Інноваційна домінанта в підвищенні конкурентоспроможності економіки України
Перехід на інноваційний тип розвитку є однією з основних передумов виходу країни з глибокої кризи. У Посланні Президента до Верховної Ради «Європейський вибір. Концептуальні засади стратегії економічного та соціального розвитку України на 2002—2011 роки» інноваційний спосіб розвитку проголошено серед стратегічних пріоритетів держави: «…Основою стратегічного курсу, його базовим принципом має стати реалізація державної політики, спрямованої на запровадження інноваційної моделі структурної перебудови та зростання економіки, утвердження України як високотехнологічної держави»*. Протягом останніх трьох років у нашій країні намітилась позитивна економічна динаміка. Зростає валовий внутрішній продукт, промислове і сільськогосподарське виробництво, поліпшуються соціальні показники. Це, безумовно, — наслідок ринкової трансформації економіки, що став загальновизнаним фактом. Але зростання економіки підтримується за рахунок екстенсивних механізмів, які практично вичерпано. Доводиться констатувати, що попередні економічні реформи не створили міцного підґрунтя для інноваційного розвитку*. Таблиця 5.1 КІЛЬКІСТЬ ПРОМИСЛОВИХ ПІДПРИЄМСТВ, ЩО ВПРОВАДЖУВАЛИ ІННОВАЦІЇ [28, 29] Показники 1995 1998 1999 2000 2001 2002 Усього У % до обстежених Усього У % до обстежених Усього У % до обстежених Усього У % до обстежених Усього У % до обстежених Усього У % до обстежених Усього 2002 22,9 1503 15,1 1376 13,5 1491 14,8 1503 14,3 1506 14,6 З них механізація та автоматизація виробництва 251 2,9 185 1,8 166 1,6 174 1,7 189 1,8 209 2,0 Упроваджували нові технологічні процеси 730 8,4 437 4,4 371 3,6 416 4,1 392 3,7 354 3,4 Маловідходні ресурсозберігаючі 297 3,4 170 1,7 162 1,6 172 1,7 160 1,5 151 1,5 Освоювали виробництво всіх видів продукції 1776 20,3 1365 13,7 1256 12,3 1372 13,7 1391 13,3 1362 13,2 З них товарів народного споживання 1368 15,7 1040 10,4 949 9,3 995 9,9 982 9,4 984 9,6 Ресурсні обмеження інноваційної сфери, що пов’язані з загальним спадом виробництва, зниженням його рентабельності, призвели до зменшення науково-виробничих комплексів, сповільнення інноваційної діяльності. Це, у свою чергу, сповільнило структурні зміни в промисловості, освоєння нових конкурентних технологій та інноваційної продукції. Аналіз показав, що у 2002 р. інноваційні роботи виконували 1,5 тис. підприємств, або 14,6 % загальної кількості досліджених. Однак, за даними статистичного спостереження, в середині 90-х років питома вага інноваційно-активних підприємств становила 23 % загальної кількості. У 2002 р. кожне четверте підприємство впроваджувало нові технологічні процеси, а кожний третій із цих процесів був маловідходним, ресурсозберігаючим або безвідходним (табл. 5.1). Варто зазначити, що серед вивчених підприємств тільки 4 % проводили НДДКР, а в 1998 р. їх було близько 32 %. Ще менша кількість підприємствнамагалась отримати об’єкти промислової власності (ОПВ) — 0,8 % від загальної кількості. А придбати нові засоби виробництва змогли лише 7 % інноваційно активних промислових підприємства (табл. 5.2) Основним джерелом фінансування витрат на здійснення технологічних інновацій були власні кошти підприємств — 71,1%. Частка бюджетних асигнувань у фінансуванні інноваційних робіт становить близько 2%. для здійснення нововведень із держбюджету отримали кошти підприємства металургії та обробки металу, яким було виділено понад 81% загального обсягу. Зросла на 6 відсоткових пункти, у порівнянні із 2001 р., питома вага фінансування інновацій вітчизняними та іноземними інвеститорами, склавши 11%. У той же час на кредити пішло близько 13%. Віддаючи належне бюджетним джерелам фінансування, залученню зарубіжних коштів для підтримки розвитку науки, слід відзначити, що головним джерелом, звідки вітчизняна наука, малі та середні наукомісткі підприємства повинні фінансуватися, має стати виробництво і залучення коштів приватних осіб. Тому за сприятливих умов (із зростанням у 2,5—3 рази обсягів замовлень з боку виробництва і створенням фондів венчурного капіталу) розв’яжеться не тільки проблема оптимізації структури джерел фінансування науки, але й проблема підвищення рівня наукомісткості та конкурентоспроможності вітчизняного виробництва. Таблиця 5.2 ІННОВАЦІЙНА АКТИВНІСТЬ ПРОМИСЛОВИХ ПІДПРИЄМСТВ ЗА НАПРЯМАМИ ПРОВЕДЕНИХ ІННОВАЦІЙ [29] Показники 1998 2000 2001 2002 Усього Усього У % до кількості підприємств, що вели інноваційну діяльність Усього У % до кількості підприємств, що вели інноваційну діяльність Усього У % до кількості підприємств, що вели інноваційну діяльність Вели інноваційну діяльність 1738 1705 18,0 1697 16,5 1808 18,0 у тому числі за напрямами дослідження і розробки 546 436 4,6 409 4,0 436 4,3 придбання прав на ОІВ — 61 0,6 62 0,6 85 0,8 придбання безпатентних ліцензій, ноу-хау — 54 0,6 66 0,6 49 0,5 придбання засобів виробництва 671 564 6,0 621 6,0 701 7,0 технологічна підготовка виробництва — 478 5,0 451 4,4 471 4,7 маркетинг, реклама 569 438 4,6 443 4,3 460 4,6
