Комерційні банки формують свої портфелі цінних папе-рів, виходячи з обраної керівництвом інвестиційної політики та го-ловної мети, якої прагне досягти банк у процесі вкладення коштів у цінні папери. Після вивчення характеристик усіх цінних паперів, які обертаються на ринку, інвестиційний менеджмент аналізує їх з по-гляду того, чи підходять вони до портфеля банку. Наступним ета-пом є прийняття рішення щодо купівлі чи продажу певних фінансо-вих інструментів. У банківській практиці виділяють два основні підходи до управ-ління портфелем цінних паперів, які називають активною та пасив-ною інвестиційною політикою. Для активної інвестиційної політики є характерним: Ё активна гра на підвищення з недооціненими цінними паперами; Ё активна гра на зниження з цінними паперами із завищеною ціною; Ё великі обороти за операціями купівлі-продажу цінних паперів; Ё в основному короткостроковий характер інвестицій; Ё низький рівень диверсифікації; Ё висока концентрація окремих ризикових цінних паперів; Ё спекулятивний характер і високий рівень ризиковості; Ё результатом є формування активного портфеля. Головні характеристики пасивної інвестиційної політики: Ё інвестиції мають більш довгостроковий характер; Ё відсутність значних оборотів за операціями купівлі-продажу цінних паперів; Ё високий рівень диверсифікації, частка окремих цінних паперів мала, ризик збалансований; Ё результатом є формування пасивного портфеля. Відповідно до обраної інвестиційної політики банківські порт-фелі цінних паперів поділяються на два основних типи — активні та пасивні. Пасивні портфелі цінних паперів являються добре диверсифіко-ваними, а їх ліквідність, ризик і дохідність відповідають середньо-ринковим. При формуванні таких портфелів менеджмент не вклю-чає до їх складу різко недооцінених або високоризикових (спекулятивних) цінних паперів, тобто банк ніби пливе за течією. Прикладом може бути формування індексних портфелів, до яких входять ті самі цінні папери, на основі яких розраховується певний фондовий ін-декс. Ринкова вартість такого портфеля прямує за рухом фондового індексу. Перевагами є мінімізація витрат на аналітичну підтримку індексного портфеля та витрат, пов’язаних з виходом на ринок (ко-місійні, біржові, гарантійні внески тощо). Активні портфелі включають цінні папери, курси яких нині (або у перспективі) різко відхиляються від цін, визначених середньорин-ковими умовами і можуть зазнавати сильних коливань. Склад тако-го портфеля активно регулюється, спираючись на постійний докла-дний аналіз кон’юнктури ринку. Характерною рисою активного портфелю є наявність значних оборотів з операцій купівлі-продажу фінансових інструментів з метою відновлення його складу. Активні портфелі формуються значною мірою «проти ринку», тому інвести-ційний менеджер постійно приймає рішення, намагаючись «побити ринок», а не пливти за його течією. Виграш досягається завдяки ку-півлі цінних паперів на нижніх точках поточних коливань курсової вартості та продажу їх на ринку на верхніх точках. Інший варіант формування активного портфеля — це пошук та придбання недооцінених паперів, наприклад, у розрахунку на оди-ницю переробленої емітентом нафти, газу і т. ін., порівняно з цін-ними паперами аналогічних підприємств. У цьому разі активний портфель забезпечує підвищену дохідність за рахунок тривалого ро-сту курсової вартості цінних паперів при тих самих значеннях ліквід-ності і ризику, що і в пасивному портфелі. При формуванні активно-го портфеля інвестиції не мають довгострокового характеру, а рівень диверсифікації незначний. У цілому активний підхід до управління портфелем цінних па-перів містить велику спекулятивну складову і характеризується не лише грою (спекуляцією) на майбутніх цінах та відсоткових став-ках, а й наданням дилерських послуг та постійних котирувань цін покупця та продавця. Органи банківського нагляду в більшості кра-їн несхвально ставляться до спекулятивної торгівлі цінними папе-рами в банку, через що багато інвестиційних менеджерів, особливо в невеликих банківських установах, віддають перевагу пасивному портфелю. Але втручання регулюючих органів — це не єдина пере-пона для застосування активної інвестиційної політики. Багато бан-ків, у тому числі в розвинених країнах, стикаються з проблемами недостатньої кількості досвідчених менеджерів та відсутності нала-годжених ринків цінних паперів. У результаті для більшості невели-ких банків пасивна інвестиційна політика стає єдино доступною. Великі міжнародні та регіональні банки, навпаки, дотримуються ак-тивної політики і, незважаючи на регулятивні обмеження, час від часу грають на майбутніх змінах ставок та курсів цінних паперів. Склад та характер портфеля цінних паперів банку визначається не тільки інвестиційною політикою, а й метою, яку поставлено у процесі його формування та управління. Головна мета процесу управління портфелем цінних паперів може бути по-різному визна-чена менеджментом банку. Здебільшого банк формує портфель цін-них паперів з метою: а) максимізації прибутків; б) підтримки ліквідності; в) зниження ризику активів. При виборі мети необхідно визначити пріоритети, оскільки од-ночасне досягнення всіх цілей на практиці неможливе. Але мене-джмент банку може прийняти рішення про розподіл портфеля на кі-лька складових частин, кожна з яких слугуватиме досягненню певної мети. З погляду завдань, що постають перед менеджментом у процесі формування банківського портфеля цінних паперів, виділяють кіль-ка типів портфелів. 