гетьманської влади, що суттєво відрізнялася від демократичних засад Війська Запорозького. Він намагався забезпечити собі якомога більшу свободу дій і реальну незалежність як від уряду Речі Посполитої, так і від традиційних норм ; козацького співжиття. Ці його устремління простежуються в окресленні меж гетьманських повноважень: гетьман повинен мати власний реєстр, повну і необмежену І владу над козаками. В його програмі «санації» були пе- : редбачені репресивні заходи проти козаків, які корилися | владі гетьмана. За ієрархією гетьман виступав володарем | «першої руки» (після короля) над козаками всієї Украї- | ни, будучи носієм автократичної влади. Відповідно пе- | редбачалося зниження політичного статусу Низового Вій- ' ська Запорозького. С. Наливайко пропонував ліквідувати гетьманську посаду на Запорожжі, замінивши її посадою поручника, підпорядкованого гетьманові, кардинально реорганізувати соціальну й організаційну структуру Вій- ', ська Запорозького, щоб зробити його більш керованим. З цією метою він передбачав здійснити своєрідне реєстрування козаків. Дещо ширші права визнавалися лише за так званими «стаційними» запорожцями. Політична тенденція плану Наливайка зводилася до регіонального автономного виділення військово-політичного утворення на території між Південним Бугом та Політична культура козацтва та його лідерів 103 Дніпром. Найвиразніше це виявилося в ідеї відведення цьому війську окремої території в Дикому Полі, у вмотивуванні права козаків на стації, а також у формуванні режиму гетьманського єдиновладдя. Наприкінці XVI ст. письменник Йосип Верещинсь-кий запропонував перенести на український ґрунт устрій козацтва за типом «класичної» лицарської корпорації. Ця ідея набула вигляду теоретичної моделі козацької держави у політичному проекті 1596 р. щодо розміщення, політичної реорганізації та економічного облаштування Війська Запорозького на Задніпров'ї. Ідея лицарських територіальних військово-політичних утворень з «вертикальною» політичною залежністю від уряду Речі Посполитої оформилася в проекті у концепцію васального козацького князівства. Утворення окремої української козацької держави в межах Речі Посполитої було на той час найрадикальнішим виявом політичної теорії національної держави. Верещинський виходив з того, що політичне представництво державної влади на Задніпров'ї, а також адміністративна влада над некозацьким населенням передавалися князю. Гетьманські повноваження звужувалися до військової влади над Військом Запорозьким. Стрижнем концепції економічного устрою Задніпровської козацької держави стало закріплення земельної власності за Військом Запорозьким у формі територіальних полків, яким відповідно до їх чисельності відводилася частина території князівства. Забезпечення матеріальних потреб «товариства Війська Запорозького» мало реалізовуватися за рахунок прибутків від володіння розташованими на території полку містами, містечками, хуторами. Отже, Верещинському вдалося подолати стереотипне уявлення шляхтичів про козаків як найманців, коронних Рлуг, свавільних воїнів, бунтівників та грабіжників і Дійти думки, що вони такі ж лицарі, як шляхтичі, а значить, можуть розраховувати на статус повноправних підданих Речі Посполитої, користуватися відповідними джерелами прибутків і політичними правами. Ідея наближення соціального статусу козацтва до панівного стану, витворення запорожцями васального стосовно Польської Корони державного утворення, визнання новацій у сфері політичного життя суспільства стала значним теоретичним досягненням вітчизняної політичної думки ранньоно-вітнього часу. Прикметне, що запорозька спільнота як певна політична організація спиралася на особливий інституційний механізм і принципи демократичного співжиття, мала 104 Українська національна революція і становлення української державності специфічні політичні й психологічні орієнтації, чітко виражені політичні позиції, самосвідомість, систему цінностей, значний потенціал соціальної пасіонарності й політичної активності. Водночас