Українська економіка входить у світовий ринок з високою питомою вагою морально і фізично спрацьованих основних засобів, які підлягають заміні в умовах жорсткої міжнародної конкуренції. Виробничі потужності, придатні до виготовлення продукції, становлять 50 % і їхня частка продовжує знижуватися. Крім того, введення нових засобів праці становило близько 5 % вартості виробничих фондів. За таких темпів оновлення неможливо конкурувати на світових товарних ринках. Вартість нематеріальних активів, які характеризують наукомісткість продукції, у вітчизняній економіці дорівнює лише 1 % вартості основних фондів. Узагальнюючим показником наслідків інноваційної діяльності став обсяг відвантаженої інноваційної продукції в загальному обсязі промислової продукції. У 2002 р. цей показник становив 7 %, що нижче ніж у попередньому періоді на 3 %. А за формою власності цей показник такий: 8,3 % — колективна, близько 3 % — приватна та 1,8 % — державна форми власності. Завдяки впровадженню інновацій у 2002 р. кожне сьоме промислове підприємство поставляло на ринок нову продукцію. Частка принципово нової продукції та продукції, що зазнала суттєвих технологічних змін у загальному обсязі інноваційної продукції в порівнянні із попереднім періодом зменшилась на 9,1 відсоткових пункти і становить близько 46 %. У той же час удосконалена продукція за цей період зросла на 7 відсоткових пункти і становить 38,4 %. Отже, можна зробити висновок, що масштаби інноваційної пропозиції не відповідають платоспроможному інвестиційному попиту. Експерти вважають: що в 1990 р. за обсягами впро- ваджених у виробництво винаходів економіка України була «відкинута» на 13 років назад, а на початку 1995 р. — ще на 17 років, то нинішні оцінки можуть вже становити 40—50 років.
Таблиця 5.3 ТЕХНІЧНИЙ РІВЕНЬ СТВОРЕНИХ ЗРАЗКІВ НОВИХ ТИПІВ МАШИН УСТАТКУВАННЯ, АПАРАТІВ, ПРИЛАДІВ ТА ЗАСОБІВ АВТОМАТИЗАЦІЇ [29] Роки Створення зразків 1995 1998 1999 2000 Усього 498 268 266 335 У тому числі технічний рівень яких:
вищий рівня кращих вітчизняних і зарубіжних аналогів 3 7 2 3 у т. ч. % до загального підсумку 0,5 2,6 0,8 0,9 відповідає рівню кращих вітчизняних і зарубіжних аналогів 316 169 186 235 у т. ч. % до загального підсумку 63,6 63,1 69,9 70,1 нижчий рівня кращих вітчизняних і зарубіжних аналогів 4 2 2 4 у т. ч. % до загального підсумку 0,8 0,7 0,8 1,2 невизначений 175 90 76 93 у т. ч. % до загального підсумку 35,1 33,6 28,5 27,8 Щоб оцінити показник тривалості створення зразків нової техніки з погляду ефективності, варто розглянути технічний рівень нових зразків. Держкомстат чомусь не наводить цей показник для аналізу у 2001 р., але для достовірності моніторингу інноваційної діяльності його необхідно враховувати. Тому розглянемо динаміку за попередній період (табл. 5.3). Якщо в 1989 р. частка нових зразків, технічний рівень яких вищий від кращих вітчизняних та закордонних аналогів, становила 4 %, то у 2000 р. — менше 1 %. Відбулося істотне зниження питомої ваги зразків, технічний рівень яких відповідає рівню кращих вітчизняних та закордонних аналогів, з 88 % у 1989 р. до 70,1 % у 2000 р. Такий технічний рівень не може задовольняти вітчизняних товаровиробників, які повинні вести конкурентну боротьбу на міжнародних ринках. Спостерігається позитивна тенденція до збільшення частки освоєних видів принципово нової продукції серед нових видів — у 2002 р. вона становила 71 % (78 % — у 2001 р.). Проте питома вага вперше в Україні виготовленої продукції машинобудування в загальному її обсязі залишається незначною — лише близько 4 %, а принципово нової — 3,1 % (рис. 5.1).
Рис. 5.1. Освоєння вперше в Україні нових видів продукції машинобудування [28, 29] Оновлення продукції є показником науково-технічної активності, який відбиває об’єктивний процес заміни фізично і морально спрацьованих її зразків на нові, конкурентоспроможні. Цей показник характеризує негативну тенденцію щодо оновлення продукції машинобудівного комплексу нашої країни, оскільки в 1989 р. він дорівнював 14 %, тобто був вищий на 10 %. Найбільші обсяги цієї продукції припадають на електротехнічне устаткування (35 % загального обсягу виготовленої вперше в Україні продукції). Важливим показником, що доповнює аналіз інноваційного циклу, є зняття з виробництва застарілої продукції. Так, у 2001 р. припинено виробництво 33 найменувань такої продукції, причому 70 % виготовлялося протягом 11 років, а то й більше. У 2002 р. — відповідно 18 найменувань, 40 %, виготовляло понад 11 регіонів. Проте ще в 1989 р. цей показник становив 792 види продукції, тобто, порівняно з 2002 р., знизився більш як у 44 рази. Така динаміка спостерігається протягом усіх останніх років і характеризує ступінь старіння продукції, неконкурентоспроможної на світових ринках. Якщо в 1995 р. середній вік знятої з виробництва продукції становив 8 років, то у 2002 р. — вже 10 років. А це означає, що за останні шість років продукція значно постарішала. Отже, інноваційна діяльність в Україні характеризується вкрай низькою інноваційною активністю суб’єктів господарювання: здійснювали інноваційну діяльність лише близько 15 % досліджених підприємств; науково-дослідні роботи виконували лише 4,3 % від загальної кількості підприємств, що вели інноваційну діяльність; 60 % загальної суми інноваційних витрат припадає на придбання машин та обладнання, але їх змогли здійснити лише 7 % досліджених підприємств; висока питома вага зносу основних засобів на підприємствах (понад 60 %); надзвичайно низька питома вага нематеріальних активів (близько 1 % вартості