Географія — це вивчення фізичних характеристик землі у їхньому зв'язку з суспільствами та соціальними системами, які з них виникли, природними й політичними розмежуваннями, кліматом, населенням та економікою. Постмодернізм Постмодернізм пропонує для географії критичну модель, ставлячи під сумнів те розуміння 85 простору, яке було сформульоване в рамках науки, прив'язаної до простору, та уявлення про науку як про єдину систему знання й істини. У світлі цієї критики географи звернулися до соціології, політичної економії, антропології та лінгвістики, щоб переосмислити процеси, якими витворюються просторові структури. Тому дискурс суспільно-економічних умов постмоде-рної сучасності насамперед стосується еволюції глобальної економіки та геополітики. Кидаючи виклик закритості та однозначності метанара-тивів, постмодерністська, постструктуралістсь-ка парадигма знання найвище оцінює неоднорідність та відмінність, локальне і специфічне. Ця парадигма також дає критику підсумкового та виняткового дискурсу постмодерних умов. Істотним імпульсом, що формує історико-матеріалістичний погляд на географію, є праці Мішеля Фуко та Анрі Лефевра. Фуко досліджував значення простору в "Питаннях географії" та в прочитаній 1967 р. лекції, якій він дав назву "Про інші простори" (перекладена англійською мовою 1986 p.). У цих працях Фуко говорить про панування часу та історії у філософії XX ст., що визначала простір як щось детерміноване, нерухоме і антидіалектич-не. Проти цього погляду Фуко висунув поняття "історії простору", яке намагається висвітлити соціальні механізми витворення простору, складний зв'язок між простором, знанням та владою і, що найважливіше, людським тілом. Фуко особливо цікавлять простори модерності, "гетеротопії", де суспільні практики зустрічаються з ідеологіями простору. Вплив Фуко на марксистську географію позначився на праці Фредрика Джеймсона (нар. 1934 р.) "Постмодернізм, або Культурна логіка пізнього капіталізму" (1991). На думку Джеймсона, постмодерна культура є просторовою. Темпоральність вторинна у стосунку до простору й більше стосується письма, аніж прожитого досвіду. У світлі цього домінування простору Джеймсон розвиває поняття "пізнавального картографування" постмодерного гі-перпростору. Ця постмодерністська картографія має на меті розкрити взаємозалежність просторів і тіла в контексті пізнього капіталістичного виробництва та споживання. Глобальний капіталізм приводить до шизофренічної темпоральності та фрагментації суб'єкта, зануреного в радикально перервні реальності. Перспективна праця Лефевра "Продукція простору" (1974, англійський переклад опубліковано 1991 р.) розвиває панівне матеріалістичне поняття простору як лише культурне вираження формацій базису й надбудови. Натомість Лефєвр висуває припущення, що суспільні й просторові відносини насправді діалектично взаємозалежні. Хоч Лефєвр погоджується, що простір існує як матерія, він вважає, що розуміння простору як суто фізичного є помилковим епістемологічним припущенням, яке нехтує його "другою природою". Його проект полягає в тому, щоб розшифрувати простір та його значення, заново привласнити простір, а отже, й наділити його новим значенням. Згідно з Ле-февром, простір виявляє фізичні якості. Але він також і соціальний; справді, він і ідеологічний, і політичний. У цьому контексті Лефєвр здійснює корисне розрізнення між простором, у якому "живуть", і простором, який "мислять"; тобто, іншими словами, між простором фізичним і простором "концептуалізованим". Стосунок між простором, у якому живуть, і простором, який мислять, показує рівень капіталістичного розвитку. Лефєвр сприймає фазу середньовічного нагромадження як добу, коли уявлення про простір відповідало характеристиці просторів, тоді як в абстрактному просторовому понятті капіталізму та неокапіталізму ця відповідність є уявною. Лефєвр справляє великий вплив на англосаксонську постмодерністську географію. Проте слід відзначити, що Лефєвр відкидав поняття постмодернізму. Він погоджувався з тим, що настав кінець модерності, проте не вважав це кінцем модернізму як технологічної практики. Едвард В. Соджа часто посилається на праці Лефевра й розгортає свою суспільно-просторову діалектику в рамках постмодерніст-ської перспективи у своїй праці "Постмодерністська географія" (1989). Соджа твердить, що, подібно до "товару" в науковій концепції Карла Маркса, поняття просторовості мусить бути поставлене в центрі людської географії, щоб розкрити суспільні відносини, які вписані в неї та визначаються своїми різними формами та продукцією. Сам простір первісно заданий, але 86 організація й значення простору — це продукт суспільного виробництва, суспільної трансформації і суспільного досвіду. Суспільне і просторове діалектично нероздільні. Таким чином, існує безперервний двосторонній процес, суспільно-просторова діалектика. Простір не може розглядатися просто як посередник, у якому знаходять своє вираження соціальні, економічні та політичні процеси. Суспільні відносини також визначаються через простір. Зацікавлений явищами постмодерності та глобалізації, Соджа описує вплив модерності на продукцію простору. Періоди прискорених змін та перегрупування при капіталізмі мають своїм наслідком те, що Девід Гарві називає в "Умовах постмодерності" (1989) "конвергенцією часу—простору" або "стиснення часу—простору" в постіндуст-ріальну епоху. І Соджа, і Джеймсон у своєму постмодерністському картографуванні Лос-Анджелеса приділяють головну увагу фрагментарній, децентралізованій урбаністичній структурі, яка є продуктом географічних переміщень, ущільнення та постіндустріальної економіки. У своєму фільмі "По лезу бритви" (1982) Ридлі Скот підсумовує зв'язки між постмодернізмом, архітектурою та постіндустріалізмом. Гарві погоджується з Соджа щодо проекту історико-географічного матеріалізму. Проте значно стриманіше він ставиться до постмодер-ністської географії і не погоджується з висновками, що їх постмодернізм виводить із географії та соціології. У своїй праці "Умови постмодерності" Гарві класифікує постмодернізм у термінах суспільно-економічних умов. Постмодернізм є істотним компонентом нової фази після -фордівського гнучкого нагромадження, що характеризується "конвергенцією простору—часу". Виступаючи проти "просторового фетишизму", який, аналогічно до товарного фетишизму, що його так боявся Маркс, зводить суспільні відносини до простих географічних структур, Гарві намагається опрацювати релятивістський іс-торико-географічний матеріалізм "простору-— часу—місця". У своїй праці "Справедливість, природа й географія відмінності" (1996) Гарві заново визначає географію відмінності. Оцінюючи останні тенденції, за існування різних точок зору, в дослідженнях локальності та піднесенні конкретного й локального в екологічних рухах як небажані для соціальної справедливості та антиглобалістської політичної активності, Гарві окреслює географію відмінності, тим самим будуючи міст над безоднею між універса-лістським розумінням просторовості і суспільних процесів — та постмодерністською роздробленістю. Зокрема, Гарві цікавить полемічний погляд постмодернізму на людське тіло як на точку опору. Він твердить, що вироблене тілом, як чимось класифікованим і дисциплінованим в умовах капіталізму, і продукція простору—часу взаємопов язані за посередництвом грошей. Тому людське тіло, як витворене в рамках системи влади, не може реально являти собою точку опору. У своїй праці "He-місця: вступ до антропології супермодерності" (1995) Марк Оже замінив поняття постмодерністської географії антропологією супермодерності, прагнучи в такий спосіб описати логіку пізнього капіталізму. Згідно з Оже, супермодерність є протилежністю постмодерності і визначається логікою надміру часу і надміру простору. Ця умова створює "не-простори", які, на відміну від місць, не локалізовані в часі й просторі. Автостради, супермаркети, аеропорти та повітряний простір є тими просторами, де, через роздрібнення індивідуального досвіду та індивідуальних посилань, ніяка суспільна взаємодія не є можливою. Тоді як антропологія досі зосереджувала увагу на понятті місця як терену суспільного життя та взаємодії між людьми, Оже твердить, що антропологія має переключити свою увагу на не-місця, як параметри супермодерного існування. Ці здебільшого історико-матеріалістичні погляди на постмодерністську географію обговорюються й аналізуються в термінах їхньої структури, у рамках класичної марксистської парадигми базису—надбудови. Постструкту-ралістський проект у географії не лише критично звернений до її позитивістських основ, а й також висвітлює складну й часто суперечливу структуру суб єктивностей, яка перешкоджає їхньому