козацтво було прикладом негативної стадійної флуктуації (хвилювання) в Україні, яка за своїм геополітичним положенням перебувала на межі трьох цивілізацій, що зумовило глибинні національні суперечності. Адже існування на межі ворожого степу несло загрозу смерті, всілякі ризики, необхідність терпіти труднощі. Це сформувало два типи психо-поведінкової реакції, українського характеру: уіта тахіта еі пегоіса — авантюрно-козацький та уііа тіпіта — зачаєність, самозаглибленість. У такий спосіб була деформована структура українського менталітету, в якій почали переважати соціальні, групові й особисті інтереси, а не національні, державні та суспільні. Протягом віків свідомість українців виявлялася на побутовому, культурному, релігійному рівнях, а не національно-політичному, внаслідок чого виробилася традиція зосереджуватись на приватних інтересах і виникла байдужість до громадсько-політичного, державного буття. Поряд з традиційним індивідуалізмом, що подекуди переростав в егоцентризм, почала проявлятись така риса української ментальності, як групо-центризм. Численні зради національних інтересів, вияви кар'єризму, угодовської політики представників вищої влади зумовили появу в українському характері сервіліс-тичних (рабських) ментальних рис — улесливості, підлабузництва, догідництва. Певною мірою ці риси були властиві й представникам козацтва. Польська імперська політика щодо українських земель викликала потужний спротив в українських масах. На початку XVII ст. назрів конфлікт ментальностей. Хмельниччина стала спробою вирішити гострі політичні, національні, релігійні суперечності, забезпечити державно-політичне, суспільне, духовне впорядкування життя українців, статус релігії, церкви у суспільстві. У цій війні за віру православну релігійний зміст містився у політичних деклараціях, а духовенство відігравало суттєву роль у політичних процесах. Події 1648—1676 рр. виявилися типологічне спорідненими з європейськими революціями XVI—XVII ст., які свідчили про зародження й утвердження на континенті нових суспільних відносин, нової цивілізації. Проте, на відміну від англійської та нідерландської революцій, що завершилися перемогою, українська зазнала поразки. Ці події відбувалися за гострого релігійного, соціального, еко- Політична культура козацтва та його лідерів 105 немічного протиборства. Європейські історики XVII ст. називали їх «скіфсько-козацькою війною», «великою козацькою війною», «війною козаків з поляками». Якщо для польського соціуму вони означали трагедію, початок розпаду держави, то для українського — спробу створити васальну державність на основі козацтва під протекторатом могутнішої держави. Тобто йшлося про створення ортодоксальної козацької республіки, структурно пов'язаної з Польщею, але яка політичне та культурно більше схилялася до московського сходу, шукаючи там опори. На цей час сформувалася одна з найважливіших політичних ідей, що визначала стратегію гетьманів та козацької старшини, а потім — всіх провідників української нації: необхідність використання суперечностей і конфліктів між сусідніми державами для здобуття свободи. Ця ідея дала змогу українцям вистояти, зберегти національну ідентичність, але вона принесла й немало лиха Україні, особливо тоді, коли лідери занадто переоцінювали значення третіх сил, занадто покладалися на потенційних покровителів. Така поведінка не була ні проявом примітивного інтриганства, ні свідченням браку державницьких намірів, ні бажанням перетворити Україну на маріонеткову державу. Скоріше, це була реакція на надзвичайну складність геополітичного становища України. Деякою мірою таємні домовленості, маневрування, політичне лицемірство відповідали теоретико-ідеологічним настановам і політичній практиці тієї епохи. Козацтво — провідна сила національно-визвольної боротьби українського народу Рушійними силами української революції стали козацтво і селянство. Під впливом перших збройних перемог до визвольного руху приєдналася козацька реєстрова старшина, частина української шляхти, заможне міщанство, православне духовенство, що перетворило цей рух на загальнонародний. Усі верстви, які брали в ньому участь, прагнули звільнитися з-під влади Польщі, але їхні соціально-економічні та політичні мотиви були не однаковими, а дії розрізненими. Селянство, низи козацтва і міщанство прагнули знищити кріпосницькі порядки, а українське шляхетство та реєстрова старшина обмежувались завданнями національного визволення, їх підтримували верхи міщанства й духовенства. 