Етнонація України, її природа, культура, мова, етнопсихіка, державотворча і міжнародна діяльність визначили не лише характер внутрішнього розвитку, а й історичну місію в загальнолюдському цивілізаційному та культуротворчому процесі. Не варто скидати з рахунку, що історія знає різні концепції сутності історичної місії народів. До прикладу: стародавніх іудеїв – як місії єдиного богообраного народу; римлян – як народу-гегемона у світовому цивілізаційному поступі; московитів – як спадкоємців імперського Риму, покликаних «захищати» інтереси світового православ’я; творців Рейха – як речників «найталановитішої арійської раси», а російських більшовиків – як прапороносців особливої місії інтернаціоналізму та пролетарської партії і революції. Не варто, бо месіанізм імперського чи расово-ідеологічного штибу реанімується й культивується і деякими сучасними націями-державами, у тому числі й згаданими. Місія України визначена самою Природою: знаходячись на перехресті міжнародних цивілізаційно-культурних магістралей, вона має, по-перше, вбирати світовий досвід для власного розвитку, процвітання, поступу: родового, етнонаціонального, соціально-економічного, культурного, мовного, демократично-правового, освітньо-наукового, державно-цивілізаційного; а по- друге, синтез світового і національно-державного розвитку ширити в усі часо- просторові сфери вселюдства. Досвід як національно-демократичної революції ХVІІ ст. та всенародної боротьби початку ХХ ст., національно-культурного Відродження першої чверті ХХ ст., так і «помаранчевої» революції 2004 року засвідчив, що Україна може не тільки талановито вчитися в інших, а й щедро ділитися власним досвідом, збагачувати вселюдство ідеалами свободи, демократії, щонайвищого злету гуманізму й культури міжлюдських і міжнаціональних відносин; вселяти віру в 667 щасливе майбутнє вселюдства. Природно спробувати розібратися у справжньому сенсі подій та позицій, звернувшись до об’єктивного й непідкупного судді – історичного досвіду. У концепції російських «інтернаціоналістів» (саме російських, бо англійські, французькі, італійські, китайські комуністи на практиці не поривали з національним ґрунтом) національне питання, коли йшлося про інші народи, не ставилося або й дискредитувалося (а його дослідники, апологети переслідувалися), оскільки воно демаскувало б месійні імперські амбіції та інтереси Росії. Але, наголошуємо, коли йшлося про інші нації. Бо ті ж російські ленінці ніколи не втомлювалися твердити, що вони не є «Иванами, не помнящими родства» (і тим подавали, до речі, непоганий приклад і нам, але українські більшовики воліли вчитися хіба що навиворіт), зректися себе в ім'я російської світової імперії мали лише «інородці». А для цього й мала бути знищеною їхня національна (а тим самим і людська) самосвідомість (гідність, свобода, честь). Це з болем відкрили для себе ще М. Грушевський та В. Винниченко, бо бачили реальні факти: «Останні тижні (січня–лютого 1918 р. – П. К.) внесли дуже багато в роз’яснення політичної ситуації... І в тім, наприклад, і боротьба великоросійських більшовиків з українською Республікою за цей час розкрила дуже значно свій власний підклад, свій підстав, свій дійсний зміст. Піднята нібито в інтересах перемоги крайніх демократичних і соціалістичних гасел, а властиво-деагогічних кличів, над розважнішою, бо обрахованою на реальні наслідки, роботою Української Центральної Ради та її правительства, вона все більше стає ясною в своїх реальних мотивах і завданнях, що зовсім не мають нічого спільного ні з соціалістичними, ні з демократичними завданнями. З повною очевидністю виступає мотив боротьби національної в самій грубій і не прикрашеній формі, принаймні в поглядах і висловах рядової маси. Для неї завдання свого походу – «бити хахлів», що по 250-літнім поневоленні наважились піднести голови й скинути з себе московську кормигу. Інтелігентніші проводирі більшовиків не виявляють так щиро дійсних національних мотивів, але з їх тактики виступає так