Природа внутрішня та зовнішня. Екофільність як категоричний імператив нормального співбуття людей
Одним із найвагоміших критеріїв розвиненості та оптима- льності будь-якого антропо- та соціокультурного середовища виступає ставлення до природи — як зовнішньої, так і внут- рішньої. У першому випадку йдеться про зв’язок людини та дов- кілля, міру урівноваженості цього зв’язку, про неантагоніс- тичність процесів соціальності та такого освоєння природи, яке радикально б не порушувало її внутрішнього, стабільного балансу. У другому ж йдеться про вихідні параметри власне люд- ської природи, її двоєдиності, внутрішньої суперечливості та напруги, які знаходять свій вияв — творчий, життєствердний, будівничий чи викривлений, деструктивний — залежно від пе- реважання у суспільній життєдіяльності тих чи тих антропо- та соціокультурних тенденцій. У реальній життєдіяльності немає двох абсолютно різних ситуацій, процесів та настанов: ставлення до довкілля та ви- ходу на передній план тих чи тих рис людського єства. Як пра- вило, ці ситуації й процеси є взаємопов’язаними, бо ж обидва закорінені у тій чи тій спрямованості розвитку антропо- та со- ціокультурного середовища, переважання у ньому певних тен-184 денцій та рис. І зовсім не випадковим є те, що на заході ак- тивізація екологічних рухів та зусиль припадає саме на 60— 70-ті роки — час переходу від дикого капіталізму до соціально орієнтованої ринкової економіки та остаточного ствердження останньої. І тут спостерігається цікава діалектика. З одного боку, по- долання ситуації закиненості людини у світ та ствердження її залученості до цього світу, а відтак і можливості самореаліза- ції й подолання будь-яких екзистенційних колізій, негараздів та проблем засновані саме на цьому переході — від моделі ди- кого капіталізму до соціальної ринкової економіки та соціаль- ної держави. Але з іншого боку, зворотною гранню цього процесу неод- мінно виступає усе сильніше бажання людини відчувати пов- ноту буття не лише щодо можливості реалізації своїх творчих, життєствердних рис, але й щодо можливості й прагнення жити у світі незайманої природи, неспаплюженого довкілля. Мабуть, так воно і є: повноцінне, наповнене буття включає у себе оці дві обов’язкові складові — відчуття й прагнення виконати себе, реалізувати свій життєвий проект та жити у світі, котрий дихав би до тебе незайманістю довкілля. Від так вибудовується ряд обов’язкових передумов повноти буття: можливість самореалізації, гармонійні, неантагоністичні й неконфліктні стосунки — міжлюдські та із довкіллям. Перш ніж перейти до більш розгорнутого розгляду еколо- гічної проблематики, природи зовнішньої, потрібно хоча б ко- ротко (бо про це іще більш докладно йтиметься у третьому розділі) зупинитися на природі внутрішній, стосовно людсь- кого єства. Суспільство, яке ще й досі перебуває у ситуації первісного нагромадження, розподілу й перерозподілу власності, суспі- льство, у якому панівною цінністю є максимально можливе осо- бисте й корпоративне збагачення, у якому також представницька демократія — влада народу — замінена владою парламенту й уряду як виразників інтересів кланово-олігархічних груп — що таке суспільство може запропонувати людині, пересічному се- редньостатистичному своєму громадянинові? І які риси людсь- кого єства активізувати, вивести на передній план?185 Запропонувати цьому масовому індивідові воно може лише одне: виживай, як хочеш. Бо ж людина нині полишена сам на сам зі своїми негараздами та проблемами. Відповідно, нинішня антропо- й соціокультурна ситуація в Україні може викликати у людській природі передовсім відомі риси: конформізму, споживацтва, користолюбства, агресив- ності, заздрощів, зажерливості, нарцисизму та безкінечного егоїзму. Виникає загроза виходу на передній план моралі цинічної. Але коли цинізм завойовує панівні позиції, то про яку мораль взагалі може йтися? Тим більше за умов суспільства, у якому практично відсутня практика суспільного дискурсу — обгово- рення на широкому соціокультурному загалі найвагоміших, найбільш буттєво значущих проблем. Відтак на це питання — стосовно природи внутрішньої, людського єства — попередня відповідь є досить песимістич- ною. Про