Реальністю сьогодення стала глобалізація, котра охоплює всі країни не залежно від рівня їх розвитку. Національна економіка не може розвиватися, здобути високий конкурентний статус, базуючись тільки на власній матеріально-технічні базі, в замкнутому циклі. Світовий розвиток передбачає відкритість національних кордонів — для вільного переміщення факторів виробництва, робочої сили, інформації, технології. В основі економічної глобалізації лежить уніфікація й інте- грація світової економіки та її особливий синергічний ефект, який базується на загальній теорії динамічних систем, здатних самоорганізувати. Він проявляється в тому, що ефективність функціонування системи не дорівнює сумі ефективностей функціонування її компонентів. Однак якщо система високоорганізована, то сума властивостей системи вища, ніж сума властивостей її компонентів (тобто склад параметрів, їх взаємозалежність та зміна в часі). Різниця між сумою властивостей системи і сумою властивостей її компонентів стає додатковим ефектом творчої взаємодії компонентів. Сучасна міжнародна економіка поступово набуває властивостей глобальної, хоча все ще обмежена за масштабами та саморегулюванням. Глобальні процеси еволюційно створили загальнопланетарні контури оберненого зв’язку, які уможливлюють відновлення планетарної рівноваги при відносно незначних зовнішніх збуреннях, що відбуваються в тому чи тому регіоні. Це свідчить про виникнення нової ситуації в світовому господарстві, котре становить єдину глобальну економічну систему, яка саморегулюється на основі механізмів оберненого зв’язку. Так, глобалізація високих технологій, виробництва, споживання, фінансування, призводить до зростання обсягів реалізації продукції, зниження цін, підвищення продуктивності праці суб’єктів господарювання та їх ефективності. Під економічною глобалізацією розуміють значне збільшення масштабів усіх процесів міжнародного обміну за відкритості та інтегрованості світової економіки. Основу її функціонування утворює ринковий механізм, закони якого діють у міжнаціональному масштабі — на світових ринках капіталів, товарів, послуг, праці. Відомо, що глобалізація має як кількісні, так і якісні характеристики. Якщо до кількісних, здебільшого, відносять обсяг зовнішньої торгівлі, прямих та портфельних інвестицій, темпи зростання ВВП та інші, то до якісних — процеси регіоналізації та глобальної інституалізації (утворенні міжнародних економічних і торгівельних організацій). Нині визначальне значення відіграють не стільки найсильніші держави, скільки — наддержавні структури. Створились потужні інтеграційні утворення в Європі — ЄС, Північній Америці – НАФТА, Південній Америці — МЕРКОСУР, Азіатсько-Тихоокеанському регіоні (АТЭС), які мають зони вільної торгівлі, а отже й значно вищий рівень інтеграції, ніж у ЄС. За процесу глобалізації змінюються функції та можливості держави — зусилля її зосереджуються на фінансовому, інституційному і корпоративно-правовому регулюванні задля створення сприятливих бізнесових умов, які можливі за ефективної економічної політики. Адже капітал у будь-якому разі намагається знайти конкурентоспроможні «ділові моделі». Регулятори, що набирають силу в глобальному масштабі, все чіткі визначають віхи руху інвестиційних потоків, а отже — ресурсів, технологій, готової продукції. Синхронно з глобальним рухом капіталу, особливо з його якісною специфікою, відбувається прискорення економічного зростання окремих країн і перспективних регіонів. Рушійними силами економічної глобалізації виступають: нові технології, лібералізація торгівлі, глобалізація попиту та пропозиції, тенденція до зростання кількості суб’єктів МЕВ та транснаціональних мереж, котрі здійснюють безпосередній вплив на розвиток конкуренції. Конкуренція — це явище динамічне по своїй суті. Її порівнюють з ландшафтом який безперервно змінюється і на якому з’являються нові товари, нові шляхи маркетингу, нові виробничі процеси, нові ринкові сегменти. Продуктивність праці, завдяки технічному поступу, дуже швидко зростає. Статичний погляд на конкуренцію не залишає нічого кращого, ніж шукати методи максимізації прибутку в існуючих межах, визначених технологією, тоді як