Українці – як етнос – реальність всієї планети, та й для тих, хто змушені бути поза межами Вітчизни, роль рідної природи у їхньому і бутті, і світосприйнятті та світорозумінні, характері і долі є першорядною. Це зумовлюється самим феноменом природи ∗ . Саме феноменом. Бо про природу в радянській системі говорилося незмірно більше, ніж про етнос. Однак і її розглядалося та трактувалося переважно утилітарно й спрощено- ідеологічно. Щодо утилітарності, то вона виражалася формулою: людина – цар всесвіту, і «нам не варто ждати милостей від природи, наше завдання – силоміць взяти їх у неї». Наслідки відомі: тільки споживацьке ставлення до землі і корисних копалин, вод та лісів, зажерливо-хижацька їх експлуатація; перенасичення ґрунтів пестицидами й гербіцидами (часом – у 2700 разів), деформація й знищення гумусу; створення штучних водоймищ у місцях найбільшої родючості та зонах оздоровлення людей, порушення природного балансу між землею, водою, полями, лісами, повітрям, що призвело до корозії земель, заболочення або ж зневоложення гігантських територій; будівництво промислових монстрів без урахування і сировинної бази, й наслідків впливу на клімат, природу, людське середовище; підпорядкування величезних територій, промислових і сільськогосподарських комплексів України «загальносоюзним» управлінським структурам, що призвело до фактичного відчуження українського народу від власних природних багатств та порушення культури виробництва; і як підсумок – будівництво в найбільш населених та багатих природними ресурсами, комунікативних (залізничних, водних, повітряних) районах атомних електростанцій не тільки спричинили колосальні матеріальні втрати, а й поставили під загрозу існування як природу України, так і генофонд нації. Колишня «житниця Європи», республіка, промислові багатства якої (залізо, вугілля, нафта) визнавалися переважаючими в Союзі навіть імперськими українофобами, але були безжально викачані на користь СРСР,
∗ Див.: Сніжко В.В. Нариси з психоетнічної екології України. – К.: Веселка, 2001. 103 Україна стала світовою старчихою, зависла над прірвою. Нині її шантажують саме нестачею природних ресурсів (енергоносіїв), навіть хлібом. Та й це – тільки частина трагедії! Повнота її виражається в тому, що зневага до єства і законів природи призвела до ще більшої корозії гумусу духовного. Людина й природа стали антагоністами. Перед великою Руїною стала людина, а з тим і весь український етнос. І все не випадково. Природа є не тільки годувальницею. Вона – це й материнське лоно, в якому формується не лише фізичний, а й духовний генотип людини. Більше того – духовний генотип суспільств і культур, націй і вселюдства. Бо Природа – не тільки всеосяжна матерія, джерело Буття, а й безсмертний Дух, горнило Свідомості. То ж приємно усвідомлювати, що мірою всіх речей є Людина. Але необхідно усвідомлювати й те, що вчителем людини є природа; і як те, що вона ж може виступати носієм зла, першопричиною найбільших всеземних і вселюдських катаклізмів (достатньо вказати на війни й Чорнобиль), ні Україну (етнос, мову, націю, державу, культуру, ментальність), ні українця (характер, долю) не можна зрозуміти поза рідною їм природою. При цьому вражаючими постануть й фізичні її характеристики. Ще літописець зауважував, що не тільки мові («від його імені дістали свою назву слов’янські письмена»), а навіть родові назви племенам Київської Русі дала природа: «слов’яни, прийшовши, сіли по Дніпру і назвалися полянами, а інші древлянами, бо осіли в лісах; а другі сіли межи Прип’яттю і Двіною і назвалися дреговичами; а інші сіли на Двіні і назвалися полочанами – од річки, яка впадає в Двіну і має назву Полота; Слов’яни ж, (що) сіли довкола озера Ільменя, прозвалися своїм іменем – (словенами), ... А другі ж сіли на Десні, і по Сейму, і по Сулі і назвалися сіверянами» (Літопис Руський, с. 2–3). Так само літописець відзначав, що Руська земля є великою і багатою, щедрою та красивою. Й навіть коли зважити, що етнічні межі доісторичного періоду були рухливими, як динамічним було й життя найдавніших племен правітчизни (хоча праслов’яни ще в епоху трипільської культури вели і осідлий спосіб життя, були землеробцями й мали міста), а межі держави Київська Русь, що охоплювали простір від Балтійського до Чорного моря, від Новгорода до Тмутаракані, і від Чернігівського, Галицько-Волинського князівств до Передкавказзя – Криму, Чорноморського узбережжя й Дунаю, – нині звузилися, то й тепер Україна не може не вражати своїми як розмірами, так і якісними характеристиками природи. Розташована між 43° і 53° північної географічної широти і між 21° та 50° східної довготи, Україна займає поверхню в 1 200 000 км 2 і є, подібно Франції, однією з найбільших країн Європи. Осяжними є і її кордони: майже 2 тис. кілометрів морем, близько 900 км з Румунією, 100 км з Угорщиною, 200 км із Словаччиною, 650 км з Польщею, 900 км з Білоруссю і 700 км з Росією, сотні кілометрів з Підкавказзям. Зрозуміло, зазначені межі не є твердо усталеними принаймні з двох 104 причин: 1) є межі етнічні і є межі державні; 2) і ті, й ті упродовж віків зазнавали часом надто помітних змін. Так, величезними були межі Київської Русі (3 млн км 2 ), але вони заповнювалися й не слов’янськими племенами. Значно звузились межі – і державні, й етнічні – в період домінування Великого князівства Литовського, потім