те ж, які шляхи повернення пересічному українцеві соціального оптимізму (а це і є головний показник антропоку- льтурної успішності облаштування домівки буття) — про це докладно йтиметься у заключному розділі. Зараз же слід лише зазначити, що ті обставини, які стосуються природи і внут- рішньої, і зовнішньої, людського єства та довкілля, є гранями та наслідками єдиного процесу — процесу творення антропо- та соціокультурного середовища, яке допоки зовсім не у всьому нагадує дійсно європейське. Хоча, звісно, при цьому завжди залишається історичний оптимізм. Хай і не такий рожевий стосовно тих питань, які були порушені вище, бо ж, як писав Василь Симоненко: Народ мій є! Народ мій завжди буде! Ніхто не перекреслить мій народ!.. І у такому контексті хотілося б більш докладно поговорити про екологічні нагаразди та проблеми, бо, як цілком слушно зазначав Г.Йонас, питання ставлення до довкілля — це питання відповідальності за долю буття. Подолання відчуження, ситуації закиненості людини у світ, а не її залученості, неможливе поза пошуками шляхів приборкання експансіоністського наступу людини на природу, котрий зайшов занадто далеко, поза спробами віднайти шляхи186 та способи гармонізації взаємозв’язку людини та довкілля. Екологічна проблема для сучасної людини є настільки гост- рою, справді екзистенційною, що без її хоча б якогось розв’язання (хай і неодномоментного й по усім параметрам одночасного) спроби розв’язати усі інші гострі проблеми су- спільного поступу, мінімізації відчуження дуже й дуже тьмя- ніють 68 . Гостра екологічна ситуація, що склалася на планеті, не оминула, звісна річ, і Україну. Більше того, справи в нас у цьому плані гірші, аніж у багатьох країнах світу, особливо у західноєвропейських. Скрутна екологічна ситуація, що скла- лася, у найближчі десятиліття буде значно впливати як на саме довкілля (проблема скорочення біологічного розмаїття, зникнення цілих видів тварин та птахів, проблеми лісів, річок так лук, наступу на природу і у місті, і на селі, техногенний тиск на довкілля, хімічне, радіаційне забруднення, проблема чистоти води й повітря тощо), так і на суспільне самопочу- вання пересічного українця, його здоров’я і можливості від- новлення нормального фізичного та психологічного стану. Так само не є великим секретом і дуже слабка екосвідо- мість та екокультура можновладців, бо власні екологічні за- пити вони задовольняють на заміських віллах та заморських курортах, а їхнє ставлення до природи визначається ступінню зиску від тієї чи тієї підприємницької оборудки чи виду дія- льності, а зовсім не турботою про це довкілля чи про почу- вання пересічного українця від усіх можливих екологічних негараздів, починаючи від відсутності зелених дворів, дитячих спортивних майданчиків, скверів та парків поруч, відсутності нормальної води у крані та чистого повітря у містах і, навпаки, постійного страшного шумового фону у містах та закінчуючи неможливістю для дуже значного прошарку городян відпо- чинку на природі, як повсякденного, так і літнього. Звичайно, екоситуація та екоперспектива в Україні знач- ною мірою визначається екоситуацією на усій планеті, яка пе- реживає кризу не лише окремих екосистем, але й біосфери в цілому (глобальне потепління, озонові діри тощо), а відтак і кризу ноосфери. На усій планеті Земля уповні відчувається не- бажання одних країн та фінансова неспроможність інших зак-187 ривати виробництва, які спричиняють появу озонових дір та інших небажаних ефектів, вкрай негативні наслідки для еко- логічної ситуації на планеті має небажання провідних країн світу, які, відповідно, вносять найбільший внесок у забруд- нення довкілля, виконувати Копенгагенські домовленості. Вичерпуються природні ресурси Землі, коли усе більше ці природні ресурси та енергія стають причиною міждер- жавних та геополітичних конфліктів. Адже використання людиною природних ресурсів за добу у різні періоди її існу- вання, якщо виразити це умовно в кілокалоріях, буде таким: у доісторичні часи — 4—6 тис на людину за добу, у феодаль- ному суспільстві — 20—25 тис і нині у таких розвинутих краї- нах, як США, — 200—250 тис кілокалорій. Звісно, що в інших країнах світу, у тому числі й в