"Діалектика Просвітництва" ("Dialectic of Enlightenment") "Діалектика Просвітництва" (первісний заголовок був "Dialectik der Aufklärung") — це праця, написана спільно критичними теоретиками Франкфуртської школи Теодором Адорно та Максом Горкгаймером, де постулювалася теза про саморуйнування Просвітництва, з огляду на його однобоку або інструментальну концепцію розуму. "Діалектика Просвітництва" стала продуктом дискусій між Адорно та Горкгаймером протягом їхнього життя на вигнанні, в Каліфорнії. Опублікована в 1947 p., ця праця залишалася відносно мало відомою в англомовних країнах аж до 1960 p., коли її було перевидано. Часто прочитувана як провокативне поєднання Маркса, Ніцше та Фройда, песимістична оцінка в "Далектиці Просвітництва" проекту Просвітництва призвела до пізніших зіставлень цієї праці з іншою, натхненою Ніцше постмодерністською критикою Просвітництва, передусім із працями Мішеля Фуко. Проте існують важливі аспекти "Далектики Просвітництва", які, звичайно, віддаляють її від подібних порівнянь. Центральним аспектом "Далектики Просвітництва" є те, що сам розум став ірраціональним через неспроможність підійти до усвідомлення самого себе. Адорно й Горкгаймер зосереджували свою критику на тому, що вони називають інструментальним або аналітичним раціональним розумом (кантівське розуміння, або Verstand). Інструментальний розум — це нерефлективна форма раціональності, що позбавляє думку її пізнавального змісту, віддаючи натомість перевагу обчисленню цілей і засобів, яке абстрагує, вимірює й у такий спосіб робить еквівалентними — або, в термінах Адорно, ідентичними — різні властивості, які розглядаються. Така критика раціонального розуму нагадує Марксову критику обміну: у ньому надлишок або додатковий прибуток — це якраз те, що треба вилучити, аби спрацювали ототожнення або обмін. Виступаючи проти цієї інструментальної форми розуму, Адорно та Горкгаймер постулюють альтернативну форму, яку вони називають субстанціальним раціональним 129 розумом (або власне раціональним розумом, Vernunft). Цей останній відновлює в думці негатив (або "інше") мислення і може бути описаний як діалектичний. Важливо відзначити, що не діалектичний аспект Просвітництва відповідає за його ірраціональність, а радше його неспроможність діалектично усвідомити, яка з двох форм є хибною. Справді, найбільш значущим наслідком інструменталізації раціонального розуму, на думку Адорно та Горкгаймера, є вилучення заперечення з усієї мови та мислення. Ця аргументація виражена у подвійній тезі, що займає все перше дослідження тексту: з одного боку, Адорно та Горкгаймер твердять, що "міф — це вже Просвітництво"; а з другого, вони заявляють, що "Просвітництво повертається до міфології". Припускається, що Просвітництво є чимось таким, що розвіює міф, застосовуючи розум, щоб викривати таємницю та магію, які ховаються за таким мисленням. Але для Адорно й Горкгаймера цей процес приведення світу до згоди з розумом дав зрештою спробу перевести все, що є ірраціонального, все, що не є тотожним кількісній мові інструментального розуму, в якийсь зовнішній простір, що його, як і природу, слід підкорити або пригнобити. Таким чином, Просвітництво вдається до міфології через власний принцип іманентності, а точніше страху перед усім, що є зовні. З усього цього нам фактично треба зрозуміти, що властивості міфу, здатні вносити порядок, вже визначають його як форму Просвітництва, причому саме Просвітництво є лише більш ефективною формою підкорення природи. Траєкторія від міфу до Просвітництва знаходить свій вираз у проблематичному понятті "мімезису", понятті, яке, хоч ніколи й не було визначене, виявляє спорідненість із справжністю, що не є зовсім несхожою на спорідненість міфу з Просвітництвом. Хоч мімезис жодною мірою не віддзеркалює власне діалектичного розуміння зв'язку між природою і культурою, він, проте, підтверджує зв'язок, хоч який непрямий, із тим, що є зовні або є відмінним від себе. Цей зв'язок передбачає той критичний розлам, що його інструментальний розум мусить усунути, як усуває майже все, що належить до неконтрольованої природи, і саме це виштовхування Адорно та Горкгаймер вбачали у збільшенні відстані між мовами науки й мистецтва. З чим ми зустрічаємося в "Діалектиці Просвітництва", так це з дивною логікою, яка припускає, що Просвітництво починається тільки там, де воно закінчується. Міф і Просвітництво "переплітаються", і це переплетіння служить основою для головного твердження, яке ми знаходимо в двох наступних екскурсах, що вкладаються в критичні контури, накреслені в першому дослідженні: в першому йдеться про Гомерову "Одіссею", а в другому — про "Жу-льєтту" маркіза де Сада. Погляд на раціональний розум як на розум інструментальний, погляд, який, на думку Адорно та Горкгаймера, означає, що Просвітництво стає майже синонімом до позитивізму XIX ст., припускає, що раціональний розум, у свою чергу, переплітається з домінуванням. Під цим Адорно та Горкгаймер розуміють, що ціною, за яку купується цивілізація, є поневолення природи, причому як зовнішнього світу, так і внутрішньої природи "я". Отже, історія для Адорно й Горкгаймера є історією самозречення, придушення. Хитрощі Одіссея, застосування ним жертви, його зречення минулого позначають його як прототипі-чну постать Просвітництва. Йдучи слідами Канта, заявляють Адорно та Горкгаймер, Просвітництво приходить до систематизації знання, до підведення множинного під єдиний принцип. Цей єдиний принцип є принципом самозбереження, як на це вказували також Ніцше й де Сад. Таким чином, для Адорно та Горкгаймера знаменита кантівська "зрілість" знаходить свою протилежність у незрілості; або, як вони це формулюють, у нездатності вижити. По-справжньому оригінальним у їхній розповіді про діалектику Просвітництва є те, що Адорно й Горкгаймер не вивчають Просвітництво як історичну подію, а натомість осмислюють його як структуру або процес — процес поступового виснаження Просвітництва й подальшого повернення його до міфології. Вони не шукають його витоків чи початку, не шукають і того моменту, коли Просвітництво виявило себе вперше. Це радше пошук теперішнього, прагнення зрозуміти, як ми прийшли туди, куди прийшли, — наприклад, до фашизму або до голівудської культурної індустрії — і як раціо- 130 нальний розум був використаний як інструмент для того, щоб туди прийти. Іншими словами, на думку Адорно й Горкгаймера, Просвітництво привело не до просвітлення умов нашого суспільного існування, або зв'язку з природою, чи навіть наших власних "я". Натомість воно привело до найчорнішого явища всіх часів — до фашизму, а в більш загальному, проте спорідненому розумінні — до того, що Адорно назвав пізнім капіталізмом.
Ви переглядаєте статтю (реферат): «Діалектика Просвітництва» з дисципліни «Енциклопедія постмодернізму»
