УПРАВЛІННЯ ГРОШОВОЮ ПОЗИЦІЄЮ ТА ОБОВ’ЯЗКОВИМИ РЕЗЕРВАМИ БАНКУ
Управління ліквідністю банку потребує негайного прийнят-тя рішень, які мають важливий довгостроковий вплив на його прибут-ковість. Один з основних напрямків такого управління — менеджмент грошової позиції банку. Грошова позиція банку визначається відно-шенням суми коштів на кореспондентському рахунку та у касі банку до його сукупних активів. Показник грошової позиції банку тісно пов’язаний з нормами обов’язкового резервування, які є основним ін-струментом грошово-кредитної політики в більшості країн світу. Обов’язкові резерви — це певна сума активів, які комерційний банк згідно з чинним законодавством зобов’язаний зберігати в цен-тральному банку. Роль резервів можуть виконувати лише певні види активів — кошти на коррахунку в центральному банку та готівкові кошти в касі комерційного банку. Обсяг обов’язкових резервів визначається нормами резервування, які встановлює центральний банк, та структурою і обсягом депозитних зобов’язань кожного банку. Як правило, законодавством країни регу-люються верхня і нижня межі резервних вимог, у діапазоні яких цент-ральний банк фіксує фактично діючі норми резервування згідно зі ста-ном кредитного ринку та завданнями поточної грошової політики. Формування обов’язкових резервів має на меті: 1) регулювання гро-шової маси в обігу; 2) забезпечення своєчасності здійснення платежів за вимогами клієнтів; 3) підтримання ліквідності комерційного банку. Обов’язкові резерви в повному обсязі можуть бути використані банком лише в разі припинення його діяльності. Тоді центральний банк дає дозвіл на використання резервів для розрахунків за зо-бов’язаннями банку. У решті випадків використання резервних кош-тів обмежене і регламентується угодою між комерційним та центра-льним банком, якою визначаються характер та частота використання зарезервованих коштів, терміни поповнення залишків на резервному рахунку, гарантії та санкції. Як правило, на суму обов’язкових резер-вів відсотки не нараховуються, тому по суті резервні кошти є «втра-ченими» для банку, тобто неприбутковими активами. Створення системи обов’язкового резервування як інструменту регулювання ліквідності — одна з найсуперечливіших проблем у ді-яльності центральних банків. З одного боку, існування механізму резервування знижує загальний ризик банківської системи і є необ-хідним елементом макроекономічного регулювання грошової маси. З іншого боку, така система має істотні недоліки. Значна части-на кредитних ресурсів вилучається з банківського, а зрештою і з ви-робничого сектора. Резервування залучених коштів збільшує їх вар-тість, що змушує банки встановлювати підвищені вимоги до дохідності активних операцій. Отже, система резервних вимог є досить дорогою з погляду втрачених можливостей банку з одержання до-ходів. Оскільки використання резервів можливе лише в екстремаль-ній ситуації банкрутства, то сформований централізовано фонд слу-гує не стільки для забезпечення ліквідності конкретного банку, скільки для підтримання сукупної банківської ліквідності. Удосконалення методики встановлення резервних вимог має кі-лька напрямків, які грунтуються на використанні світового досвіду: · вкладання зарезервованих коштів у державні цінні папери, що приносять дохід; · виплата комерційним банкам часткової компенсації за збері-гання мінімальних резервів; · установлення диференційованих вимог резервування залежно від типу кредитної установи; терміну діяльності; розміру активів і капіталу; особливостей регіону та стану грошового ринку; структу-ри та рівня ризиковості активів; · диференціація нормативів резервування залежно від виду депози-тного вкладу та його впливу на той чи інший агрегат грошової маси. У більшості розвинених країн мінімальні норми обов’язкових резервів диференційовані залежно від виду, розміру та строку депо-зитних зобов’язань, а деякі види депозитів взагалі не є об’єктом ре-зервних вимог (дод. 12). Національний банк України встановлює єдину норму резерву-вання, яка переглядається залежно від економічної ситуації в дер-жаві. У 1997 році норма резервування була знижена з 15 до 11%, але на 1998 рік через ускладнення ситуації на фінансовому і валютному ринках НБУ змушений був знову підняти норматив до 15%, а почи-наючи з вересня 1998 року — до 16,5%. Обов’язковому