Система нормативно-правових актів, що регулюють управління трудовим потенціалом. Основні законодавчі акти у сфері праці
Система управління трудовими ресурсами в Україні має основу, закріплену в Конституції України, Основах законодавства про працю, Кодекс законів про працю й інших нормативних актах, законах України "Про зайнятість населення", "Про оплату праці", "Про освіту", "Про колективні договори й угоди", "Про охорону здоров'я". Основним документом, що регулює трудові відносини, є Конституція України. Згідно зі ст. 42 Конституції України кожний має право на підприємницьку діяльність, не заборонену законом. Згідно зі ст. 43 кожний має право на працю, що включає можливість заробляти собі на життя працею, яку він вільно обирає або на яку вільно погоджується. Держава створює умови для повного здійснення громадянами права на працю, гарантує рівні можливості у виборі професії й роду трудової діяльності, реалізує програми професійно-технічного навчання, підготовки й перепідготовки кадрів відповідно до суспільних потреб. Використання примусової праці забороняється. Не вважається примусовою працею військова або альтернативна (невоєнна служба), а також робота або служба, виконувана особою за вироком або іншим рішенням суду чи відповідно до законів про військовий або надзвичайний стан. Кожний має право на належні, безпечні й здорові умови праці, на заробітну плату не нижче тієї, котра визначена законом. Використання праці жінок і неповнолітніх на небезпечні для їхнього здоров'я роботах забороняється. Громадянам гарантується захист від незаконного звільнення. Право на своєчасне одержання винагороди за працю захищається законом. Механізм правового регулювання суспільно-трудових відносин включає систему норм різних галузей права: адміністративного, трудового, фінансового й ін. Центральне місце серед них займає Кодекс законів про працю України. Система трудового законодавства характеризується складом, співвідношенням і внутрішньою побудовою джерел трудового права: законів, указів, постанов, розпоряджень, інструкцій та ін. Центральне місце в системі трудового законодавства займає Кодекс законів про працю. Він складається з 18 глав: I. Загальні положення; II. Колективний договір; III. Трудовий договір; IIIа. Забезпечення зайнятості працівників, що вивільняються; IV. Робочий час; V. Час відпочинку; VI. Нормування праці; VII. Оплата праці; VIII. Гарантії й компенсації; IX. Гарантії при покладанні на працівників матеріальної відповідальності за збиток, заподіяний підприємству, установі, організації; X. Трудова дисципліна; XI. Охорона праці; XII. Праця жінок; XIII. Праця молоді; XIV. Пільги для працівників, що сполучають працю з навчанням; XV. Індивідуальні трудові суперечки; XVI. Професійні союзи. Участь працівників в управлінні підприємствами, установами, організаціями; XVIа. Трудовий колектив; XVII. Державне соціальне страхування; XVIII. Нагляд і контроль за дотриманням законодавства про працю. Кодекс законів про працю України регулює трудові відносини всіх працівників, сприяючи зростанню продуктивності праці, поліпшенню якості роботи, підвищенню ефективності суспільного виробництва й підйому на цій основі матеріального й культурного рівнів життя трудящих, зміцненню трудової дисципліни й поступовому перетворенню праці на благо суспільства, в першу життєву потребу кожної працездатної людини. Закон України "Про охорону праці", введений у дію 14.10.1994 р. з наступними змінами й доповненнями, визначає основні положення щодо реалізації конституційного права громадян на охорону їхнього життя й здоров'я в процесі трудової діяльності, регулює при участі відповідних державних органів відносини між власником підприємства, установи, організації або вповноваженим ним органом і працівником з питань безпеки, гігієни праці й виробничого середовища й установлює єдиний порядок охорони праці в Україні. Закон складається з восьми розділів. 1. Загальні положення визначають поняття "охорона праці"; сферу чинності закону; законодавство про охорону праці; основні принципи державної політики у сфері охорони праці; права іноземних громадян і осіб без громадянства на охорону праці. 2. Гарантії прав громадян на охорону праці (розглядає права громадян на охорону праці при заключенні трудового договору; права працівників на охорону праці під час роботи на підприємстві; соціальне страхування від нещасних випадків і професійних захворювань та ін.). 