Восени–весною 2000–2001 рр. в Україні активізувалася правоцентристська опозиція (Форум національного порятунку, Громадський комітет опору “За правду!” та ін.); спалахнули гострі дискусії у Верховній Раді. У центрі Києва 15–26 грудня функціонувало наметове містечко опозиціонерів на зразок студентської акції 1990 р. Акція “Україна без Кучми” сколихнула суспільство. Серйозним випробуванням як для влади, так і для опозиції стали події 9 березня 2001 року, які вилилися у масові сутички з міліцією. Загострення політичної ситуації посилило протистояння між Президентом і Верховною Радою. У квітні 2001 р. був відправлений у відставку уряд В.Ющенка. На виборах 2002 р. до Верховної Ради пройшло 6 партійних блоків і партій. Перемогу здобув блок Віктора Ющенка “Наша Україна” (23,5%); крім нього до парламенту увійшли Комуністична партія (20%), пропрезидентський блок “За єдину Україну” (11,9%), Блок Юлії Тимошенко (7,21%), Соціалістична партія (6,9%) і Соціал-демократична (об’єднана) партія (6,2%). Половина народних депутатів, тобто 225 чоловік, балотувались за партійними списками. Згодом, внаслідок політичних маніпуляцій, Головою ВР обрано лідера блоку “За єдину Україну” В.М.Литвина. Протягом 2002-го і наступних років опозиційні до чинної влади блоки і партії (“Наша Україна” на чолі з В.Ющенком, блок Юлії Тимошенко, Комуністична, Соціалістична та ін.) провели серію політичних акцій, спрямованих на дострокову відставку Президента Л.Кучми. Переломними подіями у політичному протистоянні влади та опозиції стали революційні події листопада – грудня 2004 р., пов’язані із черговими виборами Президента України. Діюча влада зробила все можливе для фальсифікації результатів виборів, висунувши своїм кандидатом Прем’єр-міністра Віктора Януковича. Однак, завдяки масовій народній підтримці у ході “помаранчевої революції”, перемогу здобув Віктор Ющенко. 23 січня 2005 р. В.Ющенко склав присягу “народного” Президента у Верховній Раді та на київському Майдані. Сформований на початку лютого 2005 р. уряд на чолі із Юлією Тимошенко розпочав реалізацію обіцянок, що були дані на Майдані. Програму уряду підтримала більшість депутатів Верховної Ради. Серед ключових завдань визначалися: 1) наповнення держбюджету за рахунок ліквідації пільг в оподаткуванні, вільних економічних зон і всіляких тіньових схем отримання доходів; 2) реприватизація незаконно приватизованої власності; 3) значне підвищення доходів громадян за рахунок збільшення заробітної плати, пенсій, розширення соціальних виплат, зокрема, при народженні дітей тощо. Відбувалися значні кадрові зміни, що привели до заміни понад 13 тис. посадовців різних ланок. Планувалося здійснити адміністративну реформу тощо. Але реалізація такого курсу викликала значні розбіжності й протиріччя. Починаючи з весни 2005 року, стрімко зросли ціни на м’ясо, нафтопродукти, згодом на цукор, і як наслідок – зростання інфляції. Невдоволення політикою уряду почали висловлювати середні та дрібні підприємці, котрі були активними учасниками Майдану. Посилилися конфлікти всередині урядової команди, близько 80 % якої не були однодумцями прем’єра. Особливо загострилося протистояння між секретарем РНБО (Рада Національної Безпеки й Оборони) П.Порошенком і Ю.Тимошенко. Конфлікт вибухнув 5 вересня, коли кілька посадовців із найближчого оточення В.Ющенка були звинувачені у корупції. Таким чином, у команді Президента відбувся розкол, який призвів до відставки уряду. Водночас відбулася консолідація антипомаранчевих сил. Після перших місяців розгубленості вони почали активно заявляти про себе, використовуючи помилки влади. Але найбільший “подарунок” опозиції зробив сам В.Ющенко, який, в обмін на підтримку у парламенті кандидатури Ю.