розширювалися за гетьманування Б. Хмельницького і зазнавали постійних змін XX ст. Навіть у кінці минулого століття, коли розбудовується суверенна держава, етнічні та державні межі не збігаються як з об’єктивних причин (поширення українського етносу і в заморські території, існування місць компактного проживання українців на Далекому Сході та в інших внутрішніх районах Росії, в Казахстані, Башкирії, Калмикії), так і з політичних: за міжнародними угодами, схваленими Україною, існуючі кордони мають лишатися непорушними. Внаслідок цього цілі етнічні області (як Кубань, де за статистикою кінця 80-х років проживає 80–83% етнічних українців) перебувають не тільки не в складі української держави, а й поза її реальним впливом. В окремих випадках це становище змінюється на краще: у місцях української колонізації відроджується національна свідомість й освітньо- культурний рух (як у Латвії); в інших продовжується знищення українських основ, як, наприклад, в Зеленому Клині, де на початку 20-х років XX ст. було понад 80% українців, існувало понад 800 українських шкіл, мережа культурно- мистецьких закладів, – тепер же фіксується лише 7,8% українців (оскільки такими записано лише народжених в Україні, їхніх же дітей і онуків – росіянами), повністю заборонені осередки національного самоврядування, освіти, культури. Продовжується процес денаціоналізації в Курщині і Воронежчині (де нараховується сотні тисяч українців), на Кубані, де на початку 30-х років навіть педінститут у Краснодарі був україномовним. Доводиться визнавати, що віддаленість від рідної материзни – землі, природи, культури – прискорює асиміляційні тенденції. Чи ж можна сумніватися, що навіть великомасштабні розміри Вітчизни сприяють формуванню поетично-піднесеного, шанобливого ставлення до неї, вихованню почуття величі і значущості? Не менш суттєвий вплив справляють геополітичне розміщення та неймовірна різноманітність і багатство української природи. Знову нагадаємо свідчення і грецьких істориків, і авторів пралітописів: одні, як Геродот, Арістотель, відзначали багатоманітність зв’язків русичів з народами далекого, середнього і близького Сходу, з Грецією, Римом і Візантією (отже, що ті мали з ними інтенсивний матеріальний і культурний обмін; зрештою, звідти прийшло й християнство, прийняте Аскольдом та зведене в статус офіційної релігії Володимиром Великим – хрестителем Русі – у Херсонесі). Наші ж прапредки окреслили картину найширших зв’язків Русі не лише з Півднем і Сходом, а і з центральною Європою та Скандинавією, які з великою вигодою використовували найефективніший зв’язок з південно- східними регіонами (у тому числі й з найбагатшою країною Азії – Індією), а 105 «шовковий» шлях до Китаю та Дніпром «із Варяг в Греки» мав величезне міжнародне значення. Історично склалося, що наша правітчизна виявилася на перехресті світових життєвих артерій – Сходу і Заходу, Півночі й Півдня. А це визначало її як становище, роль, так і долю. Мається на увазі і те, що ще в доісторичний період племена, які представляли трипільську ∗ , березинецьку, черняхівську, празько-корчацьку культури, мали всеосяжні політичні, торгово-економічні, військові зносини з наймогутнішими державами Сходу й Європи (арабськими, турецькою, римською, германською). Київська Русь зносилась з країнами Європи навіть на династичному рівні: великі княжни ставали королевами Англії, Франції і Германії; родові зв’язки мали князі Галицько-Волинського князівства з урядуючими династіями Польщі й Угорщини, Австрії і Литви. Вікном у Європу була й власне Україна для Росії: щоб цивілізувати свою державу, Петро І, інші імператори перемістили до Москви та Петербурга, інших міст українську не тільки світську інтелігенцію (професуру Києво-Могилянської академії), що одержувала освіту і в найавторитетніших університетах Європи (зокрема Польщі, Італії й Франції), а й церковно-релігійну еліту. Як показує Ю. Липа («Призначення України»), геополітичне становище України визначало її особливе місце і в стратегічних планах Німеччини та інших держав Європи на початку та в середині XX ст.: через проукраїнський терен рухався на Схід О. Македонський; подібно римському імператорові Нерону, саме через Україну планував прокладати шлях до Індії, інших країн Азії та Близького Сходу і Гітлер, стратеги інших держав (Призначення України. §§ 24, 28, 30 і 31 частини 2). Величезну роль у цьому відігравали й природні ресурси України: хліб, вугілля, нафта, залізна руда, кольорові метали, цукор (з видобутку яких Україна дорівнювалася найзначнішим країнам Європи – Англії, Франції, Німеччини, Італії або й переважала їх), а також морські та річкові водні артерії, що завдяки системі Дніпро – Дністер – Дунай – Чорне море з’єднували практично всі регіони Європи й Близького, а відтак і Далекого Сходу, Азії, Африки та Америки. І все те, зрештою, зумовлювало як історичну вагу та місію, так і долю України: її геополітичне місцезнаходження, природні багатства притягували, але породжували не тільки повагу та добрі наміри, а й чорну заздрість та експансивні плани і колоніально-загарбницьку політику, особливо найближчих сусідів, котрі клялися навіть кровним родством, але і на цій підставі здійснювали політику привласнення не тільки природних багатств, а й історії, духовно-інтелектуальних сил, навіть родових імен та святинь українців. При цьому немало важило й те, що коли одні завойовники чи «брати», як