досягнення реальних конкурентних переваг полягає в зміні самих цих меж. Звісно, що глобалізація, як і інші процеси, несе не тільки позитивні, але й негативні явища. Позитивні виявляються в тому, що вона сприяє інтернаціоналізації виробництва і технологій внаслідок диверсифікації господарських зв’язків різних виробничих структур. Товаровиробники отримують можливість застосовувати будь-які ресурси, розширювати ринки збуту товарів, підвищувати ефективність. Глобалізація забезпечує стандартизацію ділових процесів, розширення методів виробництва товарів, що зумовлює зростання конкурентоспроможності суб’єктів господарювання. Як підкреслює М. Портер «Традиційно, нації були конкурентоспроможними, якщо їхні компанії мали доступ до дешевих факторів виробництва, капіталу, робочої сили енергії і сировини. Оскільки технологія змінювалась дуже повільно, то досягнення порівняльної переваги по факторах виробництва було достатньо для успіху. З розвитком і поглибленням в останні десятиліття глобалізації економіки поняття порівняльної переваги швидко втрачає свій попередній зміст. Компанії можуть діставати порівняно дешеві фактори виробництва де завгодно, а швидка поява все нових і нових технологій в змозі нівелювати похибки дорогих факторів виробництва» [31, с. 382]. Вчений наголошує, що зміна технологій є новою парадигмою глобалізації конкурентоспроможності, що вимагає від компаній здатності якомога швидше впроваджувати відповідні інновації. Спеціалісти Іспанського інституту перспективних розробок і технологій (TPES, м. Севіл’я) на базі аналітичних досліджень високорозвинених країн світу виділили наступні перспективні напрямки ХХІ століття: інформаційні технології та засоби зв’язку; охорона здоров’я; сфера існування людини; екологічно чисті технології; енергетика; автоматизація виробництва; транспорт; нові матеріали. Поступ у технологіях, системах телекомунікацій, інформації та фінансовому секторі спричинив формування єдиного світового глобального ринку товарів, капіталу і праці. Наукомісткі сфери дедалі повніше характеризуються високим рівнем глобалізації, швидким переходом від одного технологічного рішення до ще досконалішого, скороченням часу між винаходом нового товару та його впровадженням, стрімким поширенням інновацій по каналах світової торгівлі. Загальний обсяг світового ринку високотехнологічних товарів експерти оцінюють у 3 трлн. доларів і прогнозують усе зростаючі темпи його розвитку в майбутньому. З’являються нові країни експортери цієї продукції, які в недавньому минулому були представлені на світовій арені лише сировинними ресурсами або товарами з низькою доданою вартістю. Основою прискорення економічного зростання для багатьох з них є організація наукомістких виробництв спочатку для експорту, а потім і для внутрішнього ринку. До негативних явищ глобалізації можна віднести невизначеність цілей, механізмів і наслідків для різних країн та груп населення, можливість виникнення міжнародних конфліктів, вплив світових криз на економіку однієї держави, зниження міжнародної конкурентоспроможності країни, поява загрози економічної безпеки для національних економік. Та все ж найважливіший аспект глобалізації — розширення конкуренції між господарюючими суб’єктами при ефективній системі зовнішньоекономічних зв’язків країни. В цьому контексті гостро постає проблема забезпечення високої конкурентоспроможності національних виробників. Адже за глобальної взаємозалежності держав існує жорстка конкуренція не лише між окремими товаровиробниками, але й державами і регіонами. Формування глобального ринку значно посилилось в останні роки ХХ ст., а сучасний етап його консолідації проходить через розвиток економічних регіональних об’єднань на які припадає біля 80 % світового ВВП і 85 % світового експорту. Зовнішньоекономічні зв’язки стають найзначнішим фактором у розвитку світової економіки, тому їх розширення проходить більш інтенсивно, ніж загальноекономічне зростання. За 1991—2000 рр. ВВП виріс на 2,6 % до 30,8 трлн дол. (у 2001 р.), а експорт товарів — на 7 % до 6057 млрд дол. США. Як видно з таблиці 1.6 реальне зростання світового ВВП у 2003—2015 рр. прогнозується на рівні 3,1 %.
