Людське єство та світ людини: від обмеження негативного до створення передумов ствердження позитивного
Цілковито усвідомлюючи не лише наявність, але й незбо- римість у повному обсязі у людському єстві та світові людини негативного, як центральну у філософсько-антропологічному плані слід виокремити проблему соціального оптимізму, пле- кання у людському бутті передумов життєствердного світовід- чуття, яке б розкривало перед людиною світлі сторони322 сьогодення та оптимістичні горизонти майбутнього, давало б їй надію та сподівання. Повноцінне людське буття є таким сьо- годенням, котре невідривне від об’ємного, хай і драматичного, але усе ж наповненого минулого твого народу та сповнене спо- дівань на майбутнє, твоє й твоїх дітей. Отже, оскільки у проблемі позитивного та негативного у людській природі та світові людини центральною є проблема мінімізації, заблокування негативного та розширення можли- востей для життєствердного, творчого, оптимістичного, то це, відповідно, вимагає обґрунтування такої методології філософ- сько-антропологічного аналізу, котра сприяла б врахуванню неусталеності людини та, водночас, осмисленню шляхів як ос- лаблення певних параметрів антропологічної кризи у сучасній Україні, так і створення передумов для реалізації життєвих шансів громадян України, кожного із нас. Відтак виникає потреба означити найбільш вагомі проб- лемні зрізи суперечливого і вельми неоднозначного процесу людського самоздійснення, виходячи при цьому із тези і пе- реконання про те, що дана самореалізація здійснювана лише за умови, що антропокультурні чинники людського світовід- ношення спираються на соціокультурні (починаючи від това- ришів, сім’ї, колективу, громадянського суспільства і аж до нації у цілому), взаємодіють із останніми. Так само, як і нав- паки: вузловим, осьовим смислом і вищим призначенням функціонування соціокультурного є ствердження передумов для реалізації людського єства взагалі (в його різноманітних іпостасях), окремої особистості — зокрема і не в останню чергу. При цьому вимальовуються такі засадничі проблемні зрізи. Перший, вихідний проблемний зріз. Йдеться про те, що в Україні за роки незалежності ствердився, на жаль, не провід- ний сучасний європейський тип раціональності — комуніка- тивна раціональність — як поєднання цілераціональності та ціннісної раціональності, як постійно діючий суспільний дискурс стосовно найбільш життєво значущих питань, завдяки якому реалізується етика відповідальності, а ствердилася раціональ- ність доби первісного нагромадження, техніко-операційна раціо- нальність, калькулюючий, значною мірою здегуманізований,323 цинічний розум, позбавлений моральних засад сучасного ци- вілізованого світу. Відповідно в Україні побудована за роки незалежності не соціальна ринкова економіка, як є у повоєнній Європі і котра є підставою для розквіту творчих, життєствердних сил лю- дини, а дикий, кланово-олігархічний капіталізм як підстава для процвітання найгірших рис людського єства. Ніде у циві- лізованому світі немає такого дикого поєднання бідності й ба- гатства, яке існує нині в Україні. І це є найзначнішою, визначальною антропокультурною проблемою, стосовно якої усі інші проблеми є похідними. Наступний проблемний зріз. Це низка питань, які сто- суються такої крихкої побудови, якою є демократія, грома- дянське суспільство взагалі, і в Україні — зокрема. Постійно виникають питання, чому у нас не спрацьовують у повному об- сязі засадничі європейські цінності — свобода, солідарність, справедливість, а ідеали відкритого суспільства, публічності залишаються більше ідеалами, ніж реальністю (останнє сто- сується й засобів масової інформації, із електронними - включно), чому не стверджується у достатньому обсязі серед- ній клас як основа демократії? Третій проблемний зріз. Це питання шляхів подолання в українському суспільстві глибинного соціокультурного роз- колу, без чого не може бути нормальної як антропокультур- ної, так і соціокультурної консолідації нації — основи подальшого суспільного поступу. Четвертий — це проблеми подальшого культурного пос- тупу України: проблеми українських кінематографу, книго- видавництва, історичного виховання, поп- та рок-музики тощо. П’ятий проблемний зріз — проблема пошанування людсь- кої гідності, але не обраних, а усіх, кожного зокрема. І, нарешті, кардинальна, осьова проблема — проблема проя- вів в усьому цьому людського чинника, людської природи, себто проявів нині не стільки творчого, конструктивного, жит- тєствердного у цій природі, а деструктивного, самозакоханого, брехливого, злостивого тощо. Проявів — на усіх рівнях: і сус- пільному (це конформізм чи, навпаки, конфронтаційність та324 агресивність), і особистісному (стосовно багатьох представників владарюючої в Україні еліти). Причому прикрим є те, що ці прояви негативного у люд- ськім єстві знайшли своє вираження не лише на рівні загаль- ноцивілізаційних параметрів природи людини, але й на рівні проявів не кращих рис національного характеру. Це — із одного боку. З іншого ж — і це потрібно особливо підкреслити — не слід ніколи забувати, що пробуджена на Майдані громадянськість української людини, її прагнення до самореалізації, прагнення свободи є не тимчасовим явищем, а явищем, котре назавжди визначило непростий, але життєствердний шлях України, по- дальшої української долі, які б випробування не зустрічалися на цьому шляху. Люди уже ніколи не дозволять загнати себе у стійло, як було до 2004 року. У цьому — визначальна підстава щодо історичного оптимізму української людини. Потрібно завжди пам’ятати, що негативне у людському єстві та світові людини завжди було, є й буде. Але, по-перше, треба постійно думати над тим, як мінімізувати його, поста- вити у чіткі обмежувальні рамки. А відтак думати про необ- хідні антропокультурні механізми й способи облаштування буття, які б цьому сприяли. А по-друге — і це найголовніше — думати про таку модель облаштування буття, яка була б не лише людиномірною, не- репресивною щодо індивіда, але й котра максимально б сприяла можливості кожній людині розкритися, скористатися своїм життєвим шансом, сприяла б реалізації життєствердного, творчого, оптимістичного у людському бутті. Тобто йдеться про необхідність чіткого усвідомлення того, що особистісна самореалізація кожного (а це і є сенсом антропо- культурного виміру буття) можлива лише на основі випрацю- вання таких антропокультурних механізмів облаштування домівки буття, які б максимально сприяли самоздійсненню лю - дини. А також