Становлення ідеї раціональності у європейській культурній традиції та криза цієї ідеї. Раціональність та свобода
Раціональність та історія європейської цивілізації поєднані внутрішньо-глибинними зв’язками. Ідеологія класичної раціо- нальності, як відомо, знайшла своє розгорнуте втілення у добу Модерну. Отже, зупинимося, за необхідності коротко, на за- садничих ідеях цієї ідеології. Становлення та розвиток європейської культурної тради- ції, особливо починаючи від Нового часу, тобто за доби Мо- дерну, пройшло під знаком домінування у ній цілком певних рис і тенденцій. А саме — йдеться про те, що на перший план у ній вийшла і стала домінувати думка, згідно з якою у центрі людського світу міститься розум як просвітлений і всеохоп- люючий, через критично-рефлексивну функцію якого дола- ється уся однобічність та ущербність міфів, марновірств та за- бобонів світу повсякденності. Тобто облаштований цей світ за принципом свідомості, яка, за класичним гегелівським підхо- дом, зводиться до мислення, а мислення — до рефлексії, тобто самосвідомості. А відтак пафосом цього класичного філософування ХVII — початку XIX століть є спрямованість на системну цілісність, за- вершеність та моністичність, що базується на глибокій вірі у при- родну впорядкованість світобудови, якій органічно притаманні доступні раціональному осягненню гармонія і впорядкованість. Представники класичної філософії буквально зачаровані ідеєю простого раціонального облаштування світу, що випливає із дея- ких самоочевидних постулатів розуму, постійно залученого до творення предметного світу та його структуралізації. Людина може пізнавати зовнішній світ лише за умови, що водночас у самій собі, у власній свідомості схоплює ту пізнава- 73льну операцію, завдяки якій цей світ осягається. Саме тут була закладена центральна для усієї класичної філософії XVII — по- чатку XIX століть позиція індивіда, що орієнтується у світі лише завдяки власній самосвідомості, стверджена автономна індивідуальна людська свідомість (а відтак раціональність та доцільність) як обов’язкова осьова координата, модель чи то індивідуального процесу життя, чи суспільного устрою і сві- топорядку. Причому усі ці засадничі позиції базувалися на діяльніс- ному підході до світобудови, на ствердженні активності й дія- льності як вихідних у світі культури, а сама діяльність інтерпретувалася й ототожнювалася за своєю рушійною силою і кінцевим результатом через різноманітні акти свідомості та самосвідомості. А зворотним боком такого підходу була віра та налашто- ваність на максимально прозорий, до найглибших закутків сцієнтистськи облаштований світ. Це була віра не лише у мож- ливість досягнення суспільної гармонії та рівноваги нині, але й у перспективі, тобто цей тип світосприймання характери- зується цілковитою вірою у безкінечний поступ, рожевим оп- тимізмом. Становлення ідеї раціональності нерозривно пов’язане зі становленням ідеї свободи. Бо саме у європейській культурній традиції доби Модерну, а не в інших типах культури, ці по- няття є визначальними і смислоутворюючими уже впродовж кількох сторіч, починаючи із Нового часу. Це пов’язано із тим, що раціональність і свобода були не лише в ідеї, в ідеалі, але і в реальності стрижневими антропо- культурними та соціокультурними характеристиками і проце- сами, котрі протікали на теренах західної цивілізації впродовж останніх сторіч. Це — по-перше. По-друге ж, свобода і раціо- нальність ніколи не існували в рамках цього типу культури у своїй окремішності, а лише як внутрішньо глибинно пов’язані ідеї та реальні соціокультурні процеси, як ідеал та його вті- лення. І, по-третє, розвиток західної цивілізації, особливо впродовж останнього сторіччя, його першої половини, засвід- чив, що закладений у його підвалини комплекс ідей та ідеалів, сфокусованих навколо ідей раціональності та свободи, усе час- 74тіше почав давати збій і не лише не привів до повної реаліза- ції задекларованих ідеалів свободи, розуму та прогресу, але, навпаки, виявився шляхом до нових структур відчуження, до катастрофічного знецінення людського життя, до ерозії куль- турних смислів і втрати ідентичності, як індивідуальної, так і колективної. Чому ж таке могло трапитися? Сучасна світова цивілізація як цивілізація науково-тех- нічна була започаткована в Європі у новоєвропейські часи, у добу Модерну, або ж в епоху Просвітництва. І в підвалинах цієї західної цивілізації від самого початку були закладені ідеї звільнення людини від гніту зовнішніх обставин (природних і соціальних) на основі критики традиційних вірувань і знань (міфів, релігійних догм, традиційних вірувань тощо) і стверд- ження суверенного, самосвідомого, а отже, і вільного (внут- рішньо і зовнішньо) суб’єкта суспільної життєдіяльності. Зрозуміло, що таке бачення людини було пов’язане із розу- мінням її як активної, перетворюючої сили, діяльність якої ґрунтується на міцних, раціонально вивірених знаннях, котрі знаходять своє постійне втілення у