∗ Див.: Трипільська цивілізація у спадщині України. – К.: Просвіта, 2003. 106 татаро-монголи, турки, поляки, румуни, угорці, нещадно експлуатували й українську природу, і українську націю (расу), але визнавали їхню етнічну особовість, то інші, як ідеологи російського месіанізму, вбивали клин навіть між природою, самосвідомістю та духовністю українців. Практично в усіх – і природничого, й суспільно-економічного, і гуманітарного профілю – підручниках вихвалялися багатства, достоїнства, краса природи Росії й Лівану, Кавказу (за Сталіна) і Бразилії, Швейцарії й Індії, але як про щось буденне й виключно функціональне говорилося про природу України. І це за умови, що вона являє собою одне з найунікальніших явищ космічної цілісності. Почати з того, що природа України містить у собі майже все, що властиве природі планети: моря, озера і ріки; степи і ліси; рівнини і гори. Клімат України сприятливий для здоров’я людей, хліборобства, тваринництва та культивування садів і виноградників, найрізноманітніших сортів овочевих, фруктових плантацій, розведення птахівництва, риби і грибів, унікальних сортів лікувальних трав. Безмежно багата й родюча земля, тихі води, ясні зорі та чисте, високе й глибоке блакитне небо України. То ж цілком природно, що і в гербі та прапорі народу відобразилися символи рідної природи: тризуб бога морів і річок, сонячно-жовта безмежність пшенично-житніх полів та блакить мирного, музично-пісенного, вічного неба. Сказати б – кольори душі українця. Саме так – Душі, бо Природа – це не тільки фізичні субстанції, матерія всесвіту; природа – це й Дух, що є джерелом, а визначає сутність Буття, характер та долю кожної людини, а тим самим і її народу. Зазначимо лише окремі прояви універсальності Природи – Матерії і Духу, Людини, Історії й природного Універсуму. Ще в найдавніші часи, на зорі цивілізації самоусвідомлення людини почалося зі спроб осмислення, що є Я і що – не-Я, тобто весь світ матеріальних речей і тих таємничих сил, що впливали на почуття, вчинки, добробут, зрештою – долю, життя і смерть людини. Тих таємничих сил було безліч, при тому і навколо людини (земля й вода, ліси і пущі, небо і зорі, громи і блискавки), і – що її вражало найбільше! – в самій людині, адже вона не могла пояснити багатьох явищ буття, їхнього походження, однак відчувала в собі відгомін незчисленних проявів навколишнього світового огрому, які, до того ж, могли завершуватися і благом, але нерідко й трагічно. Хто стоїть за тими силами? Яка його мета? І як порозумітися з Ним? Зокрема, й для того, щоб усвідомити, для чого людина приходить у світ, яке її призначення? Навіть, у XIX ст. в оповіданні «Битва» О. Кобилянська зображувала взаємодію природи й людини як ключову проблему, що ставить, але не дає відповіді на питання «хто є хто?», бо світ – нерозгадана таємнича книга, й щоб пізнати її, людині не вистачає життя. 107 «Буковинські Карпати. Гора біля гори стоять разом в німій величі, одягнені в смерекові ліси. Різносформовані вганяються під небеса, стоять так нерухомо тисячі літ; кепкують собі з кожної зміни, що перед їх очима відбувається, розкошують у власній красі, свідомі своєї довічної тривкості», їм здається, що їхня краса і велич – нетлінні. Та ось приходить людина: із сокирою і вогнем, з потребами і без обов’язків; і чим озброєніша вона, чим розвиненіша цивілізація (з машинами і поїздами, що викорінюють і вивозять ліс, тим самим руйнують не просто гори – тисячоліттями витворену гармонію буття природи!) – тим гостріше відчуває природа дух руйнації та тліну. І ще коли не відчула наближення катастрофи особистості, подина, котра нищить основи власного буття, її відчула природа. І запротестувала. Тому «одного хмарного ранку почалася битва». Людина хотіла надбати матеріального добробуту, тому азартно нищила ліс і гори; а природа прагнула зберегти існування, і не тільки своє, а й суспільства, тіло та душу людини, і тому вперто захищалася від корисливих цивілізованих варварів. Що відбувається і що – в будучині!?
Все йде, все минає – і краю немає,.. Куди ж воно ділось? Відкіля взялось? І дурень, і мудрий нічого не знає. Живе... умирає... –
писав Т. Шевченко, розпочинаючи епопею народного буття «Гайдамаки». Великий Кобзар благоговів усвідомленням, що світ – вічний, що в органічній всеєдності виступають Людина-Слово, і почуття й розум, віра і досвід, життя і смерть, а гарантом цього є пам’ять і природа, бо й у будучині ...сонечко встане, як вперше вставало, І зорі червоні, як перше плили, Попливуть і потім, і ти, білолиций, По синьому небу вийдеш погулять, Вийдеш подивиться в жолобок, криницю І в море безкрає, і будеш сіять, Як над Вавілоном, над його садами І над тим, що буде з нашими синами. Ти вічний без краю!... Люблю розмовлять, Як з братом, з сестрою, розмовлять з тобою, Співать тобі думу, що ти ж нашептав. Чи може виступати гарантом добра, безсмертя, вічності Людина? І так, і ні, бо сутність людини суперечлива й не тільки життєтворна. У людській всеєдності панує не лише добро. А й зло. Бо мірою є втілення ідеалу, що стане наслідком розуміння: 108
Без малодушной укоризны Пройти мытарства трудной жизни, Измерять пропасти страстей, Понять на деле жизнь людей, Прочесть все черные страницы. Все беззаконные дела... И сохранить полет орла И сердце чистой голубицы! Се человек!..