йдеться про те, що впродовж кількох останніх років у людей, пересічного українця знову пробудився пев- ний життєвий оптимізм. Цьому насамперед посприяло кілька більш чесних й прозорих останніх виборів. Про них також325 325 свідчать свобода преси, кроки на шляху демократизації сус- пільного життя та відкритості суспільства, небезпроблемного, але неухильного становлення громадянського суспільства в Україні. Проте ці кроки, як уже зазначалося, повинні бути — щоб оптимістичне суспільне самопочування пересічного українця та нормальні міжлюдські стосунки набули усталених форм — підкріпленими подальшими адекватними кроками у плані роз- витку антропомірності будинку буття української людини. А це насамперед означає, що йдеться про цивілізаційний вибір України: яке суспільство ми хочемо будувати — суспі- льство, звернене до людини, пересічного українця, чи су- спільство обраних, як зараз. Суспільство, де пересічний украї- нець, кожен із нас, відчував би себе людиною та прагнув до самореалізації, до виконання свого життєвого проекту, чи су- спільство, де він виштовхнутий за ці межі і приречений лише на виживання. І де, відповідно, не може бути не лише норма- льного самопочування людини, але й нормального, неконф- ліктного співбуття людей — лише роздратування, ворожнеча, війна всіх проти всіх. Тобто йдеться про цивілізаційний вибір України щодо принципових, найвагоміших параметрів облаштування внут- рішньоукраїнського буття — сьогодні та на перспективу. Відомо також, що при цьому йдеться передовсім про вибір між двома можливостями цього облаштування — євразійським та євро- пейським. Зрозуміло, що євразійство із його традиціями авторита- ризму та тоталітаризму, де наявні абсолютні права лише однієї людини та її оточення (незалежно від назви: цар, імператор, генсек чи президент), а усі люди є лише царевими холопами, де відсутні свобода слова, свобода вибору, реальна представни- цька демократія, повноваге громадянське суспільство — така модель суспільного устрою не може влаштовувати українців ніяк, абсолютним чином. Ми усе це бачили й відчували на собі упродовж довгих понад трьохсот років. На відміну від євразійства, історично власне український спосіб облаштування суспільної життєдіяльності, громадянсь- кий та сімейний устрій завжди базувалися на традиціях часів326 Київської Русі, а потім доби козаччини — традиціях соборності, суверенності, прагнення до волі, пошани до особистості, жінки — зокрема. Тобто на рисах, які безсумнівно належали саме до європейської ментальної традиції. Та які були протилежними до багатовікової традиції євразійства — традиції деспотії, роз- топтування особистості, палкого прагнення до «звільнення» інших народів. Тому наш шлях один, єдиний і незмінний — це шлях до Європи, європейський вибір України. Але не просто у сенсі приєднання до Євросоюзу, а передовсім у сенсі облаштування внутрішньоукраїнського буття у відповідності до засадни- чих європейських цінностей, норм та стандартів. І ось тут починаються проблеми, про які й слід поговорити більш докладно. Центральною, засадничою цінністю європейсь- кої цивілізації є людина, її потреби та інтереси, її можливість са- мореалізації, а також унормованість, неконфліктність співбуття людей та дбайливе ставлення до довкілля, що у сукупності й становить передумови нормального, оптимістичного світосприй- мання європейця, його віри у завтрашній день. Причому, що принципово, йдеться саме про пересічного, середньостатистичного європейця, а не про обраних, можнов- ладців чи якусь еліту. Зрозуміло, що така модель облаштування домівки буття, у центрі якої — життя та інтереси пересічної людини, склалася у Європі у повоєнний час не сама собою, а була результатом дов- готривалих випробувань ХІХ — першої половини ХХ сторіччя, багатодесятилітнього суспільного протистояння та боротьби, помножених на наполегливу роботу партії со ціал-де мо кра - тичного спрямування та профспілок. До Другої світової війни у більшості країн Європи теж панував кланово-олігархічний ка- піталізм, а людина, пересічний європеєць, у масі своїй був не менш упослідженим, аніж пересічний українець нині. Але із усього цього у повоєнний період були зроблені на- лежні висновки, у центрі яких постала думка про те, що реалізація ідей свободи, справедливості та солідарності є не об- хідною підставою створення такої моделі облаштування до- мівки буття, яка б не лише не створювала постійного соціального протистояння та не штовхала людей не барикади,327 а навпаки, дозволяла б кожній пересічній людині самореалі- зуватися, виконати свій життєвий проект. Тобто йдеться і про адекватну заробітну платню, і про розбудову інститутів предс- тавницької демократії та соціально-правової держави, і про повноцінне функціонування громадянського суспільства із сис- темою дискурсу стосовно найвагоміших проблем сьогодення та на перспективу. Отже, засадничою цінністю європейської цивілізації, ви- рішальним засобом, котрий цілковито змінив у повоєнні роки її обличчя, є соціальна ринкова економіка, яка остаточно прийшла на зміну дикому, олігархічному капіталізмові, кот- рий панував там до цього. Соціальна ринкова економіка характеризується передовсім найвищим у світі відсотком заробітної платні у собівартості про- дукції (30—40% — у країнах Центральної Європи, 40—60% — у країнах Європи Західної і 6—9% у нас), законодавчо закріпле- ною різницею між заробітною платнею керівників на вироб- ництві та найманих працівників, котра співвідноситься в межах 1:10, та, що принципово, системою прогресивного опо- даткування. Саме така економіка дозволяє говорити в антропокультур- ному плані про створення адекватних умов як для особистого самоздійснення, так і для нормального, неконфліктного спів- буття людей. Відповідно, якщо ми уже остаточно визначилися зі своїм європейським вибором, то слід також визначитися із націона- льною ідеєю, сучасною українською мрією, якою не може бути ніяка інша ідея, аніж та, котра уже зреалізована у Європі уп- родовж останніх 60-ти років — йдеться якраз про соціальну ринкову економіку. В Україні ж упродовж усіх років незалежності відбувається зовсім інший, протилежний за спрямованістю процес — процес розбудови дикого, наскрізь корумпованого, кланово-олігархіч- ного капіталізму, про який уже давно забули у Європі. У філософсько-антропологічному плані це означає дике, не- бачене у цивілізованому світі поєднання бідності й ба- гатства, бідності десятків мільйонів та багатства обраних. Життєві перспективи, зрозуміло, є лише в