Основні заняття і суспільні відносини населення, релігійні вірування
На європейському тлі Київська Русь є унікальним соціально-історичним утворенням, яке не знало ні класичного рабства, ні класичного феодалізму з його характерною рисою васальської залежності. Не дозволяють ідентифікувати Русь як типову феодальну державу середньовічної Європи також і такі особливості: • економічну основу її складали вільні селяни-общинники, приватне феодальне землеволодіння перебувало у зародку; • у системі влади відчутною залишалася роль місцевої племенної знаті і (у більшості великих міст) демократичних видів місцевого управління – “віче”; • важливу роль в житті країни продовжували відігравати такі форми родо-племенного ладу, як народне ополчення; • відчутними у культурі були вияви язичництва. Основою культури Київської Русі була самобутня тисячолітня традиція центрально- та східнослов’янських племен (антів та ін.), у господарському укладі яких переважало, загалом, землеробство найбільш "просунутої" на той час технології. Також були добре розвинені скотарство, полювання, бджільництво (бортництво) та рибальство, хоча ці промисли мали підсобне значення. У Києворуській державі, яка була продуктом тривалого історичного розвитку, існував суспільний поділ праці, була встаткована досить складна соціально-класова структура. Суспільство поділялося на вільних, напіввільних, невільних людей та ізгоїв. Вільних громадян можна стратифікувати так: еліту складали “княжі люди”, “княжі мужі”, з їх середовища поповнювалася вища урядова верхівка; пересічні вільні громадяни міст утворювали купецтво, ремісництво. До нижчого прошарку вільних громадян належали селяни-смерди. Відзначимо, що з поширенням християнства до “вільних” належить також клас духовенства зі своєю ієрархією. Напіввільними людьми (“закупами”) були такі, що потрапляли у борги і вимушені були тимчасово здавати себе у найми, продаватися у рабство. Невільні люди (“холопи”, “челядь”) - полонені, боржники що не дотрималися умов “закупу”, а також одружені на холопах чи на холопках. Закон Київської Русі надавав можливість цій категорії людей стати вільними. Найнижчу категорію невільних складали раби. Ізгоями звали маргіналізовані верстви людей, які з різних причин вибули з своєї соціальної групи і не приєдналися до іншої (звільнені на волю холопи і раби, збанкрутілі купці, неписьменні діти священників та ін.). Ці люди перебували під патронатом церкви. Про складність виробничих і суспільних відносин опосередковано свідчить те, що вже у Х ст. у Київській Русі існувало до ста різних ремісничих фахів (мечники, щитники, сідельники, ювеліри, виробники одягу та взуття та ін.). При цьому найбільшу пошану серед ремісників мали ковалі, кожум’яки і, почасти, мірошники справа яких (особливо перших) вважалася особливо престижною і такою, що пов’язана з магією. Іншим значущим для соціологічної науки фактом є стрімке зростання міст на теренах Київської Русі, про що свідчить назва цієї держави у деяких скандинавських мовах - "країна міст". Велич нашої столиці так вражала сучасників, що Київ називали "суперником Константинополя", "столицею королівства, в якому понад 400 церков, 8 ринків, незліченна кількість мешканців" (Тітмар Магдебурський, 1018 ст.). До того ж за археологічними даними, на Х - ХІІ ст. у Києві мешкало понад 40 тисяч жителів, що вдвічі більше, ніж у тогочасному Лондоні (!). Як вже було зазначено, важливими фактами, які додатково висвітлюють оригінальні і самобутні сторони київського державного устрою та влади є віче, а також можливість за певних умов виборності князів військовою дружиною. Іншими словами, українські демократичні традиції закладалися вже тоді, а формальні правителі Русі у своїх владних діях спиралися на громадську опінію і були вимушені постійно враховувати її. Що стосується відомостей про найдавнішу міфологію та вірування слов’ян-антів, їх попередників, державні форми яких передували Київській, то вони, на жаль, не дійшли до нас повністю, у початковій формі, але з опосередкованих даних випливає їх багаторівневість, складність і глибина пояснення взаємодії людини, природи і Всесвіту. Стосовно релігійних вірувань Київської Русі, то за раннього періоду тут панувало язичництво. Тут потрібно дещо застерегти читача від упередженого негативного ставлення до усіх різновидів язичництва – у тому числі, язичництва