Оскільки запобігливою була досьогочасна праця над піднесенням з румовищ стародавніх палядіїв предківської віри й свідків давньої могутньости і слави, остільки систематичнішою стає вона нід особистим проводом і нерідко коштами київського митрополита Петра Могили (1633-1647); Людина справді ренесансового.покрою, вхопивши в руки керму української церкви, як немож краще зрозуміла й оцінила першорядну ролю мистецтва. Першим з будівничих подвигів Могили була обнова київської Софії — митрополичйго собору, відібраного від уніятів. Почав він роботу над Софією мало не на другий день по свому вїзді на митрополичу столицю й не залишав її до самої смерти. А скільки труду, кошту та інвенції довелося йому вложити в цю працю, можемо переконатися з порівнання жахливих описів софійських руїн, перед реставрацією, з виглядом Софії, збереженим на малюнку А. Вестерфельда з 1654 р. та дещо пізнішого опису собору Павла Алепського. Тогочасна Софія, хоча й обновлена Могилою, зберегла в собі ще дуже багато первісного характеру, майже цілковито затертого пізнішими добудовами. Видно, що освічений митрополит, шануючи софійську старовину, не поважувався, вводити надто різких зідін в її загальну конструкцію та зовнішне оформлення. Обхідні підсіння, тоді ще партерові, були зєднані з корпусом собору косою кришею, чолові вежі фасади були покриті гострокінчастими шатрами, головна баня була перекрита сферично й мала ліхтарню, а перекриття решти бань було вже злегка барокізоване. В нішах, що декорували зовнішні стіни вівтарних апсид, поміщено неіснуючі сьогодня, фрескові малюнки. В загибах утворених головною вівтарною апсидою з побічними, були вмуровані сильні відпорники. Найцікавіше й для західньо-европейського світогляду митрополита характерне це те, що бокові аркади собору були закінчені аттиками, на яких були вміщені блище неозначені статуї. Верхом східньої стіни галєрії бігла типова для пізнього північнього ренесансу декорація, зложена з перехоплюючихся есівниць (волют). В цілому стилевий характер реставрації відповідав своїми мотивами радше пізному ренесансові аніж барокові. В противенстві до вівтарньої частини, яку вдалося Могилі довести до ладу, а навіть обогатити новими елементами, чолова фасада залишилася за життя Могили в румовищах, хоч може й не таких запущених і «мальовничих», як це, бачимо на рисунках Вестерфельда. Говорить про це Павло Алепський в своїх подорожніх записках з 1654 р. Огорожа й дві дзвіниці Софії часів Могили були деревляні, типової для українського деревляного будівництва форми. Вслід за Софією присвятив Могила свою увагу Десятинній церкві, що збудована Володимиром Великим, завалилася підчас наступу Батія на Київ у 1240 р. Стан її був настільки безнадійний, що Могилі довелося робити мало не археологічні розкопки, щоби усталити й використати її первісні фундаменти та рештки мурів, що по свідоцтву Бопляна сягали 5—6 стіп і були покриті грецькими написами, кованими в алябастрі. Могила не старався навіть відбудувати цілої церкви, але покористувавшися частиною фундаментів і стін, побудував однонавну, прямокутну базиліку з трьохгранною вівтарною апсидою і шатровою деревляною банею. Від заходу добудував Могила деревляний бабинець з такоюж дзвіницею. На панорамі Києва з 1651 р. зображена Десятинна церква трьохзрубною й трьохбанною, на зразок усталеного типу в Деревляній архітектурі. На відомому малюнку Десятинної церкви з початку XIX ст. бачимо її уже в формі усталеній в кінці XVII ст. москалями, що зайнявши Київ у 1654 р., призначили її для своєї залоги; Десятинну церкву в її Могилиній редакції з пізнішими додатками, розібрали в 1824 р., а два роки згодом на її місці побудували нову, прозвану теж Десятинною, але нічим незвязану ані з Володимировою, ані з Могилиною будовою. Одинокою з київських церков, що зберегла на собі стилевий характер могилянської обнови, є церква