останніх та їхніх328 дітей, а решта — десятки мільйонів — приречені на безпросвіт- ність та безперспективність. Зрозуміло також, що, окрім внут- рішнього невдоволення, роздратування й озлобленості, такий стан речей у пересічного українця нічого іншого викликати не може. Не слід також забувати, що у свій час, у 1991 р., під час проголошення й закріплення незалежності, Україна серед інших союзних республік мала дійсно одні із найкращих стар- тових умов, але скористалася цим, м’яко кажучи, не кращим чином. Зрозуміло, що це також не могло не позначитися на суспільному самопочуванні пересічного українця, його сві- тосприйманні надзвичайно негативним чином: розчарування ніколи не приносило нічого хорошого, оптимістичного, споді- вань та надії. Відтак, якщо цей процес не зупинити й не відбудеться пе- реорієнтація на шлях дійсно європейський, на Україну че- кають усе нові, зовсім непотрібні її громадянам випробування. Історія України і так від часів Батия і до наших днів — це іс- торія бездержавності й напівдержавності, а отже, безперервної боротьби, гіркоти поразок і болю. Не хотілося б, отже, щоб українську людину знову спіткали біль, муки та страждання замість творення, життєствердження й оптимістичного світо- відчуття. Стосовно ж нашого предмету — антропокультурних пара- метрів сьогодення та на перспективу — йдеться передовсім про неможливість, як це не парадоксально здається на перший пог- ляд (бо ж капіталізм завжди асоціюється із персональною іні- ціативою), персональної самореалізації пересічного українця, а отже, і неможливість ані повноцінного особистісного буття, ані безконфліктного співбуття людей. Почали складатися, особ- ливо на селі та в райцентрах, цілі великі соціальні групи, які уже нині животіють і не можуть забезпечити гідної перспек- тиви своїм дітям. І це, що найприкріше, буде відтворюватися у наступних поколіннях, розділивши суспільство на успішні та депресивні, безперспективні соціальні страти. Відповідно, і настрій людей, їх налаштованість: передовсім не на творення, життєствердження й оптимістичне світоба- чення, а на агресивність, деструкцію (як зовнішню, так і внут- рішню). Не можуть плекатися й виявлятися в антилюдському329 світі найкращі риси людської природи, а породжується й відт- ворюється якраз негатив. Не можуть за цих умов бути мінімізованими і явища ре- сентименту (котрі характеризуються, з одного боку, відсут- ністю життєрадісного, влади, багатства, фізичної сили і, натомість, заздрістю, підступністю, жагою помсти та водночас неможливістю постояти за себе та помститися), оскільки їх ос- новною причиною є панування етики формального обов’язку. Для їх же обмеження потрібна постійна практика суспільного дискурсу стосовно найбільш нагальних проблем сьогодення, де й відбувається доповнення етики формального обов’язку дис- курсивною етикою, етикою відповідальності. Звісно, що такої практики постійно діючого дискурсу за наших реалій не спос- терігається (тут хоча б нормальний політичний діалог налаго- дився). Відтак питання цивілізаційного, а саме — європейського вибору України, яке, здавалось би, уже визначене й приймає- ться практично усіма, усім суспільством, насправді не є таким однозначним і позитивно вирішеним. Бо ж, як видається, та модель облаштування домівки буття, яка ствердилася в Ук- раїні, веде її не до Європи, не до ствердження на українській землі цінностей та норм сучасної європейської цивілізації, а радше, ствердження у ній моделі буття країн третього світу, якогось латиноамериканського чи африканського зразка, у якій місце саме пересічного українця є вельми примарним, а його потреби, прагнення та інтереси мало кого цікавлять. Потрібно також зосередитися ще на одному зрізі проблеми, який уже нині, не говорячи про перспективу, несе найбільші загрози й випробування пересічній українській людині. Йде- ться якраз про перспективу України відбутися не як високо- технологічна країна європейського штибу, а як країна, яка пішла шляхом країн третього світу — із відповідними наслід- ками антропокультурного ґатунку, себто упослідженням і розтоптуванням пересічного українця, який полишений мож- ливості бути людиною не лише зараз, але й на перспективу. Можливість повноцінної особистісної самореалізації кож- ного як основа соціального оптимізму — ось питання питань антропокультурного бачення світу. Чи є ця можливість в ук-330 раїнської людини нині та на перспективу — саме в це усе упи- рається. Наразі ж ми маємо ситуацію, коли в Україні склалася мо- дель не сучасного європейського, а сторічної давнини капіта- лізму — кланово-олігархічного, полишеного будь-яких ознак соціально-ринкової економіки капіталізму, модель дикого поєднання бідності, безпросвітності та багатства. У центрі цієї моделі — домінування чорної металургії, зо- середженої у великих містах південного сходу України. Саме продукція цих підприємств складає левову частку українсь- кого експорту, роблячи Україну фактично сировинним при- датком до розвинених країн — країн високих технологій, країн третьої хвилі, країн постіндустріального, інформаційного сус- пільства. Інтереси олігархічного капіталу — володарів цих підп- риємств — є домінуючими і найвпливовішими у країні. Відповідно, за усі роки незалежності Україна не спро- моглася не лише налагодити у масштабах усієї країни високотехнологічного, наукоємного виробництва, але й при - мудрилася не створити передумов для розвитку такого ви- робництва надалі, що тягне за собою як технологічне відставання, так і усе більший розрив між розвитком вели- ких міст, та, з іншого боку, районних центрів, де процвітає занепад та безробіття. Тобто другою визначальною рисою кланово-олігархічної моделі, яка панує в Україні, є зосередженість працюючих ви- робництв й будівництва передовсім в індустріальних центрах, містах-мільйонниках та великих обласних центрах і їхній за- непад у райцентрах. А оскільки в райцентрах проживає третина усієї україн- ської людності (а ще третина — у практично повністю зруйно- ваному селі), то це породило небачений за попередні часи відтік населення, передовсім молоді, із райцентрів та села у великі міста-мільйонники та обласні центри — майже класична модель країн третього світу, скажімо Мексики чи Нігерії. Відповідно й настрій людей — розгублений, розчавлений, пригнічений у райцентрах та селі й не менш знервований й роздратований — у великих містах. В останніх пересічну лю- дину розчавлюють загострені проблеми мегаполісу: житлова,331 транспорту, вартості життя, екологічна — що, м’яко