Особливості соціально-економічного розвитку УРСР у 1970-х – 1980-х рр. Наростання застійних явищ
У жовтні 1964 р. партійно-державна номенклатура усунула М.Хрущова від влади. Новим лідером СРСР майже на 20-річний період (1964–1982 рр.) став Леонід Брежнєв, партійний функціонер із Дніпропетровщини, відомий своїми консервативними поглядами. За його правління у суспільно-політичному житті країни відбувся тихий поворот до неосталінізму. У господарській сфері після короткотривалого піднесення у період 8-ї п’ятирічки (1966–1970 рр.), що була найкращою за всю історію СРСР, наступив етап сповільненого, затухаючого економічного розвитку. В УРСР такі найважливіші показники, як середньорічний приріст валового суспільного продукту, темпи зростання продуктивності праці і приросту реальних доходів на душу населення, знизилися більше, ніж вдвічі. В цілому за темпами зростання промислової і аграрної продукції та національного доходу, як і за темпами зростання основних виробничих фондів, Україна займала останні місця в СРСР. Серед обставин об’єктивного характеру, що визначали масштабність застійних і кризових явищ у 1970–1880-х рр., треба, по-перше, відзначити однобокість і непропорційність радянської економіки, у якій на долю важкої промисловості припадало майже 90% виробничих фондів країни. Гонка озброєнь штовхала країну в економічну безодню. Добившись військового паритету із США, СРСР безнадійно відстав у соціально-економічній сфері. При цьому витрачалися величезні кошти на підтримку закордонних прорадянських сил і т. зв. “соціалістичних революцій”. По-друге, командно-адміністративна система безнадійно відставала від вимог науково-технічної революції: незадовільно й неякісно вирішувались питання автоматизації, електрифікації, механізації, газифікації, хімізації, меліорації тощо. Відбулося падіння продуктивності праці більше, ніж вдвоє. По-третє, загострилася демографічна ситуація: природній приріст населення перестав забезпечувати просте відтворення поколінь, а освіта, медицина і культура переводилися на залишковий принцип фінансування. Свою економічну безгосподарність і безпорадність збанкрутіла система прикривала надмірною експлуатацією видобувних галузей, експортом сировини і “нафтодоларами”. СРСР щорічно закупляв за кордоном зернових на суму 40–50 млрд. крб. Завдяки брежнєвському “стабілізаційному” курсу, в СРСР законсервувалися екстенсивні, затратні методи господарювання, застарілі і екологічно небезпечні технології, неефективне використання природних і людських ресурсів, висока частка важкої ручної і жіночої праці, диктат партійних і відомчих інстанцій, низький рівень культурно-побутового обслуговування й відпочинку, постійний дефіцит якісних товарів, загострення житлової, продовольчої проблеми тощо. У 1977 р. СРСР за рівнем споживання продовольства посідав 77-е місце у світі, а за дитячою смертністю – 50-е. За рівнем і якістю життя розрив між СРСР та західними державами постійно збільшувався. Однак це не завадило радянському керівництву у 1967 р. зробити висновок про побудову в СРСР “розвинутого соціалізму”. У 1977 р. була прийнята чергова (четверта за рахунком) Конституція СРСР, у якій юридично закріплювалася державно-партійна монополія КПРС як керівної й спрямовуючої сили радянського суспільства. Надзвичайно зміцнився бюрократично-управлінський апарат (18 млн. чол.), який щороку видавав величезну кількість наказів, інструкцій та розпоряджень. Натомість скорочувалась гласність, ігнорувалися права людини, повсюдно панував культ “сірості”, лицемірства, кар’єризму й пристосуванства. Партійно-державна номенклатура, підтримувана органами держбезпеки, суду й прокуратури, армії та міліції, створила вигідну й зручну для себе систему корупції, пільг і привілеїв. Руйнувалися основи народовладдя й демократії, а ради, профспілки, виборчі комітети, громадські організації та об’єднання відігравали лише декларативну й декоративну роль. Сталінська модель адміністративно-командної системи себе повністю вичерпала, а нової радянське керівництво не спромоглося створити. Після смерті Л.