Драматичне письменство не виросло самочинно з українського грунту; його перші зразки були перещеплені до нас з Заходу, що теж призабувши на клясичну, греко-римську драматичну спадщину, почав творити свої «містерії», «моралі» та «міраклі» на маргінесі христіянської богослужби. Там, де латинський.текст або сама суть богослужби була незрозуміла для ширших мас, старалися пояснювати й унагляднювати представлюванням Христових страстей, епізодів з життя Богородиці й святих, всяких чуд і моральних научувань, переведених на моно- й діяльоги, та обєднаних спільною композицією драматичної акції. Надхненням для тої драматичної творчости була церква, а її прибіжищем, тісно з церквою звязана школа. Шкільною драмою, твореною на канві богословських тем, послугувалися не тільки католики але й протестанти, та найбільших успіхів у тій ділянці духової культури досягли єзуїти. Вони то виставляли свої довжелезні драми-містерії та міраклі, а щоб бува слухачі не поснули, в антрактах додавали «інтерлюдії» та «інтермедії» з побутовими сценками та сміховинками з реального життя. Так з простого зацікавлення новинкою, як теж для протиділання ворожим впливам на українську культуру, українці переймають від єзуїтів тип шкільної драми, разом з її «інтермедіями» та «інтерлюдіями». Вже Іван Вишенський, що лякався усяких новинок, нарікає на київських духовників, мовляв вони «трудитися в церкві не хочуть, тільки комедії строять та грають». Але нової хвилі Вишенський таки не спинив у ході. Живі змістом і загально приступні, своєю народньою мовою, інтермедії найшли в нас пригожий грунт для розвитку й поширення. Започатковує рух Галичина, а в ній Львів. Як це не дивно, але батьком нашої інтермедії став католицький священик Яків Гаватович (1598-1679), що свою пасійну драму п. з. «Трагедія або візерунок смерти пресвітлого Івана Хрестителя», виставлену в 1619 р. на ярмарку в Камінці Струмиловій, уріжноманітнив двома народніми інтермедіями, про школяра, що продав кота в мішку, та про хитрого Дениса, який зїв пиріг на очах трьох претендентів на нього тому, що йому приснився найкращий сон. Драма була виставлена по польськи, але інтермедії були українські. В черзі перших українських драм слід згадати «Трагедію Хрістос Пасхон», львівського печатника Андрія Скульського (1630 р.) та «Розмишленія о муці Христа Спасителя нашого, при тому весела радість з триумфального єго Воскресенія», написана львівським черцем Йоанікієм Волковичем (1631 р.). Сюди належать і безіменні драми «Містерія страстей Христових» та «Слово о збудуванню пекла», що їх виставляли учні брацької школи у Львові. Особливо цікава своєю композицією й віршованим складом, що нагадує подекуди козацькі думи, остання драма. В міру того, як Київ, з своєю могилянською колегією почав вибиватися на чоло українського, культурно-національного руху, починає й тут розцвітати й драматична творчість. Драми складають тут учителі поетики, а виставляють їх «спудеї» перед всіми учнями колегії та запрошеними гістьми. Одною з перших драм, створених на київському грунті, була «Трагедія про Йосифа прекрасного», виставлена в 1630-их роках. Далі пішли такі речі, як «Олексій чоловік божий» (1673 р.), «Дійствія на страсти Христові», «Царство натури людської» (1698 р.), «Мудрость предвічная» (1703 р.) та інші. Писані вони з обовязку, ніби професіоналістами, без таланту й захоплення, до тогож особливим «академічним язичієм», вони не викликали вражіння на глядачах і поза академічні мури не вийшли. Поза академією процвітали не ті важкі й абстрактні «драми», але деклямації та «діяльоги», що їх складали й виголошували самі студенти; в народній мові порушували вони справи й питання, які турбували глядачів, байдужих для тонкостей офіціяльної, академічної драми. Алеж не самі учителі й учні київської академії займалися фабрикацією драм та інтермедій. Пробували сил на цьому полі й люди зпоза академічних кругів. Такий прим. Данило Туптало, відомий під іменем св. Димитрія Ростовського (1651-1709 р.) залишив по собі кілька драм, що хоч виставлювані в Ростові для московської публики, мусіли бути пристосовані до неї як мовою так обстановкою, все таки, як каже Єфремов, не загубили свого первісного, українського кольориту. Драми Туптала, «не зважаючи на сильно вцерковлену мову, стають ближче до житя й зародками психольогічної аналізи. Симпатична й гуманна вдача самого автора відбились на цих творах виразним елєментом людяности й спочуття до людини, а також щирістю й безпосередністю настрою, тобто рисами, що вирізняють індивідуальний твір з гущі безіменної шкільної драми». Дальшим ступнем у розвитку української драми була творчість єромонаха Семена Полоцького (1629— 1680 р.), що залишив по собі дві комедії: «О Навуходоносорі» та «О блудном сині». В порівнанні з шкільною драмою, яку перевантажував алегоризм і абстракція, «комедії» Полоцького більш реалістичні. Їх дієві постатті живі й виведені на реальному тлі сучасного авторові життя. Найвидатніше