Позитивне та негативне у людському єстві та світові людини: до постановки питання
Упродовж довгих років, при осмисленні сфери антропоку- льтурного, в українській філософській літературі основна увага була зосереджена передовсім на розкритті творчих, життєст- вердних параметрів людського буття. Проте такий підхід, як видається, значною мірою звужу- вав та викривляв справжній стан справ у сфері антропокуль- турного. Адже, як показав суспільно-історичний досвід, особливо досвід ХХ сторіччя, у бутті людини, людському єстві та світові людини відбувається надзвичайно суперечливе поєд- 56нання конструктивного, творення нових форм буття, позитив- ного та деструктивного, злостивого, негативного, що є резуль- татом трансцендування людини, її постійного виходу за межі сущого, яке й відбувається у такий двоєдиний спосіб. Говорячи про одну із найвагоміших тем у сучасній філо- софській антропології — грані людського буття: позитивні та негативні виміри антропокультурного — слід передовсім зазна- чити, що антропокультурний вимір буття людини у світі охоп- лює цілу низку ознак: суспільне самопочування людини, її психологічний стан, відчуття комфортності (чи дискомфорту), її прагнення та спрямування, вихід на передній план, у за- лежності від визначальної соціокультурної парадигми доби, творчих, життєствердних рис людського єства чи, навпаки, рис руйнівних, деструктивних. Антропокультурне також характе- ризує якісну специфіку міжлюдських стосунків, їх солідарний чи виключно конкурентний характер, їх унормованість у межах комунікативної спільноти (за умови прийняття нею взаємоузгоджених вимог) чи їх ірраціоналізація; культиву- вання індивідуалізму та егоїзму чи взаєморозуміння і взаємо- підтримки. Принциповою ознакою ант ро по культурного нині є також екологічна складова, збалансованість чи розлад у сто- сунках із довкіллям. Підсумовуючою ознакою антропокуль- турного виміру буття виступає прагнення людини (чи відсутність такого прагнення) до обстоювання своїх визнача- льних на сьогодні інтересів та потреб, ствердження своєї люд- ської гідності. Сукупність цих ознак антропокультурного виміру буття і буде знаходитися у підвалині усього подальшого розгляду проблеми, котра піднімається у монографії. Чому ж проблема граней людського буття, позитивних та негативних вимірів антрокультурного є однією із найвагомі- ших, найбільш гострих проблем сьогодення? А є ця проблема — стосовно позитивного та негативного у людському єстві та, відповідно, у світові людини — такою зна- чущою через те, що засвідчує необхідність осмислення досвіду ХХ сторіччя, драматичного та трагічного, осмислення причин гуманітарної катастрофи у європейському типові цивілізації, особливо першої половини минулого сторіччя, та тих виснов- 57ків, котрі необхідно зробити для унеможливлення надалі тих страхіть, котрі довелося пережити європейській людині впро- довж минулого сторіччя. Отже, необхідність розробки проблеми зумовлена тим, що світ у цілому і Україна зокрема впродовж ХХ сторіччя і до наших днів продемонстрували і продовжують демонструвати протилежні, несумісні та різноспрямовані тенденції. З одного боку, йдеться про злет людського духу, розквіт науки, техніки, літератури, мистецтва, архітектури, радіо й телебачення, ма- сової освіти тощо. Тобто, якщо говорити у цілому, креативних, життєствердних здатностей людини. Сюди ж відноситься й усе більше розповсюдження і ствердження на планеті демократії, розбудова громадянського суспільства, закріплення на Заході у повоєнний час дискурсивної етики як етики відповідальності, ствердження вимог екологічного категоричного імперативу. Проте, з іншого боку, увесь жах ХХ сторіччя полягав у тому, що усе щойно згадане було помножене на небачене в іс- торії людства поширення на планеті калькулюючого, циніч- ного розуму, тоталітарних режимів (сталінщина, фашизм, маоїзм, полпотівщина, в’єтнамський, афганський та чеченсь- кий синдроми тощо) із репресіями та катуваннями, масовими розстрілами, концтаборами, системою доносів та психологіч- ним терором, геноцидом цілих народів, штучним голодомором українців, рабською працею мільйонів людей. Перелік можна продовжувати, проте суть питання зрозу- міла: на поверхню життя, у силу тих чи тих соціокультурних спонук, вилізло усе те темне, що одвічно існувало у людській природі, але до того не знаходило умов для свого здійснення у таких страхітливих масштабах. Йдеться про такі риси людсь- кого єства, як підступність, жорстокість, облуда, ненависть, заздрість, зрадливість, корисливість, егоїзм, самозакоханість, кар’єризм, брехливість, агресивність, схильність до наси- льства, до доносів-лжесвідчень і т.д., і т.