Міжнародні проблеми оцінки, реєстрації і захисту інтелектуальної власності
Захист інтелектуальної власності стає одним з важливих факторів, що визначають позиціювання країни на світових ринках. Захист прав на інтелектуальну власність та захист інновацій є найважливішим завданням управління інноваційним підприємництвом, оскільки від надійності цього захисту залежить результативність наукових досліджень, розвиток культури, літератури і мистецтва, практичне використання досягнень науки і техніки, а також міжнародний обмін ними. Інновації є важливим видом нематеріальних активів, тому надзвичайно важливо попередити їх несанкціоноване використання конкурентами. В сучасних умовах різко зросла і продовжує збільшуватися частка інтелектуального продукту у всьому обсязі товарів і послуг, що знаходяться у міжнародному обігу. Наукомісткі галузі розвиваються швидкими темпами - створення ЕОМ і програмного забезпечення, телекомунікаційного устаткування, продукції біотехнології і фармакології. Одночасно нові розробки виводять на більш високий рівень і традиційні галузі. Ці процеси призвели до розширення торгівлі фальсифікованими виробами, що є результатами технічного удосконалення, копіювання і передачі інформації. В міжнародних Конвенціях компонентна наповненість об’єктів інтелектуальної власності дещо різниться. Так, відповідно до Конвенції ВОІВ інтелектуальна власність включає: 1) літературні, художні твори і наукові праці; 2) виконавча діяльність артистів, фонограми і радіопередачі; 3) винаходи в усіх областях людської діяльності; 4) наукові відкриття; 5) промислові зразки; 6) товарні знаки, знаки обслуговування, комерційні назви і позначення; 7) засоби попередження недобросовісної конкуренції. В відповідності з Паризькою Конвенцією (1883р) об’єктами охорони інтелектуальної власності є: 1) нові рішення технічних задач (винаходи); 2) корисні моделі, дизайн виробів; 3) промислові зразки; 4) товарні знаки; 5) знаки обслуговування; 6) фірмові назви і символи; 7) вказівки на джерела; 8) назви місць походжень; 9) засоби попередження недобросовісної конкуренції. Згідно Паризької Конвенції наукові відкриття не відносяться до інтелектуальної власності, оскільки міжнародне право не фіксує права власності стосовно наукових відкриттів. Відповідно до Конвенції ВОІВ інтелектуальна власність включає промислову власність і об’єкти авторського права. Найбільш вживаною в міжнародній практиці є включення до інтелектуальної власності декілька груп складових (рис. 14).
Рис. 14. Об’єкти інтелектуальної власності Поняття промислова власність є міжнародним, а в Україні є поки що мало вживаним. Під промисловою власністю розуміють ту частину інтелектуальної власності, яка відноситься до науково – технічних творів людини. До промислової власності відносять усі об’єкти інтелектуальної власності за винятком творів літератури та мистецтва, які охороняються авторським правом. Авторське право регулює відносини, пов’язані з правами на твори літератури і мистецтва, такі як вірші, проза, музикальні твори, живопис, скульптуру, кінематограф, а також наукові праці. Слід звернути увагу на той факт, що в багатьох країнах, як і в вітчизняній практиці для позначення цих об’єктів вживається термін авторське право, в англомовних країнах – термін копірайт. В широкому розумінні, копірайтом охороняється висловлення авторської ідеї, а не сама ідея. Сфера дії суміжних прав відноситься до прав виконавців (музикантів, акторів, танцюристів, режисерів – поставників, дирижерів, виробників фонографії і організацій ефірного і кабельного віщання. До об’єктів суміжних прав відносяться: виконання чи постановка творів літератури і мистецтва; фонограми, передачі, підготовлені для трансляції в ефірі чи по кабелю (радіо, теле- чи кабельне віщання). Комерційна таємниця є конфіденційною інформацією, яка має дійсну чи потенційну комерційну цінність за рахунок недоступності її до третіх осіб. До неї не має вільного доступу на законній основі, тому власник інформації приймає міри щодо охорони її конфіденційності. До об’єктів комерційної таємниці відносяться: відомості комерційного характеру (про кон’юнктуру ринку, банківські відносини, кредити, позики, списки клієнтів, ділова переписна і т.п.); таємниці виробництва – ноу – хау (не захищені патентами винаходи, різні методи, способи, навики, знання і т.