Основні конвенції МОП з питань регулювання ринку праці
З розвитком світової економіки, економічної інтеграції та співробітництва різних країн постало завдання узгодити і узагальнити трудові відносини, які склались на національних ринках праці. Виконання цього завдання взяла на себе Міжнародна організація праці, яка у своїх конвенціях і рекомендаціях юридично закріпила норми трудових відносин як частину міжнародного права. Конвенції та рекомендації МОП після ратифікації їх парламентами багатьох країн стали складовою національного трудового права, яке регулює певні аспекти національного ринку праці. Розглянемо зміст деяких основних конвенцій МОП з питань регулювання ринку праці. У 1919 р. на першій сесії Міжнародної організації праці було прийнято Конвенцію про обмеження з 1921 р. робочого часу на промислових підприємствах 8 годинами на день, або 48 годинами на тиждень, але вона в той час не була ратифікована всіма державами. Зараз у більшості розвинених країн ринкової економіки законодавчо встановлено 8-годинний робочий день, а в деяких країнах — 36 — 40-годинний робочий тиждень (наприклад, у Франції, а також у США для підприємств державного значення). Конвенція № 2 (від 29 жовтня 1919 р.) «Про безробіття». У статті 2 зазначається, що держава встановлює систему безплатних державних бюро зайнятості під контролем центральних органів. Конвенція № 29 (від 28 червня 1930 р.) «Про примусову або обов’язкову працю». У статті 1 зазначається, що держава зобов’язується ліквідувати застосування примусової або обов’язкової праці в усіх формах у найкоротший термін. Конвенція № 44 (від 23 червня 1934 р.) «Про допомогу особам, які є безробітними з незалежних від них обставин». У Конвенції дається визначення поняття «відповідна (підходяща) зайнятість» і вказується на ряд критеріїв: професія, місце проживання, винагорода та інші умови праці, непричетність до трудових спорів, особисті обставини претендентів. Зокрема, в деяких статтях Конвенції зазначається: Конвенція поширюється на всіх осіб, які працюють за наймом (стаття 2); право на отримання допомоги обумовлюється дотриманням особою таких умов: здатна до праці й може розпочати її, зареєстрована в бюро по працевлаштуванню і регулярно з’являється в це бюро; у статті 6 зазначається, що право на допомогу залежить від стажу або сплати відповідної кількості страхових внесків або від зайнятості на роботі до настання безробіття; право на отримання допомоги може обумовлюватися відвідуванням курсів професійного навчання (стаття 8); у статті 9 зазначається, що право на отримання допомоги може обумовлюватися прийняттям у порядку, встановленому законодавством країни, громадської роботи, організованої державними органами влади; допомога подається на обмежений термін, тривалість якого, як правило, не може бути меншою ніж 156 робочих днів за рік (26 календарних тижнів) (стаття 11); у статті 14 зазначається, що законодавством країни створюються судові або інші відповідні установи, уповноважені вирішувати питання, які виникають у зв’язку із заявами на допомогу. Конвенція № 87 (від 9 липня 1948 р.) «Про свободу асоціації і захисту прав на організацію». У статті 2 зазначається, що трудящі та підприємці мають право створювати за своїм вибором організації без попереднього на те дозволу. Державна влада утримується від будь-якого втручання в діяльність асоціації (стаття 3). Конвенція № 88 (від 9 липня 1948 р.) «Про організацію служби зайнятості». У статті 1 зазначається, що держава утримує або забезпечує утримання безплатної державної служби зайнятості. Основний обов’язок служби — забезпечення можливої організації ринку зайнятості як невід’ємної частини національної програми досягнення і підтримання повної зайнятості, розвитку й використання продуктивних сил. Служба зайнятості складається з національної системи бюро по найму та працює під керівництвом державної влади (стаття 2). У статті 3 зазначається, що ця система має мережу місцевих і регіональних бюро. Представники підприємців і працівників залучаються через консультативні комітети до співробітництва в справі організації і діяльності служби зайнятості, а також до розробки її політики. У статті 9 зазначається, що персонал служби зайнятості складається з державних службовців. Конвенція № 96 (від 1 липня 1949 р.) «Про платні бюро по найму». У статті 2 зазначається, що держава передбачає поступову ліквідацію платних бюро по найму, які мають комерційні цілі. Період