Смислотворення у контексті онтологічних підвалин людського існування
Окресливши необхідні антропо- та соціокультурні пара- метри проблеми людської самоідентифікації як засадничої під- валини розгляду інтелекту як способу самовизначення людини у світі, потрібно зробити наступний крок — окреслити вихідні параметри смислоутворення (які завжди є відкритою систе- мою) у контексті онтологічних підвалин людського існування. Такий мислительний хід виступає необхідною передумо- вою розгляду усіх інших аспектів заявленої у назві розділу проблеми. Насамперед слід зауважити, що, по-перше, складові світо- відношення — антропо- та соціокультурне — є не субстанцій- ними утвореннями і в реальному житті виступають як два моменти, два взаємокорелятивні інгредієнти, випадіння одного з яких відразу ж обезцінило б існування іншого і привело б просто до самозруйнування усієї сфери людського буття. По- друге, реальні процеси їх функціонування і взаємовпливу від- буваються не у безповітряному просторі і справляють найбезпосередніший вплив на суспільне самопочування інди- віда, процеси колективної і індивідуальної самоідентифікації. Як і навпаки, процеси самоідентифікації, взяті в усьому їх роз- маїтті, виступають як стрижневі, осьові і для соціокультурних орієнтацій доби, і для активізації чи затухання тих чи тих вия- вів людського єства. Зокрема, на нинішній антропо- та соціокультурній ситуа- ції дуже позначаються процеси омасовлення, стереотипізації, деперсоналізації, коли відбувається знецінення усього роз- маїття людської суб’єктивності, зретушовуються полісуб’єкт- ність людської життєдіяльності і полісемантичність у царині культури. Неабияке значення має і маргіналізація, порушення органічності тих чи тих галузей самореалізації людської осо-230 бистості. На цьому загальному тлі побутування старих та нових форм знеосіблення, викривлення соціуму та гримас ку- льтури проблема створення і відтворення прийнятного, адек- ватного неоднозначній людській природі і нерепресивного щодо індивіда соціокультурного середовища, а в ідеалі — і такого, що стимулює його творчий потенціал, — це питання питань. Таке середовище має відповідати кільком вимогам, насампе- ред бути достатньо складноструктурованою системою (щоб бути стійкою і здатною до самовідтворення, самооновлення й роз- витку), охоплювати так звані «тонкі структури» (тобто головні елементи розвиненого громадянського суспільства) і водночас базуватися на досить інваріантних, загальноприйнятих і про- зорих принципах, які дозволяють будувати по-сучасному ра- ціональний, міцно морально фундований дім власного буття. Чи утворюється та стверджується таке середовище в Ук- раїні? Адже кілька останніх десятиліть перед 1991 роком па- нівна більшість сімей жила тут в умовах, нехай і поступового, проте неухильного поліпшення матеріального становища. Внаслідок цього у десятків мільйонів людей сформувався стій- кий стереотип самоповаги і впевненості. Що ж до нинішньої антропокультурної ситуації, то, не мі- німізувавши більшості з традиційних аспектів знеосіблення, які Україна одержала у спадок, ми «спромоглися» набути ще й нових, про які іще кілька років тому й гадати було немож- ливо. Передусім це стосується нових аспектів маргіналізації і установок гіперактивізму. Якщо раніше маргіналізація мала у нас ті самі причини і, відповідно, ті ж прикметні риси, що й у інших країнах (ініційовані передусім процесами індустріалі- зації), то нині вона стала явищем універсальним і всеохоп- люючим. Йдеться про стрімку зміну вже традиційного для панівної більшості населення способу життя, перехід від усталеності і більш-менш певної можливості розв’язання, хай і поступового, тих чи тих життєвих проблем до можливості для 90 відсотків з лишком людей задовольняти лише найпримітивніші вітальні потреби, масового безробіття і, як наслідок, кількамільйонної армії зарубіжного заробітчанства, а відтак відсутності певної визначеності на перспективу. Ситуація постійного стресу стає231 тотальною для переважної кількості верств і прошарків насе- лення. Усе це не може не позначитися найрадикальнішим чином на соціальному (а також на фізичному й психічному) самопо- чуванні десятків мільйонів людей і не призвести уже й нині до різкої дегуманізації міжлюдських стосунків, наростання не- продуктивних орієнтацій речовизму, здирництва, агресивності, заздрощів, зневіри, роздратованості, самозакоханості, відчуття покинутості і незахищеності та ін. Відповідно до затухання продуктивних орієнтацій взає- моповаги і взаємопідтримки, неспоживацького ставлення до іншого й до довкілля, а також послаблення такої вагомої риси, як урівноваженість, заснованої на упевненості в завт- рашньому дні. Проте унікальна парадоксальність нинішньої антропо- та соціокультурної ситуації в Україні цим не обмежується. Якщо на Заході гостро постає питання подолання установок гіпер- активізму як найвагомішої причини порушення процесів нор- мального людського співжиття і знеосіблення, то у нас на першому плані нині опинилася проблема, чи не прямо проти- лежна: масове падіння і зупинка виробництва, особливо у рай- центрах, цілком реальна загроза деіндустріалізації. І це у той час, коли основне завдання подальшого виживання у світі — це впровадження інноваційних технологій, розвиток