д.); а також відомості про організаційно – управлінську діяльність підприємства. Захист інтелектуальної власності в усіх країнах світу регулюється нормами Патентного права. Поняття “патент” вживається в двох значеннях: 1) патентна грамота, що є документальним підтвердженням змісту винаходу і авторства; 2) захист, що означає дозвіл на використання винаходу від патентовласника. Таким чином, патент – це документ, що засвідчує авторство винаходу і надає його власнику виключне (монопольне) право на використання винаходу протягом 20 років з дати пріоритету. При цьому авторами винаходу можуть бути тільки фізичні особи, а патентовласниками - як фізичні, так і юридичні особи. Володіння патентом означає, що ніхто не має права використовувати дану інтелектуальну власність (винахід) без згоди власника патенту, а згода може видаватися шляхом видачі ліцензії. Фактично, патент на винахід дає тільки його власнику право в країні, де він був виданий, використовувати відповідну технологію, виробляти, імпортувати, продавати відповідну інноваційну продукцію. Важливого значення для захисту інновацій має дата пріоритету, тобто дата, яка слугує основою для встановлення першості заявника по відношенню об’єкта промислової власності. Найчастіше пріоритет встановлюється за датою подання першої заявки в Патентне відомство. Процес видачі патенту на винахід, передбачає встановлення його відповідності ряду критеріям: новизни, промислової застосовуваності та наявності винахідницького рівня. Новизна – означає, що винахід має бути невідомим раніше, тобто, що винахід не є загальнодоступним, не повинен бути відкритим будь – де в світі до дати пріоритету винаходу. Цим самим стверджується принцип світової новизни, згідно якого новизну винаходу можуть спровокувати будь – які відомості, що стали доступними в світі до дати пріоритету винаходу. Цей принцип ще називають умовою абсолютної новизни, яка міститься в патентних законах більшості країн. Промислова застосовуваність є найбільш проблемним критерієм, який визначається як можливість використання винаходу в різних галузях економіки і сферах діяльності (промисловості, сільському господарстві, освіті, охороні здоров’я і т.п.). Згідно цього критерію патентуванню не підлягає практично невідтворюваний об’єкт. Наявність винахідницького рівня (“винахідницького кроку”, “неочевидності”) означає, що винахід явним чином не слідує з рівня техніки. За своє суттю винахідницький рівень визначає очевидність різниці між заявленим винаходом і сучасним рівнем техніки. Це визначається творчим втіленням ідеї і представляє собою перехід на новий технологічний рівень. При цьому між сучасним рівнем техніки і заявленим винаходом повинна існувати дистанція, яка б визначала значимість прогресу. Міжнародний захист інновацій є багато аспектною проблемою. Перш за все, це пов’язано із тим, що патент на винахід дає його власнику право лише в тій країні, де він був виданий, а тому вихід на ринки інших країн з інноваційними продуктами та підтримка там своєї конкурентоспроможності передбачає захист об’єктів свої інтелектуальної власності і в цих країнах. Патентний захист та боротьба із порушеннями патентів в різних країнах формують складну павутину різних законів, які варіюють в кожній країні, в зв’язку із чим виникає необхідність універсалізації та гармонізації законодавства різних країн., які поки що знаходяться на етапі окремих спроб. Отримання патентів інших держав досить часто пов’язане із значними витратами. В багатьох країнах доводиться наймати місцевого патентного агента для того, щоб задовольнити вимоги закону цієї країни. В багатьох країнах утримується мито за підтримку патенту в силі, чи може висуватися вимога щодо практичного використання патенту для того, щоб він залишався активним. В зв’язку із такими труднощами, при здійсненні зовнішньоекономічних операцій завжди необхідно співставляти витрати із результатами при вирішенні питання про доцільність захисту інноваційного продукту. Але завжди слід пам’ятати, що при відсутності такого захисту виникає небезпека вільного користування результатами інноваційної діяльності на ринку будь – якої країни, яка не визнає патент отриманий в іншій країні. Таким чином, диференціація патентного законодавства в рамках окремих національних інноваційних систем безумовно спричиняє негативний вплив на розвиток інноваційної діяльності і викликає необхідність побудови і розвитку спеціалізованих міжнародних систем. Прикладом такої інтеграції є європейська патентна система. Важливими кроками в напрямку розвитку європейської патентної системи стало підписання Європейської патентної конвенції (European Patent Convention – EPC) та Європейського патентного відомства. Головна мета EPC – надання можливості отримання патентного права в країнах учасниках Конвенції, через використання єдиної європейської патентної заявки (на одній із трьох офіційних мов: англійській, французькій та німецькій). Перевагами європейської патентної системи є: к економія