основних фондів), що свідчить про низьку наукомісткість вітчизняних товарів; нерозвинений внутрішній ринок ОІВ; низький обсяг відвантаженої інноваційної продукції в загальному обсязі промислової продукції (близько 7 %); за останні десять років значно зменшилась кількість створених та освоєних нових видів техніки; зменшився термін створення нової техніки; знизився ступінь сприйнятливості виробництва до нововведень; скоротився термін запровадження інновацій у виробництво, але не зросла їхня якість та конкурентоспроможність; частка виготовленої вперше в Україні продукції становить близько 4 %, а принципово нової — 3,4 %, що надзвичайно мало; показник оновлення продукції машинобудівного комплексу знизився протягом останніх 10 років на 10 відсоткових пунктів; негативна динаміка показника зняття з виробництва застарілої продукції, крім того, середній вік знятої з виробництва продукції становив у 2001 р. 13 років, у 2002 р. — 10 років; недостатня результативність інноваційної діяльності характеризується показником національного експорту, який становив менше 0,2 % світового, а наукомісткої продукції — ще в десятки разів нижче; експорт нових видів продукції машинобудування, і в тому числі принципово нової продукції, у 2002 році, порівняно з 2001 роком, зменшився на 22 % та досяг 229,9 млн дол. США; малі інноваційні підприємства характеризуються високою рентабельністю своєї діяльності, однак у 2002 р. частка малих підприємств у сфері досліджень та конструкторських становить 2% від загальної кількості МП; створено інфраструктуру інноваційної діяльності, проте без урахування багатьох пільг та стимулів. Варто підкреслити, що така ситуація, насамперед, пов’язана з: недостатнім фінансовим забезпеченням науково-технічної сфери; відсутністю стимулів до інновацій у приватного бізнесу; недоступністю дешевих довгострокових і середньострокових кредитів; згортанням внутрішнього ринку внаслідок низької платоспроможності суб’єктів господарювання та фізичних осіб; негативним станом основних факторів виробництва та інфраструктури ХХ ст.; відсутністю ринку венчурного капіталу та конкуренції в інноваційному підприємництві. Основними чинниками, які обмежують розвиток венчурного бізнесу в нашій країні, стали дефіцит фінансових коштів, загроза інфляції, відсутність чіткої політики сприяння розвитку венчурного бізнесу з боку держави, брак заінтересованості більшості господарських суб’єктів у реалізації принципово нових розробок. Як бачимо, належно скоординованої та всеохоплюючої системи управління інноваційними процесами у нас поки що не має. Таку систему необхідно створювати, використовуючи окремі наявні й запроваджуючи нові елементи, наполегливо сприяючи розвитку венчурного підприємництва. Проте, незважаючи на кризові явища, держава ще не втратила можливості інноваційного розвитку. Вдалося зберегти розгалужену мережу наукових організацій та потужний науковий потенціал. Це, зокрема, наявність визнаних у світі власних наукових шкіл та унікальних технологій з розробки нових матеріалів, фізики низьких температур, ядерної фізики, потенціал літакобудування, ракетно-космічної галузі тощо. Таким чином наша країна може бути залучена в процес циклічного інноваційного руху та має можливості швидкого економічного зростання на основі технологічного й технічного прориву. Перед нами стоїть стратегічне завдання — пройти етап інтелектуального виробництва і створити основи постіндустріального суспільства за якомога коротший термін, щоб до 2011 р. ввійти у світову спільноту на умовах рівноправного партнерства. Нині в Україні сприятливий момент для розроблення та втілення нової радикальної інноваційної стратегії — входження до глобальної гуманітарної економіки, що передбачає такі важливі заходи: Створення державної інноваційної системи, яка забезпечить ефективну взаємодію державних органів управління всіх рівнів, організацій науково-технічної сфери, підприємництва та великого бізнесу з метою використання досягнень науки і технологій. Організація національної інноваційної системи (НІС), до складу якої входитимуть технополіси, технопарки, інкубатори бізнесу, бізнес-центри та адекватне інституційне забезпечення концепції зростання конкурентоспроможності національної економіки на інноваційній основі. У межах НІС мають постійно та беззупинно зароджуватись і реалізуватися кластери інтелектуальних та радикальних нововведень. Інноваційна діяльність — традиційно важлива сфера активної державної політики, адже безпосереднє використання наукових ідей у господарській діяльності є дуже проблематичним, а фінансування досліджень суб’єктами господарювання — надзвичайно ризиковане. Тому держава змушена брати на себе функцію стимулювання інноваційного процесу та розглядати НТП як безперервний ланцюжок: наукові ідеї — інноваційне підприємництво — комерціалізація нововведень. Стратегічний напрям державної політики — створення такого середовища, в якому національні фірми зможуть підвищувати свої конкурентні переваги. Вирішальне значення має розвиток інформаційних технологій, пов’язаних з інтернет-технологіями, що дають змогу захопити вигідні сегменти інтернет-простору. Гармонізація законодавчих, нормативних і економічних умов згідно з нормами та правилами СОТ — за для активізації інноваційної діяльності, комерціалізації