само ясно се завдання: повернути назад у московську службу збунтованих українських підданих, а для того знищити культурні центри України, інтелігентні сили українські. Українців ловлять, арештують, розстрілюють тільки за те, що вони українці» («На порозі нової України»). При цьому більшовицькі ідеологи нерідко посилалися на пасивність чи й активну критичну позицію щодо лідерів національних змагань самих українців («народу»). Та то було наслідком або слабкості мислення, або фарисейської політики. «Простолінійним більшовицьким політикам, – зазначав Винниченко, – не приходило в голову, що велика ненависть часто буває результатом великої любові...». Як любові до Батьківщини, демократії і свободи та ненависті до їх руйнівників. 668 Проводирі більшовицького руху в Україні занадто недооцінили сили національної свідомості в українських масах і занадто переоцінили... своє національне чуття. На ділі виявилося, що «на папері й у заявах» – «право самовизначення», «вплоть до отделения», а в емоції – найпримітивніший, брутальний, погордливий і нахабний націоналіст. І націоналіст, ображений у своєму націоналізмові, розлючений, мстивий... У всій більшовицькій літературі, як до революції, так і під час неї, національне питання трактувалося або з нехіттю, з деякою зневажливою вибачливістю, а то й гидливістю, або ж немов і прихильно й справедливо, але сухо, холодно, казенне... Вони не розуміли тоді, що без національного визволення не може бути й соціального визволення, що національний визиск є одна з форм визиску соціального» («Відродження нації»). Було б точніше, коли б В. Винниченко сказав: не хотіли, щоб цю взаємозалежність всі розуміли. Бо вже 1920 р. в «Щоденникові» він зазначить: ні про яку світову революцію в Кремлі не думають. Насправді ленінське політбюро, його уряд дбають лише про інтереси Росії. І це мало б розкрити очі українським «інтернаціоналістам», та вони вже затишно прилаштувалися в обозах військ, що громили українську національно-визвольну революцію, й з метою виправдання своєї долі гундосили: вони – єдині справжні виразники інтересів українців (щоправда, поділених ними, і не лише теоретично, а й ідеологічно, законами, зброєю на «чистих» і «нечистих»). А от поборники національної ідеї є недругами чи й ворогами не лише українського, а й усіх інших народів світу. Їхні ж ідеали – тільки виплід ідеалістичних ідей буржуазно-націоналістичної інтелігенції і не тільки не пов'язаний з світоглядом українців, а й чужий їм. Це, запевняли опоненти національної ідеї як основи державного, національного, духовного відродження, підтверджується багатовіковою історією. На жаль, за допомогою армій, партійної дисципліни, ідеології, освіти, науки, культури, «казармової» педагогіки ту «істину» вдалося зробити масово визнаною. І це – за умови, що саме історичний досвід повністю заперечує ту облудну концепцію. Почнемо з того, що збільшовичені навіть енциклопедії гласили: «Национальный вопрос – совокупность политич., экон., террит., правов., идеологич. и культурных отношений между нациями, нац. группами и народностями в разл. обществ.-эконом. формациях. Определяется обществ. и гос. строем, нац. политикой господств. классов, классовой борьбой… Два осн. мировоззрения в Н. В. – буржуазный национализм и пролет. интернационализм... Коммунисты ведут решит. борьбу с национализмом и 669 шовинизмом, за торжество принципов интернационализма» ∗ . Тому вони – носії прогресу. Інша справа – прихильники національної ідеї, вони, підступно нашіптували офіціозні «друзі народу», є поборниками консерватизму й реакції, носіями сепаратизму, самоізоляції, націоналістичних забобонів. А тим самим – неминучої зради інтересів народу, його приреченості... Цього кшталту поступовців чомусь не бентежило, що насамперед вони: по-перше, відстоюють інтереси не всього суспільства, а лише його частини (раніше – «пролетаріату», нині «русско-язычного населення»), отже: узаконюють соціально-політичну градацію, панування одних і приреченість на