резервуван-ню в нашій країні підлягають усі кошти юридичних і фізичних осіб, залучені комерційним банком у національній та іноземній валюті, незалежно від джерел, розмірів та строків їх розміщення на рахун-ках. Такий підхід спрощує розрахунок розміру обов’язкових резер-вів, який здійснюється шляхом множення норми резервування на середньоарифметичну суму залишків залучених коштів за звітний період. До залучених комерційними банками коштів належать кош-ти, що перебувають на депозитних, розрахункових, поточних, бюджетних рахунках юридичних і фізичних осіб, а також кошти інших загальнобанківських рахунків. Обов’язкові резерви формуються в цілому за консолідованим балансом комерційного банку так: відповідна сума коштів обов’язкових резервів у національній валюті утримується на кореспондент-ському рахунку комерційного банку в НБУ та в касі банку за певний період. Як правило, комерційні банки мають право до 30% суми обов’язкових резервів тримати у формі готівки в національній та іноземній валюті у своїх касах, але у періоди загострення фінансо-вих криз це положення може бути відмінене. Обсяг обов’язкових резервів комерційний банк визначає щодекади в розмірі встановле-ного відсотка від середньоарифметичних залишків залучених бан-ком коштів. На суму резервів, сформованих за рахунками фізичних осіб, банки мають можливість придбати ОВДП і одержувати відпо-відний дохід. Коли банк порушує мінімальні резервні вимоги, з нього в беззаперечному порядку стягується штраф, розмір якого залежить від облікової ставки НБУ та суми дефіциту обов’язкових ре-зервів. У США допускається дефіцит у розмірі 2% від суми обов’язкових резервів, а на будь-яку суму, що перевищує 2%, накладається штраф у розмірі облікової ставки ФРС плюс 2% від суми дефіциту. У разі повторного виникнення проблем комерційний банк підлягає ретельній перевірці з боку органів банківського нагляду. Основна мета менеджменту банку у сфері управління обов’язковими резервними вимогами — підтримати передбачені законом резерви на мінімальному рівні та не допустити ані надлишків, ані дефіциту. Надлишкові резерви не приносять процентних доходів і тому знижують можливості одержання прибутку, а дефіцит резервів тягне за собою видатки, пов’язані із застосуванням штрафних санк-цій, порушує налагоджену роботу банку, знижує її ефективність. Визначивши обсяг необхідних резервів, менеджер має порівняти його з обсягом наявних готівкових коштів у касі та на кореспонде-нтському рахунку в центральному банку. Якщо сума наявних суку-пних коштів вища за ту, яку розраховано згідно з резервними вимо-гами, то банк має надлишкові резерви. Отже, менеджер повинен швидко інвестувати надлишки, оскільки такі активи не приносять доходу. Як правило, банк продає залишки резервних коштів на між-банківському ринку іншим фінансовим установам, що їх потребу-ють. Якщо очевидно, що надлишок може зберігатися тривалий час, банк купує цінні папери або надає клієнтам нові кредити. Альтерна-тивною вартістю надлишкових резервів є втрачені можливості одер-жання доходу при інвестуванні коштів хоча б під мінімальну ставку. У разі, коли розрахунковий обсяг резервних вимог перевищує фактичну суму резервних активів, то банк має справу з дефіцитом резервів, який необхідно негайно ліквідувати. Ресурси для попов-нення обов’язкових резервів можуть бути запозичені в центрально-му банку або на міжбанківському ринку. Якщо прогнозується знач-ний за розмірами дефіцит або збереження його протягом тривалого часу, менеджмент може вдатися до реструктуризації балансу, про-давши ліквідні цінні папери або зменшивши обсяги кредитування. На вибір джерел поповнення обов’язкових резервів впливають такі чинники: · терміновість покриття дефіциту; · тривалість потреби поповнення резервів; · можливість доступу банку до ринків ліквідних засобів; · відносна вартість джерела поповнення резервів; · ризиковість джерел; · можливість проведення операцій хеджування з метою уник-нення відсоткового ризику; · правила регулювання, які обмежують використання деяких джерел; · перспективи грошово-кредитної політики в країні, прогноз зміни облікової ставки, норм резервування тощо; · результати прогнозування кривої дохідності та очікувані зміни відсоткових ставок порівняно з відсотковим ризиком, на який нара-жається банк при запозиченні коштів. Менеджмент