Таблиця 1.6 СТРУКТУРА СВІТОВОГО ВВП (2001 Р.) ТА ТЕМПИ ЗРОСТАННЯ РЕАЛЬНОГО ВВП у 1971—2015 рр. [91, с. 190] Регіони ВВП, 2001р. трлн дол. Структури світового ВВП % Зростання % 2001 Оцінка 2002 Прогноз 2003—2015
1971—1980 1981—1990 1991—2000
Світ 30,790 100 3,7 3,0 2,6 1,1 1,7 3,1 Високорозвинені економіки 24,852 80,8 3,5 3,1 2,5 0,7 1,5 2,6 — індустріальні країни 24,088 78,7 3,4 3,1 2,4 0,8 1,4 2,5 — країни великої сімки 20,632 60,9 3,4 3,1 2,3 0,5 1,3 2,5 — США 10,082 32,8 3,3 3,2 3,2 0,3 2,3 3,1 — Японія 4,166 13,6 4,5 4,1 1,3 – 0,3 0,0 1,6 — Європейський регіон 6,090 3,2 2,3 2,0 1,5 0,8 2,3 — Нові індустріальні країни Азії 531 1,7 9,5 7,4 6,1 – 1,4 2,6 4,7 Низько — середньорозвинені економіки 5,938 19,2 4,8 2,6 3,2 2,9 2,8 4,6 — Азія 2,205 5,2 6,8 7,0 5,2 5,8 6,0 — Східна Азія і Тихоокеанський регіон 1,573 6,6 7,3 7,7 5,5 6,3 6,2 — Китай 1,150 3,7 6,2 9,3 10,1 7,3 7,8 — — Південна Азія 632 2,1 3,1 5,7 5,2 4,4 4,6 5,4 — Індія 495 1,6 3,0 5,8 5,6 4,5 4,8 — — Латинська Америка та Кариби 1,882 6,2 5,9 1,1 3,3 0,4 – 1,1 3,6 — Європа та Центральна Азія 977 3,2 3,5 1,7 – 1,7 2,3 3,6 3,6 — Близький Схід і Південна Африка 568 1,9 6,5 2,5 3,2 3,2 2,5 3,3 Однак у країнах Азії він удвічі вищий, ніж у високорозвинених країн світу. Темпи зростання ВВП країн Латинської Америки за цей період передбачаються на рівні близько 4 %. Експерти Світового Банку зробили прогноз щодо зростання світового ВВП на душу населення, який складе 2 % за період 2003—2015рр. В той же час у нових індустріальних країн він становитиме відповідно, 3,9 %, а в цілому по Азіатському регіону — 5 % (рис. 1.4)
Рис. 1.4. Прогноз зростання ВВП на душу населення по регіонах світу в % [91] Незважаючи на фінансову кризу 1997—1998 рр., світовий експорт у 1997 р. збільшився до 5504 млрд дол. США. Експерти стверджують наявність тісного зв’язку між розвитком зовнішньої торгівлі та економічним зростанням. Нові індустріальні країни продемонстрували це завдяки активній участі у міжнародних економічних контактах, — за останні десять років їхня питома вага в світовому експорті збільшилася більш ніж у двічі, що також свідчить про зростання національної конкурентоспроможності. (рис. 1.5).
