Консервативна критика та ліберальна апологія буржуазного суспільства
Події Великої французької революції мали далекосяжні наслідки як для європейської історії, так і для європейської; суспільно-політичної думки. Просвітителі XVIII ст. своєю діяльністю стимулювали процес революційної ломки старого суспільного ладу. Соціальні мислителі першої половини XIX ст. прагнуть у тій чи іншій формі осмислити результати революції й оцінити той суспільний лад, котрий прийшов на зміну «старому режимові». Звичайно, все коло зацікавлень істориків, філософів, економістів тої доби не можна прямо звести до подій, що мали місце у Франції впродовж 1789—1794 рр. і пізніше. Однак навряд чи можна заперечити, що проблема «революційної демократії», «індустріаліз-
5*
131
му» і «капіталізму» виступає ключовою для всіх, без винятку, визначних мислителів даного періоду. З деяким спрощенням найцікавіші думки з цього приводу можна згрупувати за трьома напрямами. Перший напрям об'єднує тих, хто позитивно сприйняв ті суспільні «даності», що виникли внаслідок революційних подій, насамперед реалії буржуазного суспільства, котре остаточно вивільнилося з-під тиску «старого режиму». Приймаючи ці реалії як щось нормальне, позитивне, мислителі прагнуть водночас осмислити внутрішні закономірності функціонування цього суспільства, дати поради щодо поліпшення тих чи інших аспектів нового суспільного устрою. Це — позиція ліберальної соціально-політичної думки, зокрема позитивізму, який концептуалізував її висновки. Безперечно, сюди можна віднести й соціологію у її контівсько-позитивістському варіанті. До другого напряму можна віднести ті концепції, які у тій чи іншій формі висловлюють несприйняття нових порядків і прагнуть критикувати їх з позицій минулого. Найчастіше при цьому йдеться про позитивні сторони зруйнованого революцією «старого режиму», ідеалізацію феодально-дворянської старовини та досить гостре викриття негативних аспектів буржуазного суспільства. Цей напрям суспільно-політичної думки називають консерватизмом. Нарешті, третя позиція пов'язана також з критичним ставленням до буржуазного ладу, який утвердився внаслідок революційних подій, однак при цьому і «старий порядок» також стає об'єктом засудження. Феодальному минулому і буржуазному сьогоденню тут протиставляють майбутній справедливий лад, який має бути побудований самими людьми. Це — позиція представників утопічного соціалізму. Звичайно, згадані напрями не вичерпують собою усіх інтелектуальних течій першої половини минулого сторіччя. Однак вони належать до найвпливовіших серед них. Слід мати на увазі, що між цими течіями існують і певні спільні «точки дотику», а в окремих визначних мислителів (Гегеля, Токвіля та ін.) простежується поєднання і консервативних, і ліберальних ідей. Формально представників консервативної ідеології об'єднує негативне ставлення до революції як насильницького, брутального розриву з традиційними засадами народного життя. Найвпливовіші з ідеологів консерватизму (Е. Берк (1729—1787), Л. Бональд (1754—1840), Ж. де Местр (1753—1821) та ін.) —це, як правило, вихідці із знатних аристократичних родин, що зазнали утисків і переслідувань у результаті якобінського терору. У своїй творчості вони 132
обстоюють типові для представників «вищих станів» цінності — принципи монархії, станової ієрархії, католицької віри. Твори консерваторів пройняті прямою чи прихованою полемікою проти ідеології просвітництва як духовного фундаменту революції. Консерватори критикують абстрактно-раціоналістичні засади соціальної філософії Просвітництва, вказують на наявність і значущість ірраціональних аспектів людського життя, пов'язаних з почуттям, вірою і т. п. Уявленням про суспільство та людину «взагалі» вони протиставляють уявлення про конкретні, історично зумовлені форми життя народу. «Я не знаю, що таке людина взагалі,— пише Л. Бональд,— натомість я