рабство інших; по-друге, проповідують орієнтацію на інтереси не свого, а чужого народу; а по-третє, пропагуючи як найвищий ідеал і здобуток «новую историческую общность людей – советский народ», конструюють не розквіт, а самознищення... свого народу. На цій основі нищено українське селянство, інтелігенцію, поставлено під загрозу єдність і буття нації. У чому мали ідеологи російсько-месійного «інтернаціоналізму» цілковиту рацію, то це у визнанні: їхня політика визначалася державним ладом, політикою «пануючого класу», яким була партійна олігархія, як й ідеалом останньої – імперія. І не абстрактна, а російська, задумувана, до речі, ще ідеологами Московського князівства, які (Спиридон-Савва, старець Філофей) переконали Івана III, що Москва має стати третім (і останнім) Римом, захисником християнства у всьому світі, а він – «собирателем русских» (що означало – усіх можливих) земель. Здійснення тієї програми московські князі почали з підкорення демократичного, суверенного Новгорода, Володимирського, Ростовського, Суздальського князівств, а завершили перший етап експансії методичним знищенням України як суверена історії. Головним важелем стала пропаганда «інтернаціональної місії» Москви, яка (згодом Росія) підносилася, до речі, не як держава, територія, нація, а як всесвітній месія, представники якого живуть за правилом: немає меж моїй «вітчизні», де я – там і Росія... Месіанська теорія, як ідеологія обраності, винятковості, завжди була замішана на крові, приниженні, рабстві одних в ім’я вивищення й панування інших. Не дивно, що так і сталося в СРСР. Дивна позиція тих, хто досі підносять його як втілення «братерства, рівності, свободи», ідеал майбутнього, але продажництво ще від часу Іуди було аморальним. Важливо нагадати: наша прабатьківщина ще за князювання Кия (а це – V ст. н. е.) була одним з найважливіших суб’єктів міжнародних відносин. Саме цей князь 433 року подолав Константинополь, уклав вигідну угоду про міждержавні зносини, торгівлю, культурний обмін. Як зазначають історики, Кия з великою шаною приймали імператори, а він планував розширити межі князівства до Дунаю і Середземномор’я. Міждержавні, торгово-економічні, релігійні, мовно-культурні парадигми відстоював і великий князь (каган) Аскольд та його наступники-стратеги
∗ Советский энциклопедический словарь. – М., 1980. – С. 879. 670 Святослав і Володимир, Ярослав Мудрий, Володимир Мономах, Роман і Данило Галицькі. Наслідок – інтегруюча роль України в міжнародних зв’язках та окресленні перспектив розвитку практично всіх країн Європи та Близького Сходу. Ще раз зауважимо: у долі та місії кожного народу часом навіть вирішальну роль відіграє Природа. До таких народів належить український. Його Терен – це край на межі перехресних магістралей з Півночі на Південь і з Сходу на Захід. Це зумовило те, що ще в найдавніші часи тут пролягав «шовковий» шлях до Китаю та Індії; тут кліматичні умови зробили можливою унівкельну Трипільську культуру та цивілізацію; тут пролягав міжнародний шлях із Варяг у Греки; тут концентрувалмя потоки Скандинавської, арабської, грецької, римської емінських культур; тут набуло особливої ролі християнство та розцвіли тенденції індо-євпроейської інтеграції. Тут і в майбутньому вирішуватимуться долі Європи в періоди монголо-татарського нашестя, піднесення й упадку Польщі та Швеції, перетворення Московщини в імперію та обмеження Турецької експансії; тут, зрештою, визначатиметься підсумок 1-ї і 2- ї світових воєн, піднесення й розпад більшовицькох імперії та т. зв. Світового соціалістичного табору… Тип, характер розвитку України як держави реально впливає на розвиток Сходу та Заходу (Росії і Європи) і в ХХІ ст., що й зумовлює «проблему України» на грані ІІ-ІІІ тисячоліть. Природа органічно пов’язана з специфікою розвитку суспільства: йго виробництва, типу родових і суспільних відносин, соціально-економічної й правової, освітньої і культурної, війської і політичної систем, характеру міжнародних відносин, – що було