коштів і часу на патентування; к спрощення захисту прав за рахунок використання єдиного варіанту патенту (в разі запиту на охорону не менше чим в трьох державах); к отримання “сильного” патенту, якому передує проведення експертизи. У 1967 р. у Стокгольмі створена Всесвітня організація інтелектуальної власності (ВОІВ), пізніше (1974 p.), вона отримала статус спеціалізованої організації ООН. ВОІВ координує діяльність країн-учасниць в області захисту прав інтелектуальної власності, а також численних союзів і угод у цій сфері. Юридичної основою союзів і угод є Паризька конвенція (1883 р.) з охорони промислової власності та Бернська конвенція (1886 р.) з охорони літературних і художніх творів, усі вони пізніше неодноразово піддавалися новим редакціям. ВОІВ сприяє розширенню міжнародної патентної системи через управління Договором про патентну кооперацію (РСЕ – Patent Cooperation Treaty). До країн – учасниць РСТ відноситься більшість країн світу, зокрема Україна, Росія, США, Японія, Австрія, Норвегія, Канада, Бразилія, Польща, Країни – члени ЕРС, а також деякі країни Африки. Перевагами РСТ, подібно до ЕРС, є оформлення заявок в однаковому форматі в відповідності з єдиним міжнародним набором правил. Подані заявки перевіряються на критерій новизни міжнародною пошуковою службою і в разі позитивного результату публікуються протягом 18 місяців з дати першої реєстрації. Відомою в міжнародній практиці є угода ТРІПС, яка охоплює захист практично усіх видів інтелектуальної власності, регламентує взаємини між її власником і державою, установлює ступінь відповідальності за порушення прав на інтелектуальну власність. На відміну від інших міжнародних угод у цій сфері ТРІПС визначає конкретні терміни приведення законодавств країн-учасниць у відповідність з виробленими нормами, передбачає твердий контроль за виконанням цих норм, створює механізм вирішення суперечливих питань на міжнародному рівні. Інтелектуальна власність розглядається Угодою ТРІПС як об'єкт міжнародної торгівлі, а її захист, як одна з форм зовнішньоторговельного регулювання. Угода ТРІПС дозволила усунути ряд розходжень в правових системах окремих країн і груп країн: вдалося привести до загального знаменника правові системи континентальної Європи й англо-американську модель; згладити серйозні розбіжності в цій сфері між розвинутими країнами і країнами, що розвиваються. Угода ТРІПС розрізняє патенти на виріб і на засіб. Запатентованим може бути будь-який винахід (у виді виробу або засобу) у будь-якій сфері технології, за умови, що він новий, має винахідницький рівень (іншими словами, вносить вклад у технічний прогрес) і може бути використаним в промисловості. Вперше в міжнародній практиці встановлений термін дії патентних прав протягом 20 років з моменту подачі патентної заявки. Західним країнам удалося істотно обмежити в Угоді ТРІПС можливості реалізації примусового ліцензування. Примусове ліцензування повинне проводитися винятково в інтересах внутрішнього ринку даної країни. Власник патенту, на якого була видана примусова ліцензія, повинний у будь-якому випадку одержати компенсацію, відповідно до економічної вигоди від використання його патенту. Спеціальний розділ Угоди ТРІПС присвячений ліквідації практики, коли ліцензійні угоди про передачу технології, що укладаються між компаніями різних країн, містять положення, що перешкоджають вільної конкуренції. Захист авторських прав реалізується міжнародними конвенціями в області копірайта. Прикладом таких конвенцій є Всесвітня конвенція про авторське право (UCC – universal Copyright Convention), Бернська та Римська конвенції. Права авторів захищаються в кожній країні - члена Конвенції національним законом цієї країни. Формування єдиної міжнародної системи є бажаним, однак повна уніфікація патентних систем різних країн є практично недосяжною через наявність специфіки патентного законодавств в кожній країні. Найбільші втрати від міжнародного піратства в сфері інтелектуальної власності несуть США. Таке становище обумовлене тим, що ця країна є світовим лідером в області фундаментальних і прикладних досліджень. У прагненні захистити вітчизняну інтелектуальну власність за кордоном США широко використовують торгово-економічні важелі, зокрема обмеження імпорту з країн-порушників, скорочення інвестицій у їхню економіку, скасування кредитування, згортання програм співробітництва і допомоги, як на двосторонній основі, так і при участі міжнародних організацій. Члени ЄС традиційно орієнтуються на систему союзів і угод в області захисту прав на інтелектуальну власність, що формувалася протягом довгих років на основі європейських правових традицій: Паризький