Спаса на Берестові (1643 р.). Побудована в першій чвертині XII ст., як типова для свого часу трьохнавна й трьохапсидна, центробанна церква з нартексом, виступаючим поза лінію бокових нав, в XVII ст. найшлася в запустінню. Могила, залишаючи збережені стіни нартексу, добудував до них пятигранну вівтарну апсиду від сходу й прямокутний бабинець від чола. Все те перекрив трьома здавленими банями з легкими бароковими перехватами і виїмкове гарними маківками. В результаті утворився характеристичний для української деревляної архітектури тип хрещатої трьох-, а відтак пятибанної церкви, на щастя мало зіпсованої пізнішими перебірками. (Дві пізніші бокові бані витримані в характері старших, а бічні апсиди й ампірова дзвіниця з 1814 р., закінчена московською «швайкою», хоч і псують вражіння цілости, незвязані з нею органічно). Трьохсвятительська (Васильківська) церква, збудована в XII ст. як одна з церков найменче складного типу (чотирьохстовпна, трьохнавна, трьохапсидна), збереглася до часів Могили відносно добре. Відібрана Могилою від уніятів (1640 р.) була ним обновлена, при чому одиноким свідоцтвом характеру цеї обнови є для нас її мініятурне зображення на панорамі Києва з 1651 р. В 1658 р. церква погоріла й довго була вживана московською залогою як харчевий магазин, а відновлена в добу Мазепи, зівсім затратила свій характер з часу могилянської обнови. Нарешті до церков, обновлених Могилою, належить Михайлівська церква Видубицького манастиря; збудована в XI ст. над кручею старого Дніпрового русла, була в XII ст. забезпечена відпорниками, збудованими архітектом Милонігом. Не помогло її це й в XV—XVI ст. таки обвалилася її вівтарня частина, а залишилася тільки середня й чолова від заходу, більш-менш в 3/4 її первісних розмірів. До цієї решти добудував Могила деревляні апсиди, що майже притикали до первісного притвору. Обнова церкви в 1765-80 рр. замінила деревляні могилянські частини мурованими, правдоподібно згідно з розмірами, наданими їм Могилою, але уже в пізно-бароковому стилевому оформленні. В парі з реставраційним рухом в Києві, проходить анальогічний рух на провінції, хоч може не такий уже систематичний і скромніший щодо засобів та мистецьких досягнень. Одною з раньше обновлених церков була Успенська в Переяславі, що через нетривкий матеріял розвалилася й у XIX ст. уступила місця будівлі «казьонного» типу. Роботи над її обновою й поширенням проводилися і в половині XVII ст., коли то оглянув церкву й описав Павло Алепський. «Вона ще не закінчена — читаємо в Алепського — але викликає подив своєю затійливою формою, висотою, симетрією і своїми пяти банями. Вона має форму хреста: чотири великі арки і при кожній дві дуже гарні менчі арки з боків, так що всіх є 12. Великий вівтар творить головна арка з двома боковими; крім цього ще два вівтарі в низу — Покрови й Воздвиження, а два на хорах — Похвали Богородиці та Петра й Павла. Церква має подвійні хори: одні над західніми дверми, для співаків, а вище них друга галєрія, що біжить довкола великої бані — цілком подібна до хорів св. Софії, своєю структурою і стовпами. Вони захоплюють очі глядача і хоч зроблені з дерева, виглядають цілком як мраморні. Знадвору церква потинкована з виробленими на тинку смугами й глухими арками»... В 1649 р. обновлено Ілінську церкву Троїцького манастиря під Черниговом. Побудована, мабуть, в XI ст. як однобанна, найпростішого україно-візантійського типу, була тепер поширена притвором від заходу та перекрита трьома банями, що виростають з двохсхилої криші. Головна баня на первісному круглому підбаннику — трьохповерха, закінчена стрункою маківкою, дві новіші бані на гранчастих підбанниках з ліхтарнями й маківками. Декорація стін, окапів і оформлення бань суто барокові.
Ви переглядаєте статтю (реферат): «Реставраційна праця митрополита Петра Могили» з дисципліни «Велика історія України»