високо- технологічного виробництва. Реально це означає передусім можливість взагалі катаст- рофічної зміни умов життя для десятків мільйонів людей з усіма наслідками для людської природи взагалі, індивідуаль- ної цілісності кожного — зокрема. У пошуках нових цивілізаційних засад потрібно спира- тися на етнокультурні особливості українського народу, на- самперед на такі риси його національного характеру, як драматизм світосприйняття української людини, її довго- терпимість (але яка також має свої межі), софійність, неме- ханістичність світосприймання, уважність до індивіда, його душі (кордоцентризм), прагнення поєднати усі три світи люд- ського буття (макрокосм, мікрокосм і світ Божої благодаті), свободолюбивість і працелюбність, особливе, неспоживацьке232 ставлення до землі, сім’ї, жінки, соборність, християнські традиції рівності й братерства. Нагальною постає низка зрізів проблеми подолання пев- них криз ідентичності (як індивідуальної, так і колективної) і встановлення оптимуму у взаємовідношенні антропо- та соціо- культурного, а саме: — створення передумов поєднання процесів утвердження конкурентного середовища в економічній сфері із закріплен- ням процесів неконкурентних, солідарних стосунків між лю- дьми загалом, адже продовження технократичної лінії розвитку людських стосунків, яка цілком ігнорує людську суб’єктивність (вона запанувала упродовж років незалежності), масоподібно може вивільнити найжахливіші риси людського єства, які потім буде дуже важко приборкати; — створення не лише рівних стартових умов (хоча й це стає проблематичним внаслідок різкої соціальної диференціації і введення платної освіти), але й реальних умов для стверд- ження індивідуальних життєвих шансів упродовж усього жит- тєвого шляху; — неодмінним є утвердження нецинічних моральних засад суспільної життєдіяльності за умов значного посилення мора- льного релятивізму в нинішніх суспільних стосунках; — мають поєднуватися індивідуальні зусилля щодо запро- вадження в людському бутті принципів толерантності, самості, поваги прав людини, самоцінності людського існування зі стверд- женням та розвитком системи дійсно представницької демокра- тії як єдиної ефективної системи перешкод на шляху розростання авторитарно-корпоративістських тенденцій, відтак постає проб- лема неможливості реалізації одного завдання без другого; — здійснення узгодженості, гармонійного поєднання зав- дань національного відродження і формування українського народу як цілісного і такого, що прагне до однієї мети — неза- лежно від етнічної належності; — збереження і розвиток інтелектуального потенціалу дер- жави як обов’язкової передумови вступу України в сім’ю роз- винених країн світу і водночас недопущення подальшого роз гортання в суспільній життєдіяльності технократичних тен- денцій;233 — підрив онтологічних підвалин людського існування, пи- тання екологічного колапсу, адже на початку XXІ сторіччя стало абсолютно зрозумілим, що без постійних зусиль щодо розв’язання проблеми довкілля, природи зовнішньої, ні про яке розв’язання проблеми природи внутрішньої, природи лю- дини не може бути й мови; — запобігання депопуляції, яка здатна одним махом «розв’язати» нагальні соціокультурні проблеми, житлову, нап- риклад; не лише пандемія нових, раніше не бачених хвороб, але й масоване повернення старих, тих, із якими, здавалося б, покінчено назавжди; — різке загострення проблеми психічного здоров’я, яке виз- начається не лише психічними відхиленнями та розладами, але й у принципово ширшому плані: тим, як людина стави- ться до себе, до інших, як справляється із вимогами життя, — тобто визначається як таке функціонування психіки індивіда, котре забезпечує його гармонійну взаємодію з навколишнім світом (ефективність діяльності та поведінки індивіда, здійс- нення його особистісного розвитку тощо); — нарешті, проблема соціального ідеалу, кажучи сучас- ною мовою — утопій, бо ж, попри всю їх подвійну роль, лю- дина просто не може існувати без них, якщо це нормальне, людиномірне соціокультурне середовище, яке розраховує на перспективу. Усі щойно згадані проблеми, пов’язані з нинішнім ант- ропо- та соціокультурним станом українського суспільства, по- шуками шляхів відновлення ідентичності, тобто віднайденням нових цивілізаційних засад у буттєвому самоствердженні су- часної людини, змушують ще й ще раз осмислювати питання: а що ж є в даному разі смислостверджуючим чинником для неї, які цінності виходять на передній план? Передусім зазначимо, що поняття ідентифікації, органіч- ності, цілісності й смислоутворення в контексті людського буття є тісно взаємопов’язаними, переплетеними, відбивають ситуацію взаємного відображення і корекції. Адже відновлення ідентичності за всіма напрямкам є в кінцевому підсумку ні чим іншим, як відновленням людиною органічності, цілісності як свого душевного стану, свого переживання нормальності, зба-234 лансованості й буттєвої заглибленості (і щодо особистісного іс- нування, і у розрізі міжособових контактів на всіх рівнях со- ціальної стратифікації), так і утвердженням цілої низки норм співжиття, вартостей, значущих орієнтацій і смислів. Завдяки їм здійснюється щойно згаданий процес гармоні- зації людини з людиною та соціумом і водночас людської душі. Тобто