києворуського. Дійсно, багато іноземних або надзвичайно ранніх культів практикували криваві, дикунські обряди жертвоприношення, ініціації - способами, які засуджує зокрема християнська релігія. Разом з цим на вітчизняних теренах до прийняття християнства такі ритуали були виключенням – домінувала досить гуманна і відносно мирна політеїстична релігія з господарсько-утилітарним підтекстом. Специфіка її полягала загалом у порівняно невеликій (не більше кількох десятків) кількості основних божеств і їх відносно слабкій антропоморфності, що беззаперечно свідчить про якісно глибшу архаїчну древність вітчизняних містичних персонажів у порівнянні, скажімо, з давньогрецькою, де вони були яскраво антропоморфними. Головними ранньокиєворуськими богами були: Перун (грім, блискавка, бог війни), Велес (багатство, родючість, мистецтво), Дажбог (даритель земних благ, Сонця), Сварог (вогонь, домашнє вогнище), Стрибог (вітер і посуха). Більш низькі за ієрархією божества виконували, подекуди функції тотемів, “відповідали” за дрібніші прояви природи – так мавки, лісовики – уособлювали сили лісу, русалки, водяники, болотяники – води тощо. Існували божества, які могли приносити як шкоду, біду (Пек та ін.), так і добро (Лад та ін.). Окремо серед протоукраїнського пантеону богів слід відзначити одного з найдавніших і особливих богів - Рода, з яким ототожнювалися предки, їх вплив на життя, він забезпечував цілісність і дух родини, благополуччя народження, весілля, був найкрасивішим богом. Вплив цих тисячолітніх вірувань на українську мову очевидний - так слова “врода”, “вродливий” семантично означають, що людина красою вдалася в Рода, “небезпека” означає, що тут не обійшлося без Пека (бога шкоди, роздраю), а давнє слово “вирій” означає рай. Сили природи обожнювалися, персоніфікувалися і сприймалися як вищі, але не фаталістично невблаганні, їх можна було “задобрити” жертвою, молитвеною формулою, позбутися їх за допомогою магічних обрядів. Заклинання, спеціальні пісні (колядки, щедрівки, гаївки тощо), танці та ігри були звернені до сил природи, в них чітко проявляється календарна повторюваність, пов’язана з господарюванням. Назагал язичницькі вірування наших пращурів переслідували такі цілі: вмилостивити природні сили, здобути їх прихильність і забезпечити тим самим добробут, благополуччя своєму роду (племені). Іншими словами, науковий аналіз ранніх релігійних вірувань протоукраїнців показує зокрема їх буденну поміркованість – ці вірування були органічно вплетені у канву господарського, побутового, суспільного життя, що сприяло розвитку розсудливості, поміркованості, розважливості, компромісності, прагматизму. До цього відзначимо, що язичницькі вірування постійно еволюціювали, перебували у динаміці. При переході від родового ладу до племенного частина ритуалів забувалася, “інструкції” до них ще довгий час існували у переказах, але згодом їх мета, зміст забулися і ці перекази, наново раціоналізувавшись, ставали казками. Християнство на Русі було відоме задовго до жорстких і стрімких релігійних реформ Володимира Великого (християнами були князі Аскольд і Дир, княгиня Ольга). У 988-990 роках ця релігія набула статусу державної. Проте, як бачимо пізніше зі специфіки святкування багатьох православних християнських свят, тисячолітні язичницькі обряди у Київській Русі органічно поєдналися з новою релігією, асимілювалися нею (або асимілювали її – існує і така оригінальна позиція), що, безумовно, є знаковим для розуміння автохтонного вітчизняного менталітету. Так, Перун “перетворився” на Іллю, Волос – на святого Власа, Дажбог – на святого Юрія тощо. Говорячи про життя києворуського соціуму, не можна обійти увагою суспільний статус жінки, який був доволі високим, що нетипово і знаково для тих часів. У майбутній Україні жінці-матері, дружині надавалася вагома роль у родині та суспільстві як берегині роду, господарки, захисника сім’ї у відсутності чоловіка, вихователя, уособлення злагоди. Літературні дані свідчать про повагу до жінки, про її авторитет, усвідомлення сакральності жіночого начала, першооснови життя. Про це свідчать також деякі непрямі дані – так, скажімо, Київ називається матір’ю руських городів, а не батьком, хоча ця назва чоловічого роду.
Ви переглядаєте статтю (реферат): «Основні заняття і суспільні відносини населення, релігійні вірування» з дисципліни «Історія вітчизняних теорій і вчень»