Ук- раїні, остання цифра значно нижча: США, Західна Європа, Японія та Китай живуть у цьому відношенні значною мірою за рахунок ресурсів усієї планети. Проте історична тенденція зрозуміла: зростання енерго- та ресурсоспоживання наблизи- лося до своєї межі. Із цього повинні робити належні висновки усі держави світу, Україна — включно. Тобто необхідне різке зниження енерго- та ресурсоспоживання, поліпшення техно- логій, структурні зміни в економіці тощо. Сказане водночас є умовою підвищення конкурентоспроможності української продукції. Слід також зазначити, що існує тісний взаємозв’язок рівня технології та параметрів розвитку культури. Технологічний рівень значно визначає розвиток тих чи тих параметрів куль- тури, так само, як і культурний рівень суспільства та свідо- мості його членів помітно впливає на способи та форми розвитку технологій. Це призводить до гострих екопроблем, пов’язаних із тим, що Україна в цілому перебуває на індуст- ріальному щаблі технологічного розвитку (що множиться на кланово-олігархічну модель української ринкової економіки), тоді як країни — передові світові демократії — вступили у тех- нотронну еру, еру інформаційного суспільства. І усе це виливається у вкрай низьку в Україні екологічну свідомість можновладців та українського олігархату, що має як свої, щойно зазначені витоки, так і свої, вкрай негативні188 наслідки як для самого довкілля, так і для української лю- дини, пересічного громадянина. Через це, говорячи про онтологію, визначальні ціннісні орієнтації світоглядної свідомості сучасної людини, слід виок- ремити й підкреслити необхідність ствердження у ній наступ- ного категоричного імперативу, без якого зависає, опиняється під питанням подальше повноваге буття людини у світі. Цей категоричний імператив можна сформулювати нас- тупним чином: стався до природи так, як ти ставився б до са- мого себе — як до самоцінної; розвивай передовсім ті технології, шкода від яких не перевищувала б корисного ефекту. Якщо у ХІХ — першій половині ХХ сторіччя у ціннісній шкалі людства провідні позиції займав професіоналізм, а здо- ров’я та стан довкілля були далеко не на першому плані, то за останні кілька десятиріч відбулася помітна інверсія, й вони, по суті, помінялися місцями, про що свідчать як глобальні зу- силля (типу міжнародних конвенцій стосовно різних екологіч- них обмежень та заборон), так і національні — зростання відсотка ресурсів та коштів, що витрачаються на збереження довкілля та охорону здоров’я, і особистісні — зміна ціннісних орієнтацій людини, прагнення спілкуватися з природою, дачне будівництво, а останнім часом і будівництво добротних замі- ських будинків, посилена увага до власного здоров’я, фізич- ного та психічного стану тощо. Говорячи ж про екологічну ситуацію, що склалася в Ук- раїні, слід передовсім зазначити, що вона визначається пере- важанням у структурі виробництва не високотехнологічних, а гірничовидобувних, металургійних та хімічних заводів, важкого машинобудування, котрі самі по собі є найбільш еко- логічно брудними. Це також відкриті кар’єри по видобутку руди та шахтні терикони. Нарешті, це вплив Чорнобиля. Зрозуміло, що за таких обставин цивілізовані країни із нормальними ціннісними орієнтаціями, здоровим глуздом та відповідальним колективним інтелектом, який дбає про май- бутнє, робили б усе можливе для модернізації тієї ж чорної ме- талургії, примусили б їхніх нових власників це робити, щоб вона була такою ж низькоенергозатратною й екологічно значно безпечнішою, як у цивілізованих країнах світу. А найголов-189 ніше — щоб ішов постійний інноваційний процес, технологічне оновлення виробництва, зокрема спираючись і на вітчизняну науку, а подальший розвиток виробництва здійснювався лише на інноваційних напрямках, випуску інноваційної продукції. Без цього Україна, як і надалі буде програвати у світових економічних змаганнях, так і ніколи не зможе забезпечити нормальне, екологічно збалансоване середовище. Оскільки ж друга половина забруднення довкілля — це ве- личезні викиди в атмосферу моторів усіх можливих видів транспорту, то виникає надзвичайно актуальна проблема роз- витку електротранспорту, як залізничного, так і громадського, у