засвідчено ще в епохи Кия і Аскольда, Рюрика й Святослава, їхнії нащадків, коли вони визначали як внутрішню, так і зовнішню політику та стратегію. Монголо-татарське нашестя перервало висхідний розвиток Київської держави. Але і за тих умов Україна лишалася ключовою межею між європейською й азійською цивілізаціями та культурами. Як ядро індо-європейського феномена Україна й надалі поставала форпостом демократизму та правової ідеології, носієм народовладдя та гуманізму, релігійної толерантності та культурно- мистецького універсалізму. А також – національно-демократичної орієнтації. Саме Україна постала межовою Землею між Європою і Азією з їх цивілізаційно-культурними ідеалами та системами, тенденціями до зближення чи конфронтації. Природно, що вона стала першим бар’єром на шляху нового типу ордизму – московсько-абсолютистського, войовничо-месіаністського. Ще в XIV–XV ст. було сформульовано основи «класово- інтернаціоналістської» політики Москви: українці – частинка, «молодший брат» великоросів: єдина їхня безальтернативна мета – «воссоединение» в єдиному східнослов'янському етносі; а здійснення планів розпочалося Переяславською 671 угодою 1654 року... Є космос міфів. Вони базуються не так на фактах, як на уявленнях. Але в основі своїй – доброчинно конструктивні. Російський месіанізм не тільки тиранічний, антидемократичний, фатальний для національної ідеї як феномена, а й за природою смертельно- руйнівний, особливо стосовно української національної ідеї, бо базується на міфові про етно-державну та мовно-культурну єдність, а тому безальтернативність аншлюса України. І це зумовлено як суттю всякого імперіалізму (псевдоінтернаціоналізму), так і специфічними обставинами нашої історії. Основа безкомпромісного антагонізму закорінена ще в надрах спільної прадержави – Київської Русі. Русофільська історіографія (ідеологія, політика) одвічно силкується представити її як монодержаву єдиного – східнослов’янського – етносу, в якій, як твердив акад. М. Погодін, не просто панував, а був єдиним етнос російський. Лише після відходу «вликоросів» з монголами, мовляв, у Київ прийшли білі хорвати – майбутні українці. Отже, Київська Русь – Праросія, і вона самим провидінням Бога визначена, по-перше, бути первородною спадкоємницею великої держави (її мови, культури, могутності, слави); а по-друге, – нещадно боротися з українським «розкольництвом» – патріотизмом. Неважко помітити мотивацію, якої мети прагнули ідеологи Москви. Закономірно, що версію Погодіна незаперечно розвінчав ще М. Максимович. Та проблема не вичерпується аспектом ідеолого-теоретичним. Суть – у ставленні до реальної історії (історіографії й історіософії), а тим самим і долі народів, фактично – всієї Європи, отже, і світової цивілізації. Київська Русь була багатоетнічною імперією. Як бачимо нині з «Велесової книги», вона пройшла багатовіковий шлях формування. У тому процесі етноси, групи їх сходилися, і зрощувалися, асимілювалися чи різко диференціювалися. Серед тих племен були й праукраїнські (як синтез чинників кельтських, адріатичних, арменоїдних, нордичних, праслов’янських) та про російські (угро-фінської групи). Державотворчим ядром української нації стали поляни, які виявляли свою ідентичність ще принаймні з початку нашої ери; російську державу творив конгломерат інших племен та расових типів. Праукраїнську сутність визначали чинники європейські, російську – азійські. Це й склало основи не тільки державності – демократичної чи абсолютистської (тиранічної), а й менталітету. Українство стало носієм традицій вічової демократії, народовладдя, свободи людини, совісті, віри (втілених у літописах, «Слові про закон, благодать, істину» митрополита Іларіона, «Поучення дітям» В. Мономаха), поваги до права («Руська Правда» Ярослава); російство – засад унітарно-ієрархічних, і не лише у сфері управління, а й конфесійних, національних, соціальних, ідеолого-політичних, навіть – мовних, культурних, освітньо-наукових взаємовідносин. На жаль, це не завадило