визначенню в межах того, що Соджа називає "просторово-класовою гомологією". Жан Бодріяр пропонує альтернативну пост-модерну просторовість, де суспільно-просторові та економічні види діяльності марґіналізу- 87 ються на користь семіотики. На протилежність матеріалістичному формулюванню, Бод-ріяр звертає увагу на "семіургічне" суспільство, де просторові відносини не організовані навколо виробництва та обміну, а зміщені сукупністю семіотичних кодів. У "Симуляціях" (1983) Бо-дріяр пише, що постіндустріальне суспільство — це "суспільство видовищ", яке живе в "екстазі комунікацій". Сам принцип виробництва замінюється розумінням "символічного обміну" серійних знаків. У цій структурі матеріальність і простори стають простими структурними симуляціями, "симулякрами", які стирають відмінність між "хибним" і "істинним", "реальним" і "уявним". Зовсім інший підхід ми бачимо у представників фемінізму, які прагнуть сформулювати критику історико-матеріалістичної географії, що користується парадигмами, спертими на капіталізм і технологію. Ці парадигми розглядаються як маскулінні, орієнтовані на підтримку гегемонії білої, чоловічої, буржуазної географії. Натомість марксистська феміністська географія зосереджує свою увагу на суспільному конструюванні Тендерних поділів праці й через ретельне перегрупування "часової географії" досліджує Тендерну просторову діалектику простору й місця. У цьому контексті Дорін Месі показує Тендерну сліпоту постмодерної географії. Вона твердить, що прихильники історико-матеріалістичного розуміння постмодернізму, такі як Со-джа й Гарві, фактично досі перебувають у полоні епістемології модерності, яка універсалі-зує, а отже, й виключає з розгляду. їхній аналіз спирається на маскуліністську оптику просторової науки, що розуміє простір як безконечно проникний і прозорий для чоловічого погляду. Це вочевидь помітно в "геометрії влади", що введена в ущільнення простору—часу й безперервно та динамічно надає суспільним відносинам сили та значення. Натомість Месі пропонує постмодерністську географію, де просторовість розглядається як продукт сукупності суспільних відносин та особистостей. Цю постмодерністську парадигму, яка ставить під знак запитання позитивістський спосіб розуміти знання, владу та суб'єктивність, узяла на озброєння також Джиліан Роуз. Вона визначає маскулінізм у сучасних географічних дискурсах, таких як часова географія та гуманітарна географія, які творять простір та місце і специфічно фемінізують місце як ідеалізований локус домашнього і приватного. Замість простого опрацювання феміністської географії, яка перевертає і в такий спосіб додатково зміцнює Тендерну бінарну опозицію, Роуз пропонує нову феміністську географію, яка вбачає відмінність з погляду гегемонії Тендеру, так само як і класу, раси чи сексуальності. Вводячи поняття "парадоксальної географії", що оцінює постмо-дерну нестабільність, Роуз пропонує розглядати позицію суб'єктивності як визвольну. Парадоксальна географія Роуз також дозволяє наділеній статтю і сексуальній особистості явно функціонувати у продукуванні географічного знання. Фемінізм (див. фемінізм і постмодернізм) та теорія збочень визначають активне конструювання простору й місця як гетеросек-суальне, а отже, як таке, що виключає дисидентську сексуальну ідентичність. Розробники теорії збочень, такі як Джудіт Батлер, помітно вплинули на географічне прочитання простору, яке є підтвердженням ненормативного розуміння сексуальної ідентичності у просторі як виконання ролі. Цей наголос на ситуативності знання справив також істотний вплив на постколоніальну географію. Розкриваючи причетність давніших географів до планів імперіалізму й колоніалізму, цей критичний рух і далі досліджує відтворення (воно й досі триває) колоніальних відносин і практики в уявній географії постколоніальної сучасності, яка будується за картографічним принципом центр—периферія. Постструктура-лістське прочитання колоніалізму передусім має на меті деконструювати спроби суспільної класифікації за допомогою таких понять, як раса й клас, нація та спільнота, своє та чужоземне, і визначає їхні зв'язки із місцем як динамічні процеси. Якщо зважити на сказане вище, то прикордонна зона є вдалою метафорою для постмодерного суб'єкта.
Ви переглядаєте статтю (реферат): «Географія» з дисципліни «Енциклопедія постмодернізму»
