Хоч Франкфуртський інститут соціальних досліджень (Франкфуртська школа) був заснований 1923 p., міжнародної відомості він набув протягом директорства Макса Горкгаймера, який офіційно обійняв цю посаду 1931 р. Вчені, які тут працювали, зрештою, приєдналися до Горкгаймера в його поглядах на суспільну теорію, що були закорінені в німецькій філософії XIX ст. і спиралися на здобутки сучасної науки про суспільство (зокрема, на соціологію Вебера та психоаналіз Фройда). Серед тих, хто зробив найбільший внесок у життя та працю Інституту, були Фридрих Полок, Лео Левен-таль, Ерих Фром, Франц Нойман, Герберт Маркузе і Теодор Адорно. Вальтер Беньямін та Пауль Тиліх також підтримували близькі взаємини з працівниками Інституту. Чимало характерних концепцій, розроблених у Школі, було оприлюднено на сторінках інститутського часопису "Zeitschrift für Sozialforschung" ("Журнал соціальних досліджень"). Після років, перебутих на вигнанні у Сполучених Штатах за панування в Німеччині нацистів, Інститут відновив свою діяльність у Франкфурті 1951 р. Проте кілька його давніших співробітників, включаючи Фрома та Маркузе, залишилися в Сполучених Штатах. У обох місцях свого перебування колишні та нинішні працівники Франкфуртської школи пов'язали себе у 1960-х pp. з поглядами "нових лівих". І хоч на початку 1970-х pp. Інститут фактично припинив своє існування, філософські ім- пульси, що залишилися по його діяльності, досі відчуваються, як життєва сила, в працях таких теоретиків, як Юрґен Габермас. З колективних праць Інституту слід насамперед назвати том суспільно-психологічних досліджень, виданий 1936 р. під назвою "Autorität und Familie: Studien aus dem Institut für Sozialforschung" ("Авторитет і родина: праці Інституту соціальних досліджень"). Крім того, Горкгаймер і Адорно, які тісно співпрацювали протягом усього свого творчого життя, спільно написали широковідому книжку "Діалектика Просвітництва" (1947). Маркузе та Фром — другий, втім, урвав свої зв'язки з Інститутом після Другої світової війни — публічно розійшлися після пристрасної дискусії з приводу впровадження психоаналізу, спричиненої публікацією есе Маркузе "Ерос і цивілізація: філософське дослідження Фройда" (1955). Філософський світогляд Франкфуртської школи був врешті-решт визначений як критична теорія, причетна до критики раціонального розуму та суспільства, що однаковою мірою походила від Канта, Геґеля і Маркса. Цей підхід протистояв пануванню інструментального розуму, шукаючи такої раціональності, яка не була б позбавлена цінностей і прилучаючись до свободи, справедливості і щастя. Водночас він мав на меті вибудувати таку соціальну психологію, котра пояснила б, як епоха Aufklärung (Просвітництво) могла скотитися до жахів фашизму і антисемітизму. У своєму застосуванні до буржуазних демократій цей підхід відзначався критикою конформізму, "одновимірності" та "тотально адміністрованого суспільства". Адорно підбив підсумки здійсненої Франкфуртською школою деконструкції західної раціональності у своїй "Негативній діалектиці" (1966), і саме версія критичної теорії, яку висунув Адорно, мала найбільш притягальну силу для постмодерністів. Велика двотомна праця Габермаса "Теорія комунікативної діяльності" може розглядатися як продовження започаткованих Просвітництвом пошуків раціонально побудованого суспільства.
Ви переглядаєте статтю (реферат): «Франкфуртська школа» з дисципліни «Енциклопедія постмодернізму»