результатів НДДКР, розвитку ринку інновацій, залучення приватних джерел фінансування. Запровадження міжнародних стандартів якості, сертифікації продукції і захисту довкілля. Оскільки ефективність використання інноваційних ідей залишається на низькому рівні, то, як можливий спосіб виведення інноваційних ідей на ринок, можна розглядати створення на регіональному чи галузевому рівні єдиної системи управління процесом комерціалізації результатів інтелектуальної діяльності, що інтегрована із сучасними засобами телекомунікацій. Це передбачає: розроблення концепції системної інтеграції інноваційних ресурсів усіх видів; визначення послідовності етапів реалізації концепції; створення загальної схеми управління інноваційним процесом, що використовує можливості Інтернету. Трансферт технологій для забезпечення конкурентоспроможності набуває важливого значення, хоч є новим явищем для української економіки. Тому необхідно розвивати відповідні ринкові структури, які активізують цю діяльність, формувати цивілізований ринок інтелектуальної власності, провадити навчання фірм з питань трансферту технологій, створення інформаційної бази даних інновацій, яка дасть змогу забезпечити пошук необхідних технологій та їх просування. Найважливіший напрямок державної науково-технічної та інноваційної політики є поліпшення фінансування цієї сфери. Адже в умовах ринкової економіки однією з основних складових економічного забезпечення інноваційної діяльності стає достатність фінансових ресурсів. Метою фінансування інноваційної діяльності є необхідність збереження наукової бази, кадрового потенціалу, відповідного рівня проведення наукових досліджень, розроблення й освоєння наукомісткої конкуренто- спроможної продукції, випуск якої може забезпечити збільшення експорту або зменшення імпорту аналогічної продукції. Тож необхідно добиватися: збільшення фінансування на розвиток науки й освіти до 3 % ВВП; створення сприятливого інвестиційного клімату в державі, залучення прямих іноземних інвестицій; становлення і розвиток венчурного капіталу як основного джерела фінансування інновацій. З виникненням венчурного бізнесу створюються і нові суб’єкти підприємницької діяльності, новий вид юридичних осіб — венчурні підприємства і фонди венчурного капіталу. Проте законодавчих документів, які регулюють цю діяльність, ще недостатньо. Щодо чинного законодавства у сфері розвитку венчурного бізнесу в Україні, то воно також має певні недоробки: чітко не визначено юридичний статус суб’єктів венчурного підприємництва; законодавчі акти недостатньо пов’язані між собою, а багато правових положень, що регулюють підприємницьку діяльність, не відповідають реальній економічній ситуації в країні; немає законодавства, що регулює стосунки, пов’язані з використанням наукових відкриттів, адже патентне й авторське право не забезпечують охорони прав учених на фундаментальні результати наукових досліджень, отриманих ними вперше; патентне законодавство також потребує вдосконалення, оскільки в ньому немає чіткої визначеності у висвітленні деяких правових питань, що стосуються венчурного бізнесу; необхідні зміни в законах про господарські товариства, про інвестиційну діяльність, антимонопольне законодавство, про оподаткування прибутку тощо. Виходячи з вищесказаного, в Україні доцільно було б ужити в цій сфері такі додаткові заходи: розробити закон про малі венчурні фірми та фонди венчурного капіталу, у якому визначити їхній юридичний статус, а також надати їм систему певних державних гарантій, стимулів тощо; у законі про оподаткування прибутків підприємств і організацій слід було б передбачити надання пільг щодо оподаткування венчурним фірмам та фондам; у законі про господарські товариства необхідно передбачити порядок розповсюдження акцій відкритих акціонерних товариств із правом на реєстрацію публічного випуску акцій інвесторів венчурного капіталу. Відсутність такого права робить механізм виходу з венчурного фінансування недієвим; внести доповнення до законодавства у сфері інтелектуальної власності, яким би регулювалися взаємини, пов’язані з використанням наукового відкриття, охороною ноу-хау і передбачалась кримінальна відповідальність за розголошення комерційних таємниць. В умовах ринку результати наукової праці є особливим видом товару, який може бути реалізований. Саме в працівників венчурних фірм, де висока питома вага науково-інженерних кадрів, а виробництва наукомісткі, найчастіше і виникають проблеми з захистом інтелектуальної власності; існує необхідність змінити патентне законодавство відповідно до вимог сучасних економічних взаємин між новими підприємницькими структурами. Для вирішення суперечностей, що виникають з розширенням виключних прав, доцільно створити спеціалізований патентний суд. Необхідно чітко зафіксувати, що патент на винахід може являти собою спільну власність кількох юридичних чи фізичних осіб — у різних комбінаціях. Не можна залишити поза увагою також і питання про власність на промислові зразки, корисні моделі, створені на венчурних фірмах під час виконання робіт, що фінансуються фондом венчурного капіталу. Встановити належну компенсацію авторам за використання державою їхніх винаходів та промислових зразків за виняткових обставин. При цьому слід здійснювати жорсткий контроль