п. ХХ сторіччя стало прикметним тим, що відбулося знеці- нення не лише вищих, засадничих вартостей буття, але й са- мого людського життя як такого. У масштабах усієї планети набув небувалого поширення тех- нократизм, у засадах якого — досягнення мети на якійсь одній 58ділянці людського буття, не враховуючи усіх обставин, усієї су- купності можливих (як правило — негативних) наслідків. Технократизм також включає в себе поширене явище сцієнтистського обґрунтування проектів, яке не підкріплене достатньою антропокультурною, соціокультурною та екологіч- ною експертизою. Далі, це некомпетентність у розв’язанні на- гальних технічних, економічних та соціальних проблем, неувага до людської суб’єктивності, а то й нехтування нею у цьому процесі. Нарешті, це соціальна інженерія, коли людина як дуже непроста складова соціуму розглядається на кшталт машиноподібного її включення у систему буття, а не виходячи із усього розмаїття, різновимірності самої її внутрішньої природи як мікрокосму, у результаті чого відбувається ома- совлення, стереотипізація усіх складових суспільної життє- діяльності та індивідуального людського буття. Відтак небувалого поширення набув цинічний, кальку- люючий, здегуманізований техніко-операційний розум, поли- шений будь-яких моральних засад. Необхідність осмислення проблеми позитивного та нега- тивного в людському єстві та світові людини зумовлена також тим, що пересічний українець — а це десятки мільйо- нів людей, понад 90 відсотків усіх громадян України — живе нині тяжким, напруженим життям і у матеріальному, і у психологічному планах. Бо кожен середньостатистичний ук- раїнець щодня стикається із проблемами, котрі пронизують суспільство: корупцією, проблемою освіти та житла для дітей, заробітною платою, достатньою лише для задоволення найнагальніших потреб, безробіттям, необхідністю пошуку кращої долі у містах-мільйонниках чи, що іще більш жах- ливо, за кордоном (від 3 до 7 мільйонів найбільш освічених людей, котрі перебувають у найпродуктивнішому віці). Це також внаслідок паювання землі та свідомого знищення від- лагоджених колективних господарств на селі, повний зане- пад села, розвал його господарства та соціокультурної сфери. Це також (і внаслідок щойно згаданого теж) неповні сім’ї, недоглянуті, а то й безпритульні діти, депопуляція україн- ців, а попереду — невпинне зростання відсотку пенсіонерів та дефіцит робочої сили. 59Ясно, що усе щойно згадане (як і інші обставини, котрі сюди прилягають, насамперед пов’язані зі стрімким майно- вим розшаруванням та корупцією і бюрократизмом на кож- ному кроці) не сприяють ні нормальному суспільному самопочуванню пересічного українця, ні врівноваженості його психологічного стану, ні відчуттю душевного комфорту. Вод- ночас, викликаючи не суспільну солідарність, прагнення до взаєморозуміння та взаємопідтримки, а передовсім — викли- каючи самозамикання індивіда, культивування індивідуа- лізму та егоїзму, коли конкуренція і тільки стає ознакою не лише економічного співжиття (що є нормою), а ознакою між- людських стосунків як свідчення їх різкого погіршення, їх деструкції. Відтак на передній план із необхідністю виходять не творчі, життєствердні риси людського єства, а руйнівні, дест- руктивні, злостиві. Яка ж причина виникнення та існування цього негатив- ного у людському єстві та, відповідно, у світові людини? Позитивне, життєствердне, творче, оптимістичне, те, що приносить людині радість та несе її на крилах, — усе це є, існує як само собою зрозуміле, як те, що, звісно, є невід’ємною рисою людських стосунків та людського буття у цілому. Людина приходить у світ, щоб творити, створювати нові форми, примножувати розмаїття форм та проявів буття. Це пов’язане із принциповою трансцендентністю людини, постій- ним виходом людини за власні межі, що є її неодмінною ха- рактеристикою. Інакше бути не може: людина не зводиться до якихось застиглих, закостенілих форм. Проте чи означає це, що дане трансцендування є процесом однозначно позитивним? Як показав історичний досвід мину- лого сторіччя, на поверхню життя вихлюпнулася колосальна людська енергія, котра знайшла втілення у небувалих здобут- ках: наукових, технічних та технологічних, літературних та музичних, досягненнях у сфері будівництва, транспорту, теле- та радіокомунікацій, зв’язку, звершеннях кіно та телебачення. Проте з неменшою силою на поверхню життя вихлюпну- лися руйнівні риси людського єства: злоба і лють, жорстокість, паскудство у його незліченних проявах. 