союз з промислової власності, Бернський союз по авторських правах, а також ВОІВ. Уряд США неодноразово робив спроби перенести центр ваги вирішення проблем захисту прав інтелектуальної власності у ГАТТ (з 1994 р. - Світова організація торгівлі-СОТ), однак це не знайшло підтримки з боку ЄС (американська позиція розглядалася в європейських державах як прагнення нав'язати диктат американських компаній на міжнародних ринках). ЄС намагався солідаризуватися з третім світом, що критикував твердий підхід США до проблем захисту інтелектуальної власності. Тертя підсилювало і те, що США продовжували ігнорувати стару структуру союзів і угод (навіть не брали участь у Бернським союзі). ЄС ставить проблеми захисту інтелектуальної власності на багатобічних переговорах із країнами, що розвиваються, зокрема, у рамках Ломейской конвенції. Японська система захисту прав на інтелектуальну власність має свою специфіку. Якщо в західних країнах на першому місці стоїть завдання забезпечення права власника власності, то в Японії - "суспільна корисність", оскільки практичному використанню інновацій приділяється першорядна увага. Відповідно перевага віддається захистові застосовуваного патенту на практиці. Правові норми будуються так, що в разі блокування використання тієї або іншої технічної розробки, створюються можливості "обходу" патенту. У країні створений особливий психологічний клімат, що виражається, приміром, у тім, що японська суспільна думка підтримує ті вітчизняні фірми, що з успіхом удосконалили закордонні технічні досягнення. Політика Міністерства міжнародної торгівлі і промисловості Японії спрямована на створення умов для видачі ліцензій іноземних фірм, що діють у країні, усім вітчизняним компаніям, що бажають одержати доступ до їх технології. Патентна система Японії і більшості інших країн ґрунтується на принципі, за яким винахід належить тому, хто першим зареєструє патент. Принцип "перший той, хто зареєстрував" припускає наявність визначеного терміну між подачею заявки на патент і його видачу. Патентна заявка відкрита для вивчення, що дозволяє як заперечити пріоритет винаходу, так і уникнути непотрібних витрат дослідникам, що вже розробляють даний напрямок. Японські компанії можуть ознайомитися з наявними на реєстрації в Японському патентному бюро (ЯПБ) західними технологіями для їхнього освоєння. Термін, що проходить з моменту подачі заявки до оформлення патенту, у Японії складає в середньому 5—7 років, у той час як в інших країнах 2-3 року. Характерним для країн, що розвиваються є створення цілих галузей економіки, що існують винятково за рахунок порушення інтелектуальних прав, їх прибутки пов'язані зі слабким захистом інтелектуальної власності. Проблеми захисту інтелектуальної власності тісно переплітаються з проблемами передачі технологій при реалізації інвестиційних проектів. Уряди держав, що розвиваються, прагнуть контролювати висновок ліцензійних угод, щоб іноземні компанії не могли встановлювати завищені ціни на передану технологію, уводити монопольні обмеження на продаж виробленої за цією технологією продукції. Промислово розвинуті держави, зі своєї сторони, думають, що спроби країн, що розвиваються, регламентувати ліцензійні угоди приводять до порушення прав на інтелектуальну власність. Вони виступають, зокрема, проти частого включення в такі угоди обов'язкової умови, що скасовує заборону на розголошення переданої технології. Відношення країн, що розвиваються, до проблем захисту інтелектуальної власності багато в чому залежить від стану їхньої економіки. У тих держав, що розвиваються, що домоглися особливих успіхів у своєму економічному розвитку (Південна Корея, Сінгапур, Тайвань, Таїланд, Малайзія, Мексика, Чилі, Бразилія, Аргентина), підхід близький до позиції Заходу, оскільки їхні доходи від експорту, що розширився, багато в чому залежать від дотримання прав на інтелектуальну власність. Інша позиція в країн зі слабким рівнем економічного розвитку, що є винятково споживачами інтелектуальної власності і зацікавлених у наданні їм відповідних пільг. Корея, Тайвань, Сінгапур і Таїланд домоглися високих темпів економічного росту, зробивши ставку на стимулювання експортних галузей, активну участь у міжнародних економічних зв'язках. При цьому вони відвели велику роль іноземним інвестиціям, зокрема, пов'язаним з передачею технології. Наслідком стала реструктуризація економіки, близька до японської моделі. Сфера обслуговування тут помітно розширилася, а в промисловому виробництві спостерігається постійний ріст частки передових галузей. Ці країни активно освоювали технічні досягнення Заходу і Японії, порушуючи права інтелектуальної власності. Разом