за використанням патентів; в антимонопольне законодавство доцільно внести доповнення про те, що чинне законодавство не поширюється на сферу венчурного підприємництва. До визначення форм державної фінансової підтримки розвитку венчурних структур необхідно підходити з урахуванням специфіки наукової діяльності, її динамічного характеру і спроможності до самофінансування. У світі фундаментальна наукова діяльність, у тому числі й підприємницька, існує, здебільшого, за рахунок бюджету або приватних фондів фінансування. А в нашій країні фундаментальні наукові дослідження зосереджені й фінансуються тільки в державному секторі економіки. Завдання, яке стоїть на даному етапі, — створити такі умови, які сприяли б залученню приватних та іноземних інвестицій для фінансування і розвитку фундаментальних досліджень у приватному секторі. Фінансування прикладної науки з боку держави має здійснюватися через укладення контрактів з венчурними фірмами на виконання певного обсягу робіт в обумовлені терміни, що гарантує останнім належний збут продукції. Необхідна державна підтримка вчених і винахідників, які володіють нетрадиційним мисленням, мають оригінальні ідеї та конкретні винаходи, а результати їхніх досліджень — велику наукову цінність. Ці особистості — багатство нації. Для збереження інноваційного генофонду і використання його потенціалу, з метою реалізації оригінальних інновацій у венчурному підприємництві держава, має взяти на себе турботу про таких учених, створюючи державні наукові центри в основних галузях науки, приватні науково-інженерні школи, надаючи гранти та право відкритих рахунків у спеціальному держфонді. Державна підтримка має надаватись авторам комплексних технологічних проектів, на основі яких можуть створюватися авторські фірми, що доводять проект до завершення. Підтримка необхідна у вигляді відповідної експертизи, фінансової допомоги ВНЗ, внаслідок яких автор може створити під свій проект фірму зі студентів і співробітників. Їм необхідно надати право пільгового викупу чи оренди фірмою приміщень, обладнання. Статус «авторської» фірми має підтверджуватися виданим автору сертифікатом і спеціальною розрахунковою книжкою, що неабияк сприятиме залученню підприємців у сферу наукового обслуговування і створить конкурентне середовище під час отримання замовлень авторських чи венчурних фірм. Державна політика зобов’язана спрямовуватись так, щоб успішно фінансувати створення технопарків та «іменних» технопарків, де на чолі стоятимуть люди, здатні генерувати інноваційні ідеї. Таким науковцям теж необхідно видавати сертифікати і спеціальні книжки, призначені для розрахунків із фірмами, що їх обслуговують. Фірмам з обслуговування буде вигідно об’єднуватись навколо технопарку, маючи належні податкові пільги. У межах такого технопарку функціонуватимуть і підприємницькі структури венчурного капіталу. Важливі функції в забезпеченні венчурного підприємництва покликана виконувати державна система кредитування. Успіх індустрії венчурного капіталу, здебільшого, пов’язаний з високим ступенем спеціалізації інвесторів. Необхідно створити такі державні фонди, які б здійснювали певний вид фінансування на різних стадіях життєвого циклу інновацій. Особливо важливо забезпечити підтримку венчурних фірм під час формування достартового і стартового капіталу. Адже й у високорозвинутих країнах світу приватний капітал неохоче приєднується до фінансування на перших стадіях розвитку венчурів. Отже, державні фонди мали б змогу надавати пільгові кредити, субсидії, гранти фірмам венчурного капіталу, а також брати безпосередню участь в інвестиціях цих фірм в акціонерний капітал. Кошти згаданих фондів можна залучати і для організації технопарків, технополісів, бізнес-інкубаторів, а також і для підтримки науковців, винахідників і раціоналізаторів. Для підтримки венчурних фірм на початкових етапах доцільно залучати кошти інноваційної компанії. Слід надати можливість регіональним відділенням інноваційного фонду самим проводити експертизу венчурних проектів, залучаючи до цього науковців ВНЗ. Так само необхідно посилити контроль з боку держави за використанням наданих кредитів, грантів та коштів інноваційного фонду. Зрештою, давно назріла потреба створити для інноваційної сфери інвестиційний банк. У нас неодноразово робилися спроби створити комерційні спеціалізовані банки для цієї сфери. Однак через надзвичайну ризикованість інноваційного інвестування та загальну кризу кредитно-фінансової системи інвестиції в науково-технічну сферу були надто малими. Очевидно, що нові спроби створення суто комерційного інноваційного банку призведуть до тих самих результатів. Тому доцільнішою вважаємо організацію акціонерного банку з контрольним пакетом акцій, який належав би державі. Основним завданням такого банку, на наш погляд, є: опрацювання технології цільового фінансування програм та проектів, що виконуються як організаціями, так і окремими вченими, включаючи стадію попередньої експертизи; створення інноваційної інфраструктури, її підтримка; організація системи підтримки венчурного підприємництва. Важливе завдання держави — обмежити монополізм потужних банків і створити необхідне конкурентне середовище у венчурному фінансуванні. З допомогою гнучкої податкової політики слід забезпечити оптимальне