Нові тенденції у вітчизняному історико-культурному процесі
Протягом вивчення даного курсу ми бачимо, що культура, релігійна ідеологія і наука України зберігають спадкоємність концептуальних ознак. Високий освітньо-науковий, культурно-духовний рівень і потенціал, певна етнокультурна відкритість, здатність інтеґрувати ідейно близькі культурні досягнення інших народів, швидко утворювати зрілі демократичні суспільні інститути, еліту є загальними характерними рисами українського соціуму, які простежуються з часів Київської Русі. Крім цього, традиційним і усталеним ідеологічним тлом життя українців з Києворуської доби була православна релігія, яка мала якість потужного інституту консолідації народу, організації його на спротив зовнішній культурній експансії. Саме завдяки цим особливостям українська культура виявилася життєздатною, збереглася і прогресувала впродовж багатьох століть всупереч суворим умовам існування. Розвиток національної свідомості відбувався у прямій залежності від гніту зовнішньоекономічного, політичного, релігійного характеру, який, починаючи з XVІI ст. не слабнув, а збільшувався. Якщо ж суб’єкт репресій - індивідуального, колективного чи державного рівня - був представником іншого етносу, конфесії (а так, як правило, і було), то це посилювало динаміку національних почуттів. Новою важливою тенденцією соціокультурного життя в Україні XVIІ – XVIIІ ст. є активний розвиток особливої світської верстви населення, яка мала змогу активно опікуватися духовним виробництвом. Це призводить до того, що крім різноманітних релігійно-просвітницьких, фольклорних, етико-філософських граней вітчизняної культури, розвиваються нові –гуманітарно-наукові. Вчені, виховані колегіумами, Києво-Могилянською, Острозькою академією, навчальними закладами Європи прагнули проаналізувати історичне минуле нашого народу, чим започатковували новий напрям науки - історіографію. Спроби такого аналізу втілилися у історико-публіцистичних, історико-політичних та історико-етнографічних працях: літописах (Київський, Острозький, Межигірський, Львівський, Добромильський, Густинський та ін.), у тому числі так званих „козацько-старшинських”, а також хронікальних оглядах, мемуарах, щоденниках. У цих документах загалом спостерігається перехід до науково виваженої історіографії – зосередженого і детального змалювання конкретних подій – початків козацтва, уній, дипломатичних відносин, угод, окремих військових акцій, свят тощо. З урахуванням вищевказаних тогочасних соціокультурних і міжнародних реалій, знання власної історії було надзвичайно важливим для обґрунтування і захисту інтересів українства. Тому серед найбільш інтелектуальних верств народу існував високий попит на такого роду дослідження. Розглянемо деякі з них, а також їх авторів докладніше. Козацькі („козацько-старшинські”) літописи – умовна назва ряду історичних творів, присвячених козацьким війнам. Літописи є додатковим підтвердженням переходу української науки на вищій теоретичний рівень сприйняття історичного процесу, самоусвідомлення. Серед авторів цих праць були такі видатні персоналії, як Григорій Грабянка, Самійло Величко. Загальна характерна риса документів цього роду – ідеологічне та прагматичне забарвлення, мета виховання у читача почуття патріотизму. Григорій Грабянка навчався у Києво-Могилянській колегії, був полковником, полковим суддею, виявляв неабияку громадську мужність, виступаючи проти сваволі царських “комісарів”. Життя закінчив у петропавлівських казематах Петербургу разом з гетьманом П.Полуботком. У його “Літописі гадяцького полковника Григорія Грабянки” переплелися історична оповідь, виклад документів, свідчень, їх авторська інтерпретація. Загальне спрямування “Літопису” – демонстрація ідейного відстоювання незалежності України широкими верствами населення. Цей документ містить добре впорядкований і детальний соціальний фактаж, відкриває можливість вивчення вітчизняних (козацьких) соціальних традицій, занять, позицій, інтересів, мотивації тощо. Грабянка розглядає родовід козаків і русів, Київську Русь ототожнює з Україною, підкреслює їх генетичний зв’язок. Тут також характеризуються і аналізуються відомі українські і зарубіжні військово-політичні, релігійні діячі. Самійло Васильович Величко - випускник Києво-Могилянської академії, поліглот, походив з козацької сім’ї, служив у Генеральній канцелярії, займався педагогічною роботою. Головними творами є “Сказание о войне казацкой с поляками через Зеновия Богдана Хмельницкого…” (назва не авторська), а також “Космографія”. Книги написані для широкого загалу читачів “простим стилем і козацьким”. Заслугою автора є одна з перших спроб подати історичні факти системно. С.