Але, продовжує в поемі «Тризна» Т. Шевченко, «В ком веры нет – надежды нет! Надежда – Бог, а вера – свет», та і в Україні – Великій Руїні, і в усій «тюрмі народів» – російській імперії давно порушено гармонію розуму й серця, суспільного і природного, тому почалася руйнація сутності людей: і гори, і доли «засіяні горем, кровію политі» («Кавказ»), бо
У всякого своя доля І свій шлях широкий: Той мурує, той руйнує, Той неситим оком – За край світа зазирає, Чи нема країни, Щоб загарбать і з собою Взять у домовину. Той тузами обирає Свата в його хаті, А той нишком у куточку Гострить ніж на брата. … А той, щедрий та розкішний, Все храми мурує; Та отечество так любить, Так за ним бідкує, Так із його, сердешного, Кров, як воду, точить!... А братія мовчить собі, Витріщивши очі! Як ягнята: «Нехай каже, Може, так і треба». Так і треба! Бо немає Господа на небі! 109 («Сон»)
Нема Бога в душі. Бо, крім усього іншого, втрачено відчуття природної самоцінності людини й життя, розуміння природи. Того, що найвища краса – у ній, бо в ній – ідеал гармонії, щастя, оскільки лише вона породжує злиття навіть з пекельною дійсністю:
Летим. Дивлюся, аж світає, Край неба палає, Соловейко в темнім гаї Сонце зустрічає. Тихесенько вітер віє, Степи, лани мріють, Між ярами над ставами Верби зеленіють. Сади рясні похилились, Тополі по волі Стоять собі, мов сторожа, Розмовляють з полем. І все то те, вся країна, Повита красою, Зеленіє, вмивається Дрібною росою Споконвіку вмивається, Сонце зустрічає... І нема тому почину, І краю немає! Ніхто його не додбає І не розруйнує... («Сон»)
І саме усвідомлення цієї вічності Природи зумовлює гармонію людських душ, універсалізм сприйняття всесвіту та розуміння: перед Природою всі люди й народи – рівні, вона – їхня Мати, що благає: будьте братами, «будьте людьми, бо лихо вам буде», припиніть війни і чвари, не намагайтеся піднестись над іншими, «Схаменіться: Усі на сім світі – І царята, і старчата – Адамові діти» («Сон»). І з цієї ж причини дбайте як про рідну матір-жінку, так і про матір свою – природу; любіть Вітчизну, не гребуйте і не гордуйте нею, бо все вимірюється рівнем величі й краси вашої душі.
...Діти юродиві! Подивіться на рай тихий, 110 На свою країну, Полюбіте щирим серцем Велику руїну! Розкуйтеся, братайтеся! У чужому краю Не шукайте, не питайте Того, що немає І на небі, а не тільки На чужому полі. В своїй хаті своя й правда, І сила, і воля. Нема на світі України, Немає другого Дніпра, А ви претеся на чужину Шукати доброго добра, Добра святого. Волі! волі! Братерства братнього!.. («І мертвим, і живим, і ненарожденним землякам моїм в Украйні і не в Украйні...»)
Ні «добре добро», ні воля, ні «братерство братнєє» немислимі поза рідною природою, бо вона – Мати, Вітчизна, минуле й будучина, гуманізм і свобода, – вважає Т. Шевченко. І якщо в світі панує горе, то це зумовлюється лихою волею самих людей. Отже, основа зла – не тільки назовні, а і в душах людей, які збіднілі і через відчуження з природою. Ця концепція Т. Шевченка була органічно пов’язана зі світовою традицією. Ще мислителі, митці античної Греції вважали природу Храмом, а втіленням ідеальної сутності – тих, хто втілював найкращі природні якості, і передусім – гармонію фізичної та духовної досконалості, сили, енергії, краси (Гея й Афродіта, Аполлон і Геракл, Ахілл і Венера). Тільки співвідносно з природою розглядали та оцінювали вождів, мислителів, героїв і автори індійського епосу «Рамаяна» та «Махабхарата», узбецько-таджицького «Шахнаме», грузинського «Витязя в тигровій шкурі», киргизького «Манаса», карело-фінської «Калевали». Не випадково навіть володарів природи – богів – було витворено за подобою людини, а розвиток гуманізму органічно поєднався з її культом. Від людської особовості до ідеалу боголюдини, а від неї – знову до людинопоклонства – така еволюція еллінської свідомості, що чи не найповніше втілилася в «Прометеї закутому» Есхіла та «Антігоні» Софокла, автор якої писав:
Дивних багато у світі див, 111 Найдивніша із них – людина,
адже «розумом наділена людина ловить і птиці в повітрі, і риби в морі, і диких звірів по лісах, приборкує коня і запрягає в ярмо непокірного бика. Та й думать навчилася людина, і мову створила, і громадські збори завела, і закони. Для захисту від негоди доми будує. Навіть проти хвороб знайшла засоби, тільки від смерті не може втекти» ∗ . Не може не привернути уваги як поетизація людини (вона для еллінів – могутній гуманіст Прометей!), так і останній акорд: визнання, що й наймогутніша людина підвладна законам природи. З часом усвідомлення двоїстої сутності й неоднозначності долі людини тільки посилюватиметься. Так, могутні, навіть безсмертні образи постануть з шедеврів міфології та героїчного епосу практично усіх континентів: з «Біблії», «Пісні про Роланда» (Франція), «Пісні про Сіда» (Іспанія), «Пісні про Нібелунгів» (Німеччина), «Хейке Моногатарі» (Японія), нашого безсмертного «Слова о полку Ігоревім» та його попередників – «Велесової книги» та билин Київського циклу. Завдяки єдності з природою дивні дива творитимуть герої «Калевали», центральний образ якої – поет Вейнямайнен – зізнається, що навіть його Слово – то витвір і голос рідної природи; а автор рун, що він «слів немало зберігає і пізнань йому відомих». Усе ж те – «Я нарвав їх на стежині, на ліщині я зламав їх, відламав з кущів зелених, їх набрав собі на гілках, їх зібрав собі на травах, Я підняв їх на дорозі, Коли пас отари в полі, Де вони багаті медом, Де угіддя всі у злоті... Ті пісні несли морози, І пісні приносив дощик, Я начувсь пісень від вітру, Їх несли морськії хвилі, їх – пісні – складали птахи, Чув дерев я мову тиху. І в один клубок змотав їх» (руна перша). А все для того, щоб «проспівати пісню предків» і тим відродити пам’ять віків та серце рідного краю й переконати: «Є найкраще людям – дома. Кожному там більше честі». Тільки рідна земля, як гадав і Шевченко, може витворити машину щастя (Сампо), а тому « Краще черпать воду лаптем у своєму – ріднім краї, Ніж в краях чужих, далеких – Мед келихом кришталевим» (руна сьома). Тож логічно, що саме співвідносно з природою розглядалися проблеми добра, краси, справедливості, безсмертя і в індійській та грецькій філософії: залежно від способу життя душа індивіда по смерті переселяється або в тіло немовляти, або тварини (певного роду), або – рослини і лише з часом (буває, що й через тисячі років) – знову в тіло людини. Ще й Середньовіччя поетизуватиме роль Природи, воно навіть оголосить її Богом (пантеїзм), надавши останньому рис привабливого, гуманістичного універсалізму.
