Основоположна фройдівська теза полягає в тому, що щось травматичне (відчуття, ідея) стирається з пам'яті ("придушується") і замінюється фіктивним витвором (фантазією, ілюзією), проте небажана істина "наполягає" на тому, щоб зробити свою присутність відомою, діючи на свого суб'єкта у формі симптому. Варіації, притаманні цій структурі, виражаються в усіх різновидах неврозу, збочень та психозу. Лакан дійшов висновку, що ця неусвідомлена структура є структурою мови, яка, отже, є "універсальною" для всіх істот, спроможних розмовляти. Вплив мови на своїх суб'єктів знаходить свій вияв у "кастрації" — втраті jouissance (лібідо, втіхи), що символізується втратою пеніса. Первісна втіха (jouissance) називається "нарцисизмом", відчуттям влади та життєвим інстинктом. Цей лібідо-інстинкт втрачається, коли люди усвідомлюють свою скінчен-ність після свого вступу до суспільного світу, 289 але він зберігається завдяки фантазіям та ілюзіям, покликаним заперечувати необхідність обмежень та неминучість смерті. Ця драма й травма набуття свідомості та втрати або віднайдення нарцисичної (уявної, всеохопної) втіхи повторюється в кожному поколінні. Таким чином, елементарна подія придушення й формування неусвідомленого (несвідомого) є запереченням істини і створенням брехні, щоб уникнути кастрації. Щоб зрозуміти, як мова каструє своїх суб'єктів, не треба постулювати універсальну "освіту", через яку кожен суб'єкт вивчає правила та міфи суспільної групи своїх батьків та приймає для себе їхню мораль, бунтує проти неї тощо. Кожна актуальна соціалізація є варіантом універсальної структури, яку Лакан називає "іншим". Інше — це галузь мови (синхронної, діахронічної; такої, що означує, означеної), яка населяє тіло, наділене здатністю розмовляти. У нервовій системі суб'єкта риторична або синтаксична фігура перетворюється на симптом, на жарт, на помилку або на сон, структура яких виражає цю фігуру. Так, нарікання "у мене нічого не виходить" обертається на фізичну метафору, що виражає себе як істерична безпорадність; напад істерії означає придушену фантазію або травматичну пам'ять про сексуальне зґвалтування тощо. Нав'язлива думка (що її Ретмен пояснює як примусовий обов'язок "захистити" свого батька та його даму) являє собою заперечення та заміну протилежністю — імпульсом діяти проти них аґресивно. Фобія спрямовує внутрішню небезпеку (тривогу) назовні, зміщуючи її на об'єкт або ситуацію. Психотична ілюзія спотворює або уявляє знаки й значення, що зустрічаються в зовнішній реальності, щоб раціоналізувати відхід лібідного складника від світу, яким він є, і компенсує цю втрату, вибудовуючи альтернативний світ. У кожному з цих випадків саме граматична, синтаксична та риторична структури мови автоматично оперують, щоб надати форми внутрішній "ендопсихічній" реальності і спрямувати спотворення назовні або загорнути його у фантазію. Але хіба мова не є іманентною у всіх виявах сприйняття, осмислення та поведінки, і хіба душевна хвороба не є просто відхиленням від універсального, структурно безумного кон- сенсусу? Де шукати неспотворений стандарт сприйняття та осмислення реальності? Хіба божевільні не є козлами відпущення для групового нарцисизму, який відмовляється визнати власну "кастрацію" і переносить її на ізгоїв, відібраних для того, щоб вони втілювали її придушені імпульси, страхи та фантазії, і щоб у такий спосіб підтримати ілюзію універсальної істини? Таким чином, ми опиняємося на порозі визнання логічного й топологічного обмеження: "не існує метамови" (Лакан), не існує позиції поза спотвореною структурою "іншого", з якої можна було б оцінити реальність та проголосити повну істину. Тобто можна висловлювати лише часткову, а не загальну істину, відштовхуючись від тієї істини, що істина має структуру вигадки, якої потребує мова. Кожен суб'єкт мовлення обирає неусвідомлену позицію, внутрішню щодо іншого, і не тому, що нічого не існує поза мовою, а тому, що не існує мови, якою можна було б говорити про зовнішнє (реальне). Проте сам суб'єкт є реальним, а тому не може бути репрезентований в іншому, окрім як через пропуск; а фактично, через стирання означника, що є первісною подією підсвідомості. Еґо (нарцисизм) не хоче знати про цю неповноту, тому воно відновлює у фантазії те, що викидає "його власна" підсвідомість, і відмовляється визнати себе уявним конструктом. Не-усвідомлена суб'єктивність полягає в тому (наполягає на тому), щоб усунути означник від іншого, — означник, якого не існує і який мав би репрезентувати суб'єкт адекватно, — а потім замінити його симптомом або "жартом", що заплутує проблему. Істина в тому, що інше не може бути завершене — не існує повної репрезентації істини — якраз тому, що повинне бути залишене місце (вакансія) в іншому для суб'єкта висловлювання, який би говорив про реальність і створював вигадки і для того, щоб виразити незавершеність, і для того, щоб заперечити її. Ця "декомплектація" іншого є частковою істиною "кастрації". Але іншим для дитини є насамперед її мати, її об'єктом є груди; її втіха лібідна і "первісно нарцисична" (її пестить інший), вся її реальність будується у сфері іншого. Проте груди як об'єкт — це не мова. Таким чином, існує щось 290 іще, чого немає в мові іншого; там не просто немає означника — немає й об'єкта втіхи. Цей лібідо-об'єкт — не лише груди, а й материнський голос, погляд і доторк — нелінґвістичний, а проте він є частиною Іншого, його