Партійна еліта України формувалася під активним впливом Москви. У зв'язку з недовірою до України ЦК РКП(б) виявляв особливо обережну кадрову політику в республіці. Тому протягом тривалого часу основним джерелом формування партійно-державної номенклатури в Україні були кадри, прислані з Москви або узгоджені з нею. Тільки з грудня 1920 по листопад 1921 року в розпорядження ЦК КП(б)У було направлено з Росії понад 5 тис. комуністів. Українців серед членів партії, особливо серед керівного складу, була незначна кількість. Навіть наприкінці 20-х pp. їх представництво в ЦК не перевищувало 25 %. Контроль над партапаратом дав змогу Сталіну розставити на відповідальних постах у республіці своїх людей. У 1923 р. звільнено з посади Голови Раднаркому України X. Раковського, який часто опонував Сталіну, до того ж був особистим другом Троцького. Після Раковського головною фігурою в керівництві стає вже не голова уряду, а керівник партійного республіканського органу. У 1925-1928 pp. на посаді генерального секретаря ЦК КП(б)У перебував один з найближчих клевретів Сталіна -Л. Каганович, який забезпечив підтримку політики свого патрона в Україні, зміцнив владу партапарату. З початком політики українізації питома вага керівних працівників українського походження почала зростати, однак на ключові посади українців висували дуже рідко. Якщо в уряді республіки вони ще працювали, то керівна верхівка
252
Модуль 3. Новітня історія України КП(б)У та головного карального органу — ДПУ УСРР — складалася з осіб некорінної національності. В основу кадрової політики комуністичної партії було покладено теоретичні настанови В. Леніна. Визначаючи критерії добору кадрів, він вказував на необхідність оцінювати їх: а) з точки зору добросовісності; б) з політичної позиції; в) знання справи; г) адміністративних здібностей...». Унаслідок такого підходу до формування державного апарату відбувалося відчуження від нього найосвіченішої та найкультурнішої верстви населення й залучення до керівництва не підготовлених для цього верств — робітників та селян, які не мали ні спеціальних знань, ні управлінських навичок. Уся робота з добору та розстановки керівних кадрів зосереджувалася у вищих партійних інстанціях. Для формування партійно-державного апарату в 1919 р. ЦК КП(б)У створив обліково-розподільчий відділ, який займався обліком, мобілізацією, переміщенням та призначенням членів партії. Працівників, які перебували на обліку, було поділено на чотири категорії. До першої, основної, належали комуністи, які працювали на посадах голів губвиконкомів, секретарів губернських комітетів, інші вищі керівники партійних і державних органів губернського та республіканського рівнів; до другої категорії — комуністи, які працювали в апаратах губернських установ; третьої — працівники повітового рівня, четвертої — рядові партійці. Таку ж роботу проводили обліково-розподільчі підвідділи губернських комітетів КП(б)У, які виконували функції обліку деяких категорій відповідальних працівників місцевого рівня, займалися «реєстрацією штрафних», вели облік резерву кадрів на висування, а також виявляли «кандидатів» на зняття з високих апаратних посад за партійно-адміністративні провини, переводили їх до «верстата й плуга». Якщо на початку свого існування відділи обліку-розподілу займалися переважно мобілізацією комуністів, то з розростанням адміністративного апарату й у зв'язку з важливістю завдань господарського будівництва з'явилася необхідність, за словами Сталіна, «кожного працівника вивчати до кісточок»-Так реалізовувалась одна зі стрижневих засад тоталітарного режиму —утримання під контролем основних ланок державного, партійного, господарського, профспілкового та інших апаратів. Уперше перелік основних посад, що підлягали заміщенню за вказівкою ЦККП(б)У (номенклатуру), було визначено у 1921 р-Дс нього ввійшли такі категорії відповідальних працівників: а) члени, кандидати у члени та завідувачі відділів ЦК КП(б)У б) народні комісари, члени колегії наркоматів і завідувачі їх
Греченко В.А. ІСТОРІЯ УКРАЇНИ відділів; в) члени й кандидати у члени ВУЦВК; г) завідував відділів та інших важливих підрозділів ВУЦВК. Сюди ж входили керівники й відповідальні працівники ДПУ, профспілок редактори українських газет тощо. Так у 20-ті pp. було створено специфічну адміністрацію, яка поєднувала господарські, судо. ві, політичні, військові, ідеологічні та репресивні функції. ВИЩІ партійні інстанції здійснювали керівні функції (у політичній та ідеологічній сферах) самі або ж через кадрові призначення на всі ключові пости представників «номенклатурної касти». Отже, на початку 20-х pp. в Україні утворився своєрідний прошарок номенклатурних працівників, який сконцентрував владу в республіці в межах, дозволених Москвою. Коло це було досить вузьким і потрапити до нього, як і вибути з нього, було нелегко. Система безжалісно розправлялася з усіма, хто виявляв самостійність, непослух, ішов проти встановлених нею правил і норм. Партійно-державна еліта формувалася за кастовим принципом. Наслідком цього стало виникнення могутніх апаратних угруповань, що боролися між собою за владу. Так, у ЦК КП(б)У довго домінувала катеринославська група, до якої входили Е. Квірінг (перший секретар ЦК КП(б)У в 1923-1925 pp.), Д. Лебедь (другий секретар ЦК КП(б)У в 1921-1923 pp., голова ЦКК КП(б)У у 1924-1925 pp.), /. Клименко (другий секретар ЦК КП(б)У в 1925-1927 