Дерида, Жак (Derrida, Jacques) Hap. 15 липня 1930 p., Ель-Біяр, біля Алжира, Алжир. Філософ Творча діяльність Жака Дерида — це свого роду критичні заручини з феноменологією та структуралізмом, двома головними опозиційними дискурсами 1960-х pp. y Франції. Розташувавшись на лінії спадщини Фридриха Ніцше, Едмунда Гусерля, Мартіна Гайдегера, Зигму-нда Фройда, Фердинана де Сосюра та Ема-нуеля Левінаса, Дерида звертається (і розгалужує їх у різних напрямках) до кількох найголовніших проблем у західній філософії, проблем, які стосуються природи мови та людського знання, можливості істини, визначення Буття та легітимації філософії як епістеми. Попри сильну (а іноді навіть бурхливу) реакцію, яку провокували його тексти, їх прочитання як творів філософської і літературної традиції справило великий вплив на такі різні галузі, як філософія, літературна критика, культурні студії, соціологія, антропологія, історія, феміністські та критичні правничі студії. Хоч Дерида досить критично ставиться до різних "пост" та "ізмів", а тим більше до будь-якої спроби стабілізувати під певною етикеткою те, що він мислить у термінах руху, його творча праця має оцінюватися в межах ширшої пост-модерністської критики західної просвітницької традиції (див. постмодерність), критики, яка є насамперед діалогом цієї традиції із самою собою. Справді, саме в його критичному дослідженні сутнісних меж Просвітництва (див. Aufklärung) і наполегливому прагненні примусити його взяти на себе відповідальність за свій дискурс полягає його головний внесок як пост-модерного мислителя. Дерида з'явився на філософській сцені саме в тому місці, яке у філософії завжди було підозрілим, а саме в місці "письма". Завдання, яке він поставив перед собою у своїх ранніх працях ("La voix et le phénomène" ("Голос і феномен"), "De la grammatologie" ("Про граматологію"), "L'écriture et la différence" ("Письмо й відмінність") — усі опубліковані 1967 p., "La dissémination" ("Розсіяння") та "Marges de la philosophie" ("Околиці філософії") — опубліковані 1972 p.), полягало в тому, щоб простежити генеалогію цієї підозри, показавши, яким інтересам вона служила, від Платона до Жа-на-Жака Русо, де Сосюра, Гусерля та Клода Леві-Строса. На думку Дерида, приниження ролі письма вказує на забуту первісну площину в історії західної філософії, площину, що, на його погляд, зумовила не тільки історичність цієї історії (її вписаність у лінійний час), а й також її логоцентричне спрямування, іншими словами, 122 постулювання нею логоса (істини, розуму, закону) та самоодкровення логоса в мовленні, як його телоса, кінцевого пункту в його маршруті. Бо й справді, саме це відсилання логоса до самого себе через посередника, який вважається прозорим (голос), Дерида прагне перехопити, кинувши виклик усім комунікаційним моделям мови, які беруть у дужки операцію опосередковування означника і прив'язують значення до певної мети. У своїх деталізованих прочитаннях текстів Етьєна Кондильяка (1715—1780 pp.), Дж. Л. Остіна, Едмунда Гусерля та деяких інших авторів він показує, до якої міри ці моделі завдячують своїм існуванням метафізиці присутності (тобто визначенню як значення, так і Буття у термінах тотожної собі і самодостатньої повноти) та структурі власного, що центрована навколо віддання переваги властивості (тобто називанню та назві як властивості "Людини", значенню як властивості мови, суб'єктивності як самовладанню), доречності (компетентності, знанню правил "правильної" лінгвістичної діяльності) та чистоті (propreté французькою мовою, що зберігає значення чистим від будь-якої логіки контамінації). Саме в цьому полягає причина, чому його критика логоцентричного курсу філософії набуває форми стурбованості тим, що є "недоречним" у логосі (у всіх наведених вище смислах), що спустошує його зсередини, вводячи термін "errance" ("блукання"), — "destinerrance" ("блукання без мети"), як він вводить цей термін, — у поступ філософії. Саме про цю внутрішню спустошеність, про цю конститутивну слабкість було забуто біля