Брежнєва, рясно увінчаного усіма можливими нагородами, загальне кризове становище спробував врятувати Юрій Андропов (1982–1984 рр.), у минулому Голова КДБ. Він рішуче вдався до комісарських методів боротьби із злочинністю, корупцією та недисциплінованістю. Але вже його наступник, висуванець брежнєвської команди Костянтин Черненко (1984–1985 рр.) усе повернув на свої місця. За своїм потенціалом Україна становила один з найрозвинутіших регіонів Радянського Союзу, однак структура розміщення продуктивних сил і природокористування були деформованими, інтенсивно розвивалися, насамперед, т. зв. “базові галузі”: вугільно-металургійна, машинобудівна, атомна енергетика. Україна становила 2,7% території та 18% населення СРСР, але тут було зосереджено 25% всього промислового союзного потенціалу, бл. 40% атомних енергоблоків, видобувалося і вироблялося понад 40% залізної руди, чавуну, сталі, прокату, труб, майже 30% вугілля, машин і устаткування, понад 50% – цукру й олії. Усіма цими багатствами неефективно, а інколи навіть злочинно, розпоряджалися загальносоюзні відомства. У республіці різко погіршилася екологічна ситуація: у багатьох місцях виникли зони екологічної небезпеки, особливо потерпало населення крупних міських центрів. 53% працюючих було зайнято у галузях із шкідливими для здоров’я умовами праці. Надзвичайно високою була частка старих підприємств та основних виробничих фондів. Рівень їх спрацьованості зріс до 43%, середній вік устаткування становив 28 років, модернізація проводилась дуже повільно. Негативні процеси відбувалися в аграрному секторі. Україна забезпечувала 60% союзного виробництва цукру, 44% – соняшника, 36% – плодів та ягід, 30% – овочів, понад 20% – масла, м’яса, сиру тощо. Але динаміка росту була невтішною. Капіталовкладення в агрокомплекс зросли втричі, а середньорічний приріст аграрної продукції зменшився до 1,5–0,5%. Присадибні ділянки селян, займаючи всього лише 5–6% сільськогосподарських угідь, давали приблизно 30% м’яса, 25% молока, майже 40% картоплі. 16 млрд. крб. вклали у меліорацію земель та разом із позитивними, отримали і негативні результати: ґрунти засолонювались, знижувався рівень вод, поширювалися ерозійні процеси і втрачалися родючі ґрунти. Загинули придніпровські чорноземи, посівні площі скоротилися на 1,1 млн. га. До 1985 р. природний газ отримали тільки 5% сільських населених пунктів. Понад 4,5 млн. селян виїхали до міста, із карти України зникло більше 1,5 тис. т.зв. “неперспективних” сіл. В Україні інтенсивно збільшувалося міське населення (до 2/3 від усієї кількості); відповідно у містах постійно зростала черга на житло, рівень забезпечення товарами й послугами та споживання промислових і продовольчих товарів залишався дуже низьким. Протягом 1960–1970-х рр. у результаті дії багатьох факторів у 4 рази знизилась народжуваність (з 13,6 чол. у 1960 до 3,4 у 1980 р. на 1000 чол. населення) і майже у 2 рази зросла смертність (відповідно 6,9 і 11,4 чол.). У двох областях – Чернігівській й Сумській – кількість померлих почала перевищувати кількість народжених. Населення республіки старіло, зменшувалась середня тривалість життя (з 70 до 68 років). Особливою складністю відзначалася демографічна ситуація в селах, де практично кожний третій житель був непрацездатного віку. Стан освіти та науки. Протягом 1966–1976 рр. було здійснено перехід до загальнообов’язкової десятирічної освіти; до 1980-х рр. більше, ніж у 5 разів зросла кількість спеціалістів із вищою освітою та науковців. У республіці проводилися фундаментальні досліджен-ня з математичних, природничих і технічних наук. Особливо великі досягнення були у галузі кібернетики, ядерної фізики, астрономії, атомної енергетики й ракетобудування, матеріалознавства, механіки, біохімії, сільськогосподарських наук тощо. Світової слави набули розробки інститутів електрозварювання ім. Є.