науково-технічній діяль- ності. Отже, людина бачилась як самосвідома, діяльна і перетво- рююча істота, активність котрої не обмежують ніякі автори- тети і догми. Вона — вільна у своїх діях, і ця її свобода ґрунтується на тому, що вона здатна адекватно осягнути дійс- ність, що її діяльність базується і просякнута раціональним знанням. Водночас тут же були присутні і безмежна віра у прогрес, оскільки людина, завдяки здатності розумного осягнення дійс- ності і рефлексивної самосвідомості, знаходила небачену до- нині можливість до самосвідомої діяльності, а, отже реалізації свободи, котра мислилася у дусі високого гуманізму і була зреалізована у дійсно прекрасному гаслі свободи, рівності, бра- терства. Суспільні стосунки мислилися у такому контексті, як де- мократично-ліберальні, як такий суспільний договір, у рамках якого кожен може розумно усвідомлювати власні інтереси, за- хищати їх і враховувати інтереси інших. Усе це розглядалося 75як рух задля шляху звільнення, як прогрес у здійсненні сво- боди. Зрозуміло, що базувалося таке бачення на міцній, ра- ціонально вивіреній базі — науковому пізнанні і знанні та відповідній критичній рефлексії стосовно віджилих форм буття і світосприймання. Отже, визначальною домінантою доби Модерну була ідея єд- ності та взаємообумовленості розуму та свободи, була «критична свідомість, або ж просвітницький критицизм. Критицизм як реа- лізація свободи в пізнанні чи, іншими словами, як дія свободи в розумі складає для нас найвищу цінність Просвітництва» 66 . Уні- версальний, всепроникний критицизм, рефлективність самосві- домої установки належить до тих прикметних рис проекту Модерну, які є непересічним, значущим нині і у майбутньому, його надбанням. Уся ця сукупність ідей та принципів була зреалізована у повному обсязі впродовж останніх трьох сторіч і принесла не- бачені досі досягнення, буквально переворот в усіх сферах: науці, техніці, культурі, сфері суспільних стосунків тощо. Ін- телектуальні, технічні, мистецькі, соціокультурні здобутки доби Модерну воістину вражаючі. Вони цілковито змінили об- личчя світу. І, здавалось би, що іще більш привабливе можна було зап- ропонувати і втілити у життя? Але збої у реалізації проекту Модерну почалися практично відразу після його розробки, ще з часів Французької революції, коли чи не вперше високі ідеали були политі такою кров’ю, що європейські люди жах- нулися. Але ще більше розчарування їх чекало в наступні сто- річчя, починаючи від усіх принад первісного нагромадження, свободи для обраних та ерозії моральних чеснот ще у ХІХ сто- літті аж до нинішньої серйозної кризи: як довіри до розуму, зведеного до техніко-операційної раціональності, так і до різ- ного роду етатизму у дії (від тоталітаризму, авторитаризму до «керованої демократії»), котрі здатні лише здискредитувати ідеї свободи, як і справедливості й солідарності, котрі, звісно, нерозривно пов’язані. В ідеології епохи Модерну, просвітницькій ідеології, що принципово, були випрацювані засадничі принципи бур- жуазно-демократичного суспільного устрою (суспільний дого- 76вір, розподіл влад, громадянські, у тому числі й економічні, свободи, правова держава, включаючи право на приватну влас- ність і виборче право, етика обов’язку тощо), згідно з якими розум і свобода «існують і взаємодіють як вищі людські цін- ності. Вони задані людині в якості тих цілей, лише у прагненні до яких вона може зреалізувати себе як особистість, і тих цін- ностей, на основі яких вона повинна побудувати собі життя. Тут іще не відбулося розщеплення поняття розуму і його про- тиставлення поняттю раціональності… Свобода розуміється тут передовсім як звільнення розуму, як його найбільш повний і безперешкодний розвиток і поширення. Із просвітницьким розвитком пов’язувалися сподівання на формування більш ро- зумного та вільного суспільства... Ідеал прогресу однозначно пов’язувався із розширенням сфери розуму в поведінці людей» 67 . Отже, слід констатувати, що без, передовсім, становлення та ствердження самосвідомого суб’єкта суспільної життєдіяль- ності й культури у Нові часи, без активістсько-діяльнісної настанови, без реалізації інших засадничих принципів доби Модерну не відбувся б увесь подальший науково-техніч- ний прогрес, плодами якого користуються сьогодні мільяр- ди людей. Без цього не могли б ствердитися громадянське суспільство та правова держава, не могли б розгорнутися у таких масштабах література, мистецтво, кіно, телебачення тощо, які сьогодні є теж надбанням усього людства. А найго- ловніше — без такого досвіду пошуку, здобутків, надій і втрат, злетів і падінь не було б тієї основи, на котрій тримається ни- нішня, хай і не зовсім міцна й збалансована, цивілізація. Маємо на увазі віру в людину, в її потенційну можливість пос- тійно стверджувати людиномірні засади власного існування, в її здатність лишатися людиною за будь-яких обставин. Проте, як засвідчив історичний досвід, високі ідеали доби Просвітництва (ідеали свободи, рівності, братерства, єдності ро- зуму та свободи, віри в емансипуючу роль науки і науково-тех- нічного прогресу, моральний закон усередині нас, у постійне вдосконалення на основі просвітленого розуму власного соціо- культурного середовища) у зіткненні з реаліями ХХ сторіччя постали не такими надійними і міцними, а часом і навпаки. 