кажучи, не додає людям настрою ні сьогодні, ні на перспективу. Житлова проблема, коли вартість житла на Троєщині у Києві більша, аніж на Монмартрі у Парижі. Коли відсотки на кредити на придбання нового житла захмарні, небачені у Єв- ропі, а сам цей кредит треба сплачувати упродовж усього життя. Транспортна проблема у крупних містах, коли велико- місткий, передовсім електротранспорт не оновлювався, а на його місце були впроваджені маршрутки; коли людина на до- рогу до роботи та назад витрачає три, а то й більше години. Це також безкінечні затори на дорогах, аварії на них та дика загазованість у цих містах. Вартість життя у великих містах, коли ціни — європейські, а зарплати — українські. Страшна екологічна проблема, коли вирубуються парки та сквери, місто задихається від викидів двигунів на вулицях, електротранспорт не розвивається, якість питної води просто непорівнювана із європейськими стандартами, а береги річок та озер поспіль вкриваються вишуканими маєтками із трьох- метровими парканами, котрі цілковито перекривають доступ до цих берегів мільйонам жителів цих великих міст. До цього додається, додається зримо й повсякденно, не- можливість уникнути, а отже — необхідність повсякчас спос- терігати оте дике поєднання бідності й багатства, яке присутнє на кожному кроці (один пояс шикарних маєтків та вілл нав- коло великих міст чого вартий; далі, усі ці круті іномарки у незліченній кількості чи магазини, де пересічній людині просто нічого робити). Розшарування за майновою ознакою дітей у школах вартує теж не менше. Звідси і настрій мешканців великих міст: знервований, роздратований, безперервно зіпсований, що, звичайно, не може не породжувати ресентиментних явищ, які, звичайно, не сприяють життєствердності та результативній творчості. Пересічна людина живе тут у ситуації постійного стресу, що не може не приводити до прояву не кращих, а передовсім найгірших рис людського єства, які постійно вихлюпуються на оточуючих. 332 Але хоча б примарна надія у жителів великих міст усе ж жевріє. Тоді як у мешканців райцентрів та села й такої зали- шається усе менше. У антропокультурному плані це характеризується тим, що за українських реалій — масового безробіття, непрацюючих ви- робництв у райцентрах та на селі — саме це стає основною пе- репоною для можливості індивідуальної самореалізації, люди тікають звідти у великі міста у пошуках кращої долі, чи ще гірше, за кордон, у повністю безправне існування, де, за різ- ними оцінками, постійно перебуває від 3 до 7 мільйонів гро- мадян України. Людям, мільйонам людей немає куди прикласти свої сили, відтак — це дорога в нікуди, а не у Європу. Це — модель країн третього світу. Через це, говорячи про соціальний оптимізм для пересіч- ного українця (а він, зрештою, є визначальним як у плані об- меження негативного, так і у плані створення передумов ствердження позитивного), то він може бути поверненим у пов- ному обсязі українській людині лише за наступних обставин. Обставина перша — це подолання отого дикого поєднання бідності та багатства, яке уже встигло ствердитися на україн- ській землі. Тобто йдеться про приведення до європейських норм відсотка заробітної платні у собівартості продукції (хоча б до 30—40%, як у Центральній Європі), законодавчого закріплення вилки зарплат хоча б на рівні 1:10, введення прог- ресивного оподаткування, низьковідсоткові кредити на жит- лове будівництво, постійна турбота про розвиток великомісткого громадського транспорту (передовсім екологічного електрот- ранспорту — як внутрішньоміського, так і міжміського, бо в Україні третина залізниць в умовах перевиробництва елект- роенергії не електрифікована). Це також чітка екополітика, як усередині міст, так і щодо берегів річок, озер та морів, як на виробництві, так і на транспорті. Звісно, йдеться також про збільшення відсотку заліснення в Україні з нинішніх 15% до хоча б 20—25%. А головне — щоб європейського рівня цінам в Україні (цінам на усе, починаючи від продуктів харчування і закін- чуючи житлом) відповідала європейського рівня зарплата за333 одну й ту ж саму працю: хай не така, як у Західній Європі, але хоча б така, як у Центральній. Обставина друга. За умов переходу цивілізованих країн до інформаційного суспільства повинна змінитися орієнтація ук- раїнської промислової політики, її переорієнтація на наукоємні технології. Відповідно, повинні змінитися пріоритети та струк- тура українського виробництва, відбутися його перехід від мо- делі сировинного й напівфабрикатного придатку ци вілізованого світу (умовно кажучи — моделі чорної металургії) до масового поширення, переважання виробництва високих технологій, наукоємного, енергозберігаючого виробництва (насамперед приладобудування та радіоелектроніки), зорієнтованого на ви- пуск не напівфабрикатів, а кінцевої продукції, передовсім спрямованої на покращення життя пересічного українця. Основою такого переходу передусім є підтримка вітчизня- ної науки, поступового доведення її фінансування із нинішніх 0,4% від ВВП до 1,7%, як це зафіксовано у законі про науку. Тобто йдеться про адекватне фінансування, якщо українська держава дійсно серйозно дбає про свої євроінтеграційні перс- пективи. І потрібне воно як у плані постійного оновлення ма- теріально-технічної бази інститутів НАН України, придбання приладів, матеріалів тощо, так і в плані гідної заробітної платні та житлової перспективи наукових співробітників, щоб молодь прагнула працювати у науково-дослідних інститутах, а не оминала їх, як є зараз. Йдеться також про випуск електровозів, електричок, вагонів, літаків й гелікоптерів, різного профілю кораблів, автомобілів (особливо електромобілів), тролейбусів, трамваїв та великоміст- ких автобусів, найрізноманітнішої побутової техніки, побутових приладів, виробів хімічної та легкої промисловості, будматеріа- лів та будівельної техніки, меблів, а також сільськогосподарсь- кої техніки, міндобрив та засобів захисту рослин тощо. Тобто, якщо говорити в цілому, потрібна як підтримка традиційних вироб- ництв, зорієнтованих на випуск кінцевої продукції, так і розвиток нових, інноваційних технологій та наукоємних ви робництв, себто структурна перебудова промисловості. Належної й повсякденної уваги вимагає, звичайно ж, енер- гетична та нафтопереробна галузь, із біогазом та іншими аль-334 тернативними видами енергії — включно, широке впро вадження енергозберігаючих технологій. Потрібно, скільки б це не кош- тувало, побудувати завод із виробництва твелів, адже наявна і власна уранова