Право на владу (авторитет) — це легітимна можливість запроваджувати та підкріплювати правила, що керують політичними інституціями. Оскільки право на владу вважається необхідним для збереження політичного суспільства, аналіз права на владу часто займав провідне місце в моральній, політичній та правничій теоріях (див. також критичні правничі студії). Спроби описати й оцінити феномен права на владу можуть бути розподілені як домодерні, модерні й постмодерні. Домодерні погляди Домодерне ставлення до права на владу позначене пануванням релігії. Згідно з Томою Ак-вінським, оскільки держава утворюється внаслідок того, що люди за своєю природою — істоти суспільні і політичні, — вона повинна підпорядковуватися Церкві, тому що духовна природа є найвищою. Зв'язок між правом на владу держави і правом на владу Церкви опосередковується через одвічний природний, людський і божественний закони. Природний закон — це той аспект одвічного закону (божественного порядку речей), який доступний людям через їхню здатність раціонально мислити. Людські закони — це специфічні правила урядування, 334 що їх винайшов розум, виходячи з настанов природного закону. Та, з огляду на гріховність людського розуму, божественний закон визначає правила людської поведінки через одкровення Святого Письма. Внаслідок цього весь позитивний людський закон та політична влада розглядаються як позитивні остільки, оскільки вони походять від Божого одвічного закону, первісного джерела для будь-якого права на владу. Модерні погляди Модерне (сучасне) уявлення про право на владу ґрунтується лише на раціональному розумі. Поставши з культурних перетворень, пов яза-них із Просвітництвом у XVII ст., модернізм наголосив на раціональності як на основі політичного права на владу. Теорії суспільного договору, які ми знаходимо у Томаса Гобса (1588—1679) та у Джона Лока (1632— 1704), наприклад, зображують державу як штучне утворення, чиє право на владу походить із домовленості між раціонально мислячими індивідами й обмежується природними правами індивідів на життя, свободу та власність. І Гобс, і Лок визнавали за державою різні ступені права на владу, проте обидва вони прагнули обґрунтувати державне право на владу з погляду раціонального індивіда, первісно вміщеного в до-політичний стан природи. Подібним чином Іма-нуїл Кант обґрунтовував мораль універсальними правилами, які приписуються лише раціональним розумом, що зумовлює дії автономних людських істот. Свобода стає можливою, коли люди підкоряють себе авторитетові морального закону, який походить від розуму. Таким чином, раціональний індивідуальний вибір править за наріжний камінь для морального обґрунтування політичного права на владу, що його здійснює модернізм. Постмодерні погляди Постмодерний підхід характеризується ставленням під сумнів усіх спроб оперти право на владу на будь-які абсолютні підвалини, чи то релігійні, чи то раціональні. У книжці "Постмодерні умови" Жан-Франсуа Ліотар описує постмодернізм як "недовіру" до метанаративів, неспроможність прийняти притаманні модерні- змові узагальнені уявлення про істину, проґрес та свободу, що спираються на автономію людського розуму. Одним із наслідків постмодерністської недовіри є те, що Юрґен Габермас назвав "кризою леґітимації". Для модернізму раціональне виправдання права на владу надають легітимні умови, з яких виникає обов'язок його визнавати. Проте модерністський дискурс леґітимності припускає загальну й однорідну сукупність ко-ґнітивістських норм, які повинні визначати сам процес леґітимації. Постмодерна криза делеґі-тимації права на владу виникає з утрати певності щодо непорушності цих норм, втрати, яка стала можливою протягом XX ст., спричинена авторитаризмом, ґеноцидом і технологічним руйнуванням навколишнього середовища. Мішель Фуко зображує кризу леґітимації не просто як скептицизм у ставленні до ідеалів Просвітництва, а як визнання того факту, що раціональний розум і влада не є внутрішньо відмінними. Значущою гранню постмодернізму є його критичне ставлення до суперечливого модерністського припущення стосовно того, що легітимне право на владу з необхідністю протиставляється пануванню та гнобленню. Так, Фуко визнає за потрібне наголосити, що це не означає, ніби є якась різниця між правом на владу і пануванням. Натомість треба взяти до уваги, що існують різні й неоднорідні способи здійснення влади, характерні для права на владу, так само як і різні варіанти свободи та панування. Отже, право на владу може розглядатись не як форма діяльності, протилежна владі, не як інституція, що просто володіє владою, а як механізм політичного управління, що здійснює владу над усім суспільством. Не існує такого виправдання для права на владу, яке повністю виходило б за межі самої влади, і немає Гарантії, що реалізація права на владу буде обмежена вимогами універсальної раціональності. Отже, загальна тенденція постмодернізму полягає не в усуненні права на владу, оскільки це передбачало б усунення самої влади. Радше вона містить визнання того, що право на владу конституюється через зміщення та контекстуальні застосування влади, причому не є очевидним, що їхня леґітимність походить від природного права або від раціональної домовленості.
Ви переглядаєте статтю (реферат): «Право на владу» з дисципліни «Енциклопедія постмодернізму»