реальною частиною. Ця частина, яка невдовзі повинна бути втрачена і може бути постульована лише в минулому, цей міфічний (вже для дитини, яка навчилася розмовляти) рай зберігається лише у фантазії або в ілюзіях революційної утопії. Тому не можна сказати, що мова не структурує й цього об'єкта, навіть у його алтерності та виключенні. Фантазія вибудовується згідно з варіаціями "фрази", такої як "дитину б'ють", що виражає первісний мазохізм суб'єкта, чиє усунення як означника уявляється (та еротизуєть-ся) як відкидання або покарання, "втіха іншого ", що її садизм і мазохізм реалізують, як описано вище. Якою ж є функція батька в цій маленькій людській трагікомедії? Його функція полягає в тому, щоб Його неправильно розуміли, тобто він повинен бути джерелом (неусвідомленим) і мішенню первісної брехні. Бо в драмі Едипово-го комплексу його "знання" ще тільки пробудженого бажання суб'єкта та його власної "фалічної" втіхи (законне втішання матір'ю дитини та Ім'ям Батька, яке він носить, — але також і передає далі, — втілюючи безсмертя родини) ніколи не може бути повністю усвідомленим знанням внаслідок усіх причин, які наводилися вище (та ще деяких). Тому, коли він проголошує своє "ні!", звертаючись до поєднаних матері й дитини, вламуючись у їхній союз і вимагаючи своїх прав, він просто намагається перешкодити тому, що є неможливим, що дитина зможе коли-небудь знайти жадану втіху в материнських обіймах. Лібідо-зв'язок матері й дитини є, можливо, тією підтримкою, яка надається суб'єктові для того, щоб він витримав (або й примножив) болісний людський уділ. Але так буває тільки тоді, коли цей зв'язок уривається в реальності (символічно "каструється") і триває у фантазії. В протилежному випадку обоє зможуть радіти втіхою іншого, лише відкидаючи або гальмуючи, спотворюючи або психотизуючи реальність, що символізується забороною та ім'ям Батька. Бо вони втискують реальність у сценарій вигадки, що оперує як програма ілюзії (або збочення). А проте, що робить батько, як не втілює легальну фікцію суспільного закону та порядку (заборону інцес-ту та содомії)? Відповіддю (Лакановою) є те, що він символізує бажання; тобто простір для дихання, простір, який відкривається між суб'єктом та іншим. Це простір-час для бажання неусвідомленого. Так само як невротичні батько та син не можуть не створити Едипової драми, — відриву батьком матері від дитини, — так і первісна аналітична пара, Фройд та його істерик, не можуть не винайти первісного міфу психоаналізу: фікцію "первісного Батька", який не підкоряється жодним правилам і залишає всю втіху для себе, "каструючи" або проганяючи своїх синів та ґвалтуючи своїх дружин і дочок. Чи це лише фантазія батька, яку він передає своїй дочці (як її "бажання", спрямоване на нього) та переносить на синів і обертає на їхнє прагнення вчинити опір його владі в Едиповому світі й узурпувати цю владу? Чи це фантазія дочки або "віднайдена пам'ять" про якусь подію, що не може бути переказана словами? Топологія неусвідомленого має включати в себе всі можливі комбінації історії та вигадки у вигляді генеративної матриці варіацій. Існують ознаки, що структура несвідомого в наш час змінюється. Звичайно, мова ще внутрішньо обмежує втіху, але функція символічного батька, який нав'язує Едипів комплекс, що дає змогу суб'єктові придушувати і приймати для себе генеративний міф суспільного ладу (злочин і кара, з батьком, який спершу виступає як зловмисник, а потім — як суддя), як здається, повсюди занепадає навкруг нас, принаймні на Заході (криза патріархії). Симптоми цієї суспільної мутації включають у себе не лише символічне знецінення Закону Батька, а й супровідне вивільнення "втіхи "некастровано-го" Іншого", що знаходить вияв у загальній збоченості та психозі. Причини цього символічного надламу можуть бути неясними (поширення товарного капіталізму, нові засоби масової комунікації, перенасичення суспільства технологією тощо), але очевидно, що збільшення кількості законів не є розв'язанням цієї проблеми, оскільки йдеться про шанобливе ставлення до самого Закону, Закону бажання, етичного 291 імперативу брати до уваги бажання іншого. Саме це Батько втілював так патетично й симптоматично. Який універсальний означник може замінити цей неусвідомлений закон? Етика шанобливого ставлення надламується як у самих суспільствах, так і між ними, коли, наприклад, чоловіки в групах поводяться як гегельянські нарцисисти і кожен вимагає шанобливого ставлення до себе, не відступаючи від своїх домагань навіть перед загрозою взаємного знищення. Або коли чоловіки не досить шанують жінку і виступають проти ґеїв, щоб підтримати фетиш чоловічості ("некастрованості"). Або коли матері проголошують, що батьки непотрібні , таким чином усуваючи Батька як символічну функцію, що опосередковує матір (іншого) та дитину і відкриває час для бажання. Такими є симптоми кризи чоловічості, що вибухають, коли миротворчий закон Батька усувається і не-усвідомлені фантазії випливають на поверхню як ілюзорні міфи, що формують історичні події. Вони виражають відсутність сексуального зв'язку, що є споконвічною людською травмою, яку спричинила мова (замінивши тваринний інстинкт) і затьмарив символічний симптом (батьківство). Чи здатні люди винайти нову етику бажання, що замінить застаріле "символічне неусвідомлене?
Ви переглядаєте статтю (реферат): «Неусвідомлене» з дисципліни «Енциклопедія постмодернізму»