106 Українська національна революція і становлення української державності Однією з особливостей революції став небачений розмах покозачення населення. Козацький стан приваблював землеробів, ремісників, інші верстви тим, що давав певні пільги у землеволодінні, користуванні млинами тощо. Чимало людей саме через це хотіло «покозачитися». Водночас періодичними були «чистки козацтва». Український визвольний рух набув розмаху вже наприкінці лютого — на початку березня 1648 р., охопивши південь Київщини й Брацлавщини. У травні він переріс у масове антифеодальне повстання, яке, поширившись на східні, центральні й західні землі, наприкінці липня переросло в селянську війну під гаслом «змішати ворожу кров у полі з жовтим піском». За деякими даними, гетьман мав навіть намір судити полковника Максима Кривоноса за надто жорстоке ставлення козаків його полку до жителів польських і єврейських общин. До аналогічних жорстких дій вдавалася й інша сторона, про що свідчить універсал коронного гетьмана Миколи Потоць-кого (лютий 1648 р.), в якому він погрожував пограбувати все майно повстанців і поголовно знищити їх сім'ї. Попри грабіжницький і розбійницький характер боротьби, жорстокість, що сягала крайніх меж, її сутність полягала в ліквідації існуючої моделі соціально-економічних відносин, здобутті особистої свободи й утвердженні вільного (фермерського типу) землеволодіння тощо. Б. Хмельницький на першому етапі боротьби був досить обережним щодо гасла про юридичне незалежну козацьку Україну, виходячи передусім з тодішніх політичних правил і реального місця Війська Запорозького в системі європейського світопорядку. Водночас фактом вільного вибору суверена (правителя) він визнав за собою практично незалежний статус. У його політичній програмі поєднувалися традиційні й новаторські ідеї, які спирались на синтез демократизму охлократичного ґатунку, авторитаризму й релігійного відродження православ'я. Хмельницький Богдан (бл. 1595—1657) — гетьман Війська Запорозького, видатний український політичний і державний діяч, полководець. Народився на хуторі Суботів у сім'ї чигиринського сотника Михайла Хмельницького. Навчався у Київській братській школі, Ярославському (Львівському) колегіумі. Знав польську, латинську, турецьку й татарську мови. Замолоду брав участь у козацьких походах проти турків і татар, збройних виступах проти Речі Посполитої. Обирався до складу посольств, що вели переговори з польським королем про послаблення утисків та французькими послами щодо найму козаків на службу до короля Франції. У 1647 р. разом із сином Тимошем прибув на Запорожжя, а у 1648 р. на козацькій Раді був обраний гетьманом. Цього ж року під його керівництвом поча- Політична культура козацтва та його лідерів 107 лася національно-визвольна війна проти Польщі. Для результативних воєнних дій проти Речі Посполитої був змушений шукати союзників — укладав військово-політичні угоди з Трансільванією, Туреччиною, Московським царством. Займався питаннями створення української козацької армії, розбудови державності: запровадив статут «Про устрій Війська Запорозького", козацько-адміністративно-територіальний устрій, надавав значення зміцненню кордонів, активізації зовнішньополітичних зносин. У складній геополітичн'ій ситуації держави Хмельницький був змушений укласти з Московщиною Переяславський військово-політичний союз. Але після цього намагався зміцнити суверенітет Української держави. Помер у 1657 р. й похований в Суботові. За тодішньої ситуації кожний стан був своєрідною корпорацією зі своєю