руда, й індустрія її первинної обробки. Ну і, звичайно, потрібне подальше оновлення газотранспортної ме- режі, стану залізниць (на третину, повторимо, неелектрифіко- ваних), шляхів, аеропортів тощо. Необхідно також надалі підтримувати військово-промисловий комплекс, бо високі тех- нології зосереджені насамперед якраз там. А ще тому, що Україна як велика європейська держава повинна бути виробни- ком сучасних видів озброєння. Це — з одного боку. А з іншого, це потрібно для підтримки морального духу й на ціональної гор- дості українців, громадян держави Україна. І обставина третя. Пересічний українець усюди (із вели- кими містами включно) ніколи не відчує себе людиною, доки життя у повному обсязі не повернеться у райцентри та на село — життя не як животіння, а як повноваге людське буття. Стосовно райцентрів — потрібна окрема державна програма підтримки та розвитку виробництва саме там (що, звісно, по- тягне за собою і розвиток будівництва, житлового — передовсім). Лише коли вдасться здійснити сталий розвиток райцентрів — а шлях до цього один: підтримка існуючого та розвиток нового виробництва, — лише тоді можна буде говорити про зняття гост- роти проблем буття та самопочування пересічного українця як у самих райцентрах, так і у великих містах, куди вони перес- тануть бігти у пошуках кращої долі, створюючи небувалі донині проблеми для мешканців цих великих міст. Окремо слід сказати про долю українських селян — найбі- льш знедоленої, упослідженої частини — третини громадян Ук- раїни. Саме селян, а не просто українського села (у сенсі виробника сільськогосподарської продукції). Проблеми села (у сенсі постачальника сільськогосподарської продукції) в Україні історично, від часів Київської Русі ніколи не було й не буде. Голоду в Україні не було ніколи, окрім штучних, зорганізова- них більшовиками голодоморів 1921, 1947 р. та, особливо, 1932—1933 рр. Не було й не буде, от тільки знову відсутність голоду в Україні буде, на жаль, як завжди, заснована на муках, болі та стражданнях українських селян. 335 Тобто нині в Україні існує інше питання — і це дійсно проб- лема, болюча, чи не найболючіша проблема українського сьо- годення — розтоптаного життєвого світу і правового статусу особистості українського селянина як результат ці- леспрямованої й наполегливої руйнації українською владою усього того відлагодженого господарського механізму в україн- ському селі, котрий склався і прекрасно функціонував у 80-ті роки — десятиліття, котре передувало наступним рокам так зва- них реформ на селі, а фактично його повного розорення. Йде- ться не про ті поодинокі винятки, які дивовижним чином збереглися в окремих районах, успішних колективних госпо- дарствах, агрофірмах, племзаводах, птахофабриках, тепличних господарствах тощо, а про решту загалу — понад 90 відсотків ук- раїнського села, котре пущене на самоплив, розграбоване, по- вернуте від цілісного, на рівні усього села, господарювання на землі й цілковитої механізації не лише у полі, але й на фермі до клаптикового господарювання на основі зношеної техніки у полі й поруйнованого практично усюди тваринництва, села, котре позбавлене елементарних благ цивілізації, наскрізь конт- рольоване рекетирством трейдерів, перекупників та посередни- ків, де існує найнижча заробітня платня у державі (якщо вона взагалі є), тобто, якщо говорити у цілому, котре опущене сві- домими діями, здавалось би, уже української влади на цілко- вите соціальне дно. Відтак в основі розгляду усіх можливих варіантів подаль- шої долі села лежить одне визначальне: що береться при цьому за вихідне — підхід до села як до життєвого світу особис- тості, сільського жителя чи лише як до комори, лише як до засобу постачання продуктів харчування. При прийнятті тези про село як самоцінний і цілісний жит- тєвий світ особистості — мешканця села (а протилежна думка — про село як лише засіб постачання сільськогосподарської продукції — є не лише антигуманною, але й просто цинічною) постає проблема: як зробити подальше життя на селі не лише пристойним, але й не згірш за міське за усіма параметрами, включаючи, найперше, можливість для селян самоорганізації, повернення на село великотоварного, ви сокомеханізованого, прибуткового господарства, включаючи, далі, адекватну сьо-336 годенню заробітну плату, правову захищеність, нерозтоптані особистісний статус та людську гідність. Зрозуміло, що такий шлях виключає можливість повернення села назад на 100—150 років — на шлях панів і наймитів, нічим не обмеженого ви- зиску селян. Достатньою підставою для такого пристойного життя може бути, звісна річ, не нинішня, найпоширеніша форма господа- рювання на селі, яка була створена у результаті свідомої й ці- леспрямованої руйнації колгоспів (замість їх плавного, зі збереженням основних фондів, переведення на ринкові рейки) та примусового паювання землі і створення системи фер- мерства. Фермерство є абсолютно безперспективним у загаль- ноукраїнському масштабі передовсім у господарчому плані. Найперше тому, що це низькотоварна, а відтак низькорен- табельна, малоприбуткова, а отже, й неконкурентоздатна у перспективі форма господарювання. Далі, це пов’язане із не- можливістю (з багатьох причин) узяти достатні кредити. Наступне, це неможливість для фермера купувати нову, котра вартує значних коштів, сільськогосподарську техніку та сучасне обладнання для тваринницьких комплексів, на- віть через лізинг. Окремий фермер сам по собі не може вирішити і такого важ- ливого для половини українських земель — півдня України — питання, як відтворення та обслуговування поливного земле- робства. Також окремий фермер не в змозі ні відкрити влас- ного магазину у райцентрі, ні створити власні маслобойні, кропорушки, ковбасні цехи, тобто спільні міжгосподарські ви- робництва. Неможливим для фермерської системи господарювання є також правовий захист. Під питанням і трудові книжки та тру- довий стаж найманих працівників, а отже, й перспектива їх нормального пенсійного забезпечення. І нарешті, український фермер цілковито й на усій тери- торії держави задавлений нині й на перспективу трейдерами, перекупниками й реалізаторами сільськогосподарської про- дукції.337 Безсумнівно, що фермер сам по собі ніяк не може, навіть при бажанні, впоратися із проблемами соціально-культурної сфери на селі, починаючи від мережі газопостачання, водогонів, шляхів і закінчуючи школами, дитячими садками, ФАП-ами, будинками культури тощо. Тому всерйоз можна говорити, розмірковуючи про ниніш- ній стан і майбутнє