містах та випуск усіх можливих видів електромобілів, яких наразі в Україні, на відміну від решти цивілізованого світу, не випускається взагалі. Але поряд із забрудненням повітря, а також забруднен- ням землі відходами виробництва, величезними сміттє- звалищами навколо усіх міст України, бездоглядними хі- мічними складами на селі та за відсутності у державі дос- татніх кількісно та за потужністю очисних споруд тощо, існує також проблема питної води, понаднормовий шумовий рівень і те, що поруч із житлом та роботою розташовані ан- тени мобільного зв’язку у містах. Це також усе щільніша за- будова у місті та на берегах річок, водойм та морів, коли у пересічного міського мешканця різко зменшується можли- вість спілкування із природою. Україна належить до маловодних країн Європи. Тому у нас гостро стоїть проблема чистоти усіх без винятку водойм: і став- ків та озер, і річок, як малих, так і великих. Дніпро, Десна, Дністер, Південний Буг, Сіверський Донець, Ворскла, Псел, Рось, Самара, Інгулець тощо — усі вони, як і менші річки та ставки й озера, вимагають повсякденної уваги до підтримання їх нормального гідрологічного стану. Такої ж пильної уваги вимагають як чистота берегів усіх водойм України, так і усе приморське узбережжя країни. Тобто йдеться як про господарчі справи (неочищені стоки — передов- сім), так і нову, але таку ж непросту для розв’язання проб- лему, як повальне захоплення зелених зон біля води «новими» українцями. 190 Далі, якщо говорити про сферу землекористування, то це найвища у світі частка орної землі — понад 70% (у південних областях — понад 80%), навіть вища — парадокс, аніж у ФРН чи Голландії. Це — слабка залісненість, близько 13% території. І то переважно у північних та західних областях. Для порів- няння — в індустріальній і технологічно передовій Франції — залісненість понад 50% території. Це також вирубування лісів по берегах річок у Карпатах та Закарпатті, що закономірно призводить до регулярних повеней. Далі, це потворна меліоративна політика, коли руйнується прекрасно функціонуюча у 80-ті роки система зрошення. І це за умов, коли на півдні України без нього про жоден урожай годі й мріяти. Це — по-перше. І по-друге. Так чи інакше тра- диційне зрошення може приводити до засолення ґрунтів. В усьому світі переходять на крапельне зрошення. У нас же до цього як до неба рачки. Це також зменшення гумусу у ґрунтах, природної їхньої родючості. Ну і, нарешті, це величезна проблема природних екосис- тем, у яких щороку зникають ті чи ті види рослин та тварин, у тому числі — ендемічні. Не будемо вже говорити про таке безглузде і потворне за українських реалій явище — ніби йде- ться про тайгу несходиму чи тундру — як полювання. Зупинімося коротко на можливостях поліпшення еколо- гічної ситуації в Україні, а де можливо, й розв’язанні най- більш гострих проблем, виходячи з усвідомлення причин їх виникнення та можливих підходів до їх подолання. Отже, про найперший проблемний вузол — страхітливе пе- реважання у структурі виробництва видобувних галузей та ви- робництв із первинної, надзвичайно енергоємної обробки матеріалів над випуском кінцевої, тим більше наукоємної про- дукції. Сюди ж прилягає зворотний бік справи — застарілі, ма- лоефективні, енергозатратні та екологічно шкідливі технології, а також недостатність зусиль щодо послідовного, різновектор- ного розвитку альтернативних джерел енергогенерування. Передовсім такий нинішній стан справ спричинений (окрім усім відомого розподілу праці у Радянському Союзі) тією еко-191 номічною і, відповідно, владною моделлю, яка склалася за роки незалежності. А саме — йдеться про те, що такою еконо- мічною й соціокультурною моделлю у нинішній Україні є кла- ново-олігархічний капіталізм та його відповідна владна обслуга. Інтереси олігархічних фінансово-промислових груп, у руках яких знаходиться практично усе виробництво, спрямо- вані передовсім на чистоган. Відтак, за умов відсутності на- полягання влади на впровадження і розвиток в Україні інно- ваційних технологій (а відповідно, й на порядок нижчих сто- совно енергоємності та екологічно шкідливих викидів), виробництво в Україні законсервувалося на структурі вироб- ництва, яка була