Рис. 1.5. Зміни у структурі світової торгівлі [79] Яскравими прикладами успішної інтеграції в складну систему МПП можуть слугувати Республіка Корея і Китай. Так, за останні роки експорт південнокорейських товарів і комерційних послуг збільшився понад в 200 разів і у 2001 р. забезпечив 2,5 % загального світового експорту (проти декількох сотих відсотка в 1960 р.). Серед структури цього експорту половину складають сучасні види машинобудування. Підвищення середньорічних темпів економічного зростання до 5,7 % за 1992—2001 рр. в основному базувались на використанні зовнішнього попиту. А підвищення в останні роки середньорічних темпів економічного зростання до 10 % (у 2001 — 7,3 в Китаї, поєднались із збільшенням у чотири рази питомої ваги в світовій торгівлі товарами (завдяки розширенню експорту виробами сучасного машинотехнічного комплексу) і у вісім разів — підвищенням питомої ваги в торгівлі послугами. Отже, наявність конкурентних переваг країни визначається низкою показників, у тому числі — вагомою часткою світового експорту: США — 12 %, Канада — 4,4 %, Японія — 6,3 %, Німеччина — 8,9 %, Франція — 5,3 %, Китай — 4,4 %, тоді як Бангладеш — близько 0,1 %, Пакистан — 0,6 %, Перу — 0,3 %. Крім того, залежність країн від міжнародної торгівлі, згідно з їхніми ресурсами та місткістю внутрішнього ринку, не однакова. Наприклад, цей показник у США в 2000 р. становив 11 %, в Канаді — 44 %, в Нідерландах — 55 %, у Бельгії — 75 %. Таке підвищення значення міжнародної торгівлі в розвитку економіки не в останню чергу пов’язане із залученням в МПП великих за численністю населення країн (що мають більше 100 млн жителів). Через прискорення НТП вони втратили свої національні переваги, які ґрунтувалися на місткості внутрішнього ринку і масштабності виробничого потенціалу. Прикладом є США, Китай, Месика, Індонезія та Індія, експортна квота яких на межі ХХІ ст., в порівнянні з 1965 р., збільшилася в 2; 5,3; 4; 5 і 2,9 раза, тоді як ступінь інтеграції в МПП всіх країн виріс майже вдвічі. Наявні торговельного оборот у ВВП дає уявлення про те, наскільки економіка країни опосередковується зовнішньоекономічними зв’язками. Так, наприклад, у деяких «нових індустріальних країнах» він становить понад 300 %, в Естонії — близько 160%, в Ірландії — 120 % (цей показник високий у всіх постсоціалістичних країн), однак у США, Японії йому належить близько 20 % ВВП. Щоб адаптуватися до процесів глобалізації та інтернаціоналізації, недостатньо використовувати економічні стимули. Економічна глобалізація проходить поряд із революційними змінами в технологічних процесах, які стають причиною значних зрушень в ієрархії націй. Інтенсивний розвиток комп’ютерної індустрії, інформаційних технологій, засобів нагромадження і обробки знань у всіх сферах діяльності на базі їх інформаційної інтерпретації та комп’ютерної обробки призвели до утворення постіндустріального інформаційного суспільства у високорозвинених країнах. Основний рушій «нової економіки» — це інформаційні технології, як високопродуктивний інструмент, що може будь-яку проблему представити у вигляді системної моделі при будь-яких поєднаннях умов, ресурсів та інших факторів з отриманням найобґрунтованіших рішень. Нині формується глобальне середовище постіндустріальної інформаційної цивілізації, у якій роль основного виробничого фактору відіграє інформація, а вирішального чинника — нові знання, що, безперервно нагромаджуючись, виливаються в принципово нові виробничі можливості. Інформація і знання, як фактори виробництва, мають змогу подолати відносну обмеженість природних ресурсів, здійснювати швидкі і ефективні маневри у будь-яких сферах фінансової й економічної діяльності. Тому ефективність економіки, зростання її конкурентоспроможності залежать від підвищення інтелектуального капіталу нації. Адже на ринку виступає вже не власне товар у чистому вигляді, а комбінований пакет товарів, послуг та інформації як вид реалізації інтелектуальної здібностей індивіда. Саме тому ефективність економіки, економічне зростання залежать не стільки від поступу матеріального виробництва, скільки від розвитку здібностей індивіда. Основною тенденцією у сфері інформаційних технологій стає швидкий розвиток мережі Інтернет, яка утворила нову сферу бізнесу. Цей бізнес умовно можна поділити на дві підгалузі: технічне і програмне забезпечення власне Інтернету; підприємництво безпосередньо в системі Інтернету — інтернет-бізнес. Завдяки впровадженню Інтернету розширилися структурні межі бізнесу, знижується його закритість і ризик за умов конкурентних ринків, проявляються переваги феномену партнерства та самоорганізації. У системі Інтернет з’являються компанії, які забезпечують ділові зв’язки за типом В2В — «Business — to — Business», P2P — «Profit — to — Profit», B2C — «Business — to — Customer». Так, використання електронної комерції (e-Commerce) охоплює у високорозвинених країн світу 80 % усіх підприємств, а таких країн як Фінляндія, Швеція, Данія — близько 100 % (рис. 1.6).
