Ніцше, Фридрих (Nietzsche, Friedrich) Нар. 15 жовтня 1844 p., Рекен, Німеччина; пом. 25 серпня 1900 p., Ваймар, Німеччина. Філософ Ніцше походив з релігійної родини, його батько та дід були лютеранські пастори. Батько Ніцше помер, коли йому було чотири роки, і його виховували мати та бабуся. У двадцять років Ніцше вступив до Бонського університету, де вивчав теологію, проте вже через рік переїхав до Ляйпціґа студіювати філологію. Навчався Ніцше так успішно, що вже 1869 p., y віці 23 років, був призначений професором філології Ба-зельського університету. Перебуваючи в Базе-лі, де на його мислення справила глибокий вплив дружба з Рихардом Вагнером та філософом Артуром Шопенгауером, Ніцше опублікував свою першу книжку "Народження трагедії з духу музики" (1872). Проте послаблення цього впливу, обтяжливі обов'язки в академічній царині та погіршення стану здоров'я примусили Ніцше 1879 р. відмовитися від посади і шукати нових шляхів думки та виразу. Протягом наступного десятиліття він жив кочовим життям і написав низку творів, завдяки яким став одним із найвпливовіших у XX ст. західних мислителів. Між 1878 і 1882 pp. він опублікував "Людське, занадто людське", "Світанок" і перші чотири книжки "Веселої науки". Тоді ж сформувався стилістичний і концептуальний задум найвідомішої книжки Ніцше "Так казав Заратустра". Між 1885-м і 1887 pp. Ніцше повернувся до афористичної філософії у чудовій п'ятій книжці "Веселої науки" "По той бік добра і зла" та в його найвідомішій філософській праці "Про генеалогію моралі". І, нарешті, 1888 р. в шаленому спалаху творчої продуктивності, який передував його надламу в січні 1889 p., він написав твори: "Сутінки ідолів", "Антихрист", "Справа Ваґнера", "Ессе Homo". Ніцше помер 1900 p.; останні десять років свого життя він прожив як розумовий і фізичний інвалід. Вплив Ніцше на постмодернізм ні з чим не можна порівняти. Можна навіть твердити, що постмодернізм як філософський феномен почався тоді, коли Жиль Дельоз опублікував 1963 р. свою працю "Ніцше і філософія", в якій виступив на захист ствердного виклику, що його Ніцше кинув гегелівському визначенню релігійного та секулярного. Подібну напругу ми знаходимо у словах Поля Рікера, коли він описує Ніцше, разом із Марксом та Фройдом, як "майстра підозри". Кожен із них розробив складні герменевтичні підходи для з'ясування динаміки могутності та мотивацій, але там, де Маркс і Фройд намагалися обґрунтувати свої викриття "науково", в матеріальних кодах суспільства або психіки, підозри Ніцше поширювалися на сам ідеал Просвітництва: він не просто відкидав Просвітництво, а й постійно намагався визначити і зруйнувати межі раціонального розуму та свідомості. Таким чином, його думка вагалася між обіцянками Просвітництва 292 та їх неможливістю, внаслідок чого дехто засуджував його думки як нігілістичні, а інші славлять його ідеї, що несуть визволення від метафізики концептуального, етичного та релігійного фундаменталізму. Афористичне і стилістично плюралістичне письмо Ніцше надихнуло постмодерністських критиків дихотомії, що віддають перевагу змістові над стилем, поняттю над образом і свідомості над тілом. Його генеалогічний метод, радикальна історизація концепцій і цінностей, а передусім його генеалогія "волі до істини", "аскетичного ідеалу" та західної метафізики порушили епістемологічні та етичні питання, що їх ми й донині не з'ясували. Справді, без цих критичних ресурсів ані деконструкція Жака Дери-да, ані генеалогічний аналіз влади, знання та сексуальності Мішеля Фуко не стали б можливими. Але спадщина Ніцше також порушує складні питання щодо природи самої постмоде-рності та її відношення до модерності. Розгляньмо найвідомішу фразу з творів Ніцше: "Бог помер". Хоч і модерністи, і постмодерністи можуть витлумачити ці слова в тому значенні, що настав кінець релігії, це відбувається лише в тому випадку, коли ми погоджуємося з тим розрізненням, яке модернізм проводить між релігійним і секулярним. До якоїсь міри Ніцше сам мислив у рамках цього протиставлення, але він же його й зруйнував. Смерть Бога — це смерть християнського Бога, Бога метафізики або "онтотеології". Проте на поминках із нагоди цієї смерті можна знаходити ствердну мову божества, що звучить на самій околиці останньої праці Ніцше, в образах Діониса та вічності, на сатурналіях ніцшеанської думки.
Ви переглядаєте статтю (реферат): «Ніцше, Фридрих» з дисципліни «Енциклопедія постмодернізму»