за часів СРСР. Тобто, володарів металургійних підприємств цікавлять лише прибутки та їх вивезення за межі держави, а у техноло- гічне оновлення цих виробництв гроші за усі роки неза- лежності фактично не вкладалися. Відтак, по-перше, не від бу- валося зменшення енергоємності, і, по-друге, Україна як забруднювалася цими виробництвами, так і продовжує отри- мувати те ж саме. І це замість впровадження інноваційних технологій, себто шляху, яким ідуть усі передові країни світу, на цих металур- гійних заводах. А по-друге, замість розвитку, будівництва нових та оновлення існуючих високотехнологічних виробництв, пере- довсім у галузях радіоелектроніки, приладобудування, побуто- вої техніки та налагодження випуску най необхідніших сучасних предметів побуту тощо. Усі різноманітні політичні еліти, представлені у парла- менті, не виявляють необхідного інтересу до інноваційних технологій, розвитку науково-технічного прогресу. Про це свід- чать як їхні партійні програми, так і їхнє щорічне голосування щодо фінансування НАН України. Незрозумілою є також абсолютно недостатня увага влад- ної еліти до підтримки та розвитку традиційних для України галузей літакобудування та суднобудування. У країні просто перестали виробляти телевізори. Ну і просто дивною, за умов дуже непростої геополітичної ситуації України у регіоні і наявності повного виробничого й192 конструкторського циклу ракетобудування, є відсутність нині у достатній кількості випуску усього необхідного для оборони країни спектру ракет: передовсім, що має доленосне для Ук- раїни значення, ракет середнього радіусу дії, як б покривали усю Європу, аж по Урал, тактичних, оперативно-тактичних, зенітних ракетних комплексів, ракет «повітря-повітря», «по- вітря-земля», корабельних ракет тощо. Україна взяла на себе зобов’язання відмовитися від ядер- ної зброї, але ніколи, слава Богу, не брала зобов’язання від- мовлятися від ракетної зброї. Також зовсім незрозумілим є, при наявності «Мотор-Січі», відсутність власного виготовлення гелікоптерів в Україні. Надзвичайно дивує, за умов проблем і з енергоносіями, і з екологічними негараздами, відсутність спрямованості дер- жавної політики на розвиток електротранспорту — найеколо- гічнішого із усіх видів транспорту. І це за умов, коли, на відміну від газу та нафти, власного виробництва яких не вис- тачає, в Україні існує перевиробництво електроенергії. Йдеться передовсім про те, що в Україні третина залізниць не електрифікована і тепловози на них з’їдають величезну кі- лькість пального. Далі, йдеться про те, щоб замість налагодження на наяв- них потужностях, достатніх для міст у понад сто тисяч жите- лів (не говорячи вже про міста-мільйонники) екологічно чистих тролейбусів та трамваїв, ці великі міста, які й так за- дихаються від викидів виробництва та транспорту, перепов- нюються маршрутками. Маршрутки потрібні у малих (але великих за територією) райцентрах. А у великих містах потрібен екологічно чистий електротранспорт. От якби то ті, від кого залежить розв’язання таких, зда- валося б, простих питань, їздили не на майбахах та мерседесах, а у громадському транспорті! І ще про одне: в усьому світі іде дуже активна й наполег- лива підготовка до масового випуску електромобілів: і у Єв- ропі, і у США, і у Японії, і у Китаї та інших країнах третьої хвилі. Швеція навіть оголосила п’ятирічку повного переходу на випуск електромобілів.193 От би й нам так. Та щось нічого про хоча б найменший рух у цьому напрямку не чути. Хоча ми, повторюсь, здавалося б, чи не найбільше в світі зацікавлені у цьому. Я вже не кажу про монорейкові, підвисні та інші види доріг, які впроваджуються і працюють у цілому світі, тільки не у нас. Ну й ще раз потрібно згадати про розвиток усіх можли- вих альтернативних джерел енергопостачання. І екологічні питання при цьому розв’язуються автоматично, й збере- ження нафти та газу не менш вражаюче. Ну то кому ж, як не Україні, рік за роком не впроваджувати ці альтернативні джерела, на селі — передовсім, заодно й налагоджуючи промислове виробництво і біогенераторів, і вітрових елект- ростанцій, і електропанелей — для обігріву будинків та гене- рації електроенергії, а також обладнання для малих ГЕС