внутрішньою ієрархією, відносно автономною, але внутрішньо конфліктною суспільною групою. При цьому соціальний конфлікт в українському суспільстві визрівав давно. Саме масовий рух усіх верств проти економічного, соціального, політичного, національного і релігійного гніту довів, що рушійною силою історії є народ («дух цілого»). Козацтво, яке стало провідником національно-визвольної боротьби й інтенсивно формувало зародки національної державності, спромоглося до 1648 р. виробити в узагальненій і розпливчастій формі лише ідею обмеженої автономії. В козацькому менталітеті все ще переважали соціальні й релігійні інтереси (бажання зрівнятись у правах зі шляхтою, захистити православну віру) над національно-політичними. Отже, ні Б. Хмельницький, ні його соратники, піднявши на початку 1648 р. повстання, яке переросло у національно-визвольну війну, не мали справжньої програми створення незалежної Української держави, що трагічно позначилося на результатах цієї боротьби. Влітку 1648 р. більшість старшини й козацтва ще не усвідомлювала необхідності домагатися автономії, виявляла готовність змиритися з диктатом Речі Посполитої за умови скасування «Ординації» 1638 р. Наприклад, полковник Яків Хмелько у листі до київського воєводи Яна Тишкевича від 20 травня 1648 р. наголошував на намірах козаків дотримуватися лише давніх прав та вольно-стеи і в жодному разі не «привласнювати держави його королівської милості і Речі Посполитої». Про це свідчить і те, Що відправлене на початку червня до Варшави українське посольство не мало повноважень домагатися автономії. Існували серйозні розбіжності й між окремими козацькими полками, яких у різні часи налічувалося від 16 до 36, в основному через специфічні позиції старшинської шляхти. За реєстром 1649 р. на 40475 козаків при- 108 Українська національна революція і становлення української державності падало 1324 шляхтичі. Корінними полками вважалися Чигиринський, Білоцерківський, Переяславський, Кор-суньський. Канівський, Черкаський, східні сотні Київського. До новостворених козацько-шляхетських полків належали: Прилуцький, Ніжинський, Чернігівський, Стародубський. Полками з орієнтацією на Запорозьку Січ були: Полтавський, Гадяцький, Миргородський, Лубенський, частина Уманського, південні сотні Чигиринського. До шляхетсько-козацьких полків належали: Брацлавський, західні сотні Київського (на базі Овруцького полку), частина Уманського. Полки Північно-Схід-ної України мали особливу позицію щодо багатьох політичних питань. Незважаючи на те, що всередині козацтва точилася боротьба угруповань, створювалися впливові клани, що змагалися за вплив на гетьмана, Б. Хмельницький намагався порушити геополітичну систему, в якій домінували великі держави, підкоривши під владу козацької України Молдову й Волощину. Проте козацька Україна ще не була здатна відігравати роль імперської структури, тим більше, що на Балто-Чорноморських просторах вели боротьбу за ці землі Росія, Швеція, Польща, Туреччина. У визвольній війні козацтво поступово відходило від підтримки кандидата на трон Речі Посполитої і союзу з ним проти магнатів і шляхти в надії, що вдячний монарх виконає їхні станові та релігійні вимоги. Б. Хмельницький, переосмислюючи уроки кампанії 1648 р., по-новому підходить до визначення мети боротьби. У 1649 р. він вперше в історії української суспільно-політичної думки чітко формулює національну державну ідею: створення незалежної соборної держави в етнографічних межах України. За словами М. Грушевського, з початку 1649 р. програма незалежності України від Польщі не покидала голову гетьмана. Під час переговорів з тодішнім київським воєводою, представником польського уряду Адамом Кисілем, у лютому 1649 р. він кілька разів акцентував увагу на своєму намірі звільнити «з лядської неволі... народ всієї Русі», відірвати «від ляхів всю Русь і Україну». Причому до складу держави мали ввійти всі етнічно українські землі «по Львів і Галич». Хмельницький почав усвідомлювати спадкоємне право Української держави на територіальну