60Звідки ж усе це могло взятися й набути такого страхітли- вого розповсюдження на планеті? Як показали філософсько-антропологічні дослідження ми- нулого століття, людина є, по-перше, генетично, у своїх вито- ках фізично недостатньою істотою, яка певним чином випадає із еволюційного ряду, є недолугою й непристосованою до гар- монійного зв’язку із живим світом. Як радикальний засіб подолання такої фізичної недоско- налості та неадекватності людини, її невписаності у природ- ний біоценоз, і виник механізм трансцендування, який, з одного боку, дав можливість творити, створити яскравий та різноманітний світ культури, заснований на засадах класичної калокагатії, єдності істини, добра та краси, морально фундо- ваний дім людського буття. Але з іншого боку, не менш різ- номанітний світ проявів негативного, злостивого й підступного та жорстокого. Ця біполярність, поєднання проявів позитивного й нега- тивного є характерною ознакою усієї планетарної цивілізації, інтенсивне наростання чого було і є повсюдною характерною рисою людської життєдіяльності. До того ж на усе це наклалися процеси ресентименту у мо- ралі як явище, котре символізує глибинні, не завжди позитивні (а часто й збочені) процеси у тому типові культури, котрий по- будований на традиційній етиці формального обов’язку. Ресен- тименту, суть якого, якщо коротко, полягає у тому, що це є мораль безсилля, коли заздрість, образа, роздратованість, злоба та ненависть приводять до жаги помсти, але сама ця помста не може бути зреалізованою. Усе це, разом узяте, й веде до душев- ного самоотруєння й злопам’ятства, що не може бути ніяким чином означене як позитивне явище антропокультурної сфери. Отже, слід констатувати, що в житті сучасної української людини усе менше й менше світлого, доброго, оптимістичного, усе менше надій та сподівань. А це не може не викликати ве- ликого занепокоєння. Як повернути людині це світле, добре, радісне — ось питання питань. Зрозуміло, що певні підстави для оптимізму у цьому плані є. Передусім про них свідчать свобода слова, кроки на шляху демократизації суспільного життя та відкритості суспільства, 61становлення громадянського суспільства в Україні. Проте ці кроки — і у цьому корінь проблеми — повинні бути підкріплені адекватними кроками в соціокультурній та економічній сфері, передовсім пов’язаними із прийняттям закону про прогресивне оподаткування, зі зростанням хоча б до східноєвропейського рівня відсотка вартості робочої сили у собівартості продукції, створення середнього класу, який би складав 90 відсотків на- селення, тобто перехід від кланово-олігархічної моделі су- спільного устрою до моделі сучасної, на кшталт усієї Європи — соціально орієнтованої ринкової економіки європейського штибу, соціальної держави. Не слід також забувати, що основою соціального опти- мізму пересічного українця, тобто його повноцінної особис- тісної самоідентифікації, може бути лише його національна самоідентифікація, яка неможлива поза нормальним роз- витком української культури: української поп- та рок-му- зики, кіно (як власне виробництво, так і його прокат), адекватного змістовного й художнього наповнення радіо- і, особливо, телепростору, підтримка української книги (і у сенсі її видання, і у плані відновлення державної системи її розповсюдження), плекання історичної пам’яті, українських театру та музейної справи, охорони пам’яток культури вза- галі, підтримки природних заповідників, заказників та на- ціональних парків тощо. Отже, суть проблеми полягає у тому, що повернення со- ціального оптимізму пересічному українцеві може базуватися лише на усвідомленні усієї складності, бівалентності людсь- кого єства, та, відповідно, світу людини, а також на усвідом- ленні усього драматизму історичного шляху української людини упродовж віків, особливо у минулому столітті. Те ж саме, ту ж біполярність демонструє українська дійс- ність і впродовж усіх років незалежності. З одного боку, певний суспільний, економічний та інституційний поступ, на- родження громадянського суспільства та сфери відкритості, де й знаходять свій вияв риси оптимізму, життєствердження, тво- рення нових форм життя. Проте не менший вияв знайшли в українських реаліях і усі перераховані вище негативні риси людського єства: як у 62часи розбудови кланово-олігархічної моделі капіталізму, часи двох перших президентів, так і за останній час — час продов- ження різкого майнового розшарування, час поглиблення про- тистояння позитивного й негативного, протистояння сил, які уособлюють минуле європейської цивілізації та майбутнє як ствердження сучасної європейськості — соціальної ринкової економіки та соціальної держави. Усе це, разом узяте, викликає дуже багато запитань, і най- перше — це про пошук шляхів мінімізації впливу негативного у людській природі, унеможливлення рецидивів тоталітаризму й авторитаризму та створення умов для подальшого розкриття креативних, життєствердних здатностей. Про це у подальшому тексті ще буде детальна розмова. Зараз же хотілося б коротко зупинитися на питанні вито- ків осмислення проблеми позитивного та негативного у люд- ському єстві та світові людини у класичній філософії доби Модерну.
Ви переглядаєте статтю (реферат): «Позитивне та негативне у людському єстві та світові людини: до постановки питання» з дисципліни «Інтелект у структурі людського буття»