співвідношення між бюджетним фінансуванням інноваційних підприємницьких структур та іншими джерелами. З розвитком ринку в нашій країні формуються реальні умови для створення фондів ризикового капіталу. Потенційними вкладниками можуть бути комерційні банки, інвестиційні компанії, інвестиційні фонди, страхові компанії, великі підприємства, що спрямовують свої кошти на розроблення нових технологій, іноземні фонди венчурного капіталу, приватні особи, тобто ті суб’єкти підприємницької діяльності, які мають можливість вкладати вільні кошти в обіг задля отримання високих прибутків. Фінансові установи, що вже підтримують інноваційний бізнес, як правило, обмежуються традиційними операціями надання кредитів (причому, під значні відсотки). Настав час на урядовому рівні вжити заходів щодо створення фондів, безпосередніми функціями яких має стати фінансування венчурних підприємств. Заходи, спрямовані на посилення венчурного капіталу, можуть мати як законодавчий, так і рекомендаційний характер. Система стимулів покликана забезпечувати полегшене входження венчурних інвесторів у ринок і вихід з нього. Цього можна досягти за допомогою податкового кредитування, податкових знижок, зменшення прибуткового податку венчурним інвесторам, пільгового оподаткування прибутку від приросту капіталу, зміцнення офіційних ринків цінних паперів тощо. У венчурне підприємництво необхідно залучати різноманітні джерела фінансування. З допомогою політики «відкритих дверей» доцільно ширше залучати іноземний капітал, а також науково-технічний потенціал зарубіжних країн. Іноземні інвестиції у сферу фінансування венчурних фірм і приватних підприємств науки й наукового обслуговування можуть залучатися як завдяки продажу акцій таких організацій, так і завдяки створенню спільних наукових закладів. Залучення іноземних інвестицій у науково-технічну сферу дасть змогу вирішити таке невідкладне завдання, як оновлення її науково-виробничої інфраструктури. Зниження ступеню ризику інвестицій у венчурний капітал досягається, головним чином, через страхування. У багатьох країнах існує система державного страхування довгострокових кредитів венчурних інвесторів, які, в разі неповернення кредитів, отримують компенсацію. В нашій країні, з метою залучення до фінансування венчурних проектів значних коштів приватних інвесторів, необхідно організувати державне страхування довготермінових інноваційних кредитів і надати державні гарантії щодо повернення до 70 % вартості позик у разі невдачі. Податкова система — могутній важіль державного регулювання ринкової економіки і підвищення ефективності виробництва. Як свідчить світовий досвід, перевага податкової підтримки венчурних підприємств завдяки прямим субсидіями полягає в тому, що пільги надаються не авансом, а як заохочення за діяльність у цій сфері бізнесу. Але пільгове оподаткування має базуватись на стабільній законодавчій основі. За сучасних умов у нашій країні найдоцільнішим є пільгове оподаткування, оскільки воно пов’язане не з прямими витратами бюджету, а з вирахуванням з надходжень. Отже, державна політика пільгового оподаткування має стати дієвим інструментом, що прискорює розвиток підприємств венчурного капіталу і стимулює різних суб’єктів господарювання до сприяння цьому бізнесу. Адже в податковій політиці велике значення має не тільки сума коштів, які відраховуються (чи не відраховуються) до бюджету, а й форми, методи відрахувань та терміни сплати податків, а також інші умови оподаткування. Податкова політика у сфері сприяння розвитку венчурних фірм покликана здійснюватись у таких напрямках: безпосереднє стимулювання наукової діяльності; вплив на підприємства сфери матеріального виробництва і комерційні структури та банки з метою збільшення обсягів інвестування, що спрямовуються на інноваційні процеси, зокрема — у венчурні фірми; стимулювання розвитку виробництва й оновлення основного капіталу на сучасній технічній основі. Податкові пільги для венчурних фірм слід диференціювати за видами спеціалізації наукової і виробничої продукції, термінами функціонування та метою їхньої діяльності. Доцільно також запровадити механізм надання податкових пільг за регіональним принципом. Інвестиційні компанії венчурного капіталу, що фінансують економічно відсталі регіони або пріоритетні напрямки науково-технічного розвитку, повинні мати значні знижки в оподаткуванні. Але, надаючи податкові пільги, необхідно вести їх статистичний облік, постійно оцінюючи ефективність використання пільг венчурною фірмою, а в разі необхідності призупиняти їх надання. Підвищення ефективності функціонування малих підприємств потребує чіткої, виваженої стратегії, а саме: конкретних заходів, спрямованих на підтримку таких форм господарювання, на основі яких можуть розвиватися підприємницькі структури венчурного капіталу. З цих позицій має розроблятись політика розвитку венчурного підприємництва в державі, надаватись певні гарантії структурам венчурного капіталу, заохочуватись сміливі ризиковані проекти, які забезпечили б конкурентоспроможність держави на ринку нових ідей. Особливо це стосується тих регіонів, де є високий науковий потенціал (Київська, Донецька, Дніпропетровська, Харківська області) і регіонів, де відбувається зростання малих підприємств у галузі науки та наукового