1. Портфель росту орієнтований на придбання цінних паперів, ринкова вартість яких швидко зростає. Мета створення портфеля росту полягає в нарощуванні капіталу інвесторів. Тому значна час-тина прибутків спрямовується на поповнення капіталу, а відсотки, доходи, дивіденди виплачуються власникам у невеликому розмірі, або взагалі не виплачуються. До складу такого портфеля включають насамперед акції; приватизаційні папери; папери, що засвідчують право власності на паї; інші цінні папери з невизначеним прибут-ком. 2. Портфель доходу слугує для отримання високих поточних надходжень: рентних платежів, відсоткових виплат, дивідендів. Для такого портфеля відношення стабільно отримуваного доходу до ри-нкової вартості цінних паперів, що входять до його складу, вище за середньоринкове значення. Відповідно ринкова вартість такого портфеля зростає повільно. Портфель доходу формується здебіль-шого з ощадних сертифікатів, облігацій, привілейованих акцій, каз-начейських зобов’язань. 3. Портфель ризикового капіталу складається переважно з цін-них паперів та паїв молодих компаній, що проводять на ринку агре-сивну стратегію швидкого розширення. Формування такого портфе-ля має на меті отримання надприбутків за рахунок придбання акцій, приватизаційних паперів, векселів у момент, коли вони різко недо-оцінені на ринку. До складу такого портфеля можуть входити дери-вативи, операції з якими проводяться з метою одержання спекуля-тивних прибутків за рахунок сприятливих змін у їх ціні. По суті, це спекулятивний портфель, який формується з метою перепродажу цінних паперів, тільки-но ринкові ціни на них почнуть зростати. Та-кий портфель характеризується високим рівнем ризику і може при-носити значні збитки, оскільки за статистикою близько 80% моло-дих компаній банкрутують, а проведення спекулятивних операцій на фондових та ф’ючерсних біржах призводило до банкрутства на-віть великі банки. 4. Збалансований портфель має на меті досягнення кількох ці-лей: нарощування капіталу, отримання високого доходу, підтримка ліквідності. До складу такого портфеля можуть входити цінні папе-ри зі швидко зростаючою ринковою вартістю, високоприбуткові цінні папери. Висока ризиковість таких вкладень знижується шля-хом придбання безризикових та високоліквідних цінних паперів, за-вдяки чому ризики портфеля в цілому стають збалансованими. Фак-тично при формуванні збалансованого портфеля застосовується метод диверсифікації. У більшості зарубіжних банків менеджмент надає перевагу саме такому портфелю цінних паперів. Прикладом може слугувати досить швидке розміщення на міжнародних ринках цінних паперів урядів України та Росії, деномінованих у німецьких марках та доларах США. З погляду зарубіжних інвесторів такі папе-ри є високоризиковими. Але їх дохідність значно перевищує серед-ній рівень дохідності цінних паперів на цих ринках, тому інвестори ризикують деякою частиною своїх коштів у надії на отримання ви-соких прибутків. Розмір вкладень розраховується так, що в разі реа-лізації ризику — затримки виплат, необхідності реінвестування то-що, втрати не носитимуть доленосного характеру (банкрутство, різке погіршення фінансового стану) для інвестора. 5. Спеціалізований портфель формується з огляду не на загаль-ний цільовий критерій, а за окремими критеріями, такими як вид цінних паперів, галузева чи регіональна належність, вид ризику, пе-ріод обігу тощо. Наприклад, залежно від певного критерію банк може сформувати такі спеціалізовані портфелі цінних паперів: Ё портфель короткострокових цінних паперів; Ё портфель середньо- і довгострокових паперів з фіксованим до-ходом, сформований з облігацій; Ё галузевий портфель, який складається із цінних паперів емітентів однієї галузі, наприклад, енергетики чи нафтової промисловості; Ё портфель іноземних цінних паперів; Ё портфель державних цінних паперів — облігації уряду та міс-цевих органів влади, казначейські зобов’язання. Кожний з таких портфелів слугуватиме досягненню певної мети. З погляду надійності портфель цінних паперів банку оцінюється за наступними критеріями: Ё рівень загального ризику портфеля; Ё практика використання методів зниження ризику, таких як диверсифікація і хеджування; Ё ступінь ліквідності портфеля; Ё співвідношення середньозваженого строку погашення портфе-ля та тривалості планового періоду інвестування (інвестиційного горизонту); Ё відповідність цілям, яких прагне досягти банк за допомогою портфеля.
Ви переглядаєте статтю (реферат): «СТРАТЕГІЇ ФОРМУВАННЯ ПОРТФЕЛЯ ЦІННИХ ПАПЕРІВ» з дисципліни «Фінансовий менеджмент банку»