3. Організація охорони праці на виробництві передбачає управління охороною праці на виробництві й обов'язки власника; обов'язок працівників виконувати вимоги нормативних актів про охорону праці; фінансування охорони праці; регулювання охорони праці в колективному договорі; створення служби охорони праці на підприємстві; дотримання вимог стосовно охорони праці при проектуванні, будівництві підприємств, об'єктів і засобів виробництва та ін. 4. Стимулювання охорони праці (розглядає питання економічного стимулювання охорони праці; відшкодування підприємствам, громадянам і державі збитку, нанесеного порушенням вимог по охороні праці; застосування штрафних санкцій до підприємств, організацій, установ; відшкодування збитку у випадку ліквідації підприємства). 5. Державні міжгалузеві й галузеві нормативні акти про охорону праці визначають документи, які відносяться до державних міжгалузевих і галузевих нормативних актів про охорону праці; порядок розробки, прийняття й скасування державних міжгалузевих і галузевих нормативних актів про охорону праці та ін. 6. Державне управління охороною праці (розглядаються органи державного управління охороною праці компетенції Кабінету Міністрів України в області охорони праці; повноваження Державного комітету України щодо нагляду за охороною праці; повноваження міністерств і інших центральних органів державної виконавчої влади місцевих державних адміністрацій, об'єднань і підприємств в області охорони праці; організація наукових досліджень із проблем охорони праці). 7. Державний нагляд і суспільний контроль за охороною праці (визначаються органи державного нагляду за охороною праці і їхнім повноваженням; порядок суспільного контролю за дотриманням законодавства про охорону праці; повноваження й права профспілок у здійсненні контролю за дотриманням законодавства про охорону праці). 8. Відповідальність працівників за порушення законодавства про охорону праці. Закон України "Про оплату праці", введений в дію Постановою Верховної Ради №144/95-ВС від 20.04.1995 р., визначає економічні, правові й організаційні принципи оплати праці працівників, що складаються в трудових відносинах, на підставі трудового договору з підприємствами, установами, організаціями всіх форм власності й господарювання, а також з окремими громадянами, і сфери державного й договірного регулювання оплати праці, спрямовані на забезпечення відтворювальної й стимулюючої функції заробітної плати. I розділ "Основні положення" визначення понять "заробітна плата", "структура заробітної плати", "мінімальна заробітна плата", "система організації заробітної плати", "тарифна система оплати праці". II розділ "Державне регулювання заробітної плати" визначає сферу державного регулювання оплати праці; умови визначення розміру мінімальної заробітної плати й порядок його встановлення й перегляду; інші норми й гарантії оплати праці; порядок оплати праці працівників установ і організацій, фінансованих з бюджету. III розділ "Договірне регулювання оплати праці" розглядає систему договірного регулювання оплати праці; організацію оплати праці на підприємстві; оплату праці по сумісництву й за контрактом. IV розділ "Права працівника на оплату праці і їхній захист" визначає права працівників на оплату праці; гарантії дотримання прав, що стосується оплати праці; форми виплати заробітної плати; строки, періодичність і місце виплати заробітної плати; заборона обмежень працівникам вільно розпоряджатися своєю заробітною платою та ін. V розділ "Заключні положення" регламентує контроль за виконанням законодавства про оплату праці й відповідальність за його порушення. Закон України про зайнятість населення, прийнятий 1 березня 1991 р., визначає правові, економічні й організаційні основи зайнятості населення України і його захисту від безробіття, а також соціальні гарантії з боку держави в реалізації громадянами права на працю. Закон складається з п'яти розділів. 1. Загальні положення (визначення понять "зайнятість населення", "безробіття", формулює основні принципи державної політики зайнятості населення, державні гарантії права на вибір діяльності). 