«По сотнях літ державного небуття, Україна, дорогою на Берестя вертала до ролі самостійного міжнародного чинника, до ролі підмету політики, визискуючи для цілий власного народу ситуацію, що витворилася як результат Великої Війни». (Л. Васілєвскі). Великі історичні події чергувалися справді, мов у калейдоскопі. Несповна місяць по проголошенні державної незалежности України молода держава диктує переможному тоді союзові центральних держав умови мира, що поза практичними, безпосередніми користями, мали ще й історичну, далекосяглу вагу юридичного визнання української державности на міжнародному форумі. На терені Берестя зявилися представники Української Народньої Республики дня 12 січня 1918 р. Тут уже стояли проти себе самозванчі спадкоємці розгромленого царату — більшовики з одного й представники непереможної Німеччини з другого боку. Секундували останній — морально розбита й виголоджена Австро-Угорщина, Туреччина й Болгарія. Диктувала й мала ще моральну силу диктувати мирові умови голодна, але овіяна духом непереможности Німеччина, але вже Австро-Угорщину пхав до мира за всяку ціну внутрішній розвал, тоді коли Туреччина й Болгарія, виконували ролю декорації дарма, що кожна держава зосібна бажала упекти собі свою печеню при берестейському вогні. Австро-Угорщина потребувала — хліба, Німеччина потребувала мира для звільнення своїх армій на сході, щоби могти завдати рішучий удар своїм противникам на заході. Решта делєгацій тільки статистувала, а всі вони разом лякалися поширення більшовицької анархії на свої території. Тому вступні переговори з більшовиками йшли тяжко, при безупинних словних конфліктах, а коли в Бересті заявилася делєгація України, центральні держави привитали її як чинник облегчуючий запутану ситуацію. Маючи до вибору більшовицьку анархію й українську сконсолідованість, вони не завагалися піти назустріч другій. Перш за все у добре зрозумілому, власному інтересі. Почалися переговори від вручення деклярації про згоду центральних держав на пропонований більшовиками «мир без анексії й контрибуції». Більшовики приняли цю формулу, як згоду центральних держав повернути давній Росії, якої вважали себе спадкоємцями, відвойовані від неї терени Польщі, Литви й прибалтійських областей, але помилилися. Коли їм сказано, що загально приняте гасло «самоозначення» зреалізували вже у відношенню до старої Росії — Польща й Литва, більшовики обурилися й покинули Берестя. Та настрої в краю примусили їх дуже скоро вернути назад і засісти до дальших переговорів. Замісць дотеперішнього предсідника більшовицької делегації Йоффе, станув тепер у її проводі Троцький, що рішив грати на проволоку. Замісць конкретизувати умови мира, він почав виголошувати довгі агітаційні промови, призначені не так для делєгованих до Берестя дипльоматів, як для фронту й запілля центральних держав. Та якраз у самому розгарі краснорічивости Грецького зявилася в Берестю делєгація Української Народньої Республики — В. Голубович, М. Левитський, М. Любинський і О. Севрюк. Це були люди нові під оглядом свого дипльоматичного стажу й молоді віком, але вже їх перший виступ примусив контрагентів до належного їм респекту. «Знали вони з цілою певністю — пише німецький генерал Гофман у своїх споминах, — що поза евентуальною допомогою Німеччини вони не можуть на ніщо розраховувати, а чейже вони твердо обстоювали при своїх домаганнях і не відступали від них ні на крок». Подібно висловлювався про українських представників австрійський представник гр. Чернін, мовляв, вони «не дивлючися на свою молодість, виявили достаточну зрілість, щоби використати сприяючу для себе ситуацію». А домагалися вони не тільки визнання суверенности Української Народньої Республики над Дніпром, але прилучення до неї Холмщини, Підляшшя, Волині, Східньої Галичини й Буковини, що тоді були в руках Австро-Угорщини й німецької окупації. Та оскільки Німеччина могла з легким серцем піти на домагання України, остільки Австро-Угорщина, звязана переговорами з поляками, для яких рішилася навіть на відокремлення Галичини, пробувала опиратися. Посередництва поміж українською й австро-угорською делегацією піднявся німецький генерал Гофман, а помагав йому голод, що вже на добре розпаношився на австрійському запіллю... Що правда й ген. Гофман не зразу пішов на українські вимоги. Бо хоч признав українській делегації слушність щодо Холмщини й Підляшшя, то домагання відступити їй частину «австрійської» території (Східньої Галичини й північної Буковини) назвав «безсоромним» і закомунікував свій погляд українській делегації в доволі острий спосіб. На це відповіли українські делєгати, що мусять подбати про відповідні директиви з Києва. А хоч над Києвом збіралася вже чорна хмара більшовицької навали, директиви прийшли: Холмщини рішуче не зрікатися, а щодо Галичини й Буковини вимагати, щоби з їх українських територій створити окремий коронний край у межах Австро-Угорщини. А хоч як тяжко прихопилося австрійській делєгації піти на такі уступки, вона не бачила іншого виходу й уступила. В другій половині січня розїхалися берестейські делегати до своїх урядів, по директиви. Поїхав до Петербурга і Троцький, щоби відтіля привести аргументи проти суверенности делегації Української Народньої Республики в особах делегатів самозванчого «харківського уряду» — Мєдьвєдєва й Шахрая. Нова сесія мирової конференції, що почалася 30 січня, станула під знаком змагань московських більшовиків і їх харківських прихвостнів з незалежницькими тенденціями делєгатів Української Народньої Республики. На протест української делєгації проти впровадження на терен мирових переговорів різного роду самозванців і... Шахраїв, відповів Троцький, що... влада Центральної Ради вже не існує, а одиноким її тереном є хиба кімнати її представників у Берестю. Українці відповіли на це Троцькому з силою, що заломала його цілковито. «Троцький — пише Чернін — був такий пригноблений, що викликав спочуття. Блідий мов рядно, з широко розкритими очима, креслив щось нервово на папері». Його ставка на Шахрая не вдалася. Дня 9 лютня 1918 р. підписано «Мировий Договір поміж Українською Народньою Республикою з одної, та Німеччиною, Австро-Угорщиною, Болгарією й Туреччиною з другої сторони». Представник Австро-Угорщини гр. Чернін, що ще 21 січня писав у свому щоденнику, що «українці не ведуть більше переговорів, вони диктують», сповістив про заключення мира цісаря Карла. Наскільки берестейський мир був дошкою рятунку для центральних держав, свідчить про це лист цісаря Карла до гр. Черніна: «Глибоко зворушений і врадуваний вісткою про заключення миру з Україною, висловлюю вам. з, усього серця вдячність за вашу доцільну й успішну працю. Ви створили своїм зусиллям найкращий день мого, до цього часу, так багатого турботами правління»... «Найкращим днем» був день підписання берестейського трактату і для відродженої Української Державности.
Ви переглядаєте статтю (реферат): «Берестейський мир» з дисципліни «Велика історія України»