села, лише виходячи із можливостей та перспективи ствердження на селі великотоварного, високоме- ханізованого, науково забезпеченого сільськогосподарського виробництва, котре єдино є конкурентоспроможним у сучас- них ринкових умовах. А форм такого виробництва — і не треба при цьому пле- кати ніяких ілюзій — лише дві: латифундії (із системою ви- зиску, системою панів і наймитів) і на європейських засадах вибудований кооператив — як добровільне господарське об’єд- нання вільних, суверенних і рівноправних громадян. Добровільна сільськогосподарська кооперація — це сучас- ний шлях великотоварного, конкурентоздатного виробництва, тобто цілісного господарчого функціонування села, а відтак гідної заробітної платні та забезпечення повноцінної соціоку- льтурної інфраструктури на селі. Добровільна сільськогосподарська кооперація — це єдина на сьогодні можливість уникнути визиску селян та перетворення їх на довічних батраків, наймитів, єдина для них можливість за- лишитися людьми, а не перетворитися на упосліджений, ціл- ковито безправний натовп, де кожен полишений сам на сам зі своїми проблемами й негараздами. Інший же шлях, котрий так чи так, але надзвичайно на- полегливо нав’язується українському селу і основи якому вже закладені нині — це, ґрунтуючись на торгівлі землею сільсько- господарського призначення, перетворення села на повсюдну систему визиску, систему панів і наймитів, всюдисущу сис- тему латифундій, а мешканців села — на цілковито безправних і упосліджених батраків, фактично кріпаків і рабів нових ха- зяїв життя на селі. Закони про повернення панщини в Україну прийняті Вер- ховною Радою уже практично усі, залишилося лише три закони. 338 Натомість будь-яка альтернатива, можливість вибору в українського селянина наразі цілковито відсутня. Бо немає закону «Про добровільну сільськогосподарську кооперацію», і, відповідно, немає ніякої можливості самоорганізації у селян. Водночас без такого закону доля українського селянина наперед і назавжди визначена: він приречений на цілковите й безпросвітне упослідження. Єдиною «втіхою» при цьому є те, що зараз, слава Богу, не сталінські часи, паспорти видають усім, і селянська молодь зможе і надалі, як і зараз, безперешкодно й масово втікати із села. Українським селянам нині потрібно від влади зовсім не- багато, якщо вона справді турбується про них — її дозволу на самоорганізацію. А єдиною підставою цього може бути лише прийняття Верховною Радою України закону «Про добровільну сільськогосподарську кооперацію». Усе останнє селяни зроблять самі. Отакі, якщо коротко, справи в українських селян, у яких світлого та оптимістичного чи не найменше із усіх мешканців України. Насамкінець слід хоча б коротко зупинитися на значу- щості у русі від обмеження негативного до створення переду- мов ствердження позитивного у світі пересічного українця тієї нової обставини, яка означилася у серпні 2008 р. і котра ма- тиме для України вельми довготривалі наслідки. Йдеться про тектонічні зміни у світопорядку, які чітко ок- реслилися після серпня 2008 р. і з якими Україна як держава, кожний громадянин України не можуть не рахуватися. Бо це система нових геополітичних викликів, котрі мають пряме від- ношення до України, до питання про її незалежність та суве- ренність. Усі кроки впродовж останнього року сусідньої держави — військова агресія ядерної держави Росія проти су- веренної Грузії, безперервний газовий шантаж України, неба- чене у світовій практиці за нахабністю й брутальністю звернення президента сусідньої країни із вимогою до 46-міль- йонного українського народу створити маріонеткову державу, прийняття Держдумою нової редакції закону «Про оборону» — усе це свідчить про те, що питання цивілізаційного вибору Ук-339 раїни, а саме — її європейського вибору й пошуку шляхів ін- теграції у цивілізоване співтовариство світових демократій, ви- магає свого нового підтвердження й повсякденної уваги, осмислення й постійних зусиль. Йдеться також про її позицію у відповідь на ці виклики, що, звісно, має пряме відношення до буття та ціннісних орієн- тацій кожного пересічного українця. Те, що раніше мало місце лише у геополітичних розмір- ковуваннях О.Дугіна та Кє (євразійство, постулювання від- верто шовіністичної, неоімперської позиції, територіальних претензій до сусідів, оголошення країн — колишніх радянсь- ких республік зоною особливих інтересів Росії, розпалювання в них різного роду суспільних протиріч та сепаратизму, ого- лошення колишніх радянських республік канонічною тери- торією московського православ’я, підтримка «п’ятої колони» у цих країнах, інформаційна та ціннісно-орієнтаційна екс- пансія щодо них тощо), після відвертої військової агресії ядерної держави Росії проти (й на її території) суверенної Грузії стало фактом, який вимагає прискіпливої уваги та все- бічного осмислення. Усе свідчить про те, що Росія, яка упродовж останніх років стрімко зміцніла економічно й військово (хоча й залишилася на рівні умовної, «керованої» демократії), так і не змогла залучи- тися до європейських цінностей й постати державою такою ж, як усі інші, яка усвідомлює свої межі, свої кордони й зосеред- жена на облаштуванні свого внутрішньодержавного життя. Натомість на передній план знову вийшли імперські амбі- ції. Сусідні для Росії країни — колишні радянські республіки — оголошені представниками вищого політичного керівництва Росії зоною її особливих інтересів. Стосовно ж нашої держави знову запанувала страхітлива для України думка про те, що без України, її економічного та людського потенціалу Росія як імперія відбутися не може. Тобто, якщо коротко, йдеться про те, що ядерна держава Росія, в ім’я своїх шовіністичних, імперських амбіцій готова йти на пряму військову агресію проти будь-якої сусідньої дер- жави, порушуючи найфундаментальніший принцип міжна- родного світопорядку — непорушність кордонів.340 Зрозуміло, що усе це означає для України, яка повинна зробити як відповідні висновки, так і здійснити відповідні, від- повідальні кроки. Передовсім йдеться про те, що після повернення ядерної держави Росії на відверто шовіністичні, імперські позиції, які не одержали гідної — економічного та політичного ґатунку — відповіді від європейського співтовариства, Україна повинна чітко й однозначно зайняти державницьку, дійсно незалежну позицію: економічну, соціальну, соціокультурну, оборонну. Економічну — можливо, це буде найважчий вибір. Але він є абсолютно необхідним. Йдеться про перехід на світові ціни на газ та, відповідно, на