pp.). Вони, у свою чергу, спиралися на «вірних» людей на місцях. Навіть періодичні кадрові «перетруси» не могли зруйнувати цих угруповань. Переходячи з однієї номенклатурної посади на іншу, керівники груп перетягували за собою й своїх людей. Недемократичні умови діяльності, відсутність критики та підлабузництво призводили до зловживань владою, створення місцевих мікрокультів. У 1925 р. були викриті протизаконні дії керівної верхівки Херсонського округу, у 1927 р. — за зловживання знято з роботи секретаря Сталінського (Донецького) окружкому К. Мойсеенка. Найтиповішими рисами так званої Херсонщини були беззаконня, адміністративні утиски, хабарництво, казнокрадство, пияцтво. Установивши диктатуру, номенклатура поширювала свій вплив на всі сфери життя суспільства, у тому числі й на виробничу. Партійний апарат перетворювався у власника засобів виробництва, оскільки контролював через посадові призначення виробничу сферу, черпаючи в ній свою силу й владу. Від волі парторгану ставали матеріально залежними трудящі маси. Так формувався економічно-примусовий механізм, який забезпечував підтримку значною частиною народу політики правлячої 254
Модуль 3. Новітня історія України партії Унаслідок перетворення держави (фактично партапара-ту) у власника основних засобів виробництва фізичне існування більшості трудящих, незважаючи на неп, було поставлене залежність від головного працедавця, що значною мірою обмежувало матеріальні основи особистої свободи, у тому числі в питаннях політичного вибору. Матеріальний достаток владної верхівки забезпечувався це лише порівняно високою зарплатою, а й напівприховани-ми привілеями й доступом до закритих спецрозподільників, можливістю отримати додаткові, соціально-культурні послуги, мати кращі умови відпочинку. Відсутність демократичного механізму зміни керівних курсів, призначенство, надмірний централізм сприяли формуванню нового типу керівника, який прийшов на зміну попередній більшовицькій еліті. Становище керівника, його доля залежали не від рядових партійців, які формально його обирали, а від ставлення до нього вищого начальства. Така система формувала психологію «людини-гвинтика», створювала сприятливі умови для безкарної сваволі та зловживання владою як у центрі, так і на місцях. У партійному апараті зосереджувалися люди, головним критерієм роботи яких була особиста лояльність до Сталіна, що нерідко передбачало безпринципність, суб'єктивізм. Прихід у партію кар'єристів прискорював процес її переродження. Переважаючий у партії класовий підхід спричинив суттєві деформації в її політиці та практиці, ігнорування загальнолюдських цінностей. Одні верстви, класи розглядалися як союзники пролетаріату, інших примусово залучали до соціалістичного будівництва, а тих, хто, як вважалося, заважав цьому, усували з історичної арени. Класовий підхід давав змогу агресивним силам партії, не рахуючись із законністю, ставити себе на позицію особливої «революційної моралі», згідно з якою моральним вважалося все, що сприяло революційним перетворенням. Теоретичним підґрунтям такої політики Сталіним у 1928 р. було висунуто тезу про загострення класової боротьби в країні з просуванням її по шляху до соціалізму. Отже, глибокі кількісні та якісні зміни в середині РКП (б) та її складовій — КП(б)У, процес та наслідки ідейно-політичної боротьби всередині партії, трансформація принципів і методів Керівництва призвели до переродження партії, перетворення її на покірне й активне знаряддя виконання сталінської волі. Партія стала важливою складовою тоталітарної системи. Важливим засобом зміцнення тоталітарної системи було обожнювання вождя — власне культ особи, наділення його над-
255
256
Греченко В.А. ІСТОРІЯ УКРАЇНИ природними рисами. Культ особи Сталіна почав створюватися наприкінці 20-х pp., під час підготовки до його 50-річчя. 21 грудня 1929 р. газета «Правда» вийшла на восьми сторінках, більшу частину з яких було присвячено Сталіну. Статті мали такі заголовки: «Сталін і партія», «Сталін і Червона армія», «Сталін і індустріалізація країни», «Стальний солдат більшовицької гвардії». З цього почалося відкрите й безсоромне пропагування його «величі». Особливо розвинувся культ особи Сталіна у 1934 р. Наприклад, один з керівників України П. Постишев на XVII з'їзді ВКП(б) говорив про вчення «Лені-на-Сталіна», виділяв Сталіна як великого стратега й мислителя. Не відставали від нього й інші делегати. З часом Сталін сам наполегливо пропагував себе як класика, який і в теорії, і на практиці ніби досяг більшого від будь-кого. Ретельно налагоджений апарат маніпулювання суспільною свідомістю насаджував містично-забобонне схиляння перед «вождем», «хазяїном», його «діяннями». Ця діяльність мала декілька наслідків: монопольно-моністичне становище поглядів Сталіна в пропаганді й науці; заборона наукових положень, які суперечили б його догмам. Роль і діяльність Сталіна звеличував «Короткий курс історії ВКП(б)». Усебічна й постійна пропаганда сприяла створенню ілюзорних і міфологічних уявлень про Сталіна. Поступово насаджувалась теза, що незгода з його поглядами та діями — антидержавний акт. У свідомості багатьох людей Сталін як реальна людина (з його особистими якостями, сильними і слабкими рисами, індивідуальністю) перетворюється на символ соціалізму, навіть держави.
Ви переглядаєте статтю (реферат): «Створення партійної номенклатури» з дисципліни «Історія України»