відбувається встановлення тотожності, або ж ідентич- ності, до якої прагнули. І відбувається воно не саме по собі, а в тісному перепле- тенні найрізноманітніших процесів загальноцивілізаційного, соціального й національного ґатунку, помноженому на безпе- рервну соціалізацію нових і нових поколінь, знаходження кож- ним свого місця у світі і припасування, гармонізацію як своїх стосунків з іншими людьми, так і щодо власної душі, особис- тісного існування у світі. З цього погляду людський світ, світ культури виступає для неї не лише як певний зріз духовності, репрезентований її інс- титуалізованими виявами та результатами, а як певний всеза- гальний і водночас індивідуалізований — у формі принаймні національного буття чи індивідуального існування — спосіб буття людини, як об’єктивація смислів, уявлень, вірувань, зрештою надій і сподівань, котрі є, поряд із усією сукупністю внутрішньої природи особи, основою її існування як сукупності різноспрямованих проектів буття. Йдеться також про те, що залежно від тієї чи тієї, загаль- нозначущої й водночас індивідуалізованої, відповіді на вихідні питання про те, хто ми, звідки ми й куди йдемо, про цінності й цілі, ідеали та сенси, свободу і справедливість, обов’язок, со- вість, вибір і відповідальність, задається онтологія культури того чи того народу, що визначає змістовні параметри теоретичної і, що принципово, практичної свідомості людини певної доби. Те чи те розуміння сенсу діяльності, пізнання, норм спіл- кування, упорядкованості й хаосу, місця людини в світі (со- ціальної стратифікації, норм співіснування, історичного самовизначення народу, тобто цінностей фундаментального ґа- тунку, що встановлюються інтерсуб’єктивним чином, на основі певного взаєморозуміння і консенсусу в життєвому просторі людини), втілюючись у світоглядних принципах та сподіван-235 нях певної епохи, реалізується подвійним і взаємоопосередко- ваним чином. А саме: в культурі та в індивідуальному існу- ванні кожного. Реалізація в культурі здійснюється відповідно до всього спектру її параметрів — технологічних, ціннісних, комуніка- тивних, семіотичних і людинотворчих, — завдяки механізмові взаємодії причинової та телеологічної детермінації, що має зво- ротний бік, а саме: постійну спробу особистості здійснити себе, реалізувати свій індивідуальний буттєвий проект, адже «лю- дина є істота, у природі якої знаходимо прагнення... бути собою з іншими» 10 . Відтак «людина ніколи не перестане спан- теличуватися, хоче знати і ставити нові запитання. Лише якщо вона усвідомлює ситуацію людини, дихотомії, які притаманні її існуванню, і свою здатність розкрити свої сили, вона буде в змозі успішно розв’язувати своє завдання: бути самою собою і для себе і досягнути щастя шляхом повної реалізації хисту, котрий становить особливість, — хисту розуму, любові й плід- ної праці» 11 . Отже, в даному разі ми маємо обопільний процес. З одного боку, смислоутворення в культурі відбувається в рамках того типу розумності, раціональності й певної структуралізації, упо- рядкованості, що перебувають у процесі власного становлення та постійного самооновлення і визначають самототожність тієї чи іншої культури, її змістовно-функціональні параметри і здатність до самовідтворення і самооновлення. З іншого — культура може існувати й успішно розвиватися лише за умови, якщо в її рамках людина (а відтак і етнос) мають можливості для власної самореалізації, якщо їхнє буття як мінімум не обмежене нестерпними умовами існування. Інакше кажучи, культура влаштована так, щоб існування та са- моздійснення людини були можливими в межах історично виз- наченого її типу. Загалом тут спрацьовує принцип als ob («так, якби»), згідно з яким (в цьому разі в культурі) відбуваються процеси, об’єктивно спрямовані на саморозвиток особистості, який неможливий поза певним, достатньо структурованим і роз- винутим, етнокультурним середовищем. Зрозуміло, що всі наведені роздуми про взаємовідношення смислоутворення, органічності й ідентичності стосуються 236 культури й місця в ній людини лише в ідеальному варіанті, якому мають відповідати усі зазначені обставини і взає- мозв’язок окреслених компонентів. А за умов реальної життє- діяльності з багатоаспектними кризовими явищами — це лише те, чого ми всі повинні постійно прагнути і без чого, зрештою, втрачають сенс усі складові цієї життєдіяльності, як колек- тивної, так і індивідуальної. Як ми вже зазначали, існування людини, людське буття в цілому (як і нерозривно з ним пов’язане людське єство) є утвореннями надзвичайно неоднозначними, суперечливими, екзистенційно напруженими, які поєднують гармонію і дис- гармонію, розумність і водночас вражаючу глибинність прист- растей і потягу, голий розрахунок і глибоку емоційність, користолюбство і безвідплатну щедрість, віру в себе і постійні сумніви, активізм і сором’язливість, обов’язковість і свавілля, егоїзм і здатність до самопожертви тощо. І усе це треба мак- симально враховувати, інакше розгляд проблеми взаємозв’язку відновлення ідентичності і смислоутворення буде лише одно- бокою спробою. Тому, перш ніж безпосередньо перейти до розгляду від- повідних смисложиттєвих орієнтацій, зупинимося на питанні про мотиваційні чинники творення смислів і специфіку цього процесу стосовно різних