з тим зі зміцненням економіки і розвитком експортних галузей у них самих виникли труднощі із захистом своєї інтелектуальної власності за кордоном. Для усунення виникаючих проблем вони були змушені реформувати свої правові й адміністративні системи, що забезпечують охорону інтелектуальної власності. Вимога використання запатентованого винаходу, або ноу-хау довгий час передбачався в законодавствах як країн, що розвиваються, так і розвинутих країн. Однак у той час як країни, що розвиваються намагалися посилити застосування патенту, розвинуті держави поступово відмовлялися від нього, як від несумісного з інтернаціоналізацією економічної діяльності, і зокрема, діяльністю транснаціональних компаній (ТНК). Країни, що розвиваються, були змушені робити поступки ТНК. Однак ці країни, як правило, домагалися збереження примусового ліцензування, посилаючись на відповідні положення Паризької угоди про промислову власність. До останнього часу міжнародні угоди не регламентували термін дії патентних прав (крім Угоди ТРІПС). Країни, що розвиваються, як правило, установлювали менші терміни захисту прав на інтелектуальну власність, ніж розвинуті держави. Тривалі терміни дії патенту повинні стимулювати іноземні капіталовкладення (є гарантією одержання прибутку). З іншого боку, припинення дії патенту також може стати спонукальним мотивом до капіталовкладень, оскільки налагодження виробництва на місці може допомогти боротьбі з конкурентами після витікання терміну захисту патентних прав. Значні зміни відбулися в законодавстві країн, що розвиваються, про авторські права. Вони відносяться головним чином до захисту програм для персональних комп'ютерів, а також аудіо - і відеозаписам, тобто тим сферам, де зареєстрована найбільша кількість порушень, Бразилія, Індонезія, Малайзія, Південна Корея прийняли спеціальні закони по авторському праву, що регулюють саме ці сфери. Більшість держав підсилило законодавчий захист і інших об'єктів авторського права. Разом з тим залишилися проблеми, пов'язані з застосуванням цих законодавчих норм на практиці. Найбільші проблеми виникають із застосуванням законодавства, про що свідчить убога і суперечлива судова практика. Тому найважливішою задачею є удосконалювання не стільки законодавства, скільки його практичного застосування. Домогтися швидкого, об'єктивного, безстороннього, законного вирішення виникаючих конфліктів можна було б за рахунок організації спеціальних юридичних служб. Такий підхід дозволить налагодити ефективну роботу, забезпечити не просте декларування, а справжню реалізацію правових механізмів захисту інтелектуальної власності. Весь процес організації інноваційної діяльності, в тому числі, питання, пов’язані із захистом її результатів, вимагає використання для цього єдиних міжнародних стандартів і підходів. З цією метою було створено міжнародні стандарти в статистиці науки і інновацій, які представляють собою комплекс рекомендацій провідних міжнародних організацій в області статистики науки і інновацій з метою забезпечення методології їх системного опису в умовах ринкової економіки. Вони забезпечують стандартизацію науки і показників інноваційної діяльності в процесі інтеграції світового господарства. Прикладом таких міжнародних стандартів є “Керівництво Осло” з збору і інтеграції даних в області технологічних інновацій. Важливу роль в статистиці науки і інновацій відіграє статистична служба Євросоюзу (Євростат). В 1969 році Євростатом була розроблена перша редакція номенклатури для аналізу і співставлення наукових програм і бюджетів, що є основою для збору даних про бюджетні асигнування на наукові дослідження і розробки в країнах членах ЄС. Класифікація відображає глобальні завдання, для вирішення яких виділяються державні кошти на НДДКР. Залежно від державних цілей та науково – технічної політики країн – членів ЄС класифікація трансформується і адаптується. Систематичний збір інформації, аналіз і публікація статистичних даних про науку і техніку здійснює відділ статистики ЮНЕСКО. В 1978 році ЮНЕСКО було прийнято “Керівництво з міжнародної стандартизації статистики науки і техніки”. Керівництво Фраскаті редакції 1993 року визначає основні поняття, які відносяться до наукових досліджень і розробок; систему інституційних і функціональних класифікацій; підходи до визначення витрат на НДДКР та рекомендації щодо оцінки фінансових коштів необхідних для фінансових досліджень. Міжнародні стандарти з окремих питань НДДКР постійно доповнюють і розширюють Керівництво Фраскаті.
Ви переглядаєте статтю (реферат): «Міжнародні проблеми оцінки, реєстрації і захисту інтелектуальної власності» з дисципліни «Інноваційний менеджмент»