2. Право громадян на зайнятість визначає права громадян на працевлаштування, професійну консультацію, підготовку, перепідготовку, одержання інформації у сфері зайнятості, професійну діяльність за кордоном, соціальний захист у сфері зайнятості. 3. Регулювання й організація зайнятості населення (регулювання зайнятості, територіальна програма зайнятості; добровільне переселення громадян і їхніх родин; території пріоритетного розвитку; державна служба зайнятості, її обов'язки й права; участь професійних союзів у здійсненні заходів щодо сприяння зайнятості; державний фонд сприяння зайнятості населення; організація оплачуваних суспільних робіт; професійна підготовка й перепідготовка незайнятих громадян). 4. Компенсації при втраті роботи (розмір компенсацій; особливі гарантії працівникам, що втратили роботу у зв'язку зі змінами в організації виробництва й праці; розміри стипендій у період професійної підготовки й перепідготовки; умови виплати допомоги з безробіття; розміри допомоги з безробіття; матеріальна допомога; соціальне страхування зайнятості; додаткові гарантії громадянам України). 5. Контроль і відповідальність за порушення законодавства про зайнятість населення (органи, що здійснюють контроль; відповідальність за порушення законодавства). Закон України "Про відпустки", введений у дію 15 листопада 1996 р. за №504/96 – ВР, установлює державні гарантії (права) на відпустки, визначає умови, тривалість і порядок надання їхнім працівникам для відновлення працездатності, зміцнення здоров'я, а також для виховання дітей, задоволення власних життєвих потреб і інтересів, всебічного розвитку особистості. Складається з восьми розділів. Регламентує право на відпустку, види відпусток, порядок надання основної, додаткової й творчої відпустки, оплату відпусток; порядок обчислення середньої заробітної плати при розрахунку відпускних; особливості порядку нарахування відпускних сумісникам; права працівників на грошову компенсацію. Захист трудових прав громадян. Особливого значення в сучасних умовах набуває закріплене в Конституції (ст. 55) право людини на захист своїх прав. При цьому вирішальну роль у захисті прав людини покликаний зіграти суд як єдиний орган, правочинний вершити правосуддя. Захист прав заключається у використанні правових коштів по відновленню порушеного права громадянина. Право на захист своїх прав і свобод припускає можливість особи звернутися в компетентний орган за примусовим захистом порушеного права. Компетентний орган або посадова особа зобов׳язані прийняти заяву громадянина, розглянути її й винести відповідне рішення, а при необхідності й примусово реалізувати його. При цьому останнє положення має особливе значення, оскільки без можливості державного примусу право втрачає регулятивний характер і в найкращому разі перетворюється в благі побажання, а не правило поведінки. Право на захист трудових прав громадян, механізми його реалізації закріплюються в нормативних актах, що регулюють трудові відносини, а також у спеціальних актах, які визначають порядок правоохоронної діяльності державних органів, посадових осіб і громадських організацій при вирішенні ними трудових суперечок. Основні норми, котрі стосуються захисту прав і свобод громадян, утримуються в Конституції України. Зокрема, вперше у вітчизняній політико-правовій практиці Конституція 1996 р. закріпила положення про те, що права й свободи людини й громадянина захищаються судом (ч.1, ст. 55), і поширила юрисдикцію судів на всі правовідносини, які виникають у державі (ч. 2, ст. 124). Це надто важливо, оскільки у всіх цивілізованих країнах судовий захист є головною й найбільш ефективною формою захисту прав громадян, будучи, по суті, основою всієї правоохоронної системи. Пленум Верховного суду України від 30 травня 1997 р. №7 "Про посилення судового захисту прав і свобод людини й громадянина" особливо звернув увагу судів на те, що вся їхня діяльність повинна бути спрямована на захист прав і свобод людини й громадянина. Зважаючи на те, що, відповідно до ч. 2 ст. 124 Конституції України, юрисдикція судів поширюється на всі правовідносини, котрі виникають у державі, суди не вправі з часу введення Конституції в дію відмовляти фізичним або юридичним особам у прийнятті до судового розгляду заяв і скарг. Суди не вправі відмовляти в судовому захисті прав і свобод людини й громадянина, у прийнятті скарг на рішення, дії або бездіяльність органів