спадщину Київської Русі, що перебувала в складі Речі Посполитої: «І вступили б мені і Війську Запорозькому всю Білу Русь по тим кордонам, як володіли благочестиві великі князі, а ми у підданстві і у неволі бути у них не хочемо». Тому під Політична культура козацтва та його лідерів час походу українського війська в червні 1649 р. він мав уже чітко сформовану мету: добитися створення незалежної Руської держави від Перемишля до московського кордону. Однак це не означає, що його політична програма мала однобічне спрямування. Хмельницький також виступав за біполярну модель союзу з Кримом, не відмовлявся від пошуків протекції московського царя, намагався відновити політичний діалог з Польщею, планував створити антитурецький альянс разом з Росією та Швецією. Нову політику гетьмана у січні 1649 р. санкціонував єрусалимський патріарх Паїсій, який (очевидно, не без старань Б. Хмельницького) в супроводі козацького конвою виїхав до Москви, де прохав царя прийняти під свою «високу государеву руку» Низове Військо Запорозьке. Впливали на гетьмана й церковні діячі Києва (за винятком київських ієрархів, які принципово засуджували повстання) — носії національної ідеології в її визвольному, конструктивно-державницькому аспекті. Якщо боротьбу з повстанцями католицька держава освятила іменем Папи Римського, то патріарх Паїсій пропонував створити міжнародну православну Лігу за участю уряду Гетьманщини — репрезентанта національної української державності. Під поняттям «Гетьманат» слід розуміти систему козацького управління, юридичне визнану Польщею у серпні 1649 р. Територія ж трьох воєводств, на котру поширювалася влада гетьмана, тобто Київське, Брацлав-ське та Чернігівське воєводства, називалася Гетьманщиною. За Зборівським договором король визначив таку лінію козацько-українського кордону: ДністерЯмпіль— Брацлав—Вінниця—Погребище—Паволоч, Корости-шев—Горностайпіль—Димер—Дніпро—Остер—Чернігів—Ніжин—Ромни. Столицею Гетьманату вважався Чигирин, пізніше — Глухів і Батурин. Гетьманат, або Держава Війська Запорозького, мав свій символ — герб із зображенням козака з рушницею на плечі, з шаблею і списом, який стримів у землі поряд з козаком. Аналогічною була й печатка Віська Запорозького. Єдиного кольору прапора для України в ті часи не існувало. Січова корогва (прапор) була, наприклад, червоного (малинового) кольору, з одного боку на ній зображався у білому кольорі Архангел Михайло, з іншого — білий хрест, оточений небесними світилами. Прапори полків були різних кольорів, переважали малинові, червоні, блакитні, жовті. КОЗАЦЬКА ДЕРЖАВА ЗА ГЕТЬМАНА БОГДАНА ХМЕЛЬНИЦЬКОГО (1648-1657)
державницькі процеси в Гетьманщині 111 На початку 1649 р. в універсалах Б. Хмельницького теза про особисту образу як причину виступу проти шляхти поступається тезі про боротьбу за права православної віри, захист усіх верств українського населення. На переговорах у Переяславі (лютий 1649 р.) з польською делегацією гетьман заявив: Львів, Галич, Холм і прилеглі до них землі повинні відійти під козацьку юрисдикцію, унію необхідно знищити, а реєстр козаків збільшити. Щоб стимулювати процес передачі землі у власність селян, Б. Хмельницький планував здійснити поступовий перехід від панщини до натуральної та грошової ренти, але ці наміри не вдалося втілити в життя через опір старшини, яка поривалася заповнити соціальну нішу, яку раніше займала польсько-литовська та окатоличена українсько-білоруська шляхта. Отже, наявність вільнонайманої робочої сили не відповідала рівню економічного світосприймання козацької верхівки. Вважаючи, що привілейоване становище козацтва — своєрідна плата за ліквідацію ним польсько-шляхетського панування, старшини виражали неприкрите невдоволення розпорядженнями гетьмана щодо так званих рангових маєтностей, які на її думку, були незначними. Б. Хмельницький жалував верхівці козацтва лише вітряки, хутори, будинки, невеликі села.
Ви переглядаєте статтю (реферат): «Політична культура козацтва та його лідерів» з дисципліни «Політична історія України»
