Релігійний аристократизм – це, на наш погляд, насамперед переконаність у істинності віри, служінню якій людина вирішує присвятити своє життя, впевненість у праведності взятої на себе при тому місії й спроможність відстоювати релігійну ідею до загину. З другим і третім положеннями все зрозуміло – такі люди в християнстві були завжди, і визначена життєва позиція їх була власним вибором кожного з них. А ось з таким аспектом першого положення, як доказ істинності віри, існують проблеми, тому що тут міститься величезне поле для суб’єктивізму. І такий суб’ктивізм в історії християнства мав місце. Релігія не просто дуже дотична до ідеології, а в деякій мірі зрощена з нею. Ідеологія ж є елементом геополітики, в якій вирішальну роль завжди відігравала й відіграє влада, яка в людському суспільстві базується на силі й примусі. Це – факт. Але переконання є таким унікальним чинником геополітики, поруч з яким блідніє і сила, і примус, бо воно нерозривно зв’язане зі Словом. Слово, безумовно, безсиле перед багнетами, але має таку унікальну властивість, яка позбавляє будь-яку зброю будь-якого сенсу, – воно безсмертне. І, дійсно, завдяки слову світові центри християнства на сьогодні створили таку ситуацію, що у свідомості мільярдів людей Європа є оплотом християнства. І всі переконані, що так було завжди, й що християнство витоково було саме таким, яким ми його знаємо, і світові центри були такими ж, як нині, і їхній статус був одразу таким же. Цьому переконанню служить нині величезний корпус священиків усіх християнських церков світу. А з учених-вихідців з християнського світового простору мало хто наважується на сумніви в цій площині. Підстави ж до сумнівів існують. У нашому попередньому Розділі перед нами наявно розкрилося те, як проявляли себе в той чи іншій час різні Великі ідеї, кожна з яких була нерозривно пов’язана з політикою й ідеологією, але водночас (а точніше, насамперед) з релігією. Ми у викладі матеріалу органічно підійшли в часі до християнства, яке дало світу багатьох видатних релігійних аристократів, переконаних як в істинності християнського віровчення, так і в праведності своїх місій, які все своє життя присвятили служінню вірі й церкві, і про декого з них ми тільки-но розповіли. Але коли і як християнство стало тим віровченням, яким ми його знаємо, щоби потім прикликати людей присвячувати своє життя служінню йому? Відомостей про ранній період історії християнства у світовій літературі маса, але мало що встановлено точно. Таке враження, що «нитка Аріадни», потягнувши за яку можна було б розплутати весь клубок накопичених фактів, що почасти не тільки не збігаються, а й протирічать один одному, захована. Враховуючи ж ту масштабність перетворень, що їх здійснило на планеті християнство, особливо з Х ст., коли воно постало як одна з трьох світових релігій, тут не могло не бути геополітики, але ЯКОЇ? Ми вище висунули припущення, що всі війни минулого, що відбувались на величезному просторі Євразії, були війнами релігійними, а конкретно – що в них точилася боротьба «за Бога». І тут нам не залишалося нічого іншого, як припустити, що те ж саме сталося й з християнством. Але треба було знайти «точку опертя», щоб навколо неї перегорнути весь матеріал і вийти на те, коли, як і що саме сталося. І ось що ми побачили. Працюючи з текстами видатного середньовічного арабського космографа, етнографа й історика ал-Мас’уді, нам видалося дивним, чому цей блискучий арабський учений в одній зі своїх праць написав, що «християнське віровчення було засноване в місті Нікея», явно маючи на увазі Нікейський собор 325 року? Ал-Мас’уді дуже точний автор, то чому ж він відніс факт заснування християнського віровчення аж до ІV століття? А як же Рим, який подає себе апостольським престолом на тій підставі, що сюди відразу пішов апостол Петро, а згодом і Павло, й їх обох тут і було вбито в часи Нерона? Навколо Великої ідеї Священного Риму буде все Середньовіччя обертатися вся світова геополітика, гинути держави, династії, сотні тисяч людей, і – що? Все почалося не зі здійснення справи Ісуса Христа в Римі апостолами, а з Нікеї ІV століття? І тут зупиняємося, бо є конкретна дата. Версію «апостольського престолу» в Римі вперше висунув римський єпископ Дамасій І, який був папою у 366 – 384 рр., тобто – в кінці ІV ст. Його підтримало священство західних провінцій Римської імперії, побачивши в цьому посилення церкви як інституту влади. Але жодних документів, що підтверджували б право Риму на апостольський престол надано не було, все було запропоновано прийняти на віру (втім, як і багато чого іншого в релігійних нововведеннях того часу). Відмітимо відразу те прийняття НА ВІРУ доказів апостольства. Це – не простий крок Риму, це – його відповідь на те, що Константинополь ще раніше – на початку 30-х рр. ІV ст. – виказав претензію на першість у християнстві на підставі хреста, що його привезла з Єрусалиму мати Константина Великого Олена, і який було об’явлено саме тим, на якому розп’яли Христа (радіовуглецевий метод датування для визначення автентичності цієї речі, природно, ніхто не проводив, бо його в той час просто не існувало. Хрест той швиденько закопали під фундаментом церкви, яку тут же побудував Константин, і – все, всі вже «святі» і «вселенські»). Зіставимо з тим, як від церкви з центром у Києві вимагається й донині заледве не власноруч написаного апостолом Андрієм документу про те, що він, дійсно таки був на місці майбутнього Києва. Це – дуже прикметне явище, яке багато про що говорить, але зараз для нас головне те, що ідея апостольства Риму виникла після 325 року. Тож це вже є свідченням розбудови Римом структур, говорячи словами ал-Мас’уді, «заснованого в Нікеї християнського віровчення». А до цього що було?
Ви переглядаєте статтю (реферат): «Релігійний аристократизм» з дисципліни «Релігійний чинник у геополітичних устремліннях еліт України в добу Середньовіччя»