Величко розглядав історичну науку як найважливіший засіб виховання наступних поколінь, знаряддя звеличення батьківщини славою предків. Автор чи не вперше в українській історіографії формував її методологію як сукупність таких принципів: • прагнення до повноти охоплення описуваних процесів; • використання багатьох джерел – для дотримання плюралістичного підходу опису подій; • введення аналітико-компаративного (порівняльного) підходу до подання і відбору матеріалів; • врахування суб’єктивних оцінок авторів історичних матеріалів – як перешкоди їх об’єктивності; • намагання прослідкувати причинно-наслідковий зв’язок між подіями, а не просто викладати історичний фактаж. У соціологічному контексті ця методологія є надзвичайно цікавим інтелектуальним феноменом, який додатково підтверджує наявність зрілості тогочасних форм і способів теоретичного пізнання, якими активно послуговувалися на українських теренах. Зокрема зазначимо, що Самійло Величко розглядав право українського народу на свободу як природне, одвічне, дане Богом, а постаті деяких гетьманів, зокрема Б.Хмельницького – як боронителя цього природного права. Історія Русів – видатний історичний доробок, написаний через 100 років після Переяславської Ради. Автор його невідомий, серед імовірних називаються: архієпископ Г.Конинський, князь О.А.Безбородько, Г.А.Полетика та ін. При написанні цього документу автори використали архівні документи, перекази, мемуари. У „Історії” характеризуються риси, притаманні українському менталітету. Зокрема наголошується, що українці не знали самодержавної (монархічної диктаторської) влади і сприймали її як чужорідну. Таким чином боротьба проти Московського царату, зокрема під проводом гетьмана І.Мазепи, визнавалася цілком справедливою. “Історія Русів” є соціологічно значимим документом, який показує, наскільки прискорено відбувався процес національного, політичного, ідеологічного самоусвідомлення українського народу як “нації” – це слово у документі є активно вживаним. Як і у „козацько-старшинських літописах” тут, зокрема, говориться про те, що справжня Русь – це Україна, а “руський народ” – це український, тобто автохтонне, споконвічне населення. Також доводиться позиція, що московські землі практично ніколи не були складовою Київської Русі – за винятком Новгородщини. Автура стверджує також, що українцям політично властиві міждержавні організації “на рівних правах” – з Литвою, Польщею, Московським царством, які, на жаль, як правило, порушувалися з вини сусідів, які намагалися підкорити українську націю. Таким чином, цілком справедливо можна стверджувати, що історіографічні документи розглянутого періоду в цілому несуть у собі одну з перших серйозних спроб формування української національної ідеї, місця самобутнього етносу серед інших народів Європи. Важливо зазначити, що іноземні джерела, написані західноєвропейськими мандрівниками, дипломатами, радниками підтверджують викладені вище думки, а також містять цікавий для соціолога фактаж. П’єр Шевальє в 1663 р. у Парижі видає книгу “Розвідка про землі, звичаї, управління, походження та релігію козаків”, у якій розглядає наш народ як окремий і не ототожнює “козаків”, “русинів”, “людей руських” з росіянами (“московитами”). Те ж саме говорив і Шарль Франсуа Масон – людина, близька до російського царського дому – “…затривоженого і завжди підозрілого…”. Він також застосовував поняття “козацька республіка”, “козацька нація”, яка не має нічного спільного з росіянами. Жан Бенуа Шерер у своїй двотомній праці “Аннали Малої Росії, або історії запорозьких та українських козаків” пише про “славний народ, першопричини якого сягають більш аніж на 800 літ в глибину минувщини”. Українців автор характеризує як “людей рослих, сильних, привітних і гостинних, які ніколи нікому не накидуються, але і не зносять обмеження власної свободи”. Притаманна їм громадсько-політична позиція така - “Смерть або свобода!”. Підкреслюючи загалом “…спокійний норов українців”, історик показує, що лише спроби іноземців “їх роздавити” змусили автохтонів “взятися за шаблі”. Німецький просвітитель Іоган-Годфрід Гердер пророкував Україні велике майбутнє, говорячи, що вона “…стане колись новою Грецією: прекрасне розташування краю, родюча земля, весела вдача народу, музичний хист…” призведуть до того, що “…постане велика культурна нація…”. Іншим вкрай знаменним соціокультурним феноменом непересічної важливості, який спостерігається у XVII ст., є розвиток народної української мови і поступове її вживання при написанні творів (зокрема, „козацьких літописів”). Таким чином поява української історіографії і письмове застосування народної мови є найважливішими новими соціокультурними подіями цього періоду, які стали визначальними для майбутнього України, бо завдячуючи їм, вітчизняна ментальність переходила на більш високий ідейний рівень. Наведені вище прогресивні процеси у науці, високій освіті, соціальних і політичних сферах призвели до переосмислення народом України своєї ролі і значимості на тлі сусідніх слов’янських країн. Зокрема це відбилося у самобутньому українському понятті “вольность” - це значне за обсягом слово застосовувалося у правових, політичних документах, повсякденній практиці і означало в цілому невід’ємне право на свою віру, культуру, мову, територію, автохтонний спосіб життя. Ідея “вольностей” просякнула всі верстви вітчизняного населення, додатково психологічно надихнувши їх на патріотизм, покращення свого становища.
Ви переглядаєте статтю (реферат): «Нові тенденції у вітчизняному історико-культурному процесі» з дисципліни «Історія вітчизняних теорій і вчень»