банку має уважно вивчити та зіставити переваги і недоліки кожного джерела, з’ясувати вплив перелічених чинників і зробити правильний вибір серед альтернативних джерел поповнен-ня обов’язкових резервних вимог. Як бачимо, управління рівнем ліквідності та обов’язкового резе-рвування потребує швидкого прийняття рішень, які мають важливі довгострокові наслідки і впливають на прибутковість банку. Тому в банках часто створюються спеціалізовані структурні підрозділи, які вирішують проблеми ліквідності і одночасно управляють грошовою позицією банку. Фахівці таких відділів називаються «менеджерами, які ведуть грошовий напрямок». Багато банкірів-практиків вважають, що основним індикатором стану ліквідності банку є оцінка його становища ринком, який чу-тливо реагує на будь-які зміни. Менеджмент має приділяти особ-ливу увагу сигналам, що надходять із ринку, таким як втрата час-тини депозитів, зниження ринкової ціни акцій банку, підвищення вартості запозичених коштів, ускладнення при реалізації депозит-них сертифікатів та цінних паперів, відсутність попиту на відкрит-тя нових рахунків. Для клієнтів та партнерів банку сигналами, що свідчать про зниження його ліквідності, може бути відмова надати потенційно вигідні кредити, великі обсяги й висока частота запо-зичень на міжбанківському ринку та в центральному банку, про-даж високоліквідних цінних паперів, продаж активів зі збитками для банку. Зрештою саме рівень довіри до банку з боку ринку визначає ме-жі діапазону, в якому регулюється грошова позиція. Привабливий для клієнтів банк може дозволити собі більш ризиковано управляти грошовою позицією, постійно підтримуючи її на граничному рівні. І навпаки, банк, довіра до якого з боку ринку похитнулася, вимуше-ний створювати не тільки обов’язкові, але й страхові резерви на ви-падок кризових ситуацій. В умовах України ризиковий підхід до управління грошовою по-зицією прийнятний тільки для досить великих і стабільних банків (особливо колишніх державних), які мають міцну клієнтську базу та відповідний рівень організації розрахунково-касового обслугову-вання для прогнозування руху грошових потоків. Такі банки мають широкий доступ до ринку ліквідних коштів і можуть у критичній ситуації оперативно поповнювати резерви та підтримувати грошову позицію. Розгалужена мережа кореспондентських рахунків та від-повідна інформаційна база дають змогу регулювати прибутковість, узгоджуючи цей процес із граничними розмірами ризику незбалан-сованої ліквідності. Водночас більшість банків (особливо новоутво-рених) змушені оперувати переважно високоліквідними ресурсами, які мають високу вартість. Політика постійного підтримання резервів на рівні, достатньому для задоволення вимог щодо норм обов’язкових резервів, особливо під час пікових періодів зростання депозитів, при-зводить до зниження показників прибутковості таких банків. Поки що можливості вітчизняних банків щодо вибору методів управління ліквідністю досить обмежені. Відсутність розвиненого ринку цінних паперів та внутрішнього строкового ринку, неперед-бачуваність стану фінансового ринку та економічної ситуації в ці-лому, високий рівень політичного ризику країни, що майже повністю блокує вихід банків на міжнародні ринки, — усі ці чинники унемож-ливлюють застосування деяких інструментів управління ліквідністю в сучасних умовах. Не маючи змоги використовувати гнучкі підходи до регулювання ліквідності, банки вирішують дилему «ліквідність — прибутковість» на користь останньої. Така практика призвела до кри-зового становища та банкрутства багато вітчизняних банків. Менеджмент українських банків має ширше використовувати методи дослідження та прогнозування перспектив грошово-кредитної політики НБУ для визначення напрямків зміни умов кредиту-вання й відсоткових ставок на фінансових ринках, а також сміливі-ше впроваджувати практику хеджування цінових ризиків, аби уникнути невизначеності вартості ліквідних активів. Загалом управління ліквідністю є складовою загальнішого про-цесу управління активами і пасивами банку, тому вибір інструмен-тарію насамперед залежить від прийнятої в конкретному комерцій-ному банку стратегії управління активами і пасивами.
Ви переглядаєте статтю (реферат): «УПРАВЛІННЯ ГРОШОВОЮ ПОЗИЦІЄЮ ТА ОБОВ’ЯЗКОВИМИ РЕЗЕРВАМИ БАНКУ» з дисципліни «Фінансовий менеджмент банку»