тому, що в різного 672 типу імперіях усе російське стало вважатися «від бога», усе, що прагнуло суверенності, – «від лукавого». Повчально: виникали й гинули десятки світових імперій, їх загибель пояснювалася передусім головним – внутрішніми причинами. Розпад Київської Русі трактувався з урахуванням лише одного чинника: татаро-монгольського іга. Але, по-перше, татаро-монголи прагнули не до подрібнення держави на частини, а збереження як цілісності (бо тільки так можна було зберегти панування); а по-друге, Пінське князівство відокремилося ще до ординської навали. Імперія мала розчленуватися. І закономірно, що вона поділилася не за територіальним чи династичним, а за етнічним принципом. Поділ був зумовлений внутрішніми процесами, як і частини окреслилися задовго до розпаду могутньої держави. Як бачимо з «Велесової книги», ядро української нації, держави (як і структурні основи мови, культури) визначилося ще в початкових століттях нової ери. Головним чинником кристалізації стало усвідомлення ідентичності та цілісності. Але ж тоді ще не було нації! – заперечать опоненти. Спочатку були роди, племена, народності... Та нагадаємо: до народження людина проходить тривалий процес утробного формування. Завжди спочатку виникають сутності (зміст), а лише згодом поняття (форма). Від роду до нації – процес тривалий, але безперервний. І окремі його етапи фіксує хіба логічний розум (для зручності класифікації). Ніщо не виникає з нічого. І ядро нації, а отже й ідея, не виникає раптово. Лише внаслідок еволюції внутрішньої сутності. Сутності, зумовленої самою природою. Особливо сутності нації – найбільш цілісної й незнищенної, бо впродовж віків руйнувалися міста, держави, тисячі союзів, об’єднань, конгломератів. Єдиною спільнотою на віки лишається нація. Навіть ідеологи інтернаціоналізму, хоча й планували асиміляцію, злиття націй, обходили їх історію та національну проблему, не могли не відзначити, що нація – не плід теорії, абстрактних розумувань, вигадки, а наслідок реального процесу розвитку, еволюції природного ядра людської спільності – етносу. А його формуючими чинниками завжди були: природа (земля, клімат, тваринний і рослинний світ, космос) та спосіб життя, що, в свою чергу, зумовлювало: тип світовідчуття та світорозуміння, мову (як засіб спілкування, але й як універсальний феномен вираження буття та свідомості, ідентичності й окремішності від інших, носій пам’яті, моралі, етики, естетики, міра духовності індивіда й суспільства), психіку, характер (як вираження фізичних і духовних якостей людини: її волю, засоби досягнення мети, ідеалу). Чи ж могло так трапитися, щоб природно-космічна сутність етносу існувала лише як матерія без духу? Достатньо ознайомитися з описами наших праплемен зарубіжними дослідниками III–І тисячоліть до нашої ери, як стане очевидним: на терені 673 правітчизни була маса переселень, об’єднань і воєн, – і все ж: ще від трипільської цивілізації простежується цілісність процесу розвитку матеріальної і духовної культури (релігії, філософії, мистецтва), її носієм були автохтони, що ніколи не полишали своєї землі. А об’єднуючим началом численних формацій (державних, культурних) була ідея ідентичності та історичної ролі. Спочатку це була ідея «антеїзму» (злитності з рідною Землею і своїм суспільством), а згодом – «філософія серця» як філософія щастя, шлях до якого – пізнання істини (Космосу, Землі, Бога; у Г. Сковороди – себе самого, тобто – у собі «справжньої людини» та її органічного зв’язку з Тереном), а її вища форма – свобода. І внутрішня свобода кожної людини, й свобода як ідеал, універсальний принцип, спосіб життя, міра гідності, честі, краси, і як основа можливості самореалізації: і окремої людини, й етносу, нації. «Велесова книга», «Літопис Аскольда», літописи (Київський, Галицько- Волинський), билини Київського циклу, поезія, «Слово о полку Ігоревім», твори Іларіона, К. Туровського, інших засвідчують: українська ідея випливає з праглибин тисячоліть. І породжена вона самим