Ян з Тарнова оповідає, що «в 1366 р. Казимир, зібравши велике військо, зробив сильний напад на українські землі. Князь Юрій (Наримунтович) белзький піддався йому, але потім показалося, що його покора була фальшива. Король здобув силою Володимирську землю з усіма її замками, що їх держав Любарт й віддав цілу Олександрові (Коріятовичеві), братаничеві Ольгерда й Кейстута, князю вірному, що держав її аж до смерти короля й вірно йому служив. Тільки замок Холм дав король князеві Юрієві...» Похід відбувся літом і був несподіваний, а король мусів мати з собою великі сили, що досягли перемоги, при рівночасному наступі на Литву хрестоносців, а може й допомозі, або хоч прихильній невтральности татар. Закінчився він двома польсько-литовськими трактатами. Один заключив Казимир з Ольгердом, Кейстутом, Явнутою й Любартом зі синами, другий з самим тільки Любартом. Литовські князі підписують з польським королем «вічний мир», залишаючи Польщі Володимирщину без східніх волостей за р. Турією, південно-західні волости Луцького князівства (Кремянець, Олесько, Перемиль) та зверхність над Холмсько-Белзькою землею, що нею володіє Юрій Наримунтович, як вазаль Казимира. Луцька земля залишається за Любартом, Дорогичинсько-Берестейська за Кейстутом, а Кобринська волость за Ольгердом. Рівночасно йдуть у непамять обосторонні кривди й зради, затіснюються дружні звязки й усталюється, в Городлі над Бугом, комісія для полагодження граничних непорозумінь. В доповненні трактату з усіми литовськими князями, осібна умова Казимира з Любартом усталює точні границі Казимирових і Любартових волостей, забезпечує торговельні звязки й нарешті закріплює зачіпно-відпорний союз Казимира з Любартом, що повинен помагати королеві проти всіх його ворогів, за виїмком литовських князів. На випадок воєнного конфлікту Казимира з «братією» Любарта, він може залишитися невтральним. Немає на світі нічого вічного, а вже зівсім нетривким виявився той «вічний» мир Казимира з литовськими князями. Вже в 1369 р. пише папа до польських єпископів, що «Русь і Литва, з природженої своєї злоби й клятої підступности» попустошила землі Казимира й забрала багато людей у неволю». Тому то Казимир, під кінець свого життя, з великим накладом коштів і поспіхом взявся будувати замок у Володимирі Волинському. Колиж рознеслася по краю чутка про смерть Казимира (1370), Любарт і Кєйстут кинулися на Володимир, знищили Казимирів замок й приєднали Волинь назад до Литви. Пробували відвоювати й Галичину, але їм це не вдалося. Рівночасно Литва не присипляє справи й безнастанними наскоками на Польщу (найповажніший був литовський похід на Сандомирщину в 1376 р.) примушує польсько-угорського короля Людвика до протиділання. Літом 1377 р. йде Людвик походом на Волинь. Польські війська облягають і здобувають Холм, угорські війська стають під Белзом й здобувають його по кривавій, семитижневій облозі. Остаточно прилучено знову до Польщі Холмсько-Белзьку землю та західню частину Луччини (Кремянець, Олесько, Лопатин). Юрій Наримунтович дістав від Людвика Любачів і 100 гривень з доходів бохенської жупи, а Любарт мусів присягти на «згоду й послушенство» польсько-угорському королеві. До перемоги польсько-угорської експедиції причинився рівночасний наскок хрестоносців на Жмудь та замішання в нутрі литовської держави, викликане смертю Ольгерда. Щойно по смерти польсько-литовського короля Людвика (1382 р.), Любарт знову зайняв собі землі південно-західнього пограничча Волині (Кремянець, Олесько, Перемиль, Городло, Лопатин), й на тому, покищо, припинилася сороклітня, оружна, боротьба Польщі й Литви за українські землі.
Ви переглядаєте статтю (реферат): «Похід 1366 р. і «вічний мир»» з дисципліни «Велика історія України»