Патона, кібернетики ім. В.Глушкова, багатьох інших академічних, міжгалузевих і вузівських наукових центрів. Однак наукові розробки надзвичайно повільно й неефективно втілювались у виробництво, кількісні показники переважали над якісними. Знижувалася престижність інтелектуальної праці. У національному складі частка українців зменшилася з 76,8% у 1959 р. до 73,6% у 1979 р. Зате частка росіян зросла відповідно з 16,9 до 21,1%. Протягом 1959–1979 рр. в УРСР поселилися, в основному у містах, від 1,5 до 2 млн. етнічних росіян. Несприятлива для українства ситуація у південно-східних областях ще більше загострилася. Наприклад, з 1970 по 1979 р. українців у Донецькій області збільшилося на 26 тис., а росіян – на 238 тисяч чол. За правління Володимира Щербицького (1972–1989 рр.), який був прихильником повного підпорядкування України московському центру, інтенсивно відбувалася новітня русифікація, активно пропагувалася брежнєвсько-сусловська теорія “злиття націй” і формування єдиного “радянського народу”. В Україні термін “український народ” майже не вживався, натомість говорили й писали “народ України”, “трудящі УРСР” тощо. Українська мова витіснялася з усіх сфер суспільно-політичного, наукового, культурного і навіть побутового життя. Так, якщо у 1970 р. у республіці українською мовою було видано 38,2% усіх книг та брошур, то у 1988 р. – лише 21,4%. На кіностудії ім. О.Довженка із 60 відзнятих фільмів лише 3 були україномовними. Репертуар кінотеатрів майже на 100% був російськомовним. У 1987 р. тільки половина дітей навчалася в українських школах. Зрештою, радянська політика “інтернаціоналізму” призвела до того, що кількість українців, які вважали українську мову своєю рідною, постійно зменшувалася: від 93,5% у 1970 р. до 87,7% у 1989 р. Політична й духовна опозиція. Близько 1000 людей (80% із них представляли інтелігенцію) брали участь у різних формах дисидентського руху. За своїм спрямуванням дисидентство поділялося на національно-демократичне, правозахисне і релігійне. Дисиденти протестували проти посилення ідеологічного тиску КПРС, порушення прав людини, повороту до неосталінізму, негативних проявів соціально-економічної, національно-культурної і релігійної політики. У 1965–1966 рр. пройшла перша хвиля арештів (І.Світличний, Микола і Богдан Горині, В.Мороз, М.Косів та ін.). Восени 1965 р. на прем’єрі знаменитого кінофільму С.Параджанова “Тіні забутих предків” із протестом виступили І.Дзюба та В.Стус. Незабаром І.Дзюба написав працю “Інтернаціоналізм чи русифікація?”, у “самвидаві” з’явилися актуальні публіцистичні дослідження В.Чорновола (“Лихо з розуму”), Є.Сверстюка (“Собор у риштованні”) та ін. Проти політичних арештів виступила велика група діячів науки, літератури й мистецтва. У 1968 р. колективного листа до радянського керівництва підписали М.Вінграновський, І.Дзюба, І.Драч, Ліна Костенко, В.Некрасов, І.Світличний, В.Стус, В.Шевчук та інші, всього 139 чол. На знак протесту проти придушення радянськими танками “Празької весни” 1968 р., а також підневільного становища України у складі СРСР колишній воїн УПА і в’язень таборів Василь Макух здійснив у Києві акт самоспалення. Тоді ж голосного звучання набув заборонений і розкритикований властями як “ідейно-шкідливий пасквільний твір” роман О.Гончара “Собор”. На його захист виступила творча молодь м. Дніпропетровська; організаторів протесту засудили до 2–5 років ув’язнення у таборах суворого режиму. З 1970 р. у “самвидаві” почав виходити підпільний “Український вісник” (гол. ред. В.Чорновіл). За написання “самвидавчих” статей і книг їх авторів жорстоко карали. Наприклад, історик В.Мороз дістав 14 років тюрми, таборів і заслання. У 1970 р. трагічно загинула при нез’ясованих обставинах талановита художниця А.