Рис. 1.6. Використання Інтернету в бізнесі (е — Commerce)*
Крім того, згідно зі стратегічними цілями французького уряду, передбачається створити такі умови і стимули, щоб у 2006 р. малий та середній бізнес цієї країни міг на 90 % використовувати можливості Інтернету. Відповідно в Іспанії на 99 % (до 2010 року). Однак електронна комерція не зводиться тільки до продажу і купівлі товарів та послуг. В Інтернет переміщується все більша кількість різних угод, які здійснюються за принципом «компанія-компанія» та «компанія-споживач». Це стимулює конкуренцію та підвищує ефективність. Зростає число угод і трансфертів категорії «бізнес-уряд» (В2G) чи «e-Government», а також «уряд-громадяни», особливо у сфері державних закупівель, сплати податків, виданні ліцензій, реєстрації нових компаній, соціальних виплат і субсидій, пошуку роботи та багато іншого. Інформаційні послуги, які надаються урядами різних країн світу, впливають на створення сприятливого середовища для бізнесу, забезпечення додаткових конкурентних переваг для малих і середніх підприємств. Так, згідно з індексом категорії «e-Government», який визначає Європейська Комісія (DG Information Society), найвищі позиції посідає США, Данія, Фінляндія (рис. 1.7). Однак незаперечним лідером, згідно з цим показником, є Канада.
Розширення практики укладання контрактів та розмаїтих угод зростатиме й надалі. Про це свідчать данні табл. 1.7, згідно з якою в період до 2006 року середній темп зростання електронної торгівлі становитиме близько 54 %.* Таблиця 1.7 Прогноз росту обсягів електронної комерції (В2В та В2С) у регіонах світу (млрд дол. США)* Регіон 2002 Частка % 2006 Частка % Зведений річний темп росту в 2002—2006 р. Країни, що розвиваються, регіони Азії та Тихого океану 87,6 3,8 660,3 5,1 65,7 Країни Латинської Америки 7,6 0,3 100,1 0,8 90,5 Країни з перехідною економікою 9,2 0,4 90,2 0,7 77,0 Країни Африки 0,5 0,0 6,9 0,1 91,1 Країни, що розвиваються, разом 104,9 4,6 857,5 6,7 69,1 Країни Північної Америки 1677,3 73,1 7469,0 58,2 45,3 Розвинені країни Європи 246,3 10,7 2458,6 19,2 77,7 Розвинені країни регіону Азії та Тихого океану 264,8 11,5 2052,1 16,0 66,8 Розвинені країни разом 2188,4 95,4 11979,7 93,3 53,0 Світ загалом 2293,5 12837,3 53,8
Країна, котра інтенсивно конвертує наукові знання в нові технології та товари, набуває можливості забезпечення стійких темпів економічного розвитку, здатності зосереджувати національні зусилля на пріоритетних напрямках науково-технічного, соціально-економічного розвитку в межах державних інноваційних систем і розпочинає посилювати свою конкурентоспроможність на світових ринках. У зв’язку з цим М. Портер зауважує, що «в складних галузях, які складають основу будь-якої розвиненої економіки, країна не наслідує, а створює найістотніші фактори виробництва — такі як кваліфікована робоча сила або науково-технічна база виробництва. Більше того, набір факторів, якими володіє держава в деякий певний момент часу, виявляється менш значним, ніж швидкість і ефективність їх створення і оновлення, а також застосування в конкретних сферах»[31, с. 181]. Отже місце країни в сучасному світі сьогодні вже більше визначається якістю людського капіталу, станом освіти і ступенем використання науки і технологій у виробництві. Тому не випадково витрати на науково-технічну діяльність в середині 90-х у нових індустріальних країнах були вищі, ніж у більшості високорозвинених країн світу. Найважливішою складовою і головним механізмом загальних процесів глобалізації є транснаціональні корпорації. Через ТНК та пов’язані з ними транснаціональні банки проходять фінансові і товарні потоки, що визначають розвиток світового господарства. Розміщуючи окремі частини і стадії відтворювальних процесів на територіях різних країн, вони стають основними суб’єктами глобалізації. На межі ХХІ ст. налічується близько 60 тисяч основних транснаціональних компаній і понад 500 тисяч їх зарубіжних філіалів. Ці об’єднання контролюють половину світового промислового виробництва, понад 60 % зовнішньої торгівлі, 4/5 патентів та ліцензій. Деякі ТНК за своєю чисельністю та масштабами торгово-інвестиційної діяльності випереджають не тільки