знаю-французів, італійців, росіян». Суспільне життя розвивається згідно з органічними законами, у відповідності до «духу народу», тому для нього небезпечні всілякі раціонально заплановані експерименти. Консерватори, зокрема, гостро критикували наслідки революційної законотворчості, як вони були втілені у «Декларації прав людини і громадянина» і наступних кодексах. Новому буржуазному праву, що грунтувалося на індивідуалістичних засадах, вони протиставляють традицію, котра грунтується, на їх погляд, На почутті колективності і враховує конкретику міжособистісних стосунків. Новітні філософські школи, зазначає Бональд, створили філософію індивідуальної людини, філософію «я». Натомість потрібно створити філософію людини соціальної, філософію «ми». Не треба, однак, некритично приймати на віру колективістський пафос консерваторів, оскільки тут йдеться насамперед про станову, корпоративну солідарність соціальних верхів старого суспільства, котрі не бажають змиритися з утратою свого високого статусу в минулому. Консервативна критика справедливо вказувала на таку рису буржуазних суспільних відносин, як їх безособовість, абстрактна «масовість». Індивід у такому суспільстві позбавляється надійної підтримки та захисту з боку громади чи корпорації і стає беззахисним перед імперсональними державними інституціями. Таким чином, нормальний суспільний стан уявлявся консерваторам у вигляді певної ієрархізованої системи груп, всередині яких індивідам належать певні чітко фіксовані позиції. Руйнування стабільної соціальної структури внаслідок тих чи інших переворотів має своїм наслідком хаос і дестабілізацію суспільного життя, оскільки порушується органічність суспільного розвитку. Неважко бачити внутрішню спорідненість між поглядами представників консерватизму й ідеями органіцистської соціології. У подальшому 133
деякі тези консервативних критиків «нового порядку» були активно сприйняті і розроблені неоконсерватизмом. Дещо іншу позицію стосовно того устрою, котрий прийшов на зміну «старому порядку», займає соціальна філософія лібералізму. Патріархом лібералізму прийнято вважати класика економічної науки А. Сміта, чия діяльність належить ще дореволюційній добі. Програмові засади лібералізму з урахуванням досвіду Великої революції опрацювали І. Бентам, Д. Мілль, Дж. Мілль, Б. Констан. На терені професійної соціології минулого сторіччя ідеї лібералізму обґрунтовував Г. Спенсер. Звичайно, лібералізм, так само як і консерватизм, це не строго обгрунтовані теоретичні системи, а скоріше конгломерати поглядів, котрі центруються навколо кількох провідних ідей. Такими провідними для лібералізму ідеями виступають насамперед індивідуалізм і утилітаризм. Ідеологи лібералізму творили в добу розквіту вільнопідприємницького капіталізму. Не випадково психологія вільного підприємництва, нічим не обмеженої ділової ініціативи, прагнення до збагачення «діловим шляхом» набувають на той час масового характеру, стають до певної міри стилем життя. Лозунг «роби, що хочеш» стає на цей час своєрідним буржуазним символом віри. Представники ліберальної думки надають теоретичної форми поглядам і настроям тих кіл, для яких епоха Реставрації була «їхньою добою». Обстоюючи цінності буржуазного активізму та раціоналізму, ліберали захищають від консервативної критики ідеологію Просвітництва. Дж. С. Мілль, наприклад, прямо називав себе продовжувачем справи просвітителів XVIII ст. Це не означає водночас, що ліберальні мислителі, безумовно, приймали все, без винятку, зі спадщини Просвітництва і революції. Адже вони були свідками реального втілення революційного «слова і діла» у життєву практику і не могли не бачити кричущих розбіжностей між ідеями і дійсністю. Дж. С. Мілль і Б. Констан, зокрема, помічають'внутрішню суперечність між ідеєю егалітаризму, рівності та принципами свободи особистості. Б. Констан пише про «диктатуру мас», коли більшість пригнічує меншість; надуживання владою в рамках буржуазно-демократичних інститутів турбує і Мілля. І. Бентам убачає небезпеку того, що за голосними гаслами «всенародних інтересів», природних прав можуть бути занедбаними інтереси звичайних «маленьких» людей. На його думку, соціальний мислитель має виходити з тієї простої й очевидної аксіоми, що усі люди, прагнуть передусім до задоволення своїх власних потреб і інтересів, і в цьому немає нічого аморального. Адже людське прагнення до 134