77Йдеться й про страхітливі кризи перевиробництва й деп- ресії, і про перманентні війни (від громадянських до світових), і про катастрофічне зниження не лише норм та принципів мо- ралі, а й самоцінності, власне, людського життя. Йдеться про авторитарні й тоталітарні режими, які час від часу виникають у різних регіонах планети. Про доволі постійне міжетнічне та міжконфесійне напруження, яке, поєднуючись, починає вис- тупати як міжцивілізаційне. Йдеться також про протистояння «Південь — Північ», а останнім часом — і «Захід — Схід», про глибоку екологічну кризу, яка охопила планету, про труднощі розподілу та перерозподілу у планетарному масштабі енерге- тичних, сировинних, продовольчих ресурсів, ринків збуту тощо. Зрештою, йдеться про рівновекторні згубні впливи на суспільне самопочування особистості процесів стереотипізації, омасовлення, маніпулювання людьми, їхньою поведінкою і психікою і, як результат, про поглиблення їх усамітнення, мо- надологізацію їхнього життя, про постійні стресові наванта- ження. Отже, від середини ХІХ століття, особливо із приходом сто- ліття двадцятого, в усе більш гострій формі постала низка пи- тань, які або ж не стояли перед класичним раціоналізмом, або ж різко загострилися в умовах наростання зовсім нових колі- зій, проблем та суперечностей. З-поміж них потрібно особливо виокремити такі питання: чому світ не може ніяк облаштува- тися у формі розумної організації, а навпаки, все більше за- нурюється у нові й нові проблеми; чому самосвідоме судження як визначальна, здавалось би, вісь буття не має жаданої влади над реальністю. На тлі різноманітних проявів упродовж минулого століття, особливо його першої половини, кризового стану, який час від часу то затихає, то розгортається з новою силою (в економіці, суспільних стосунках, політиці, духовній та екологічній сфері), його глибинний, сутнісний смисл можна охарактеризувати як кризу ідентичності. Ідеться про кардинальне порушення орга- нічності всіх складових людської життєдіяльності, про втрату надійних, усталених, освячених традицією, раціонально виві- рених, життєво значущих орієнтирів в усьому універсумі люд- ського буття: на рівні соціальних структур, культури, окремого 78індивіда, його мислення, системи вартостей і уподобань, мо- ральних імперативів, психічного здоров’я тощо. Отже, підсумовуючи, слід зазначити, що вже у першій половині ХХ століття людство опинилося у ситуації кризи просвітницької світоглядної налаштованості, спричиненої мар- ністю сподівань на реалізацію засадничих принципів класич- ного раціоналізму, до того ж усе це помножилось на низку глобальних проблем і вилилось в антропологічну кризу взагалі як процесу (чи принаймні можливості) безповоротного зламу чогось життєво важливого у самій людині, у зв’язку зі зруй- нуванням цивілізаційних засад процесу буття у цілому і осе- реддя цих засад — нормального, неантагоністичного співбуття людей. Ціла низка параметрів класичного прочитання самосвідо- мої парадигми облаштування домівки власного буття (пере- довсім просвітництво та патерналізм, елітарне за своєю суттю бачення достовірності свідомості, монологізм, віра у само- здійснення світового розуму, неувага до реальної свідомості і психіки взагалі пересічної людини, закинутої у потік сущого, однозначне оптимістично-рожеве бачення перспектив облаш- тування буття тощо) стали відверто нереалістичними, стали проблематичними. Сюди ж прилягає і цілковитий провал ідеї гіперактивізму в аспекті панування над природою. Ціла низка екологічних не- гараздів із усією гостротою поставила питання не лише їхнього подолання, але й питання у принципі — про подальшу долю людського буття. До того ж драматичні колізії людського життя, які супро- воджували світову історію упродовж усього минулого століття, не могли не позначитися найрадикальнішим способом на соціа- льному (а відтак і фізичному, і психічному) самопочуванні десятків, сотень мільйонів людей і не призвести до різкої дегуманізації міжлюдських стосунків, наростання непродук- тивних орієнтацій речовизму, здирництва, агресивності, за- здрощів, зневіри, роздратування, самозакоханості тощо і, від- повідно, до затухання продуктивних орієнтацій взаємоповаги і взаємопідтримки, неспоживацького ставлення до іншого і дов- кілля, а також такої вагомої риси, як урівноваженість, засно- 79ваної на впевненості у завтрашньому дні, що у цілому стиму- лювало б творчий життєстверджуючий потенціал кожного.
Ви переглядаєте статтю (реферат): «Становлення ідеї раціональності у європейській культурній традиції та криза цієї ідеї. Раціональність та свобода» з дисципліни «Інтелект у структурі людського буття»