іноземні компанії, але і низькорозвинені країни світу. Сьогодні формуються принципово нові види ТНК, зорієнтовані в першу чергу на діяльність у сфері послуг та інформаційних технологій. Прямі іноземні інвестиції здійснюються в сферу послуг і носять глобальний характер. Ці ТНК передають виробництво у відповідності із системою угод іншим компаніям, а самі зосереджують свою діяльність на НДДКР. Крім того вони активно співробітничають у межах міжнародних стратегічних альянсів ТНК формують механізми взаємодії із малими фірмами в сфері НДДКР. Отримала поширення нова стратегія «win-win» — стратегія «виграшу», яка полягає у взаємодії конкурентів, співробітництві, співконкуренції («coopetition»). Щоб стати конкурентоспроможними на ринку й утримувати свої позиції в майбутньому, великі компанії проводять реструктуризацію, застосовують корпоративний венчурний капітал, намагаються використати переваги малих фірм. Водночас малий бізнес вступає в кооперацію з великими компаніями, щоб отримати ефект масштабу, залучити потрібні кошти, досягти успіху на ринку за досить високої конкуренції. У зв’язку зі швидкими технологічними змінами та гострою конкуренції компанії змушені постійно підвищувати свій технічний рівень, здійснювати інноваційну діяльність на основі наукових досліджень чи придбання нових розробок. Проте більшість результатів НДДКР не може бути використано доти, доки вони не будуть втілені в новітні зразки товарів чи технології. Ці причини і змушують потужні компанії застосовувати венчурні проекти. Інновація, як якісне зрушення у випуску продукції і вдосконаленні технології, створює загрозу нормальному процесу відтворення капіталу корпорації. Тому постає необхідність відокремлення частини капіталу корпорації для прямого венчурного інвестування інноваційного процесу, котрий набув форми венчурного фінансування, в той час як відокремлена частина промислового капіталу стає складовою венчурного капіталу. Але є ще одна особливість, яку виділяють дослідники Г. Хамел і К. Прахалад — це «ключові компетенції» як основа конкурентоспроможності компаній. Під цим поняттям розуміють сукупність взаємопов’язаних навиків та технологій — джерела нових товарів. Саме малі підприємства володіють такими «компетенціями», котрих не вистачає великим корпораціям на деяких напрямках діяльності. Корпорації розробляють корпоративні венчурні стратегії, з допомогою яких здійснюють довгострокове інвестування в ризиковані проекти. В умовах поширення інформаційних технологій модифікуються моделі бізнесу, організаційно-управлінські структури та типи компаній. проходить витіснення вертикально-ієрархічних структур організаційного управління підприємствами горизонтальними структурами, серед яких все більшого значення набувають віртуальні підприємства. В останні роки поширились моделі аутсорсинга, внаслідок яких передається частина функцій менеджменту чи виробництва іншому підрядчику. Так, підрядчик адаптує свої універсальні знання та засоби, враховуючи конкретний бізнес замовника, і отримує за це оплату, яка визначається вартістю послуг. В результаті проходить поступовий перехід до віртуальних моделей бізнесу, а компанія займається тільки стратегічними питаннями взаємин із клієнтами та створенням нових видів продукції. Отож співробітництво і конкуренція виникають не між організованими структурами, які представляють компанії, а чистими «ноу-хау» та брендами. Згідно з висновком експертів є тільки три основні функції, якими компанія повинна володіти — це розробка товарів, реалізація та обслуговування клієнтів, а маркетинг, логістику, виробництво, фінанси компанія може віддати на аутсорсинг, аби потім споживати в якості послуг*. Неабияку ефективність і продуктивність в економіці знань показали малі й середні фірми, а в зв’язку з подальшим поширенням інформаційних технологій із високою ймовірністю можна стверджувати про збереження їх конкурентоспроможності і в майбутньому, як і конкуренції у високотехнологічному секторі із великими корпораціями. Проте в конкурентній боротьбі нині виграє той, хто може не тільки якісніше і швидше розробляти нові знання та технології, втілюючи їх у конкретний продукт, а й вийти з