тощо. Не слід також ніколи забувати, що рано чи пізно Україна повинна побудувати заводи повного ядерного циклу, бо ж за- лежність від закордонних поставок ядерних твелів є ненорма- льною, неприпустимою для України із її урановою рудою та науковим і технічним потенціалом. Але для усього цього, повторю іще раз, потрібна перео- рієнтація як вітчизняних олігархів, так і усієї української владної еліти, щоб їх цікавили не особисті статки та інтереси, а інтереси державні, інтереси справи, науково-технічний поступ, інноваційне оновлення виробництва, розв’язання най- більш гострих як антропо- та соціокультурних, так і принци- пової ваги екологічних негараздів та проблем. І ще про один зріз екологічної проблематики. Якщо гово- рити у цілому, то йдеться про структуру українського вироб- ництва не лише з погляду недостатнього оновлення та розвитку наукоємних, технологічно передових його ділянок, але і з пог- ляду якоїсь відсунутості на другий план усіх виробництв, які пов’язані із безпосередньою життєдіяльністю людини, вироб- ництвом багатьох необхідних побутових речей: велосипедів, одягу, речей повсякденної гігієни тощо. Але якщо, як виявилося в останні десятиліття, відсутність у повному обсязі власного виробництва медикаментів ще якось компенсується закордонними ліками, то відсутність власного194 виробництва (а відповідно, дорожнеча для молоді продукції за- рубіжного виробництва) такого товару, як презервативи, є просто загрозою національній безпеці держави. Адже йдеться передовсім про стрімке поширення СНІДу та венеричних зах- ворювань. Говорячи про екологічні негаразди, слід також сказати, що жителі українських міст та й багатьох сіл чекають на розв’язання проблем водопостачання, переведення його із хло- рування на ефективніші західні технології підготовки питної води. Чекають вони, які і жителі приміських сіл, розв’язання проблем величезних заміських сміттєзвалищ, будівництв за- водів по переробці та частковому спалюванню сміття. Мешканці територій, де є шахти й, відповідно, терикони, чекають на будівництво фабрик з їх утилізації. А де є відкриті рудні кар’єри — відповідно їх рекультивації. У цілому ж мешканці міст чекають на часи, коли буде розв’язане хоча б якось житлове питання, а також питання прибудинкових територій, скверів, парків, берегів річок, озер та морів, щоб міські люди усе ж мали бодай мінімальні жит- лові умови та було куди подітися у цьому урбанізованому й технічно перевантаженому світі. Окремо, хоча й коротко, слід сказати про екологічні проб- леми сільських територій, як, власне, стану орної землі, так і стану усього унікального життєсвіту сільського жителя. Тобто йдеться як про природну потребу мешканця села мати гарні шляхи (у селі й міжміські), газифікацію, водогін, само собою — стабільне електропостачання, магазини, школи, дитячі садки, фельдшерсько-акушерські пункти, пошту й телефон тощо, так і в належному стані підтримувані річечки й ставки, діброви, луки і гаї — усе те дійсно унікальне природне середо- вище, у якому із малих років проходить життя мешканця села. Але слід відразу сказати, що не лише збереження і нор- мальний стан та функціонування усього щойно згаданого зна- ходиться під великим знаком питання, але й саме існування працюючих мешканців села у плані забезпечення усіх визна- чальних прав та свобод нині під величезним запитанням. Отже, йдеться про європейські цінності та демократичну перспективу для пересічного мешканця села. Доступ до них195 для цих людей, як видається, достатньо перекритий у ниніш- ній українській державі. Жити за європейськими стандартами на селі — це значить бути на рівні усього села господарями на землі, мати можли- вість бути почутим владою, мати можливість вільного вибору, вибору альтернативного шляху діяльності та розвитку. Ми ще детально зупинимося на цьому питанні в окремому підрозділі. Зараз же слід коротко зазначити таке. Можливості такої свободи та доступу, такого вибору, та- кого вільного вибору шляху свого існування та розвитку ук- раїнські селяни полишені нині зовсім. Після примусового паювання землі й примусу селян зай- нятися фермерством нині Верховна Рада прийняла прак- тично усі закони про повернення панщини