буттям праукраїнства. Вона цілісна духом і змістом, хоча має різні форми вираження, що цілком природно: і людська сутність на різних етапах фізичного й духовного розвитку виявляється по-різному. Історія буття наших пранародів, як доведено антропологами (Ф. Вовк) й археологами (В. Хвойка, його послідовники), історіографами («Старожитності Русі-України», 1994) досить яскраво виявляється ще в мізинській, трипільській (а згодом черняхівській, березинецькій, празько-корчацькій, київській та ін.) культурах. Часом різноетнічні племена культивують хліборобство, ремісництво і воїнство; ведуть і кочовий, і осідлий способи життя; мають і достатньо розвинену міську культуру, спілкуються із сусідніми народами Далекого і Близького Сходу, Європи, при цьому з кожним століттям усе яскравіше виявляється спадкоємність традицій. І – що особливо важливо! – не лише у всіх сферах матеріальної, а й духовної культури: у релігії, обрядах, мистецтві. Закономірно, що на всьому тому лежить печать природи: універсальної, як ні в жодному регіоні, бо вона охоплює простір від Прибалтики до Кавказьких гір і від Адріатики до Чернігівщини, має всі типи тварин і рослин, кліматичних зон, моря, могутні ріки і степи, як море, та гори і ліси, «чисті води та ясні зорі», а відтак відповідну універсальність натури далеких пращурів. І тут не можемо не виділити ролі духовного начала: природа, етноси породжують глибоку, універсальну релігію – язичництво, що виявляє та віками стверджує універсалізм світовідчуття й світорозуміння, почуття безмежності у часі й просторі, а тим самим – свободи людини, етносу в універсальній світобудові. Ідеали самоцінності, етнодержавної незалежності, свободи й визначають сутність праукраїнської ідеї. Анти, україни (украни, укри), кельти, готи й гуни, сармати (орос – русь), скіфи – усе це племена, що мали і свою окрему історію, 674 певні риси ментальності, і свої (або входили в чужі) держави. Але вирішальне те, що в історичній еволюції вони кристалізувалися як духовна єдність, що добре усвідомлювала: вони – це одна особовість (Я!), греки, римляни, варяги – інша (не-Я). Тому «свої» могли воювати між собою (як поляни з половцями), але то були війни за старшинство й скороминущі вигоди, а не на знищення. Автор «Велесової книги» зображує міжплеменні (чи родові) пристрасті на рівні гомерівського епосу, бо головна його пристрасть (ідея) – вірність пам’яті поколінь «своїх», збереження власної ідентичності, поклик бути вірними своїй суті і ролі, історичній місії. Оскільки хто тратить усвідомлення самодостатності, той стає здобиччю, жертвою, рабом інших, зраджує свою сутність. І тому — Се душі пращурів наших од Іру зрять на нас І там з жалю плачуть і виказують нам, що не берегли ми Праву, Наву і Яву, не берегли того, а ще й глузували... «Істинно!» – скаже Т. Шевченко, славних прадідів великих стають поганими ті правнуки, котрі не здатні захищати свободу. Отже, не лише власну, а й загальнолюдську сутність. Людина – етнос – Земля – Космос – ось ланки Богом визначеної цілісності, тож втрата хоч однієї з них загрожує розпадом світобудови. А відтак – і сутності людини, етносу, бо життя має виміри як біологічно-фізичні, так і духовно-психічні (мораль, етика, поняття прекрасного і потворного). Закономірно, що природа – цілісно-універсальна! – формувала відповідний характер людей. Серед них, як у центральному регіоні України, переважають характери хоч і емоційно бурхливого, однак зовні більше розважного, стриманого темпераменту, прихованої лукавим гумором глибокої філософічності; люди ж гірських регіонів вражають імпульсивною рішучістю, гордістю та мужністю, сказати б – індивідуальною незалежністю; а люди степів, перехресних історичних шляхів та південного сонця – вибуховістю темпераменту й динамічною мінливістю психічних станів. Перший Бог, що формує людей, – Природа. Другий – суспільно-історичні обставини: доісторичний період формував один тип індивідів та суспільних об’єднань – тип колективістичної орієнтації й