ним на світовий ринок. Інноваційна спроможність суб’єктів відіграє вирішальну роль у визначенні того кола галузей і компаній, які конкуруватимуть на світовій арені у ХХІ ст. Виклик міжнародній конкуренції кинуто американськими науково-технологічними партнерствами. У їхню основу закладена нова парадигма державно-приватних взаємин за якими уряд та приватний сектор є партнерами щодо розробки та використання нових технологій. При цьому вказані партнерства визначаються як коопераційні угоди, що поєднують у різних комбінаціях приватні промислові компанії, університети й урядові відомства, організації й науково-дослідницькі лабораторії для мобілізації ресурсів у справі спільного досягнення конкретних науково-технологічних результатів. Партнерства покликані взяти від кожного учасника все найкраще для підвищення загального рівня наукових досліджень, протистояти ринковій конкуренції. Після ухвалення низки законодавчих актів, що зняли деякі антитрестівські обмеження для міжфірмових об’єднань у сфері науки та технологій, приватні компанії, які здійснюють пріоритетні НДДКР, фінансовані урядом, і є єдиними розробниками такої техніки, наділяються правом утворювати кооперативні об’єднання, дослідницькі альянси, консорціуми, спільні підприємства, партнерства, трести, концерни. Така форма організації НДДКР стала потужним засобом державної підтримки приватному бізнесу, який створює технології в критичних напрямках НТП. Важливе значення в теорії конкурентоспроможності відводиться кластерам, сконцентрованим за географічними ознаками групам взаємопов’язаних компаній, спеціалізованих постачальників, постачальників послуг, фірм у відповідних галузях, а також пов’язаним з їх діяльністю організаціям у певних сферах, які конкурують, а разом з тим і ведуть спільну роботу [81]. Концепція кластера являє, власне, наполягає в новітньому бачення національної економіки, вказує на нові ролі компаній, урядів, що намагаються підвищити конкурентоспроможність. Високу конкурентоспроможність і економічне зростання визначають чинники, які стимулюють поширення нових технологій, особливого значення набувають характер і структура взаємодії науки, освіти, фінансування, державної політики та промисловості. Саме інноваційні кластери мають у своїй основі стійку систему поширення нових знань, технологій, продукції, котру називають технологічною мережею. Підприємства кластера мають можливість отримати додаткові конкурентні переваги, здійснюючи внутрішню спеціалізацію, стандартизацію, мінімізуючи витрати на впровадження інновацій. М. Портер уважає, що економіку необхідно розглядати через призму кластерів, адже вони повніше узгоджуються з характером конкуренції та джерелами досягнення конкурентних переваг; краще, ніж галузі, охоплюють важливі зв’язки, взаємодоповненість між галузями; поширення технології, навичок, інформації, маркетингу і розуміння вимог замовників щодо фірм та галузей. Компанії кластера виявляють сприятливі можливості для координації дій і поліпшень у сфері загальних інтересів без загрози конкуренції або обмеження інтенсивності суперництва. Державні чи приватні інвестиції приносять одночасну користь багатьом фірмам. Особливістю кластерів є наявність у їхньому складі гнучких підприємницьких структур малого бізнесу, особливо венчурного, що дає змогу формувати інноваційні «точки зростання». Кластери становлять одну з чотирьох сторін портерівського ромба, але розглядати їх учений рекомендує в системі. Кластери впливають на конкурентну боротьбу трьома методами: внаслідок підвищення продуктивності праці фірм, які ввійшли до нього; внаслідок стимулювання нового бізнесу, що підтримує інновації і розширює межі кластера, та підвищення інноваційності компаній кластера в цілому. Найконкурентоспроможніші компанії, які функціонують у кластері, передають іншим суб’єктам — постачальникам, споживачам — конкурентні переваги. Висока споживча цінність товару, виготовленого конкурентоспроможною компанією, безпосередньо сприяє підвищенню конкурентоспроможності як компанії, так і споживача. Більшість учених, які розглядають переваги кластерів, передусім виділяють інновації. Учасники кластера мають доступ до нових