в Україні (залишилося прийняти лише три закони). У результаті ук- раїнські селяни, з усіх боків затиснуті трейдерами і пере- купниками, поставлені, у черговий раз у своїй історії, у ситуацію фактично виживання. Великотоварне виробництво, яке було в Україні у 80-ті роки і яке давало колосальні економічні, антропо- та соціоку- льтурні результати, коли селянин нарешті відчув себе люди- ною й господарем на власній землі, за роки незалежності було цілковито зруйнованим, що розчавило особистість селянина та потягло за собою занепад усієї соціокультурної сфери. Єдиний спосіб у сучасного селянина, сільської молоді жити хоч якось по-людськи — це втекти із села. А попереду на них чекають іще страшніші випробування, бо після введення дозволу на торгівлю землею сільськогоспо- дарського призначення уся Україна поспіль за лічені роки пе- ретвориться на суцільну систему латифундій, де заправляти будуть пани, а усі селяни перетворяться знову на наймитів, батраків, на яких чекає нещадний визиск, не бачений для мі- ського жителя. Ясно, що за таких обставин, відсутності — за умов відсут- ності «Закону про добровільну кооперацію» — у селян альтер- нативи, можливості вибору, можливості са мо організації, коли руйнується, шкереберть летить усе сільське життя, увесь збалансований у 80-ті роки минулого сторіччя сільсь-196 кий уклад, про яку можливість ставити й роз в’язувати еко- логічні проблеми на селі може йтися взагалі. Це стосується як нормального землекористування, де нині відсутня система сівозмін, де перестали вноситися орга- нічні добрива (бо тваринницькі ферми просто знищені), де у сільського голови — за умови відсутності великотоварного, а отже, й прибуткового та відповідального господарства — немає грошей, щоб розв’язувати нагальні соціокультурні проблеми села, то де ж уже взяти ці кошти на екологічні пот- реби: сучасну (чи хоча б якусь) систему зрошування, очи- щення ставків, висаджування гаїв та дібров, очищення берегів водойм й завезення на ці береги піску для сільської дітвори і т. д., і т. п. Завершуючи розгляд питання екологічної ситуації в Ук- раїні, слід зазначити, що вона поки що не критична, бо при- рода ще якось справляється сама. Але водночас вона уже на межі, бо економічна система, яка склалася в Україні, та її владна обслуга поки що зайняті будь-якими іншими пробле- мами, передовсім особистим збагаченням й задоволенням влад- них амбіцій, аніж тим, що є і буде із довкіллям у результаті такого примітивно-обмеженого переходу до облаштування еко- номічного і суспільно-політичного життя в Україні. Лише тоді, коли українська буржуазія у своїй панівній бі- льшості перестане бути компрадорською й постане як справді національна, а владна еліта доросте до розуміння європейсь- кого вибору України як необхідності подолання усередині країни кланово-олігархічної моделі капіталізму і розбудови — справді за сучасними європейськими зразками — соціальної ринкової економіки й соціальної держави, лише тоді з’явля- ться дійсні можливості подолання усіх екологічних негараздів та розв’язання проблем на цій ниві в Україні. І нарешті, іще про одне. Екологічний рух у європейській цивілізації, куди ми на словах так настійливо прагнемо, уже не лише склався і оформився, але і зайняв гідне місце у сис- темі політичного життя практично усіх європейських країн. У нас же чомусь ситуація складається по-своєму, можливо, аж надто по-своєму. Партія зелених України, замість того, щоб очолити екологістський рух і дійсно продуктивно працювати надрозв’язанням гострих екологічних проблем України, зайнялася передовсім політичними іграми і, відтак, не справдивши очіку- вань виборців, відлетіла на повний маргінес суспільного життя країни. Тому, мабуть, оскільки екологічні негаразди і проблеми нікуди не поділися, єдине сподівання у цьому плані — на мо- лодіжний екологістський рух, рух незаангажованої молоді, яка дійсно прагне нормального довкілля, а не якихось політичних преференцій та посад, не паразитування на екологічних нега- раздах.
Ви переглядаєте статтю (реферат): «Природа внутрішня та зовнішня. Екофільність як категоричний імператив нормального співбуття людей» з дисципліни «Інтелект у структурі людського буття»