світові ціни по оплаті базування Чорно- морського флоту Російської федерації. Йдеться також про зрос- тання видатків на оборонні потреби — не менше 2% від ВВП, розробку й закупівлю нової військової техніки, із ракетами се- реднього радіусу дії — включно, на будівництво житла для офі- церів та контрактників (зараз ці видатки найнижчі у процентному відношенні до рівня ВВП стосовно усіх країн — сусідів України). Усе це, зрозуміло, не може не позначитися на темпах зростання рівня життя громадян, але по-перше, іншого ви- бору немає і це потрібно перетерпіти, так само як це пере- терпіли у свій час країни Прибалтики. По-друге ж, Україні потрібно пройти свій шлях до НАТО, бо іншого шляху у сенсі зовнішньополітичних гарантій національної безпеки просто не існує. Як немає й іншого шляху, окрім обстоювання української ідентичності, й у сфері соціокультурній. Це питання не менш складне й вимагає таких же вагомих зусиль. Бо ж ідеться про те, що це повинні бути адекватні від- повіді на надзвичайно складні проблеми, значною мірою штучно спровоковані, але які усе ж мають місце та вимагають для свого розв’язання довготривалих та наполегливих зусиль. Передовсім йдеться про так званий соціокультурний роз- кол в Україні. Для усвідомлення вагомості й справжніх пара- метрів цієї проблеми насамперед слід сказати, що ця проблема у цілому є штучно створеною в Україні відомими політичними силами із її південного сходу, до того ж інспірованими іззовні. 341 Ця обставина — штучна створеність — має принципове значення. Бо насправді — і це має не менш вагоме значення — в Україні впродовж усіх років незалежності відбувався цілко- вито природний процес плавного, спокійного, але неухиль- ного перекодування культурної матриці населення. Йдеться передовсім про природний процес повернення національної са- моідентифікації усім етнічним українцям. Це по-перше. І по- друге, йдеться про такий же природний процес становлення громадянського суспільства в Україні як суспільства усіх її громадян, становлення політичної нації. Саме ці природні процеси й занепокоїли, страшенно зане- покоїли сценаристів євразійства, як зовнішніх, так і внутрішніх. Звідси й різка активізація усіх українофобських сил та ша- лені спроби розіграти відомі карти: другої державної мови, фе- деративного устрою, так зване кримське питання тощо. Зро зуміла позиція північно-східного сусіда, де євразійство О.Дугіна і Кє просто знову стало офіційною його ідеологією. Але питання про ідентичну позицію певних політиків усе- редині України, тобто про захист інтересів іншої держави під маркою захисту так званих російськомовних — оце уже більш серйозно. І тут потрібен аналіз. Найперше, що таке «русскоязычные»? Є росіяни, німці, французи, поляки, українці тощо за національністю — це зро- зуміло. Отже, зрозуміло, що є етнічні українці й росіяни, в Україні — є також. Останніх — близько восьми із сорока шести мільйонів усіх громадян України. Але що стосується так званих «русскоязычных», то це вигадка ідеологів північного сусіда, з одного боку. Але з ін- шого, це драма, трагедія української нації, бо ж ідеться про приблизно десять мільйонів етнічних українців, які в резу- льтаті цілеспрямованої й багатодесятилітньої політики зро- сійщення стали носіями не просто мови іншого народу, але й іншої культури та ціннісних, зовсім не українських, орієн- тацій. І тут потрібно віддати належне потужності радянської ви- ховної та ідеологічної машини, а також радянської культур- ної політики: маємо десять мільйонів етнічних українців — «совків», тобто до цього часу ціннісно й культурно дезорієн-342 тованих, відірваних від історичного коріння, усе ще по суті ра- дянських людей. Отже, йдеться не про проблему «русскоязычных», якої немає просто за визначенням, а про драму української нації, близько десяти мільйонів представників якої є невідомо яких ціннісних уподобань та орієнтацій. Точніше, відомо — чужого для українства євразійства, а не європейськості й євроінтегра- ційних прагнень. Чи можна цілковито покладатися на них як на громадян держави Україна? Це питання. Але найголовнішим є те, що навколо питання про так зва- них «русскоязычных» відбувається якась фантасмагорія, іде якась зловісна гра, яка не вкладається у голову, але яку ак- тивно практикує частина політиків південного сходу України. При цьому забувається головне, визначальне — в Україні у її нинішніх кордонах немає нічиїх інших етнічних земель, окрім українських. І усі наслідки, які випливають звідси, є абсо- лютно зрозумілими. Отже, стосовно соціокультурного зрізу відповідей на нові виклики сьогодення висновок напрошується сам собою: це по- винні бути особливі зусилля й фінансова підтримка українсь- кої держави стосовно української поп- та рок-музики та музичного ринку, українського кіно та кіноринку, українсь- кої книжки та книжкового ринку, всебічне історико-культурне виховання (особливо із залученням телебачення), плекання іс- торичної пам’яті українського народу, знову ж таки — по вер - нення у лоно рідного народу близько десяти мільйонів етнічних українців, жителів великих міст південного сходу України — так званих російськомовних. Сюди ж прилягає й довготривалий процес ствердження мовно-культурної ідентичності етнічних українців, станов- лення громадянського суспільства не як суспільства громадян світу, а саме як громадян держави Україна. Це також чітке розмежування української та російської церков в Україні, а — у перспективі — становлення єдиної української помісної пра- вославної церкви. Далі — це українізація не лише за мовою, але й, що го- ловне, за змістом та ціннісним державницьким спрямуванням усієї інформаційної системи: телебачення, радіо, преси, Інтер-343 нету тощо — й повсюдне поширення їх на усю територію дер- жави. Стосовно соціальних проблем, про що уже детально йшлося вище, то тут, у світлі нових викликів Україні, теж не повинно бути ілюзій. Подальша безальтернативна розбудова кланово-олігархічного капіталізму в Україні, а не реалізація європейського вибору України (тобто, у цьому плані, станов- лення соціальної ринкової економіки й соціальної держави), може мати для неї дуже тяжкі наслідки, аж до підриву довіри у мільйонів українців до майбутнього України як держави. І тут потрібно виходити виключно із драматичного істо- ричного досвіду України. Якраз ігнорування соціального вла- дарюючою елітою, невміння поєднати завдання та стратегії національного й соціального на різних етапах становлення ук- раїнського суспільства приводило до фатальних