ситуацій. Передусім слід зазначити, що в процесі відпрацювання своїх смисложиттєвих орієнтацій людина не вільна у виборі найважливіших засадничих під- валин цих орієнтацій: «Ми — в’язні нашого тіла, нашої сім’ї, нашого оточення, ми належимо до того чи іншого класу, у нас є вітчизна, ми живемо у певну епоху — і усе це ми не оби- раємо» 12 . У цьому плані існує цікава діалектика закинутості людини у світ і водночас неможливості абсолютної детермінації її по- ведінки, суперечливий взаємозв’язок особистого покликання та потягу і необхідності рахуватися із зовнішніми обставинами: «Я несу на собі відбиток долі, що мене переслідує, і водночас маю власне покликання, яке кидає виклик усьому на світі. Але покликання моє може здійснюватися лише тоді, коли я не втрачаю зв’язку з моїм тілом, моєю сім’єю, моїм оточен- ням, моїм класом, епохою, в яку я живу» 13 .237 Людина не здатна остаточно подолати екзистенційні дихо- томії, проте це зовсім не означає, що вона повинна покинути пошуки вузлових, сенсоутворюючих параметрів свого існу- вання, які наближали б її до істинного буття. Адже життя — коротке й одне — дано людині не для того, щоб лише скушту- вати драму, а часом і трагізм свого існування, а й для того, щоб відчути радість буття. І дано це лише їй, людині, лише особистості, передусім завдяки її індивідуальним зусиллям: «Людина повинна прийняти на себе відповідальність за саму себе і визнати, що лише власними силами вона може надати сенсу своєму життю. Але сенс не означає заспокоєності: більше того, потяг до заспокоєності стоїть на заваді пошуку сенсу. Неспокій є тією самою умовою, яка спонукає людину розкрити свої сили. Якщо вона подивиться в обличчя істини без паніки, то зрозуміє, що в житті немає іншого сенсу, окрім того, котрий людина сама надає йому, розкриваючи свої сили, живучи плідно; і лише постійна залученість, активність і наполегли- вість можуть зберегти нас від невдачі у єдиному завданні, що стоїть перед нами, — завданні повного розвитку наших сил у межах, заданих законами нашого існування» 14 . Процес смислоутворення — багатоаспектний і багаторівне- вий. У ньому відбуваються взаємоопосередкування і взаємопе- реходи загальнозначущих смислових інваріантів і особистісних смислів, що є важливою передумовою їх взаємозбагачення: «У смислоутворенні беруть участь усі пласти особистісного смислу. При цьому відбувається немовби «розчинення» сталих інва- ріантних і загальнозначущих соціальних значень в особистіс- ному смислі із наступною «кристалізацією» нової смислової структури, з якої у подальшому, особливо в процесі комуні- кацї, відбувається усе більше «випаровування розчинника» — особистісного смислу» 15 . На цьому тлі і вимальовується нетривіальна роль особис- тості в складних і суперечливих процесах смислоутворення, її вагомий внесок у цю багатовимірну скарбницю. Особистісний смисл, як невід’ємна складова будь-яких смислотворчих зусиль, характеризується тим, що в ньому «свідомість кожного слова пускає свої повітряні корені... Невидимі нитки можуть протя- гуватися між словами там, де за грубого обліку їх значень не238 може бути ніякого зв’язку; від слів тягнуться ніжні, проте цупкі щупальці, що схоплюються із такими ж інших слів, і тоді реа- льності, недоступні шкільному мовленню, постають захопле- ними цією міцною сіткою з майже невидимих ниток» 16 . У такий спосіб виникає уже розгорнутий смисловий ряд, який характеризується, з одного боку, глибоким особистісним переживанням навколишнього, а з іншого — діалогічним зв’яз- ком і, як наслідок, розвитком цілісного смислового поля: «Ці- лісний вислів — це вже не мовна одиниця (і не одиниця «потоку мовлення» чи «ланцюга мовлення»), а одиниця мов- ного спілкування, якій притаманне не значення, а смисл (тобто цілісний смисл, котрий стосується цінності — істини, краси тощо — і який вимагає зворотного розуміння, яке містить у собі оцінку). Зворотне розуміння мовлення як цілого завжди має діалогічний характер» 17 . Розвиток цивілізаційних засад буття дозволяє водночас розширювати рамки як просторового, так і часового контексту смислоутворення, виходячи на рівень соціальної пам’яті, у якій смислоутворення виступає як з’єднувальна ланка мину- лого, теперішнього й очікуваного прийдешнього: «Водночас із розвитком цивілізації людська «ойкумена» як «сфера розум- ного» неухильно розширяється не лише у плані просторовому (географічному чи навіть космічному), але й у плані історич- ному, часовому. Людина немовби освоює минуле, залучаючи в свою сферу нові й нові стародавні культури. Безпосереднім предметом наукового аналізу стає й майбутнє» 18 . Відтак пам’ять виступає як надзвичайно вагома кон- текстна характеристика смислоутворення, завдяки якій, через взаємозв’язок і взаємовплив індивідуальної і родової пам’яті, викристалізовуються ті особистісні смисли, без яких не мо- жуть здійснитися процеси смислоутворення на рівні цілісної культури (принаймні, якщо ця культура перебуває в збалан- сованому, нормальному стані, який розкриває можливості для розвитку особистості, а не в стані кризи, кардинального пору- шення колективної і індивідуальної ідентичності, різкої дезо- рієнтації смисложиттєвих орієнтирів і болючого, замкненого на найглибші пласти людської природи і людського буття, про- цесу