Єханурова на посаду прем’єр-міністра, фактично зняв усі звинувачення з команди В.Януковича у причетності до фальсифікацій на виборах 2004 р. Така політика призвела до того, що Партія регіонів стала набирати популярності. Ще одним провалом “помаранчевих” стали переговори з Росією наприкінці 2005 – на початку 2006 р. щодо постачання газу, ціна на який зросла майже удвічі, а сама схема постачання була заплутаною і непрозорою. Як у 2005 р., так і тепер суспільство незадоволене, у першу чергу, “внутрішнім розбратом” серед помаранчевої команди та невиконанням передвиборчих гасел, на кшталт “бандитам – тюрми!”, відсутністю видимих результатів боротьби з корупцією, тінізацією економіки тощо. Не проведено системних реформ в податковій системі та оплаті праці, в енергетичному секторі, у відносинах між центром і регіонами, загальмувалися соціальні програми і т. п. По–друге, викликає заперечення кадрова політика, за якою першорядне значення має приналежність до певної команди, особиста відданість і родинні зв’язки, а не професійні якості й ділові риси. При такій схемі марно очікувати притоку нових особистостей, а отже, й нових ідей, нового розуміння перспектив розвитку. Для політичної еліти наступив період кардинальної, а не номінальної ротації. Як наслідок, значна частина громадян, які були активними учасниками “помаранчевих” подій і вважали, що вони “виграли” відразу після перемоги розчарувалися, їхні завищені очікування стали крахом надій. У той же час слід зазначити позитивні зміни в країні. Головним надбанням нової влади є демократизація суспільства, значне розширення рамок свободи слова, демократичний підхід влади до засобів масової інформації, регулярні зустрічі керівників держави з представниками ЗМІ, прес-конференції тощо. У виборах 26 березня 2006 року 3%–й бар’єр подолали 5 партій і блоків. Найбільше голосів набрала Партія регіонів – понад 32% (186 депутатських мандатів); БЮТ – понад 22% і 129 мандатів; НСНУ – трохи менше 14% і 81 мандати, СПУ – менше 6% і 33 мандати; КПУ –3,6% і 21 мандати. Вибори 2006 р. вперше відбулися за пропорційною системою. Проте головну роль у виборі людей відіграли не партійні програми, а авторитет лідерів. Парламентська кампанія стала фактично продовженням президентських виборів; відносна перемога Партії регіонів розглядалася як реванш за попередню поразку. Проте набраної кількості голосів “регіоналам” навіть у союзі з комуністами було недостатньо для формування парламентської більшості. “Помаранчеві” мали у сукупності більше голосів. Така ситуація зумовила тривалий переговорний процес і жорстку боротьбу. У липні 2006 р., завдяки переходу соціалістів до стану антипомаранчевих сил, було створено т. зв. Антикризову коаліцію, а Олександр Мороз вдруге став Головою ВР (вперше у 1994–1998 рр.). До того ж стали чинними поправки до Конституції, які значно зменшували повноваження Президента. В.Ющенко прагнув виправити становище шляхом підписання всіма політичними силами Універсалу національної єдності, але цей документ, хоч і був підписаний влітку 2006 р., не отримав ніякої юридичної сили. В умовах, коли популярність пропрезидентських сил стрімко падала, В.Ющенко не наважився на розпуск Парламенту і подав до ВР кандидатуру В.Януковича на посаду Прем’єр-міністра. У новий уряд увійшло декілька представників від “Нашої України”. Проте спільної роботи не вийшло: міністри–“нашоукраїнці” були по черзі звільнені. Почалася боротьба за повноваження Президента, які не були чітко визначені внаслідок змін до Коституції. Крім того, частина депутатів “Нашої України” та “Блоку Юлії Тимошенко” перейшла до складу Антикризової коаліції. Виникла загроза створення у Парламенті конституційної більшості (300 депутатів) під керівництвом Партії регіонів, яка б остаточно нівелювала волевиявлення виборців, значна частина яких голосувала за “помаранчеві” сили та могла у будь-який момент змінити Основний Закон України. У такій ситуації В.