щастя, як зауважив свого часу Гельвецій, таке ж природне, як і прагнення уникати страждань. Тож будь-яку суспільну інституцію, доводить Бентам, слід оцінювати насамперед з погляду на те, чи сприяє вона збільшенню щастя людгй, чи служить вона їм на користь. Все те, що не відповідає такого роду номіналістичним критеріям, мусить бути визнане за соціально недоцільне, шкідливе. «Суспільство,— пише він,— нагадує тіло, яке складається з органів — індивідів. Чим же може бути в такому випадку суспільний інтерес, як не сумою інтересів індивідів, що складають суспільство». Звичайно, формула Бентама аж надто механістична. Однак слід оцінити висновки, що випливають з неї. А ці висновки мають виразне ліберально-демократичне забарвлення. Те нове, що вніс Бентам і інші ліберали до відомої гобб-сівської тези про егоїзм як рушійну силу історії, полягало у припущенні, що егоїстичні людські нахили можна нейтралізувати не шляхом вивершення над ними надбудови у вигляді авторитарно-тоталітарного Левіафану державної влади, а через відповідну «каналізацію» егоїстичних інтересів у суспільно корисному напрямку. Адже ще Мандевіль у своїй «Байці про бджіл» дотепно зауважив, що людські гріхи можуть мати і корисні для суспільства наслідки. Найвагоміші докази з цього приводу представники ліберальної думки віднаходили у сфері господарського життя. Адже, йк переконливо показав А. Сміт, розвинений економічний розподіл праці й обмін виступають ідеальним засобом об'єднання суперечливих інтересів і прагнень людей в одне функціонуюче ціле. Саме тут, дбаючи насамперед про власну користь, люди встановлюють міцні соціальні зв'язки, котрі функціонують як самоорганізована система. З теорії економічного лібералізму Сміта випливав важливий висновок соціологічного характеру— висновок про те, що попри всі можливості політичного втручання у регулювання економічних процесів політика завжди залишається чимось зовнішнім стосовно економіки, котра здатна функціонувати «в автономному режимі», що не виключає водночас можливості корекції дії ринкових механізмів. Ідеологія лібералізму мала важливе значення для формування соціологічної думки в цілому і розвитку соціологічної теорії зокрема. Вона закладала підґрунтя теорії соціальної дії, ставила питання про зв'язок між соціальними диспозиціями особистості й інституційними рамками соціальної діяльності, а також про зв'язок між окремими соціальними «субсистемами». Не випадково пізніше «ринкова модель» була покладена в основу новітніх теорій суспільства — функціоналістської, теорії соціального обміну й ін. 135
У праці А. Сміта «Теорія моральних почуттів» знаходимо вдале порівняння, що дає змогу зрозуміти роль так званого суб'єктивного (мотиваційного) аспекту соціальної дії. Критикуючи прихильників адміністративного втручання в економічну сферу, автор зауважує, що останні «уявляють собі, ніби можуть розставляти по місцях людей у великому суспільстві так, як рука шахіста розставляє фігури на шахівниці. Однак вони не розуміють, що фігури на шахівниці не мають інших напрямків руху, окрім тих, що їм задані — на той час як на великій шахівниці людського суспільства кожна фігура має свої власні правила руху, які досить відмінні від тих, що хотів би їй нав'язати той чи інший законодавець».
Ви переглядаєте статтю (реферат): «Консервативна критика та ліберальна апологія буржуазного суспільства» з дисципліни «Історія соціології»