∗ Соневицький. М. Історія грецької літератури. – Рим, 1977. – Т. 2. – С. 238, 239. 112 Тож цілком природно, що Природа поставатиме мірою часу і простору, ідеалу довершеності і краси, гарантом добробуту, життєвої снаги та сили, патріотизму, навіть моральності і безсмертя. Та з часом настане криза свідомості: розум (раціоналізм) поставить усе під сумнів, і людина запрагне бачити природу тільки коморою добра, безмовною рабинею. Закономірно, що цивілізація ще тішитиметься дивовижними здобутками інтелекту доби просвітництва, грандіозними відкриттями астрономів, фізиків, математиків, мореплавців, але культура уже відчує наближення не менш масштабної хвилі – кризи гуманізму. І в драмі «Буря» В. Шекспір зобразить Аріеля (духа світла, свободи) та Калібана (людиноподібну печерну істоту) як не просто окремих індивідів, а й як дві іпостасі мало не в кожній людській істоті. Людина – не тільки тіло і дух як протилежні начала, а й людина, в єстві якої живе і ген совісті, честі, величі, і ген ницості та потворності. Як Фауст у Гете – дух пошуку, психічної глибини, безмежних сил людини, і його двійник Мефістофель – алхімік щастя, геній руйнівного раціо. Цілісна антична людина роздвоювалася, а відтак руйнувалася. Це не могло не викликати вселенської тривоги. І коли англійський просвітитель Д. Локк у праці «Думки про виховання» усе ще відстоював ідеї формування людини на засадах раціоналізму (доцільності, вигоди), а тому відкидав попередні системи виховання, що базувалися на культурно-естетичних орієнтаціях («…бо ми мало бачили, – писав Д. Локк, – щоб хтось відкрив золоті або срібні копальні на Парнасі!» ∗ ), – український філософ-просвітитель Г. Сковорода і французький письменник Ж.-Ж. Руссо заволали: дайте людину серця! Іншими словами: природну, добру людину. Матеріалістична ідеологія оголосила це поверненням до минулого, отже, філософією коли не абсолютно реакційною, то відстало романтичною, бо вона, мовляв, суперечила ідеям прогресу. Не можна нічого спрощувати. І так само думати, що сучасники зможуть відмовитися від тих благ, які з’являються лише за умови потужного науково- технічного поступу (НТР). Машина, літак, ГЕС, телевізор, лікувальна індустрія, хімія, біологія (генна інженерія) – усе це надбання, без яких життя існуючого типу людини є вже просто неможливим. Революційна зміна цього способу життя може обернутися катастрофою. Однак не можна спрощувати й іншого: проблем співвідношення цивілізації і культури, матеріального і духовного, буття і свідомості, прогресу у сферах виробництва, добробуту, життєвих благ і гуманістичної духовності: постіндустріальне суспільство не усунуло ні супердержавних, расових, технократичних амбіцій, ні воєн, ні голодоморів, ні кланово-етнічних конфліктів, ні появи «масової культури», що перетворює сучасників на
∗ История эстетики. Памятники мировой эстетической мысли, Т. II. – С. 88. 113 беземоційних, бездумних роботів, зажерливих споживачів з анемічними духовно-естетичними потребами, винятково прагматичними ідеями, національним, фаховим, соціальним егоїзмом і шовінізмом, на «одноразових людей». Де не відбувається духовного поступу людини, там немає справжнього поступу. Є збільшення, але немає збагачення; може бути універсалізація умов життя, але не людської сутності. Отже, у плані матеріально-технічному ми можемо дотеперішні покоління у тисячі разів перевершити, а в мірі духовності – на тисячі років відставати від них. Цивілізація та культура можуть як взаємно доповнюватися, так і ворогувати. Еволюція цивілізації засвідчує: міра речей – духовна людина, а вчителем її є не тільки освіта (наука, мистецтво, культура), а й природа. Більше того: природа – передусім. І це закономірно. Уявімо собі нашого далекого прапредка: сіверянина, полянина, галичанина, степовика, поліщука чи помора минулих (аж до первісних) епох. Навіть щоб вижити, кожен з них мав узгодити (гармоніювати) свої стосунки щонайменше з природою: з її оточенням (ліс, вода, степи, море чи гори), рельєфом, кліматом, погодою. Бо це зумовлювало потребу і тип житла, знаряддя добування їжі й одягу, мирний чи войовничий, осідлий чи кочовий спосіб життя, а тим самим – мету і форми виховання дітей, сімейний чи родовий (племінний), моно- чи екзогамний устрій, матрі- чи патріархат. Отже, природа диктувала і форми соціального буття, уміння й орієнтації, звички, що з часом ставали характером: помор мав бачити широко (в межах землі і моря) й виробити в собі риси мужнього трудівника, динамічного купця і воїна; степовик – навпаки: упертого, терплячого селекціонера, землероба і воїна, готового й здатного щомиті захищати своє буття та добро і від непідвладних стихій, і від наскоків незчисленних ворогів (що важили і на його землю, й на тіло та душу); а людина з гір мала синтезувати виднокіл як долини та гір, так і неба, і розраховувати як на досвід, так і на інтуїцію, удачу, індивідуальну винахідливість у протистоянні з рослинним і тваринним світом. Водночас не можемо не враховувати, що українець є і породженням своєї природи, і її формотворчою силою. Адже є дві форми природи: перша – яка існує раніше й незалежно від людини, і друга – творена самою людиною (всі надбання цивілізації, культури, мистецтва). І