Ющенко 2 квітня 2007 р. видав Указ про дострокове припинення повноважень ВР і призначення нових виборів. Більшість депутатів ВР не визнали Указу Президента, вважаючи його неконституційним. Їх підтримав Прем’єр В.Янукович та члени Кабінету Міністрів. В країні розгорнулася політична криза, яка супроводжувалася протистоянням демонстрантів на вулицях Києва, боротьбою в Конституційному суді та Генеральній прокуратурі, новими Указами Президента та Постановами ВР. Зрештою, 27 травня, коли обидві сторони усвідомили, що подальша ескалація конфлікту є безперспективною й навіть небезпечною, у результаті переговорів було досягнуто політичних домовленостей. Четвертим Указом Президента було призначено дострокові вибори до ВР на 30 вересня 2007 року. На позачергових виборах до Парламенту пройшли знову 5 партій і блоків: Партія регіонів (34,37 %), Блок Юлії Тимошенко (30,71 %), Блок “Наша Україна–Народна самооборона” (14,15%), КПУ (5,39%), Блок Литвина (3,96%). Соціалістична партія, набравши 2,86%, до ВР не потрапила. У новому складі ВР БЮТ і НУНС утворили парламентську більшість із 227 депутатів. Головою ВР було обрано Арсенія Яценюка, а прем’єр-міністром – Юлію Тимошенко. Але “запас” у два голоси створював проблеми для коаліції навіть при простому голосуванні, коли потрібно набрати щонайменше 225 голосів. Цим сповна скористалися опоненти. Перші місяці 2008 року Парламент не спромігся працювати в нормальному режимі, оскільки представники Партії регіонів блокували трибуну й крісло спікера. Головною причиною таких дій вони визнали спільну Заяву Президента, Прем’єра і Голови ВР про приєднання до плану дій щодо членства у НАТО (т. зв. ПДЧ), хоча такий план є лише ключем до дверей цієї організації. Значна частина суспільства через брак інформації про НАТО та стереотипи радянської пропаганди не підтримує північноатлантичного напрямку дій керівників держави. Водночас, можна вважати успіхом прийняття України у 2008 р. до Світової Організації Торгівлі (СОТ). У підсумковій декларації Бухарестського самміту лідерів 26 країн вперше щодо Грузії та України вжито формулу, що ці країни будуть прийняті до НАТО. Багато у чому унікальний шанс наша держава отримала внаслідок рішення УЕФА про проведення чемпіонату Європи з футболу 2012 р. у Польщі та Україні, що дає сподівання на значні інвестиції в розвиток економіки, шляхів сполучення, спортивних і готельних комплексів, сфери послуг тощо. У 2008 р. уряд Ю.Тимошенко розпочав виплату заощаджень (до 1000 гр.) колишнім клієнтам Ощадбанку СРСР. Значно збільшилися суми виплат сім’ям при народжені дитини. Одночасно зросла інфляція, яка вже у попередньому 2007 році становила понад 16% (найвищий показник із 2000 року). Значно погіршилася соціально – економічна ситуація восени 2008 року у зв’язку із світовою кризою, до якої Україна виявилася абсолютно не готовою. Особливо небезпечним стало становище у банківській сфері, відбулося значне падіння гривні по відношенню до американської та європейської валюти. Але навіть криза не привела до злагодженої роботи усіх гілок влади в Україні. Навпаки, ще більше загострилися відносини між президентом В.Ющенком та прем’єр-міністром Ю.Тимошенко. Україні бракує стабільності. Але обраний шлях національно-державного самовизначення залишається незмінним. Українці мають усі шанси стати громадянами “єдиної, великої і сильної держави” (М.Грушевський).
Ви переглядаєте статтю (реферат): «"Помаранчева революція" та її наслідки» з дисципліни «Історія України»