обслуговування. За теперішньої економічної кризи, скорочення бюджетних асигнувань на розвиток науки та освіти венчурне підприємництво слід уважати не тільки перспективним, а й таким, що може забезпечити реальні умови для збереження інтелектуального потенціалу нації. У нашій країні є чимало чинників, які можуть сприяти розвитку підприємницьких структур венчурного капіталу. До них слід віднести: наявність дешевої, висококваліфікованої і творчої робочої сили; великі запаси сировинних ресурсів, а також коштів, що осідають в іноземних банках; зручне географічне розташування тощо. Можна вважати, що вдосконалення державної політики щодо розвитку венчурного підприємництва і стабілізація економічного стану сприятимуть розвитку таких структур. Необхідно створити індустрію венчурного фінансування, що є складовою господарського механізму і розвивається відповідно до потреб інноваційного виробництва. Під індустрією венчурного фінансування ми розуміємо сукупність суб’єктів інноваційного підприємництва, які здійснюють свою діяльність у сфері інноваційного виробництва, використовуючи специфічні економічні механізми спеціальних інститутів і відповідної інфраструктури. Створення індустрії венчурного фінансування в українській економіці передбачає: формування її інституційної структури, розвиток ринку венчурного капіталу та розвиток інфраструктури венчурного фінансування. З розширенням процесу роздержавлення пов’язується формування необхідної інституційної структури індустрії венчурного фінансування. Інакше кажучи, активізація підприємництва в економіці — важлива передумова зростання інноваційної діяльності суб’єктів господарювання. Процеси роздержавлення та приватизації сприятимуть і перерозподілу матеріальних ресурсів, вивільненню їх із сфери неефективного застосування, прискоренню обігу фондів і підвищенню їхньої віддачі. Створенню індустрії венчурного фінансування сприятиме і надання більшої самостійності в системі великих організацій відокремленим підрозділам, що проводять інноваційну діяльність. Ідеться про створення структури на зразок внутрішніх венчурів, «програм свояків» з тим, щоб забезпечити їм доступ до зовнішніх джерел венчурного фінансування. Оскільки інвестиційну діяльність в індустрії венчурного фінансування здійснюють спеціальні фінансові інститути — фонди венчурного капіталу, які можуть формуватись як партнерства або інвестиційні компанії закритого типу, акумулюючи кошти з різноманітних джерел і перерозподіляючи їх для інноваційної діяльності малих венчурних фірм, — то на даному етапі розвитку економіки визначальна роль належить саме державі, адже існує дуже великий ризик інвестування в інноваційну сферу. Великий внесок у створення та розвиток потужної фінансової бази венчурного бізнесу може зробити Державна інноваційна компанія — за умови акумулювання нею коштів, що надходять від підприємств, добровільних внесків юридичних та фізичних осіб, страхових компаній, частини бюджетних відрахувань тощо. Ці кошти необхідно використовувати на принципах венчурного фінансування, що дасть змогу компанії ефективніше фінансувати інноваційні проекти. Діяльність інноваційної компанії має полягати не тільки у фінансовій підтримці, а й у науково-експертній, юридичній, організаційній допомозі суб’єктам господарювання. Нестабільність економічної ситуації та невизначеність, що властиві інноваційному процесу, потребують державного регулювання з метою зменшення ризику під час інвестування в інноваційний процес та створення сприятливого фінансового середовища для суб’єктів у цій сфері. Особливо це стосується створення стимулів для участі у венчурному фінансуванні різних фінансових інститутів. Певні перспективи відкриваються з розвитком українського ринку страхових послуг, що зможе частину ризику за умови інвестування взяти на себе. А приватним інвесторам, ясна річ, необхідна державна гарантія на повернення частини грошових коштів у разі невдачі інноваційних проектів. Сучасний перехідний період може зробити переважаючим такий механізм фінансування інноваційних проектів: якщо виникає нова технічна ідея, що отримує позитивну оцінку фінансової компанії, то на суму коштів, потрібних для діяльності підприємства, компанія випускає акції і розповсюджує їх серед можливих інвесторів. У такий спосіб компанія бере на себе відповідальність перед інвесторами за прибутковість інноваційного проекту. Необхідно залучати до інноваційного інвестування інститути спільного інвестування (ІСІ). Одним із найвигідніших джерел фінансування інноваційної діяльності є іноземні інвестиції, які надходять, в основному, через кредити. Оскільки в Україні не вельми сприятливий інвестиційний клімат, то треба активно розвивати вільні економічні зони, що будуть привабливими для іноземних інвесторів. Проте слід постійно здійснювати їх моніторинг, визначати результативність, усувати похибки. Для ефективної інноваційної діяльності важливою передумовою функціонування є наявність інфраструктури венчурного фінансування. Визначальна роль у розвитку інфраструктури належить державі, бо комерціалізація цієї сфери передбачає значні грошові кошти. Елементами інфраструктури виступатимуть фондові біржі, науково-технічні, аудиторські, інжинірінгові фірми, інкубатори венчурного бізнесу тощо. Організації типу інкубаторів