якщо перша не тільки впливає на людину, а й зазнає на собі її впливу (аж до творення морів, озер і річок; знищення чи насадження лісів; збагачення ґрунтів чи їхнє виснаження й переструктурування тощо), – то й друга є не тільки наслідком діяльності людини, а й сама формує її і фізичні, й духовні риси, якості та потреби. При цьому важливо врахувати спосіб життя людей як у момент формування (коли вирішальний вплив справляє природа певного краю), так і в процесі активної життєдіяльності, коли людина може взаємодіяти з природою всієї України. А це момент великого принципового значення, оскільки 114 специфічні риси характерів формує буття долин і гір, степових і приморських районів. Наукою доведено, що не лише фізичний, а й духовний генотип індивіда в основному кристалізується до 7 років. Отже, джерелами характеру стають материнське лоно (спадковість), сім’я і рід та природне оточення. Проте характер людини може збагачуватися й збіднюватися, відгранюватися та глибшати й увиразнюватися (в плані особовості), а може й блякнути, деградувати. Як зауважував ще Арістотель, тип характеру виявляється в скеруванні волі індивіда (виборі мети) та засобах її реалізації. Індивід може стати, а може й не стати індивідуальністю (особистістю). Усе залежить від міри її розвитку та характеру життєдіяльності: пізнання й самопізнання; досвіду й інтуїції, моралі й етики, а також від середовища, яке або сприяє розвиткові та прояву індивідуальних якостей, нахилів, устремлінь, або гальмує чи й нейтралізує їх. Риби, птахи, дерева розвиваються тільки в своєму питомому середовищі. Людина також найповніше самореалізується тільки у відповідних – природних і соціальних умовах. І тут маємо нагадати, що природа чи не більшості країн є «уніформною» (однотипною). Україна ж є однією з унікальних «планет», на якій співіснують (як у системі хімічних елементів) мало не всі природні типи Землі: південний (Херсонщина, Миколаївщина, Одещина, Крим) і північний (Полісся), східний (Чернігівщина, Донеччина) і західний (Галичина), а водночас райони, які є перехідними між яскраво вираженими південними чи північними, східними чи західними (Закарпаття, Кіровоградщина, Вінниччина, Черкащина, Київщина). Це виявляється і в кліматі та геолого-географічних особливостях, і, зрозуміло, у характері природних ресурсів та господарсько-економічній діяльності суспільства (сільськогосподарській, промисловій чи змішаній; виробничій чи обслуговуючій, внутрішній чи міжнародній). Щоб переконатися, якими надто разючими є природні контрасти в Україні, достатньо навести таблицю температури й опадів в окремих кліматичних смугах:
Подібною різнорідністю відзначається і рослинність, рельєф, тваринний світ, кількість і характер корисних копалин, а відтак – специфіка побуту, виробництва, способу життя в певних регіонах. А тим самим, наголосимо ще раз, – і чинників, які впливають на життєдіяльність та характери людей, їхні як фізичні, так і духовні особливості. А в підсумку – на їхні долі. Автори і «Літопису Аскольда», і «Літопису Руського» та «Велесової книги» давали яскраву картину не лише буття русичів, а й характерів, культури племен. З особливою симпатією розповіли вони про полян – плем’я, яке жило на Подніпров’ї, в Києві, і відзначалося м’якістю, ніжністю вдачі, вірністю заповітам батьків своїх, землі і мові, високою як побутово-сімейною, так і загальною (духовною) культурою. Саме тому воно стало осердям цілої держави: могутньої і висококультурної, дружньої до інших, але й сповненої гідності та самоповаги – Київської Русі. Не менш важливо, що однією з причин цього літописці називали й природно-геополітичні умови: могутня ріка, що і дає блага життя, й зв’язує Київ з усією державою, Візантією, Грецією та (через Чорне море) Болгарією, Туреччиною й іншими державами; благодатний 116 клімат; щедротна земля; широкі зв’язки з іншими племенами та їх культурами; доленосний шлях «із Варяг у Греки». Як носіїв гідної наслідування спадщини прапредків малював співвітчизників і Тарас Шевченко. З цієї причини він навіть матір Христа – Марію – в однойменній поемі змалював як жінку, надзвичайно близьку характером (духом) українським матерям. Поет Є. Маланюк понад усе любив свої таврійські степи та темпераментних, мудро-лукавих його представників. Може, як ніхто, він показав роль сонця, простору, буйного шумування хлібів і трав, легітних чи всезнищуючих вітрів. Але водночас він саме природу показав як один із чинників, що формує людей, спроможних не тільки збудувати омріювану степову Елладу-Україну, а й зруйнувати її, дати свою державу на посміховище і поталу. Таврія – жінка, сонячно-темпераментна і підступно-жорстока – ось образ «малої Вітчизни» Маланюка. Звідси і його гнівно-картаючі інвективи: Куди ж поділа, Степова Елладо, Варязьку сталь і візантійську мідь? ...А може, й не Еллада Степова, Лиш відьма-сотниківна мертва й гарна, Що чорним ядом серце напува І опівночі воскресає марно. ... Лежиш, розпусто, на розпутті, Не знати – мертва чи жива. ...Мізерія чужих історій Та сльози п’яних кобзарів -– Всією тучністю просторів Повія ханів і царів... – ...Коли ж, коли ж знайдеш державну бронзу Проклятий край, Елладо Степова? («Варязька балада»).