їх оновлення).239 Отже, процес смислоутворення, повноцінний, нормальний, відбувається на перехресті доріг, є зустрічним рухом особис- тісних смислів, концептуального осмислення дійсності і того напруженого діалогу, який є постійним у суспільстві, культурі загалом і може здійснюватися нормально, давати позитивні ре- зультати для повноцінного співбуття певної культурної спіль- ноти, за умови, що створено засади для її повноцінного, взаємозбагачуваного дискурсу. Згідно з такою схемою, вихідним, «необхідним фактором народження нового знання і осмислення виступає сама смис- лова цілісність особистості, оскільки індивідуальність бачення забезпечує потребу для виникнення нового знання, стереоско- пічність осмислення дійсності» 19 . Особистісне смислоутворення є вихідним, проте зовсім не прикінцевим. По-перше, принци- пове, надзвичайно вагоме місце в цілісному процесі смисло- утворення посідають такі процеси, як концептуальне, надкон- цептуальне і міжконцептуальне осмислення дійсності й смис- лоутворення. По-друге, і сама «різноманітність, гетерогенність опосе- редковується і залученістю особистості у різноманітні норма- тивно-ціннісні системи соціальної діяльності» 20 . Останні характеризуються тим, що в них взаємоопосередковуються функціональні й соціальні, ідеологічні і суспільно-організа- ційні відношення і зв’язки механізму осмислення, що скла- дається із різнобарв’я стійких і автономних структур 21 . Через це повноцінний аналіз смислової структури суспіль- ного досвіду є просто неможливим поза вичлененням прита- манного лише людському способові буття компонента — надіндивідуального, соціального значення, характерного для тієї чи тієї доби, того смислу, котрий опосередковує відно- шення людини до дійсності. Як зазначав М.М.Бахтін, «кож- ний діалог відбувається немовби на фоні відповідного розуміння незримо присутнього — третього, котрий стоїть над усіма учасниками діалогу (партнерами)» 22 . Саме тут виникає кардинальне питання, суть якого поля- гає в тому, що в період (чи навіть епоху) відновлення ідентич- ностей з усією гостротою постає проблема суміщення двох радикально відмінних феноменів і стратегій буття, а саме — праг-240 нення людини (природа якої, як було показано, є надзвичайно су- перечливою і багатовекторною) до особистісної самореалізації і водночас об’єктивно наявної необхідності упорядкованої, засно- ваної на певних раціонально вивірених і загальноприйнятих (об’єднуючих, а не роз’єднуючих) інваріантах поведінки чітко унормованої системи спілкування, доконечна потреба у люди- номірному, заснованому на гуманістичних засадах, співжитті. Як зазначає А.М.Єрмоленко, характеризуючи роздуми щодо цього одного з провідних соціальних мислителів сьогодення Ю.Габермаса, останній виходить із «традиційного для західного суспільствознавства питання про те, як можлива соціальна упо- рядкованість, коли діючі індивіди орієнтуються на власні цілі й інтереси. Пошуки підстав для координації різноманітних видів діяльності, у свою чергу, переміщаються в площину взає- мозв’язку культурно-особистісних (морально-ціннісних) і надо- собово-інституційних (об’єктно-речових) форм суспільної інтеграції» 23 . Тобто в усій своїй масштабності постає чи не центральна в нашу парадоксальну епоху (добу небаченого злету можливостей технічної комунікації, розрахованої на масового індивіда, яка водночас характеризується дефіцитом справжнього між- суб’єктного спілкування, що стає дедалі тяжчим і неможли- вим), добу, що носить певні риси постмодерну (на відміну від епохи модерну з його всеосяжним і всепроникаючим принципом суб’єктивності і орієнтації на самосвідомість) проблема інтерсуб’єктивності, утвердження її засадничих орієнтацій. Не порушуючи окремої проблеми інтерсуб’єктивності в природничонауковому пізнанні, ми зосередимо свою увагу на інших її принципових вимірах, передусім на щільно взаємо- пов’язаних питаннях інтерсуб’єктивності як принципу внут- рішнього, трансцендентального досвіду і як вимоги соціальної унормованості і впорядкованості в умовах наскрізь індивідуа- лістичних орієнтацій. У цьому аспекті інтерсуб’єктивність вис- тупає як відповідь, як принципова риса сучасного облаштування світу культури, де раціональна комунікація, комунікативне узгодження і поділяння вихідних онтологічних підвалин люд- ського буття створює умови для автентичного, тобто справж-241 нього, того, що ґрунтується на першовитоках, співбуття куль- турної спільноти 24 . Це — своєрідне поєднання можливостей безперервної осо- бистої ініціативи і раціонально облаштованого будинку буття, коли суспільна стратифікація і унормованість лишаються стій- кими й надійними, допускаючи при цьому потрібні трансфор- мації (що грунтуються на прагненнях та ідеях індивідів і окремих груп людей) і відкриваючи можливості для перспек- тив розвитку. Йдеться про те, що шляхи відновлення індивідуальної та колективної ідентичності лежать на перетині становлення і ут- вердження розгалуженої системи повноцінних структур гро- мадянського суспільства, демонополізованої, багатоукладної й соціально орієнтованої ринкової економіки, правової держави, розвинутої системи дійсно представницької демократії, парла- ментськи закріпленої багатопартійності та повноцінного пред- ставництва усіх