Після того, як розпалася Київська держава, особливості зовнішньої торгівлі Русі-України розвивалися відповідно до чинників як ендогенного, так і екзогенного характеру. Ендогенні чинники пов’язані з внутрішньою логікою саморозвитку, тобто з національно-регіональним характером українського господарства. Чинники екзогенні або привносили риси, які були характерними для системи господарства поневолювачів, або відповідали інтересам країни-метрополії, в складі якої перебували ті чи інші українські території. Татарська навала, яка супроводжувалася грабунками та тяжкою даниною, призвела до значного погіршення умов спеціалізації та торгівлі руських земель. Номенклатура торгівлі залишилася приблизно такою, якою вона була й раніше, проте її обсяги значно і надовго зменшилися. І тільки з поступовим посиленням Галицько-Волинського князівства відбувалося відродження Русі як торговельної держави. Зовнішня торгівля українських земель під владою Польщі велася в умовах жорсткої системи національних обмежень і регламентації. Польський уряд штучно створював режим найбільшого сприяння діяльності польських торговців і обмежував через заборони для українських виробників, посередників і споживачів товарів можливості зовнішньоекономічних зносин із іншими країнами. Відтак Україна втратила роль великого традиційного торговельного центру. Однак події розвивалися далеко не лінійно, і на окремих історичних етапах зав’язувалися більш або менш тісні контакти з Німеччиною, Італією, Фландрією, Угорщиною. Зрозуміло, значна частина торговельного обороту припадала на саму Польщу. Чимале значення для українських земель завжди мав експорт худоби, лісу. Саме цей фактор, а також процес зростання міст і ремесел, особливо на західноукраїнських землях, що відбувався в XIV—XV ст., значною мірою визначили характер зовнішньоторговельних контактів. Цікава подія відбулася у XVI ст.: навіть перебуваючи в складі Польщі, Україна виявилася одним із учасників важливих міжнародних господарських процесів, які викликали так звану революцію цін. Відомо, що її причинами стали масований колоніальний приплив дорогоцінних металів з-за океану, який, звичайно, відбувався без участі України, і продовольчий, зокрема зерновий, бум, який був викликаний значною мірою продуктивністю саме українського сільського господарства. Характерною рисою розвитку України, особливо Лівобережної, були ярмарки, причому деякі з них традиційно вважалися як такі, що були серед найбільших у Європі. На них з’їжджалися німецькі, чеські, польські, вірменські, угорські, турецькі купці, а також торговці з інших країн. На процесі міжнародного економічного співробітництва з участю українських земель не міг не відбитися такий специфічний феномен вітчизняної історії, як козаччина. Звичайно, він не може розглядатися в контексті прямого розвитку моделі міжнародної кооперації, оскільки метою створення козацької організації була не власне економічна діяльність, а оборона своїх земель. Разом з тим відбувався певний міжнародний обмін спорадичного характеру, оскільки козаки як спритні мисливці та рибалки обмінювали продукти своєї праці на зброю, амуніцію та деякі побутові речі. Мали місце й, м’яко кажучи, стосунки «некоопераційного» характеру, але такі, що впливали на економічні процеси. Йдеться про військові, інколи відверто грабіжницькі походи, якими козаки залюбки «обмінювалися» з сусідами, особливо з татарами, турками, Польщею. Траплялися випадки «надання міжнародних послуг» — здійснення замовлених військових акцій. Відбувалася й своєрідна міжнародна міграція, адже козацькі табори ставали притулком утікачам з різних європейських країн. Цікавою особливістю національної торгівлі в Україні були чумацькі каравани, які ходили до Чорного моря за сіллю й рибою та забезпечували цими продуктами різні регіони країни. Цей своєрідний інститут міжнародної торгівлі мав значення не тільки економічне, а й політичне, навіть психологічне. Чумаки для українців були своєрідним містком, який з’єднував їх із зовнішнім світом, що надавало їхнім походам навіть героїко-романтичного забарвлення. І тому не випадково, що саму Галактику, основна частина якої з Землі скидається на зіркову дорогу, українською мовою так і було названо — «Чумацький Шлях». Українські землі, які перебували в складі Російської імперії, зазнавали значного та багатобічного утиску протягом усього періоду з другої половини XVII ст. аж до унезалежнення в 1991 р. Цей утиск позначився і на міжнародних господарських контактах по багатьох їх аспектах. Зокрема, відбулася цілеспрямована уніфікація економічних систем України і решти Московської держави, яка спочатку була помітно більш відсталою, але поступово ставала більш динамічною. З її боку мала місце також і політика, яка мала на меті штучний занепад міжнародної торгівлі України. Водночас формувалася