спроможні формувати сприятливе підприємницьке середовище з усім спектром науково-виробничих, організаційно-фінансових послуг. Інкубатори можуть створюватись при наукових установах, закладах освіти, діяльність яких пакликана охоплювати наукове консультування, попередню експертизу проектів, фінансову підтримку через венчурний капітал, державні субсидії тощо. Вкрай необхідно створювати нові форми управління циклом «наука — техніка — виробництво», до яких належать технопарки і технополіси. У сучасному світі технопарки і технополіси відіграють значну роль у реалізації механізму прискорення науково-технічного прогресу в передових галузях промисловості, пов’язаних із реалізацією новітніх досягнень фундаментальної науки. Створення технопарків, що спеціалізуються на розробці технології нової продукції, є можливим і ефективним за багатьма напрямками залежно від функцій, обсягу і рівня кооперування. Найпоширенішими можуть бути парки віртуальні, технологічні, промислові. У містах України, які мають потужний науково-технічний потенціал, доцільно створювати технопарки у формі агломерації наукомістких фірм і виробничих підприємств, які групуються навколо наукових центрів. Проте пільги тут мають бути принципово іншими, ніж ті, що застосовуються нині. А саме: низькі кредити, субсидії, страхування. Необхідно створювати технополіси, які будуть не тільки центрами досліджень і освоєння нових типів наукових розробок та виробництва сучасного обладнання, а й центрами міжнародного співробітництва, видавничої діяльності, налагодження належного сервісу, культурного середовища. Поява технополісів надасть новий імпульс для структурних змін у традиційних промислових регіонах. Західні експерти відзначають нагромаджений досвід у великих академічних і вузівських центрах України, що може стати основою створення технополісів і вільних економічних зон. Щоправда, цей досвід, на жаль, не використовується. Особливо сприятливі умови для технополісів має Київська область, де зосереджено висококваліфікований потенціал, а в базових галузях науково-промислового комплексу використовуються технології світового рівня. Отже, розвиток сучасного виробництва мусить базуватися на новітніх досягненнях у галузі техніки і технології, передових організаційних формах та принципово нових методах інноваційних підприємств із метою скорочення циклу «наука — виробництво». Політика стимулювання інноваційної активності венчурного підприємництва має проводитись на всіх рівнях — від уряду до місцевих органів влади. На першому рівні формується державна політика сприяння розвитку венчурного підприємництва на засадах довгостроковості науково-технічних програм, у яких мають визначатись роль і завдання венчурних фірм, їхні функції в реалізації певної програми, форми і методи впливу державних структур на розвиток венчурного бізнесу. На рівні уряду необхідно сформувати Комітет у справах венчурного бізнесу, який координуватиме державне фінансування венчурних фірм, визначатиме пріоритетні напрями науково-технічного прогресу, здійснюватиме контроль за використанням фінансів відповідно до їх призначення, залучатиме зарубіжних інвесторів венчурного капіталу. Комітет повинен мати розвинуту інформаційну мережу з використанням телекомунікаційних систем, яка б акумулювала банк даних про наукові розробки венчурних підприємств, можливі джерела фінансування досліджень як з бюджетних, так і позабюджетних коштів, зарубіжних та вітчизняних фондів. Система дасть змогу в єдиному інформаційному просторі здійснювати обмін інформацією про попит на інноваційні проекти та послуги і їх пропонування. Основними системоутворюючими елементами будуть об’єднані телекомунікаціями головний та регіональні центри інформації з банками даних про інноваційні проекти і послуги. Завданням структури верхнього рівня стане створення аналітичного центру, що забезпечить оперативний аналіз ефективності вкладення інвестицій у малі венчурні фірми. Діяльність такої структури мусить бути підкріплена відповідними законодавчими актами, які допускають застосування гнучкого механізму пільг. На другому рівні необхідно формувати регіональну політику в галузі підтримки розвитку і функціонування венчурного бізнесу. Адже регіоналізація дає змогу залучати в господарський механізм додаткові чинники розвитку підприємницьких структур венчурного капіталу — на засадах значно повнішого й ефективнішого використання всіх видів ресурсів окремих територій. Регіональна політика в галузі підтримки венчурного бізнесу — невід’ємна частина регіональної науково-технічної політики. Це зумовлено територіальним поділом праці, нерівномірністю розвитку продуктивних сил і наукового потенціалу регіонів. Формування справді конкурентного потенціалу має відбуватися завдяки послідовному державному курсу, спрямованому на постійне створення конкурентних переваг українському товаровиробникові порівняно з зарубіжними. І саме динамічний інноваційний процес веде до отримання конкурентних переваг вищого порядку, забезпечуючи український економіці стійкі позиції на міжнародних ринках протягом тривалого періоду.
Ви переглядаєте статтю (реферат): «Інноваційна домінанта в підвищенні конкурентоспроможності економіки України» з дисципліни «Міжнародна конкурентоспроможність країн: теорія та механізм реалізації»