наслідків, зрештою — до бездержавності, напівколоніального, а то й просто колоніального становища України. Так було, зокрема, й у вирішальні часи української істо- рії — за доби козаччини та у часи Української революції 1917—1921 рр. У першому випадку полковники та козацька старшина дбали передовсім про особисте збагачення та статки, чим від- вернули решту української спільноти — пересічних українців — від української справи. Те ж саме трапилося і у роки Української революції 1917— 1921 рр., коли небажання більшості владарюючої еліти поділити поміщицькі землі призвело до поразки цієї еліти, а водночас мало страшні наслідки (на фоні ленінської облуди: «землю — се- лянам») — у подальшому для українських селян. А останні — а це було 80% населення, які пройшли вишкіл світової війни й по- верталися з фронту — елементарно не захотіли воювати за ціл- ковито легітимну владу Центральної Ради та Ди ректорії, яка, проте, як і попередня, царська, не захотіла віддати їм землю. Проте нинішня ситуація в Україні не менш загрозлива й тривожна, аніж у роки попередніх випробувань доби козач- чини та Української революції у силу того, що до традицій- ного розходження національного та соціального, переважання кланово-олігархічної моделі капіталізму над моделлю соціаль-344 ної ринкової економіки, додалася нова обставина — те, що єв- разійські цінності й уподобання стали домінувати у значної частини не лише жителів великих міст південного сходу Ук- раїни, але й у тамтешніх владарюючих та бізнес-еліт. Усі щойно згадані виклики економічного, військового, со- ціокультурного й соціального плану є справді вагомими вик- ликами для нашого народу і становлять загрозу у плані перетворення України у залежне від зовнішніх впливів та за- баганок, напівсамостійне державне утворення. Проте відповідь на ці виклики є також могутнім засобом для пересічного українця випростатися, постати на повний зріст, продемонструвати не лише світові, але й собі здатність не скорюватися, побороти будь-які негаразди й стверджувати на українській землі визначальні ідеали європейської цивілі- зації — ідеали свободи, солідарності, справедливості. Відтак ці виклики є гарною нагодою для консолідації українського сус- пільства навколо не другорядних, а визначальних засадничих європейських цінностей та ідеалів. *** Підсумовуючи роздуми над проблемою обмеження нега- тивного та, відповідно, створення передумов ствердження по- зитивного у людському єстві та світові людини, слід зазначити таке. На передній план, у такому контексті, як доленосне вихо- дить питання цивілізаційного вибору України, як питання, котре визначить долю української людини на десятиліття на- перед, а може, й на віки. Бо це питання, повторимо іще раз, не просто зовнішньополітичних орієнтацій, а передовсім пи- тання визначальних параметрів облаштування внутрішньоук- раїнського буття, зорієнтованих чи то на кращі світові зразки, цінності та норми, передовсім європейські, чи то на цінності та зразки уже пройденого, минулого, драматичного й трагічного упродовж останніх понад трьох сторіч, цінності євразійські. Але питання цивілізованого вибору України, себто євро- пейського вибору, є, як ми спробували показати, не просто бла- гим побажанням, а є проблемою. І проблемою не простою, а345 наріжною, доленосною, для розв’язання якої потрібно спря- мувати як волю українського народу (а для цього він повинен сконсолідуватися), так і докласти немало інтелектуальних зу- силь для осмислення шляхів розв’язання низки болючих проб- лем. А саме — не лише розв’язання проблеми повноцінного залучення до Євросоюзу та інших європейських структур, але, що найголовніше, низки проблем ствердження громадянського суспільства та правової держави, сфери публічності та відкри- тості, постійного функціонування суспільного дискурсу та ствердження етики відповідальності, подолання корупції, під- няття рівня життя хоча б до середньоєвропейського шляхом підняття відсотка заробітної платні у структурі собівартості продукції з нинішніх 6—9% до хоча б 30—40%, тобто масове ствердження середнього класу як основи демократії і на цьому підґрунті — подолання кланово-олігархічної моделі капіта- лізму, моделі дикого поєднання бідності й багатства та пере- ходу до загальноєвропейської моделі соціальної ринкової економіки. Причому під середнім класом розуміються не лише дрібні підприємці та працівники банківської сфери, але й, що принципово, представники наймасовіших професій: вчителі, лікарі, викладачі вузів та технікумів, науковці, кваліфіковані робітники, інженери, будівельники, пересічні селяни тощо. Сюди ж прилягає проблема подолання постколоніального синдрому в Україні. Якщо коротко, то йдеться передовсім про подолання гострої контроверзи орієнтацій вітчизняної бур- жуазії — національних, патріотичних та компрадорських, кос- мополітичних. Як наслідок ми маємо небажання панівної, майже абсолютної більшості вітчизняних олігархів вкладати гроші у розвиток інноваційних технологій, що усе більше приз- водить до ствердження в Україні моделі країн Третього світу, із перспективою технологічного відставання, з одного боку, і зі зневірою людей, їх збайдужінням, замість креативності й жит- тєствердного оптимізму — із іншого. Отже, одним із найвагоміших проблемних зрізів моногра- фії стало осмислення шляхів реалізації сучасної європейської моделі антропокультурного облаштування буття, а саме — пе- рехід на рейки соціально орієнтованої ринкової економіки, яка й повинна, зрештою, стати українською національною ідеєю,українською мрією. Та, де могли б бути створені усі умови для реалізації життєвих шансів кожного і водночас котра вела б до нормального співбуття людей, унормованого, неконфронтацій- ного соціокультурного середовища. Лише соціальна ринкова економіка є підставою для розквіту творчих, жит тєствердних сил людини, а дикий, кланово-олігархічний капіталізм — підс- тавою для процвітання найгірших рис людського єства. Тому у центрі дослідницької уваги й перебувала наріжна проблема, яка полягає у тому, що найбільший дефіцит у су- часної пересічної української людини — це дефіцит соціального оптимізму. Повернення цього оптимізму, відтак, є запорукою налаштованості на життєствердження, креативність, здатності подолати українською людиною будь-які негаразди — сьогодні та на перспективу.
Ви переглядаєте статтю (реферат): «Людське єство та світ людини: від обмеження негативного до створення передумов ствердження позитивного» з дисципліни «Інтелект у структурі людського буття»