Горська. Її похорон у Києві переріс у політичну демонстрацію протесту проти репресій. У 1971 р. В.Стус, В.Чорновіл, І.Стасів та ін. утворили громадський комітет захисту Ніни Строкатої. Ще раніше інженер–майор Г.Алтунян та кібернетик Л.Плющ увійшли до першої в СРСР ініціативної групи захисту прав людини. У 1972–1973 рр. пройшла друга велика хвиля арештів – близько 100 чоловік, у т. ч. подружжя Світличних і Калинців, В.Стус, Є.Сверстюк, В.Чорновіл, Л.Плющ, І.Дзюба, С.Параджанов та ін. У республіці розпочалася так звана “ера маланчукізму” – доба тотального наступу на українську мову, культуру, історію (з 1972 р. В.Маланчук-Мілман став секретарем ЦК КПУ з питань ідеології). Позасудових переслідувань і цькувань у цей період зазнали історики О.Апанович, М.Брайчевський, Я.Дашкевич, Я.Дзира, О.Компан, Ф.Шевченко, літературознавці М.Коцюбинська, Г.Нудьга, С.Пінчук, С.Шурат, письменники О.Бердник, Ю.Мушкетик, В.Некрасов, Г.Снєгірьов, Б.Харчук та ін. Поетичні збірки Ліни Костенко не друкувалися 16 років; видання її віршованого роману “Маруся Чурай” відтягнулося на 6, а книжки В.Симоненка “Лебеді материнства” – на 10 років. Імена багатьох українських діячів та чимало найвагоміших подій і явищ української історії заборонено було навіть згадувати, безсоромно фальсифікувалися і переслідувалися будь-які національно-патріотичні мотиви. Як приклад можна навести заборону книги П.Шелеста “Україна наша Радянська”, брошури М.Киценка “Хортиця у героїці й легендах”, роману І.Білика “Меч Арея”, закриття унікальної збірки українського мистецтва Івана Гончара та ін. У 1976 р. виникла Українська гельсінгська група (УГГ) на чолі з письменником М.Руденком. До групи ввійшли О.Бердник, І.Кандиба, Л.Лук’яненко, Н.Строката, О.Тихий та ін.; згодом чисельність групи зросла майже до 40 чоловік. У Москві групу представляв генерал Павло Григоренко. В основі діяльності правозахисників знаходилися такі основоположні міжнародні документи, як Декларація прав людини (1948 р.) та матеріали Наради з питань безпеки й співробітництва в Європі (Гельсінкі, 1975 р.). Учасники групи добивалися, щоб права людини стали щоденною нормою суспільного життя в СРСР, а УРСР отримала повноцінний державний статус. Незважаючи на арешти, переслідування та еміграцію за кордон декількох учасників, УГГ продовжувала свою діяльність аж до періоду горбачовської перебудови. Вона залишилася єдиною в СРСР правозахисною організацією, яка не заявила про свій саморозпуск. У 1988 р. на її базі виникла Українська Гельсінська Спілка, а у 1990 р. – Українська Республіканська партія. Дисидентський рух вимагав від його учасників великої мужності та самопожертви. У 1978 р. поблизу могили Т.Шевченка у Каневі підпалив себе Олекса Гірник із Калуша, колишній політв’язень польських та радянських тюрем, що виступив проти русифікації українського народу та “проти російської окупації на Україні”. У травні 1979 р. під Львовом у Брюховичах знайшли повішеним популярного композитора В.Івасюка. Існує версія про причетність до цієї справи КДБ. На траурний мітинг зібралося багато людей, згодом голова львівської організації СПУ Р.Братунь був звільнений з посади. Наприкінці 1970-х – на початку 1980-х рр. у суспільно-культурному житті наступили деякі полегшення, але принципової зміни у проведенні партійно-ідеологічної лінії не відбулося. Продовжувалися нагінки на людей розумової й творчої праці. Наприклад, із посади головного редактора журналу “Всесвіт” був знятий Д.Павличко, хоч саме при ньому цей часопис набув найбільшої популярності. Протягом 1984–1985 рр. у таборах і тюремних лікарнях закінчили свій земний шлях О.Тихий, В.Марченко, Ю.Литвин та В.Стус. Ціною власного життя вони сприяли утвердженню у нашому суспільстві ідеалів демократичної й правової держави.
Ви переглядаєте статтю (реферат): «Особливості соціально-економічного розвитку УРСР у 1970-х – 1980-х рр. Наростання застійних явищ» з дисципліни «Історія України»
