Київська Русь на європейському тлі, загальні особливості слов’янського етногенезу
У соціологічному плані аналіз появи і розквіту Київської Русі становить значний інтерес, бо саме тут відбувалися надзвичайно цікаві соціальні процеси культурного, духовного характеру, які істотно вплинули на майбутній розвиток українського народу, його культуру, науку, а також на соціально-політичні, культурні процеси у ряді європейських, азійських і “змішаних” країн. Інформація щодо соціальних фактів і гуманітарних ідей часів Київської Русі відображена загалом у пам’ятках власне києворуської держави, Галицько-Волинського князівства, Великого князівства Литовського, а також у роботах азіатських та західноєвропейських дослідників. Це, насамперед, хроніки, літописи та тогочасні закони, у яких відбивається суспільний устрій, звички та традиції русичів. Разом з цим для якомога повнішого розуміння граней життя києворуського соціуму, сумлінному дослідникові потрібно звернутися до деяких етнографічних, лінгвістичних, а, почасти, і археологічних, даних і пам’яток. Київська держава була однією з найсильніших слов’янських держав і найбільших монархій (князівств) європейського Середньовіччя. Проіснувавши з ІХ до ХІІІ ст. ця первинна вітчизняна державна форма підтримувала сталі, широкі та інтенсивні політичні, економічні і культурні відносини з ближніми і дальніми сусідами. Ясна річ, це вимагало від аристократії і великого прошарку населення обізнаності у іноземних мовах, толерантного відношення до носів чужої культури тощо, наявність чого підтверджується писемними джерелами - описами подорожей зокрема візантійських та перських істориків. Доба києворуського соціуму безумовно цікава для дослідників також тим, що в цей час відбувалося закладання основ східнослов’янського етногенезу. На відміну від радянської політизованої науки, яка почасти виконувала ідеологічне замовлення, сучасні дані переконливо свідчать, що географічні, кліматичні перешкоди між племенами, які формально входили до складу Київської Русі не дозволяли формувати їм єдину "давньоруську народність", про яку настійно говорили за часів Російської царської імперії та Радянського Союзу. Разом з цим, певна консолідація, безумовно, відбувалася – цьому сприяло існування державного центру – Києва і, відповідно, доцентрових соціальних сил. Отже, первинний родовий склад, в основі якого лежала кровна спорідненість, поступово замінювався іншими відносинами, які базувалися на територіальній спорідненості племен. Іншими словами, на окремих територіях Київської Русі, де між родами відбувалися тісні та інтенсивні контакти, формувалися народності шляхом консолідації племен. У різних регіонах Русі, в межах яких племена спілкувалися без кліматично-ландшафтних перепон, поступово формувалися три базові народності, які сьогодні називаються протоукраїнською, протобілоруською та проторосійською (дві перші були і є більш спорідненими культурно, мовно – таку позицію висловлює більшість фахівців-культурологів, лінгвістів). В межах даного курсу нас, ясна річ, цікавить поява саме протоукраїнської, яку сформували такі слов’янські племена: поляни, сіверяни, древляни, уличі, тиверці, волиняни, білі хорвати, в’ятичі та їх нащадки. Слід відзначити, що основні етноутворюючі процеси завершилися вже на зламі І та ІІ тисячоліть. У сучасних теоріях етногенезу українців існує позиція, що саме плем’я полян з причин значної чисельності і вищого культурного рівня відіграло домінуючу роль у інтеґрації східнослов’янських племен. Полянська земля – Подніпров’я з центром у Києві, була вперше названа Руссю у 852 р., це – генетичне ядро, доцентрова сила історичних витоків прото-, а згодом і власне українського народу, його мови, культури, ментальності, традицій, світосприйняття.
Ви переглядаєте статтю (реферат): «Київська Русь на європейському тлі, загальні особливості слов’янського етногенезу» з дисципліни «Історія вітчизняних теорій і вчень»