соціальних верств та груп населення у Вер- ховній Раді, тобто соціокультурного організму, який має фік- сувати сучасне прочитання фундаментальних цінностей і норм, розвиваючись на відповідних сьогоденню гуманістичних заса- дах некласичної раціональності, суттєвою ознакою яких є уважне, шанобливе ставлення до особистості і її запитів, осо- бистості, узятої в усій багатовимірності й неоднозначності її людського єства. При цьому підкреслимо, що суспільно ство- рені на різних рівнях державних і позадержавних інституцій можливості реалізації кожним власного проекту буття, своїх життєвих шансів належать до одного з найважливіших крите- ріїв суспільного поступу. Тому нові, що відповідають вимогам сьогодення, смисли в сучасному проекті культури принципово зорієнтовані на засади інтерсуб’єктивності, тобто на потреби впорядкованого, облаш- тованого, унормованого, цивілізованого співжиття в умовах реа- льної полісуб’єктності. Отже, смисли, які ґрунтуються на принципових для нашої доби засадах некласичної раціональ- ності (передусім плюралізму, альтернативності, децентралізації, екосвідомості, нонконформізму і водночас толерантності, неци- нічної моралі, зорієнтованості на невигадані традиції й проб- леми, творче самовираження) позначені полісемантичністю і242 принциповою відкритістю для творення нових смислів. Вони ви- ходять на такий рівень загальності, який ґрунтується на най- більш абстрактних типах світовідношення, проте цілком не зво- диться до них і є замкненим на безпосередніх людських проб- лемах й потребах, глибинних пластах людської екзистенції. Ще й ще раз повертаючись до питання про те, що ж є смис- лоутворюючими чинниками для сучасної людини, які цінності виходять для неї на передній план і на які можна було б спер- тися конкретному суб’єктові суспільної життєдіяльності, тобто кожному з нас, у пошуках виходу з усе нових ситуацій депер- соналізації і віднайдення нової ідентичності, яка відповідала б вимогам нашого часу, ми маємо на увазі передусім розв’язання проблеми розширення можливостей для самореалізації осо- бистості, для подолання усіх наслідків можливих ситуацій кризи самоідентифікації. (До речі, розмитість контрпропози- цій «істина — неістина», «корисне — шкідливе», «прекрасне — потворне» та ін. у постмодернізмі не завжди означає світо- глядної дифузії, а навпаки, засвідчує більш небайдужий, ви- тончений, поглиблений пошук справжніх, не штучних, не ви- гаданих цінностей і смисложиттєвих орієнтирів). Відтак, розглядаючи смислоутворення в контексті людського існування, маємо на увазі не якийсь закінчений перелік, не ос- таточні орієнтири, а лише вихідні орієнтири, відкриті для по- дальшого розвитку та творчого поповнення і оновлення, і в цьому сенсі — «незавершений проект». Йдеться не про прикінцеві вис- новки, а про постійний процес становлення людини, людського і розумного в ній, бо інакше, як ми уже зазначали, філософська антропологія просто вичерпала б себе, свій предмет. Отже, саме питання про те, які смисли, які орієнтири зага- льноцивілізаційного ґатунку, що відповідали б щойно згаданим вимогам, найбільше актуалізуються нині, і є найважливішим у процесі постійного відновлення ідентичності й віднайденні індивідуальних і загальнозначущих смислів, відновленні ці- лісності і органічності як на особистісному, так і на соціоку- льтурному рівні. І тут відбувається дивна метаморфоза. Такими смислами, орієнтація на які виступала б запорукою подальшого поступу в обопільному процесі створення нормальних умов для реа -243 лізації кожним своїх життєвих шансів і побудови системи антропо- та соціокультурних механізмів співбуття, від пра цьо - ваної, нормативно закріпленої комунікативної системи, ви - ступають універсали, які мають характер всезагальності, незважаючи на свій, здавалося б, емпіричний характер. Першим таким смисловим орієнтиром є буття-у-світі, або залученість. Саме залученість, а не просто закинутість. Як цілком слушно зазначає Е.Муньє, людське існування, незва- жаючи на ту обставину, що людина не вибирає ні часу й місця народження, ні оточення, ні життєвих ситуацій, у які вона потрапляє, ні вітчизни, усе ж не означає, що вона може реалізувати себе, вибудувати свій життєвий шлях і випробу- вати свою долю у якомусь безповітряному просторі чи вір- туальній реальності, поза зазначеними, об’єктивно їй даними обставинами 25 . Людина проживає і переживає усі можливі ситуації існу- вання, усі гаразди й негаразди (а також недоречності та пара- докси) і лише в такий спосіб (і ні в який інший) може реалізувати свій індивідуальний проект буття, пізнати драма- тизм, складні й неоднозначні повороти людської долі і водночас радість буття. Велич її — у здатності розв’язувати ек зистенційні дихотомії, усвідомлювати власні межі і долати їх. У цьому сенсі, ще раз підкреслимо, люди схожі, бо ж усім нам дісталася одна людська ситуація — ситуація існування, проте спосіб її розв’язання є унікальним і неповторним, бо кожний свою люд- ську проблему розв’язує сам і по-своєму. Відтак віднайдення людиною нових способів самоідентифікації, які відповідали б реаліям нинішнього дня, вельми залежить від внутрішньої пе- ребудови особистості у напрямі віднайдення в собі сили для по- долання самого себе, власних меж і подальшого руху по шляху