Тут знову образи жінки-степу-Вітчизни стають синонімами України, а її доля пов’язується з усім комплексом природно-історичних факторів. Незмірно багата, щедра, таємничо-чарівна природа Волині відображає всю універсальність буття й свідомості персонажів «Лісової пісні» Лесі Українки. Через образи Марічки й Іванка змалював безсмертний образ неповторних українців західного регіону в «Тінях забутих предків» М. Коцюбинський. Але якщо в цій повісті вони переважно душевно красиві, ніжні і романтично піднесені в своїй закоханості та ідеальній вірності, то герой оповідання Г. Хоткевича «Гуцул» – це типовий леґінь Карпат з усіма рисами характеру, що зумовлює їхню етнічно-природну особовість. «Дивися на нього, як він рубає! Яка сила і краса розмаху, яка безліч рухів, 117 завше зручних, завше потрібних, віками обрахованих, що від батька до сина переходять». Нагадаємо: для Ноя його домівкою був не ковчег, а цілий світ: небо, води, земля. Уся Київська Русь була домом Володимиру Мономаху. Уся Україна – від Підляшшя до Чорного моря – Богдану Хмельницькому, Тарасу Шевченкові, Івану Франку й Михайлу Грушевському. Цілий край бачиться й волелюбному гуцулові, бо «любить простір гуцул. Його горде село Жаб’є «на п’ятдесят миль». А пам’ять його – на віки, бо його предки утримують у душі все од найдавніших епох до сучасності. І тому коли гуцул працює, то вже працює; коли кохає, то вже кохає. «А вже найвостріше то б’ється гуцул. Ой і дико, ой і не по-людськи, а по-гуцульськи б’ється. Гримить топірцем в груди – в груди, в голову – в голову, вже не дивиться і не хоче дивитися. – Мій креминар, а твоя смерть! – от тобі й уся філософія». І все зумовлено як його індивідуальною особовістю, соціальними умовами та традиціями, так і впливами гуцульської природи. При цьому ще раз нагадаємо про два споріднені феномени: природу первозданну (матір всесвіту), й природу, створену людиною (сферу духу). Їх не можна розглядати розрізнено, бо до певної міри вони є суверенними, але великою мірою й органічно спорідненими. На думку М. Грушевського, «найдавніші сліди людського життя в Україні, які маємо досі, викрито в Києві на Кирилівській вулиці... Сим знахідкам рахують 30 тисяч літ і більше. Трохи новійша оселя людська знайшлася над Десною коло с. Мізина (в Чернігівщині)... Ще молодша знахідка з-над Удаю, коло с. Гонців (в Полтавщині)... І з отсих наших і... находок з Західної Європи знаємо, то тодішній чоловік уже багато поступив у своїм життю і високо піднявся над звірами. Він умів добувати огонь». («Історія України»). То ж, очевидно, закономірно, що саме на терені сучасних Київщини, Чернігівщини, Полтавщини упродовж віків сформувалося ядро майбутньої держави та культури. А з часом вони поширилися й на інші регіони етнічної цілісності, в ході еволюції витворивши стійкі і до наших епох елементи трипільської, зарубинецької, черняхівської культур. І так само цілком закономірно, що П. Тичина та О. Довженко в геніальних творіннях «Сонячні кларнети», «Золотий гомін» та «Земля» і «Зачарована Десна» дали образи багатотисячолітнього життя не лише сіверян, а й всього українського народу, що органічно відбивало розвиток організацій уселюдства у всій цілісності часопростору, постало синтезом лірики, епіки, драми й трагедії цивілізаційно- культурного простору ∗ . А ХХ–ХХІ століття, як засвідчує «Велесова книга», органічно перегукуються з духовним світом прапредків давноминулих епох.
∗ Див.: Кононенко П.П. Українська література: проблеми розвитку.– К., 1994. 118 Достатньо зауважити, що найновіші розкопки на місцях трипільської культури засвідчують, що ще в той період наші прапредки будували міста з двоповерховими будинками, а ті будови були прообразами типової української «хати»; що ще тисячоліття тому на Закарпатті діяли залізорудні печі, а в Херсонесі (Севастополь) не тільки хрестилися Аскольд і Володимир Великий, а й був центр воєнно-морського флоту. А все означає як те, що природа визначає зміст життєдіяльності народів, так і те, що ще в найдавніші епохи прапредки теперішньої України мали найширші міжнародні контакти, а тим самим – і культурний взаємообмін. Той взаємообмін охоплював культури не тільки тих народів, що жили по шляху «із Варяг в Греки», а й Індії, арабського регіону, Туреччини, Адріатики, магістралей, що вели до центральної і Західної Європи (тому не випадково в мові Київської Русі було чимало не тільки турецьких, болгарських, татарських, латинських, індійських елементів, а й германських). І так само різнорідну культуру землеробства, скотарства, лісництва, рибного і морського промислу тощо. Формували і найдавніші племена скіфів та сарматів, кельтів, готів і гунів, як пізніше хозар та половців, варягів і південно-західних слов’ян (білих хорватів). Все те впливало й на психіку наших прапредків, у якій концентрувалися як миротворчі, так і войовничі тенденції, і як державно-унітарні, так і демократично-вічеві з перевагою особово-волелюбних (від дружинників Київської Русі до козаків Запорозької Січі). А в культурі тривку основу здобула універсалістська тенденція: і щодо світосприйняття та світорозуміння, і щодо синкретизму у її змісті та формах; як ідейного (зокрема: язичництва з християнством і брахманізму з ісламом), так і художнього (слова, мелодики, танцю, театралізованого дійства); зрештою – у формах праці, ритуальних обрядів, мистецтва. Універсальність – цю якість українського характеру формували й суспільно-політичні обставини розвитку, але не підлягає сумніву, що її першоосновою була ще праукраїнська універсальна природа. І універсальна не тільки в конкретних рамках часу й простору, отже, зумовлена збігом обставин, а за самою своєю суттю, що знайшла ідеальну форму реалізації в українській природі. На доказ лише коротко зауважимо: універсальність природи не лише в її багатстві та різноманітності, а й у цілісності, до якої одвічно прагнуть усі її частини; і не тільки в її матеріальності, а і в її духовності, що неминуче визначає й універсальність характеру українців. Чи не найкращий і найпереконливіший