ліквідації таких бюро може тривати доти, доки не буде створена система державної служби зайнятості (стаття 3). Конвенція № 102 (від 28 червня 1952 р.) «Про мінімальні норми соціального забезпечення». У статті 19 зазначається, що держава забезпечує особам допомогу на випадок безробіття. Захисту підлягають особи, здатні й готові працювати, які тимчасово втратили заробіток через неможливість одержати відповідне заняття (стаття 20). У статті 24 зазначається, що допомога може не надаватися під час періоду чекання, тривалість якого становить перші 7 днів кожного випадку тимчасової втрати заробітку. Конвенція № 111 (від 25 червня 1958 р.) «Про дискримінації в галузі праці та зайнятості». У статті 1 зазначається, що будь-яка різниця, недопущення або перевага щодо визначеної роботи, заснованої на специфічних вимогах, не вважається дискримінацією. Терміни «праця» і «заняття» включають доступ до професійного навчання, доступ до праці та будь-яких занять, а також оплату і умови праці. Конвенція № 122 (від 9 липня 1964 р.) «Про політику в галузі зайнятості». У статті 1 зазначається, що держава здійснює активну політику, спрямовану на сприяння повній, продуктивній і вільно обраній зайнятості з метою стимулювання економічного зростання й розвитку, підвищення рівня життя, задоволення потреб у робочій силі та ліквідації безробіття. Ця політика враховує взаємозв’язок між цілями в галузі зайнятості, іншими економічними та соціальними цілями. Представники підприємців і працівників залучаються до консультацій відносно політики у сфері зайнятості (стаття 3). У 1970 р. МОП прийняла Конвенцію 131 про встановлення мінімальної заробітної плати з особливим урахуванням країн, що розвиваються. Стаття 2 цієї Конвенції проголошує, що встановлена мінімальна заробітна плата має силу закону і не підлягає зниженню; невиконання цього положення тягне за собою відповідні карні та інші санкції. У 1967 р. прийнято рекомендацію про розгляд скарг на підприємствах з метою їх вирішення. Конвенція № 142 (від 23 червня 1975 р.) «Про професійну орієнтацію та професійну підготовку в галузі розвитку людських ресурсів». У статті 5 зазначається, що політика і програми професійної орієнтації та професійної підготовки здійснюються у співробітництві з організаціями підприємців і працівників. Конвенція № 150, прийнята в 1978 р., містить основні положення про регулювання питань праці, про роль, функції та організацію цього регулювання. Конвенція № 159 (від 20 червня 1983 р.) «Про професійну реабілітацію і зайнятість інвалідів». У статті 3 зазначається, що політика держави має бути спрямована на те, щоб заходи щодо професійної реабілітації поширювались на всі категорії інвалідів, а також на сприяння можливостям зайнятості інвалідів на вільному ринку праці. Ця політика заснована на принципі рівності можливостей інвалідів і працівників загалом (стаття 4). У статті 6 зазначається, що компетентні органи вживають заходи щодо розвитку служб професійної орієнтації та зайнятості інвалідів. Конвенція № 160 (від 20 червня 1985 р.) «Про статистику праці». У статті 1 зазначається, що держава зобов’язується регулярно збирати, обробляти та публікувати статистичні дані про економічно активне населення, зайнятість, безробіття, структуру і розподіл економічно активного населення, а також вартість робочої сили. Конвенція № 168 (від 21 червня 1988 р.) «Про сприяння зайнятості і захист від безробіття». У статті 2 зазначається, що держава прагне, щоб методи подання допомоги зацікавили трудящих шукати зайнятість, а підприємців — пропонувати продуктивну зайнятість. Держава зобов’язується здійснювати програми сприяння зайнятості (стаття 8). У статті 12 зазначається, що держава визначає методи захисту населення або через систему внесків, або не засновану на внесках систему, або на поєднанні таких систем. Якщо допомога нараховується на підставі внесків, які робить захищена особа, то вони встановлюються в розмірі щонайменше 50 % попереднього заробітку. Якщо допомога не заснована на внесках, то вони мають становити щонайменше 50 % встановленої законом мінімальної заробітної плати (стаття 15). Міжнародне трудове право визнане в багатьох країнах, і конвенції, а також рекомендації відіграють суттєву роль у регулюванні ринку праці, коригуванні механізму його саморегуляції й захисту найманої праці.
Ви переглядаєте статтю (реферат): «Основні конвенції МОП з питань регулювання ринку праці» з дисципліни «Ринок праці»
