Постструктуралізм — це аналітичний інструмент постмодерної науки, застосовний до всіх дисциплін у галузі гуманітарних та суспільних наук: від літературної теорії до культурних студій, від фемінізму (-ізмів) до політології. Постструктуралізм досліджує теоретичні основи сучасності, проте не вичерпує постмодерні-стської епістемології у філософії. Разом із психоаналізом Лакана, постгайдеґерівською герменевтикою Ґадамера та мовними іграми Вітґен-штайна постструктуралізм як складова частина входить до ширшої критики раціоналізму та суб'єктивізму. Бувши первісно французькою теорією, по-структуралізм розвинувся з кількох різних структуралістських джерел: із протоструктура-лізму французького соціолога-позитивіста Оґюста Конта; з квазіструктуралізму французького антрополога Еміля Дюркгайма та франкомовного швейцарського лінгвіста й семіолога Фердина-на де Сосюра; зі структуралізму антрополога Клода Леві-Строса і з ранніх структуралістських праць Ролана Варта та Мішеля Фуко. Російський формалізм Віктора Шкловського та Романа Якобсона, який був введений у французьку літературну теорію французьким дослідником болгарського походження Цветаном Тодоровнм, також справив великий вплив. Дослідження цих структуралістських теорій по- клало початок постструктуралізмові, який знайшов своє вираження в пізніших працях Варта та Фуко, а також Жака Дерида і Жака Лакана. Один з основних принципів структуралізму походить від сосюрівського уявлення про суспільну систему, що визначається в термінах мови (la langue) та мовлення (la parole). Тоді як мова може науково досліджуватись як світ символів, що складають лінгвістичну систему та суспільну структуру, в яких індивід народився і соціально сформувався, мовлення є функцією першої, випадковим індивідуальним висловлюванням, що застосовує значення та правила мови. Мова будується як система знаків, причому кожний знак є наслідком традиційних відносин між словами та значеннями, між означником (звук або звуковий образ) і означуваним (референт або поняття, представлене означником). Таким чином, конститутивна важливість суспільної реальності та знання зумовлює дієздатність дискурсу як системи знаків. Розроблений Бартом семіологічний другий порядок міфу перегукується з постструктуралі-стською позицією, що протистоїть есенціаліз-мові та сартрівському екзистенціалізмові. Варт твердить, що означники й означувані не є фіксованими і незмінними, а навпаки, можуть зумовити те, що сам знак позначатиме складніші міфологічні знаки як складні означники структури міфу. Таким чином, первинність структури затьмарюється цим фундаментальним сумнівом щодо стабільності значення. Таке критичне дослідження знака свідчить про глибинне зміщення ідей від структуралізму до постструкту-ралізму. Подібним чином смерть автора і антиесен-ціалістське мислення у своєму поєднанні ускладнюють різні сфери мови. Оскільки автори пишуть лише в рамках системи мови, в якій вони народилися й сформувалися, тексти можуть осмислюватися не в термінах намірів їхніх авторів, а лише в їхніх взаємозв'язках з іншими текстами: в інтертекстуальності. Отже, зі смертю автора тягар значення зміщується до ролі не конкретизованого читача, який, читаючи текст, метафорично пише й переписує його, у згоді з соціо-дискурсивними домовленостями, які роблять цей текст зрозумілим. На найвищому етапі постструктуралізму Варт проголосив бінарне 332 протиставлення придатних для писання (scnpti-ble) і придатних для читання (lisible) текстів. Перші вимагають активного зусилля від читача, який мусить написати текст для себе для того, щоб наповнити його значенням; другі ставлять читача в пасивну позицію, з огляду на їхні менш витончені вимоги в термінах реакції читача, який, таким чином, сприймає значення тексту без виклику. Якщо вірити Вартові, придатні для читання та для писання тексти можуть пробуджувати в читача еротичні, тілесні відчуття, які варіюються від задоволення (plaisir) до екстатичної втіхи (jouissance), нюанси, які були згодом виражені французьким фемінізмом. Ця деконструкція у пізнього Варта доходить до свого максимуму у Дерида, головного розробника цього терміна. Дерида запозичив структуру знака у де Сосюра, але перетворив її на мінливу сутність, причому значення та письмо складаються у нього лише з означників. Означники вказують лише один на одного, і значення стає нестабільним, оскільки кожне відношення до ще одного означника передбачає відмінність у нескінченному ланцюгу сиґніфіка-ції. Саме в цьому значення французького терміна différence ("різниця" — від французького дієслова différer з його полісемантикою "відрізняти" й "затримувати") і Différance ("розрізнення"), неологізму, який Дерида створив спеціально для того, щоб виразити невизначеність значення. Критикуючи західну філософію за її логоцентризм, що виражається в традиційному наданні переваги мовленню над письмом, Дерида деконструює філософію в її марґі-налізованій непослідовності. Проте деконструкція не є простим розкриттям прихованої істини, — вона не є лише переверненням бінарної опозиції на користь нижчого, дискримінованого терміна, — вона являє собою метод і політику демістифікації, релятивізації та зміщення основи: вона є розсіянням. Зв'язок між Дерида і Фуко полягає в тому, що Фуко бере нестабільність зв'язків значення і вибудовує теорію зв'язків влади. Він твердить, що інституції внутрішні стосовно історичних конструкцій дискурсу, який він називає епістемою, тоді як владу, капілярну та всюди-сутню, він розглядає в її циркулюванні крізь індивідів та їхні дії і практику. Людське тіло роз- глядається як головний об єкт спостережень, але також як здатне на опір владі. Фуко розробив археологію знання, для якої історія уявляється як щось цілісне, проте зшите в місцях розривів та перервностей. Пригноблені знання проростають крізь розлами та в закутках історичних перервностей і, вимагаючи для себе голосу, перетворюються на політичні проекти, що постають як генеалогічні. З погляду Фуко, знання є соціальним, а що не існує ані автора, ані стабільного значення, він виступав за зведення універсального інтелектуала до політичної функції, обмеженої якостями конкретного інтелектуала, радника у справах ситуативної мі-крополітики. У своїх завершальних висновках постструк-туралізм критикує лінгвістичну та структуралістську теорії, доводячи, що знання, істина і реальність виникають не з досвіду, а з мови, нестабільно структурованої системи, і в такий спосіб релятивізуючи та демістифікуючи мета-наративи західної сучасності та думки.
Ви переглядаєте статтю (реферат): «Постструктуралізм» з дисципліни «Енциклопедія постмодернізму»