особистісної реалізації: «Криза тотожності, що переживається в наш час, в основному базується на відчуженні, яке наростає, і уречевленні людини; вона підлягає подоланню настільки, нас- кільки людині вдається повернутися до життя і знову стати активною. Немає більш короткого з психологічної точки зору віднайдення виходу із кризи тотожності, окрім фундаменталь- ного перетворення відчуженої людини у людину життєстверд- жуючу» 26 .244 Отже, буття для людини — це передусім значущість для неї, це не просто розмаїтий набір речей, процесів і явищ, а їх зна- чущість для неї в усьому їх різнобарв’ї: «Буття відкриває себе нам у якійсь різноманітній протилежності, яка, із свого боку, знову ж не може бути випадковою, бо вже простий перелік цих протилежностей вказує на їх внутрішній зв’язок: буття водно- час найбільш пусте і найбільш багате, водночас найвсезагаль- ніше і найунікальніше, водночас найзрозуміліше і таке, яке чинить спротив усякому поняттю, водночас найбільш затерте від ужитку і все одно таке, яке лише вперше настає, водночас надійніше і бездонне, найбільш забуте і найбільш пам’ятне, най- більш вимовлене і найбільш потаємне, замовчуване» 27 . Водночас засадничо-світоглядно й ціннісно-орієнтаційно вагомим є також розуміння буття як світу самого по собі, як це стало зрозумілим у результаті усього загалу екологічних не- гараздів, які буквально вихлюпнулися упродовж останніх де- сятиріч, а також у результаті недопустимо різкого скорочення біологічного розмаїття. Тобто світ — це також, і не меншою мірою, світ сам по собі, буття живої й неживої природи. Й лише встановленням неантагоністичних стосунків із довкіл- лям, долаючи бездумний технократизм, людина здатна засвід- чити, що вона є дійсно відповідальною за долю буття. У такому контексті по-новому постає і проблема людського «Я» і його ідентичності. Тотожність «Я», або самототожність, відсилає нас передусім до категорії «бути», а не «мати» 28 . У цьому розумінні самототожність може бути зреалізованою лише за умови, що людина відкрита для світу, для інших людей, здатна до повноцінного спілкування і самовіддачі: «Життя має сенс, коли досягнуто трансценденцію, коли лю- дина не замикається у рамках власного егоїзму і не створює згубного для себе дзеркала, як Нарцис. Віддавати себе — єди- ний спосіб бути собою. Це парадоксальне твердження є таким лише на перший погляд» 29 . У такому контексті постає і проблема «Я» і «Его» (яке в даному разі розуміємо як цінність «Я» для інших). Динаміка їх взаємозв’язку, тобто взаємодії у межах даної ціннісно-смис- лової структури, визначає характер індивідуалізації, а в прин- ципі — чи остання відбувається взагалі, чи ні. У нормальному245 варіанті «Я» і «Его» є структурами, котрі перетинаються, точ- ніше — перебувають у стані динамічної рівноваги, що й забезпе- чує самототожність особистості. Проте можливі й екстремальні, межові ситуації їх розходження і неузгодженості. У такому разі «розрив діалогу «Я» і «Его» — це шлях до створення так званої містичної особистості, для якої характерним є повне по- ринання у внутрішній стан і процеси своєї психіки. Відмова ж від «Я» призводить до утвердження самовдоволеної, вузь- копрофесійно-рольової особистості» 30 . Звідси стає абсолютно зрозумілою незамінима роль спіл- кування, різноманітних систем комунікації, без яких просто втрачається сенс будь-якого людського «Я», стає принципово неможливою самоідентифікація особи. «Спілкування є істо- ричним атрибутом людини. Його базові структури залежать від існування Я і Ти чи, скоріше, від Ти, яке вже імпліцитно присутнє у самому існування Я... Суспільство існує не тому, що кожний із нас існує; суспільство існує тому, що іншість (орієнтація на іншого) притаманна кожному із нас індивідуа- льно. Людина згідно із самою своєю природою є буттям для інших» 31 . Отже, наступною із найвагоміших для людини цінностей, які визначають у сукупності сенс її буття, є відповідальність: перед іншими, перед собою, відповідальність за доручену справу, перед товаришами, родиною тощо, зрештою — відпові- дальність за подальшу долю буття. І лише в такому контексті може йти мова про ідентифікацію власного «Я», про те, що особистість відбулася: «Особистість стверджує себе не поза сві- том і не в ізоляції від «інших», а у боротьбі із безособовим і безвідповідальним світом «on», світом відступництва, де життя гасне, де царюють розваги, правлять бал ідеологія й балачки, особистість утверджує себе у світі відповідальності й ріши- мості, у світі присутності, напруження, повноти. Отже, філо- софія особистості не вважає одинокість сутнісною рисою людини; ця філософія не прирікає людину на безплідні мрії, не штовхає її до усамітнення і втечі від дійсності, а навпаки, кличе до активного життя й боротьби» 32 . Відповідальність, яка завжди пов’язана з вибором і пев- ним рішенням, безпосередньо підводить до наступної фунда-246 ментальної цінності людського існування — можливості віль- ної думки (а відтак і дії), можливості свободи. Взята у ви- щеозначеному смисложиттєвому контексті, свобода виступає як постійне зусилля особистості щодо подолання будь-яких негараздів існування, як настирливий пошук серед нескін- ченності сущого засад істинно людського буття: «Свобода... не лише факт, стільки