слабо розвиненої індивідуалізації. Доба великих князів ліпила людей державницької психіки, осмисленої особовості та яскраво виявленої волі. Гетьманщина виробила тип воїна-філософа, для якого якнайвищим проявом є синтез індивідуальної свободи з готовністю жертвувати навіть життям за Вітчизну, віру і побратимів. Страшною епохою стає час бездержавності: вона розвиває денаціоналізацію та деморалізацію, а необхідність вижити – прагматизм, волячу терплячість, покірливість та безмовність, як і бажання зберегти колись привілейоване становище – або потворне юдофільство, або людинозгубне яничарство, або не оперте на аналітичний досвід, реальний грунт та державотворчу волю 675 мрійництво. Лише відродження історичної пам’яті й самоусвідомлення своєї космічної, національної й гуманістичної особовості та історичної місії формує Тараса Шевченка, а за ним і П. Куліша, М. Драгоманова, І. Франка, М. Грушевського, Лесю Українку, В. Винниченка, І. Огієнка, В. Вернадського, М. Заньковецьку, Л. Курбаса, П. Тичину, О. Довженка – тип універсальної особистості: з максимально розвиненим самопізнанням та усвідомленням, державницькою філософією й психікою, душевною глибиною й крицевою волею, науковим раціо й ніжним, добрим емоціо, гуманізмом, що понад усе ставить право, свободу та рівність кожної людини, нації і культури. Внаслідок фальсифікації української історії людство не усвідомило ролі України в порятунку Європи від монголо-татарської окупації. Не розкрито всесвітньої ролі і української національно-визвольної революції ХVІІ ст., коли було створено демократичну республіку Запорозьку Січ та національно-демократичну державу Гетьманщину, а тим самим показано, що успішними можуть бути соціальні революції лише тоді, коли поєднуються з революційями національними і навпаки. А також, що саме українці, синтезуючи і свій, і загально-європейський досвід, здобутки суспільно-політичної думки створили воістину демократичну Конституцію, ядром якої стали положення про народоправство та права кожної людини, соціальної верстви, нації. Наслідком стало те, що українські емігранти на землі Росії (до Тихого океану) чи Австралії і Америки понесли з собою ідеали свободи, рівності, гуманізму, справедливості й демократизму, чим суттєво збагатили життя як Сходу, так і Заходу. Цілком закономірно, що при відкритті пам’ятника Тарасу Шевченку у Вашингтоні та при відзначенні сорокарічного ювілею події у 2004 році Президенти США, видатні представники інших держав одностайно наголошували: не тільки народ США виявив шану до українського генія, а й Тарас Шевченко символізував честь великій державі, оскільки він збагатив її ідеалами людяності, любові до свободи і демократії, поетизацією материнства, жінки і Батьківщини, незрадливого братерства людей і народів. Шлях до піднесення загальнолюдської цивілізації та культури окреслювало українство і на початку ХХст., коли було створено Українську соборну державу та в час Другої світової війни, коли, відроджуючи стратегію й тактику козацтва, армія УПА боролася з тисячократно переважаючими силами двох імперій, і хоча її воїни знали про неминучість фізичної загибелі – боролися і Духом, Патріотизмом, Гуманізмом, стратегічно – перемогли чорні сили фашистського месіанізму. Довели правоту філософії: «Борітеся – поборете» (Т. Шевченко). Vivere memento! (Лиш боротись – значить жить (І.Франко)). Початок ХХІ століття українство і на терені держави, і ще в понад 70 країнах планети знову явило світові багатьма неочікуване чудо – «помаранчеву революцію», чим, безумовно ж, поклало печать торжества демократії і свободи, прав людини і націй, розквіту мов і культур, панування справедливості і краси на процес вселюдського поступу. Українство постало і як Учитель життя. Українство підтвердило харизматичність своєї етнонації. Українство наповнило поняття історичної місії новим, дійсно прогресивним змістом.
Ви переглядаєте статтю (реферат): «УКРАЇНА, СВІТОВЕ УКРАЇНСТВО – ІСТОРИЧНА МІСІЯ» з дисципліни «Українознавство»