приклад – структура і доля українського етносу (нації): вона стала багатогранним синтезом споріднених, але часом і віддалених етнічних компонентів. З цієї причини впродовж віків українська цілісність зазнавала й відцентрових тенденцій. Це використовували в політичних цілях сусіди. Здавалося: розпад неминучий. Та й за 119 найнесприятливіших обставин могутньо проявлялася воля до цілісності, і навіть всупереч значно потужнішим зовнішнім чинникам Україна повертала свою суверенну субстанціальність. Повертала згідно з законами вічної й цілісної природи. Важко об’єктувати увесь той багатогранний та таємничий процес. Тому лише пунктирно окреслимо джерела, шляхи й характер взаємодії природи й людини, що зумовлюються феноменом універсалізму як синтезу цілісності – з одного боку і багатоманітності – з іншого. Того, що зумовлювало і монізм української ментальності, і її відкритість. Щойно народившись, людина постає віч-на-віч з природою: спочатку з її елементами (які сприймаються органами чуття: дотиком, нюхом, зором, слухом), а далі й з усім її огромом. Зароджується не тільки страх, а й благоговіння, і не тільки спроба використати (підкорити) її, а й пізнати. З цього моменту й починається поділ цілісного буття на Я і не-Я, на Людину і Бога, а тим самим пізнання й самопізнання, що є початком величезного процесу духовного життя індивіда. Міра (масштаби) та наслідки цього процесу в кінцевому рахунку й визначають як масштаби самої особистості (бо універсальність матерії та духу потребує й універсальності методу їх пізнання), так і її долю. Переконливий доказ – зафіксовані в слові як іноземні (Біблія, Одіссея), так і вітчизняні пам’ятки. І найперше вони засвідчать, що зустріч з природою зачепить не тільки сферу утилітарно-виробничу, фізично-конкретну; а й сфери духовності, внаслідок чого й забрунькують гілки духу – релігія, філософія, поезія (мистецтво), метою яких для людини стане пізнання не лише природи, а й себе. Практично всі образи, мотиви, притчі, історіософські й філософські концепції, міфологізм і буттєвість в Біблії мали місце в реальності. Інша справа, чи були вони ідентичними описаним у ній, але незаперечно засвідчують, що практичні кроки на шляху пізнання першоприроди неминуче вели до творення природи другої – духовної, ставлячи тим самим людину на рівень з Богом. Не менш красномовне свідчення духовного впливу природи на людину є українські пам’ятки – від фольклору, літописів Київської Русі та Гетьманщини, релігійних текстів до найзначніших творінь науки й мистецтва. «Не шукай правди в інших, коли в тебе її нема... Одна бджола меду не наносить... Життя не має ціни, а воля дорожча за життя... Або будемо на Русі, або пропадемо усі... Війна людей їсть, а кров’ю запиває... Лучче на своїй стороні кістьми лягти, ніж на чужій слави натягти... Хто багато робить, той багато й знає...» ∗ – ці та тисячі інших перлин досвіду народного і
∗ Від коріння до крони. Українське оповідання IX – початку XX століть. – К., 1993; Українські народні прислів’я та приказки. – К., 1955. дохристиянської й християнської епох виявляють, що ще в праісторії наші предки уміли бачити як матеріальну, так і духовну сфери буття. І не тільки на рівні елементарних проявів існування («Одна бджола меду не наносить»). Ще людина Київської Русі не лише бачила прямий зв’язок між матеріальними та духовними екзистенціями, а й таємничий, прихований. І оскільки ще не володіла науковим інструментарієм, то виражала своє розуміння метафорично, системою символів. Так, вона бачила, що «війна людей їсть, а кров’ю запиває», і тому в світлі цього розуміння змалювала й битву Ігоря з половцями. А водночас вона бачила й глибший, потаємніший, нагадаємо – універсальний зв’язок між собою й природою, між життям і смертю, й також зуміла виразити його десятками синтезуючих метафор. Як зазначає у праці «Поэтические воззрения на природу» (1865) А. Афанасьєв, «за самим характером первинного буття пастухо-землеробського людина цілковито віддавалася матері-природі, від котрої залежав увесь її добробут, всі засоби її життя». З цієї причини її героями й стали: і сама земля та природа, і її піклувальники й захисники – Ілля Муромець, Олеша Попович та Микула Селянинович. А Антей володів силою тільки тоді, коли доторкався до Матері-Землі. І з цієї причини, як показують М. Максимович, М. Драгоманов, П. Куліш, русичі бачили органічний зв’язок між орачем і воїном, між Землею і жінкою-матір’ю, вважаючи: як хлібороб проникає плугом в тіло землі, щоб засіяти ниву й зібрати урожай для збереження життя, так і чоловік проникає в тіло жінки своїм єством задля продовження роду. (Герої М. Стельмаха і в XX ст. порівнюють жінку з землею, вбачаючи в цьому найвищу поетизацію.) Передусім природа постає у всій своїй таємничості, могутності та духовності і в «Літописі Руському» та «Слові о полку Ігоревім»: там вона і почуває, як людина, і мислить, і застерігає, і пророкує; і – найсуттєвіше! – поєднує в цілісність князя, дружину і землю, родину, суспільство й Вітчизну, доля яких прямо залежить від долі зображуваних персонажів. Так само часточка природи – євшан-зілля – стає найчарівнішим символом людської сутності, долі та нездоланної сили і в «Галицько-Волинському літописі», розкриваючи джерела та духовну сутність патріотизму. Закономірно, що в «Ізборнику Святослава», у «Повісті временних літ», у «Поученні дітям» Володимира Мономаха природа бачиться як учитель, її знаки – як літери книги знання, що сповнює читача мудрістю й доброчинністю, відкриває завісу до таємниці і Бога, і життя та смерті, і добра та зла (а тим самим – краси й потворності), і, зрештою, себе самої. «Лучче на своїй стороні кістьми лягти, ніж на чужій слави натягти». Подібно говорять і кияни Святославові, докоряючи, що він, завойовуючи чужі землі, мало дбає про свою; а згодом і сам Святослав, який закликає дружину краще вмерти за рідну Вітчизну, ніж втратити свободу, бо «мертві сорому не мають».
Ви переглядаєте статтю (реферат): «УКРАЇНА – ПРИРОДА, ЕКОЛОГІЯ» з дисципліни «Українознавство»