можливість — справжній здобуток особистості. Свобода має досягатися якраз всупереч перешко- дам і несприятливим обставинам, із якими ми постійно сти- каємось» 33 . Засадничою цінністю для особистісної самоідентифікації, для повного, різнопланового розкриття природи внутрішньої є припасованість, неконфронтаційність людини і зовнішньої при- роди, людини й довкілля. Питання надзвичайно багатопланове, його аналізові і висвітленню присвячена низка статей і моног- рафічних досліджень. Для нас же важливо в даному разі, у плані підходу, що розвивається у монографії, підкреслити лише значення самообмеження людини (і людства загалом) у деяких своїх запитах з тим, щоб подальший суспільний поступ став по-справжньому коеволюційним, тобто такий, в якому були б збалансовані розвиток цивілізації і нагальна потреба у збереженні довкілля, а зміни не входили б в антагоністичні су- перечності з необхідністю збереження певної усталеності як за- поруки органічності та цілісності і кожної особистості, і соціокультурного середовища загалом: «Основна біологічно зу- мовлена криза нашої культури спричинена збігом між швид- кістю еволюції і нашою здатністю керувати нею шляхом змін у власній поведінці. Іншими словами, ми повинні навчитися бути невибагливими і задоволеними, навчитися розуміти, що процес олюднення приведе до певної свободи лише в тому разі, коли ми самі навчимося вибирати поміж змінами й устале- ністю» 34 . Тісно між собою пов’язаними цінностями, що задають смис- лові параметри надзвичайно різноманітним аспектам людського існування, є єдність, внутрішня неантагоністичність власного «Я», з одного боку, і можливість самоідентифікації людини в державних і позаінституційних (у розмінні саме державних інс- титуцій) формах суспільного життя, громадянському суспільстві247 — з іншого. Вже йшлося про різні аспекти того й другого. Проте ще раз закцентуємо увагу на об’єднуючій рисі обох параметрів ідентифікації, а саме — на необхідності відпрацювання і стверд- ження в суспільному житті і суспільній психології таких меха- нізмів, які б не роз’єднували людей і не вносили дисгармонії у їхні душі, а навпаки, виводили б їхнє співбуття на цивілізовані, по-сучасному раціонально відпрацьовані і людиномірно зорієн- товані обрії, що давали б можливість нормально функціонувати соціокультурному середовищу і гідно, по-людському відчувати себе в ньому окремій особистості: «Людина, просякнута духом суперництва, залишиться навіть і тоді, коли зникне людина, що веде війну і орієнтується на економічне зростання. Проте су- перництво має регулюватися так, щоб зміцнювалися суспільні тенденції і співпраця. Подібно до багатьох інших ссавців, лю- дина повинна навчитися ритуалізувати боротьбу за владу всере- дині свого виду» 35 . І нарешті, говорячи про основоположні людські цінності, що задають їй вихідні смисложиттєві орієнтири, не можна оминути таку з них, як необхідність (яка сама собою виникла останніми роками, в час різкої ерозії традиційних і усталених смислів) нового пошанування простих людських вартостей: сім’ї, дружби, товариських стосунків, інших форм нерольо- вого, неконкурентного спілкування тощо та водночас норм мо- ралі й почуттів, які б виходили за межі утилітаризму та голого розрахунку. Насамкінець зазначимо, що загалом ідеться про такі цін- ності, які б відповідали найбільш перспективним тенденціям ствердження виваженого, неістеричного розуму, заснованого на нецинічному способі світовідношення, і які були б зорієн- товані на таку самореалізацію особистості, яка б гармонійно вписувалась у співбуття як із іншими людьми, так і з довкіл- лям, були б органічними для безперервної культурної плин- ності українського народу і пов’язаними із повсякчасною внутрішньою роботою, постійними зусиллями, спрямованими на прояснення засад власного буття. ***Окресливши ці вихідні параметри смислоутворення у кон- тексті онтологічних підвалин людського існування, слід пе- рейти до розгляду окремих проблемних зрізів загальної теми розділу, тобто інтелекту як способу самовизначення людини у світі. До таких найвагоміших проблемних зрізів, навколо яких і буде зосереджений подальший аналіз, передусім відносяться такі: — подолання будь-яких найтяжчих, екзистенційно значу- щих проблем сучасної української людини, повернення їй со- ціального оптимізму як проблема переходу в Україні від моделі дикого капіталізму до сучасної європейської моделі економіч- ного й суспільного облаштування — соціальної ринкової еко- номіки та соціальної держави; — проблема легітимації виборів та владних структур, сво- боди та демократії у процесі по-сучасному раціонально облаш- тованої домівки буття; — проблема виходу із ситуації розтоптаного життєвого світу третини української людності — українських селян; — проблема консолідації українського суспільства й подо- лання соціокультурного розколу; — проблема переходу від обмеження негативного до ство- рення передумов ствердження позитивного у людському єстві та світові людини. Розгляд цих та тих, котрі прилягають до них, проблем і складає предметне поле подальшого аналізу у третьому розділі монографії.
Ви переглядаєте статтю (реферат): «Смислотворення у контексті онтологічних підвалин людського існування» з дисципліни «Інтелект у структурі людського буття»