витоків західної філософії, як вважає Дерида, — спустошеність, пам'ять про яку, наголошує він, не може бути так просто відновлена, але про яку він знову й знову наполегливо нагадує, подаючи її під різними назвами (такими, як письмо, відбиток, околиці (периферія), слід, розрізнення (différance), метафора тощо). Отже, втручання Дерида в постмодерніст-ські дискусії про цінність логосу Просвітництва полягає в заклику до переосмислення його з інших позицій, аніж ті, які він санкціонував; інакше кажучи, йдеться про те, щоб заново вписати його в мову, яка ставить володіння ним на карту, примушуючи його визнати свої межі. Це, по суті, і є та операція, яку Дерида назвав деконс-трукціею. Хоч цей термін і вийшов за межі специфічного контексту, в якому Дерида його застосовує, і не раз неправильно витлумачувався, як критика усіх форм раціонального мислення, деконструкція (в розумінні Дерида) — це активний рух, радше ніж метод, який, зводячи значення до його апорій (див. апорії), намагається показати його залежність від тієї граничної алтерності, яка не дає йому пройти далі (porös означає грецькою "прохід"). Наполегливі намагання Дерида привернути увагу до тих сил (наприклад, повторюваності, розрізнення, сліду та інших), знову й знову прищеплюючи інше до стовбура того самого, обумовлює, мабуть, найбільш постійне звертання до традиції (що сягає структуралізму), зосереджене навколо розуміння відмінності як опозиції. Як наголошують деякі його критики, це звертання є знаком етичної стурбованості Дерида, заклопотаності тим, щоб ставитися до Іншого так, щоб не привласнювати його іншість. Саме в цьому світлі необхідно бачити множинність кодів, що їх він застосовує у своїх працях, його спротив протиставленню інтерпретаційність/переклад-ність" і, нарешті, його настійне застосування певних гібридних слів (наприклад, архепись-мо, археслід, фармакон, гімен, додаток, паре-ргон тощо), "квазі"-трансцендентний статус яких залишається неоднозначною проблемою при обговоренні його творів. Хоч протягом тривалого часу деконструкція становила основу обговорення його наукової діяльності, з середини 1980-х pp. інтерес до праць Дерида змістився в бік теоретичного та практичного смислу його граматології, науки (тією мірою, якою вона є систематичною, хоч її система залишається відкритою для нерозв'язності), що прагне вийти за межі фоноцентриз-му (віддання переваги мовленню) сосюрівської семіотики. Необхідність закриття книги та нового розуміння письма як усякого досвіду/події, що обходиться без свого початку, є, мабуть, найрадикальнішим твердженням граматології Дерида, вплив якої ще мусить бути оцінений у таких галузях, як постмодерністська література, мистецтво, кіно, театр та дослідження засобів комунікації. Зв'язок Дерида з історією та політикою спричинився до тривалих суперечок у контексті критичної оцінки його творів. Проте навіть у такій своїй ранній праці, як "Про граматоло- 123 гію", Дерида не забував наголосити на тому, що логоцентризм є дуже специфічною історичною формацією, яка не може розглядатися окремо від західного етноцентризму та планів колонізації. Більше того, у таких своїх працях, як "Розсіяння", "Подзвін", "Поштова листівка: від Сократа до Фройда й далі" та "Політика дружби", він показує, до якої міри західний логоцентризм залежить від фалоцентричного віддання переваги синівству (синівству як обміну Словом між батьком і сином) та заплідненню (звідси наголос Дерида на розсіянні, як розкиданні батьківського сімені). Хоч істотною мірою нехтувані при аналізі його праць, такі зацікавлення відкривають простір для ліпшого зрозуміння того, що ставиться на карту в пост-модерністських битвах із Просвітництвом, і закарбовують явище Дерида як тавро (через розрізнення позначки та сліду, який сам стирається) на тілі постмодернізму: якщо постмодернізм є, як твердять, тим історичним моментом, коли відбувається pnse-de-conscience (самоусвідомлення) культури.
Ви переглядаєте статтю (реферат): «Дерида, Жак» з дисципліни «Енциклопедія постмодернізму»