і залежна модель міжнародної кооперації, за якої Україна стала частиною єдиного економічного організму Росії. Як приклад сказаного можна навести цілеспрямовану політику щодо руйнування старої, «доросійської» та формування проімперської, узалежненої моделі зовнішньоекономічних зв’язків України, яка проводилася Петром I. Відразу зазначимо, що обидві цілі було досягнуто майже повністю. Втім, як це часто трапляється, коли пріоритетами стають політико-ідеологічні цінності, неминуче програють з погляду критеріїв ефективності. Так, наприклад, у 1701 р. був заборонений традиційний вивіз з України пряжі до Риги та Кенігсберга. Було заборонено і вивіз багатьох інших товарів за межі України (звичайно, не до Росії), а інші підлягали відправці тільки через російські порти, наприклад Архангельськ. У 1714 р. Петро I увів заборону на експорт української пшениці будь-якими шляхами, крім як через порти, що контролюються Росією. Звичайно, подібні акції часто позбавляли торгівлю будь-якого сенсу або ж знижували її ефективність. І не дивно, що наприкінці петровських «реформ» обсяги зовнішньої торгівлі усієї російської імперії поступалися обсягам української міжнародної торгівлі до їх початку. Але, звичайно, зовнішньоекономічна політика царату, яка стосувалася України, далеко не завжди диктувалася виключно проімперськими міркуваннями та ставила цілі шкідливого для України перерозподілу повноважень і ресурсів. Помітним чинником у пізніші часи стало будівництво на півдні України чорноморських портових міст — Херсона, Миколаєва, Одеси. Так, Херсон став на кілька десятиліть найбільшим чорноморським портом, привабливим торговельним центром для купців з багатьох країн, які вивозили звідти товари до Західної Європи. Іншими важливими експортоорієнтованими портами були Євпаторія, Очаків, Феодосія. Трохи пізніше, а саме протягом середини — другої половини ХІХ ст., надзвичайно великого значення набула Одеса, про що свідчать дані табл. 4.1. Таблиця 4.1 Кількість заходів каботажних суден до Одеси, 1842—1892 Рік Кількість заходів 1842 431 1852 1209 1862 1365 1872 2777 1882 2693 1892 3401 Джерело: Одесса, 1794—1894: Издание городского общественного управления к столетию города. — Одесса, 1895. — С. 217.
Щоправда, подібні значні проекти державного будівництва аж ніяк не мали на меті процвітання самої України. Характерним для експортної і взагалі економічної ролі України в складі Російської імперії, як і щодо колоніальної політики Москви, є порівняльний статистичний аналіз чорноморської торгівлі по експорту та імпорту товарів. Так, спостерігалося практично постійне і вельми значне перевищення експорту над імпортом для товарної торгівлі, яка здійснювалося через українські порти. Вочевидь це було пов’язано з більш високою ефективністю господарства південних регіонів Російської імперії, і передусім України, а також штучним перерозподілом товарної маси на користь інших регіонів Росії, виявом якої стала імпортна орієнтація північних портів імперії. Ілюстрацією цього є такі статистичні дані (табл. 4.2).
Таблиця 4.2 Питома вага зовнішньої торгівлі через чорноморські порти в експорті та імпорті Російської імперії Рік Експорт Імпорт 1805 10,2 9,6 1810 — — 1815 10,0 6,8 1820 13,0 5,3 1825 11,0 4,6 1830 19,5 7,4 1835 16,8 9,1 1840 22,4 9,3 1845 28,1 9,4 1850 23,8 9,6 1855 7,8 3,5 1860 32,3 10,3 Джерело: Дергачев В. А. Черноморский район экономического сотрудничества. — Одесса: ИПРЭЭИ АН Украины, 1997. — С. 80.
Щодо умов спеціалізації українських галицьких земель, які перебували у складі Австро-Угорщини, то на них позначилася стратегічна мета уряду цієї регіональної імперії перетворити Галичину на свій аграрно-сировинний придаток. Однак заради справедливості слід визнати, що можливості економічного розвитку як передумови формування експортного потенціалу держави були помітно кращими на тих українських землях, які входили до складу Австро-Угорщини, ніж до Російській імперії. Ось лише одна характерна деталь: тоді як за часів «освіченої» імператриці Катерини II на території України посилено насаджувалася модель кріпацтва російського зразку, Йосип II проводив реформи, які були спрямовані на особисте звільнення селян. Але й тут обмежувальний колоніальний режим перешкоджав повноцінному розвитку міжнародно-коопераційної моделі України. Позначився на експорті з території України і такий фактор міжнародної спеціалізації, як багатства її надр. Наприклад, за період з останньої третини XIX ст. до початку Першої світової війни на її території видобувалося біля 5 % усієї нафти у світі. Щоправда, це не відбилося скільки-небудь помітно на історичній долі України, а лише на прибутках іноземних компаній та бюджетів країн-метрополій.
Ви переглядаєте статтю (реферат): «Зовнішні зв’язки колоніального періоду» з дисципліни «Міжнародна економічна діяльність України»