технологій, методів роботи тощо. Найголовніша особливість — це наявність у кластерах венчурного капіталу, за допомогою якого і фінансуються нововведення. Варто зазначити, що в США понад 50 % біотехнологічних фірм фінансувалися венчурним капіталом у кластерах на початкових етапах («start-up»). Кількість біотехнологічних фірм у кластерах зростає. Так, якщо в 1988 р. їх було 27, то у 2000 р. — 228. Серед них 58 % мали локальну підтримку від фондів венчурного капіталу (а в 1988 р. — лише 33 %). Із 208 компаній венчурного капіталу в американських кластерах 86 % вкладають свої кошти в біотехнології до виходу цих компаній на фондову біржу (IPO), а 73 % з них вкладають кошти після випуску цінних паперів. Особливість венчурного фінансування до IPO полягає в тому, що кошти надаються в менших розмірах — у середньому 229 млн дол. А після IPO інвестиції збільшуються до 400 млн, які спрямовуються в більші за розмірами. Крім того, компанії венчурного капіталу, акумулювавши значні кошти, починають фінансування високотехнологічних фірм поза кластерами*. Потужний Бостонський кластер США, крім біотехнологічних, має компанії, які випускають програмні продукти та інші високотехнологічні компанії. А ризиковані проекти фінансуються венчурними фондами. Проте М. Портер застерігає, що, за певних умов, участь у кластері може і сповільнювати процеси нововведень, особливо, якщо в кластері застосовується один підхід до конкуренції. Підприємства кластера можуть не підтримувати впровадження радикальних інновацій, які змінюють стару рутинну поведінку. Але, незважаючи на деякі негативні чинники, кластери відіграють важливу роль у конкурентній боротьбі, що веде до підвищення конкурентних переваг для різних суб’єктів кластера. Тому й носіями високої конкурентоспроможності зрештою, внаслідок кілька компаній, що передають по технологічному ланцюжку товари з високою споживчою цінністю. Отже, дослідження особливостей конкуренції в умовах глобалізації уможливили виявлення наступних факторів, які здійснюють безпосередній вплив на її розвиток та зростання конкурентоспроможності суб’єктів МЕВ: розвиток нових технологій дає змогу створювати потужні інформаційно-комунікаційні системи з допомогою яких усі процеси між суб’єктами можуть організовуватись швидше, дешевше і ефективніше, що підвищує їх конкурентоспроможність. регіоналізація та лібералізація торгівлі розширює можливість одночасно отримувати вигоди споживачам як щодо ціни, так і щодо якості завдяки високій інформованості через мережу Інтернет. Загострюється конкуренція між фірмами, виникають стратегічні альянси, відбуваються злиття й поглинання компаній. Стає агресивнішою поведінка торгівельних посередників щодо технологічних товарів (виключаються товари із скидками). глобалізація попиту і пропозиції характеризує швидке зростання кількості глобально діючих споживачів і збутових посередників. зростання кількості учасників міжнародного поділу праці загострює конкуренцію між ними. «Нові гравці» на світовому ринку — це Індія, Південна Америка, Китай, нові індустріальні країни. Понад 50 % усього населення світу стали новачками в міжнародній торгівлі та інвестиціях. Це означає, що країни «першого світу» набули не тільки нових споживачів своїх товарів і послуг, а й нових конкурентів, особливо, через низьку вартість робочої сили (і відповідно — високий рівень цінової конкурентоспроможності) зростання транснаціональних мереж розширює масштаб конкуренції, переміщення капіталу, збільшує кількість учасників світового виробництва, сприяючи появі нових конкурентів, зростає конкуренція як за споживачів, так і за постачальників товарів, різко знижується собівартість продукції, завдяки досягненню ефекту масштабу та можливостям застосування ТНК новітніх технологічних процесів.
Ви переглядаєте статтю (реферат): «Глобалізаційні виміри конкурентоспроможності» з дисципліни «Міжнародна конкурентоспроможність країн: теорія та механізм реалізації»
в Китаї, поєднались із збільшенням у чотири рази питомої ваги в світовій торгівлі товарами (завдяки розширенню експорту виробами сучасного машинотехнічного комплексу) і у вісім разів — підвищенням питомої ваги в торгівлі послугами. 