державної влади, місцевого самоврядування, посадових осіб за підставами, не передбаченими Конституцією або законом. При цьому необхідно мати на увазі, що коло прав і свобод людини й громадянина, закріплених Конституцією, не є вичерпним. Особливу увагу суди повинні приділяти своєчасному й повному виконанню судових рішень, оскільки це має важливе значення для реального відновлення прав і свобод громадян. З огляду на конституційні положення й відповідні роз'яснення пленуму Верховного суду України можна зробити висновок про те, що з 28 червня 1996 р. громадянин, трудові права якого порушені, в кожному разі їхнього порушення може звертатися за захистом безпосередньо в суд. Зважаючи на це, підлягає перегляду положення ст. 224 КЗпП України, відповідно до якого первинним органом з розгляду трудових суперечок, за винятком передбачених статтями 222 і 232 КЗпП, є комісія у справах трудових спорів. Беручи до уваги принцип верховенства Конституції, комісію в справах трудових спорів варто розглядати як факультативний орган щодо розгляду трудових суперечок, які вправі розглядати трудову суперечку винятково за бажанням працівника; трудова суперечка в КТС повинна розглядатися судом. Конституція 1996 р. не тільки зробила універсальною юрисдикцію суду, але й істотно розширила перелік владних інститутів, здатних ефективно захистити права й свободи громадян. Україна, вступивши в Раду Європи й ратифікувавши Європейську конвенцію з прав людини, взяла на себе зобов'язання відносно розробки чітких політико-правових механізмів захисту прав людини, що опираються на європейську систему захисту гарантованих Конвенцією прав і свобод, які являються необхідним атрибутом правової держави. Початок цьому процесу поклало закріплення в ч. З ст. 55 Конституції положення про те, що кожний має право звернутися за захистом своїх прав до уповноваженого Верховної Ради України з прав людини, який здійснює парламентський контроль за дотриманням прав і свобод людини й громадянина. Іншим важливим елементом правозахисної системи є міжнародні судові органи. Конституція України (ч. 4 ст. 55) надає кожному право після використання всіх національних способів правового захисту звернутися за захистом своїх прав і свобод у відповідні міжнародні судові установи або органи міжнародних організацій, членом яких є Україна. Серед подібних правозахисних установ варто виділити Європейську комісію з прав людини і Європейський суд з прав людини, утворені у відповідності зі ст. 19 Європейської конвенції про захист прав людини й основних свобод для забезпечення дотримання зобов'язань країнами – учасницями Конвенції. У розвинених правових системах громадяни знають і захищають свої права, іноді не вдаючись до допомоги держави. У цьому плані норми, що знаходяться в ч. 3 ст. 36 Конституції України й закріпляють право громадян на участь у професійних спілках для захисту своїх трудових і соціально-економічних прав і інтересів, цілком відповідають параметрам правової держави. Крім того, відповідно до Конституції, громадяни України мають право об'єднуватися в політичні партії й громадські організації для здійснення й захисту своїх прав і свобод і задоволення політичних, економічних, соціальних, культурних та інших інтересів. Не слід забувати, що як спосіб боротьби за трудові права можуть ефективно використовуватися й гарантовані ст. 39 Конституції акції масового протесту: збори, мітинги, вуличні ходи й демонстрації. Однак про проведення таких акцій треба вчасно повідомляти органам виконавчої влади або місцевого самоврядування. Лише комплексне використання всіх зазначених форм і способів захисту трудових прав громадян дозволить установити в Україні гідне правової держави положення трудящих. Право на своєчасне одержання винагороди за працю захищається законом. Механізм правового регулювання суспільно-трудових відносин включає систему норм різних галузей права: адміністративного, трудового, фінансового й ін. Система трудового законодавства характеризується складом, співвідношенням і внутрішньою будовою джерел трудового права: законів, указів, постанов, розпоряджень, інструкцій й ін.
Ви переглядаєте статтю (реферат): «Система нормативно-правових актів, що регулюють управління трудовим потенціалом. Основні законодавчі акти у сфері праці» з дисципліни «Управління трудовим потенціалом»