зарисувалося змагання наблизити українське драматичне письменство до життя в творчості Теофана Прокоповича (1681-1736 р.), що не тільки дав теорію нової драми («трагедокомедії») в своїй поетиці, але й її клясичний зразок у пєсі «Владимір славяноросійских стран князь і повелитель» (1705 р.), яку він посвятив «добродію і ктитору» київської академії — гетьманові Мазепі. Новістю в тій пєсі був уже сам її сюжет, узятий з рідної, а не біблійної історії, як це дотепер було правилом. Новиною була основна теза драми, що замісць вічного спасення проповідувала боротьбу поступу з назадництвом, освіти з темнотою й забобоном. Нарешті психольогічна аналіза головного героя, як теж сатиричні нотки в мальованню недомагань побуту й громадського життя, ніби часу Володимира, а поправді сучасного авторові, роблять з його твору межевий стовп на грані нового й старого світу української духовости. Прокопович, добре начитаний в клясичній літературі й не байдужий до сучасних йому літературних новин европейського заходу (на «Владимирі» помітний вплив Расінової «Аталії») написав около 1716 р. ще два цікаві «Діяльоги» — «древоділа з купцем» та «гражданина з селянином та дячком церковним». Купець та міщанин обстоюють кличі науки й освіти тоді, як дереводіл та селянин тягнуть за безпросвітньою старовиною, мовляв «батьки наші не знали грамоти, а їли хліба доста й Бог тоді кращий хліб родив, аніж тепер, коли намножилося грамотіїв та латинників»... Одним з найкращих творів нашого старого драматичного письменства є «Милость Божія, Україну от неудоб носимих обид лядських, через Богдана Зиновія Хмельницкого свободившая», вперше виставлена в Києві, в 1728 р. Дехто приписував її авторство знаменитому Прокоповичеві, але більш правдоподібно її автором був Теофан Трофимович, тогочасний вчитель поетики в Могилянській Академії. Своїм сюжетом ця драма ще близша до сучасного життя аніж «Володимир» Прокоповича, ще більше споріднює її з тогочасним глядачем виїмковий реалізм в опрацюванні й щирий демократизм в ідейному підході. Вірно з історичного боку змальовані тут причини Хмельниччини, як теж і сам її герой, що дивлючись на «слави нашої упадок послідний», бачить один вихід з положення в збройному повстанню, мовляв, від самих козаків залежить, чи мають «при козацьких вольностях жити», чи «вічними рабами гнити». Як у «Володимирі» Прокоповича, так і тут вплетено в драму натяки на тогочасні недомагання суспільно-громадського життя й накреслено способи їх уздоровлення. Наші чергові драматурги XVIII ст. не підіймаються вже до висот «Володимира» та «Милости Божої». Такий приміром Юрій Кониський (1719-1795) в своїй трагедокомедії «Воскресення мертвих», вертає назад до закинутих уже богословських сюжетів, хоча й закрашених українською побутовщиною. Споконвічна тема про багатія й Лазаря, тут перещіплена на грунт тогочасних суспільних відносин у Гетьманщині й тому небесна заплата героєві драми Гіпоменові, за його злидні й муку на землі, закравує в Кониського на гірку іронію. Питання сучасного собі занепаду моралі розгортає й Варлаам Лащевський в своїй «Трагедокомедії о тщеті міра сего» (1742 р.). Поруч отих передовиків нашої драматичної творчости XVII— XVIII ст. гострила свої пера ще й дрібніша братія драматургів, з яких слід би згадати — Лаврентія Горку, Філотея Ліщинського, Михайла Козачинського, Юрія Щербацького, Мануїла Базилевича та інших, що «до краю вичерпали розвиток шкільної драми з усіма її додатними й відємними рисами» (С. Єфремов). Досягнувши свого найвищого рівня в творах Прокоповича й Трофимовича, наше драматичне письменство XVII—XVIII ст. заглохло, так у своїй штучній мові, як і в академічній абстракції богословських сюжетів, що не могли вже найти консумента поза академічними мурами. Цікавішими для нього були вже оті «інтермедії» та «інтерлюдії», що зрезигнувавши з патосу «трагедокомедій», промовляли до глядача більш зрозумілою мовою й куди приємливішими критеріями світогляду. Зразу були ці інтермедії та інтерлюдії тільки додатками й вставками до трагедокомедій, але згодом вони здобули собі самостійне становище в життю й літературі. Великою популярністю тішилися в нас побутові сценки Митрофана Довгалевського, що своєю вагою і розмірами далеко переростали його драми в роді «Коміческоє дійствіє» (1736) або «Властотворний образ человіколюбія божія» (1737). Писані майже зівсім чистою, народньою мовою, з великим обсерваційним хистом і щирим комізмом ситуацій, вони порушували найболючіші питання тогочасного життя-буття, заєдно заступаючись за покривдженими й ідеалізуючи їх оборонця й месника — козака. Інтермедії Довгалевського подобалися слухачам, їх наслідували й автори поважних трагедокомедій (Кони-ський) багато їхніх мотивів перейшло до «вертепу» та устної словесности, у витвореній ними атмосфері зродилася й муза батька нового українського письменства — Котляревського.
Ви переглядаєте статтю (реферат): «Драматичне письменство» з дисципліни «Велика історія України»
