Рішення «продукт—ресурс» за своєю суттю збігається з рішен-ням «ресурс—продукт», оскільки в основі цих рішень лежить об’єктивно існуючий зв’язок між обсягом виробничого споживання ресурсу і обсягом виробленої продукції. Тому принципові методо-логічні і методичні підходи до їх обгрунтування залишаються одна-ковими. В чому ж тоді відмінність рішення «продукт—ресурс» від рішення «ресурс—продукт»? Якщо коротко відповісти на це запитан-ня, то відмінність полягає в різній спрямованості аналізу одного і того ж виробничого процесу. Якщо, скажімо, при обгрунтуванні рішення «ресурс—продукт» аналіз і оцінка функції виробництва здійснюються виходячи з того, наскільки кожний наступний приріст ресурсу збільшує виробництво продукції, то при обгрунтуванні рішення «продукт—ресурс» головна увага акцентується на тому, скільки ресурсу потрібно виробничо спожити, щоб виробити задану додаткову кількість продукції. Саме завдяки розгляду функції ви-робництва під таким кутом зору менеджери одержують можливість більш глибоко оцінювати рішення щодо використання ресурсів з огляду на ринок кінцевої продукції. Припускаємо, що підприємство одержало в своє розпорядження експериментальні дані про те, скільки азотних добрив (у діючій ре-човині) потрібно вносити, щоб отримати додаткову кількість ячме-ню в тих грунтово-кліматичних умовах, в яких знаходиться дане підприємство (табл. 7.1). Перш ніж приступити до аналізу наведених у табл. 7.1 даних за-значимо, що визначена урожайність ячменю є додатковою до тієї, яку підприємство отримало б без внесення добрив. Якби підприємство одержало таку інформацію, яка наведена в табл.7.1, і намагалося її використати для прийняття рішення «ре-сурс—продукт», то в першій графі менеджери розмістили б дані про кількість внесених добрив, а в другій — про обсяг загального фізичного продукту. Тоді вони стверджували б, що внесення, ска-жімо, 10 кг добрив забезпечує отримання 41 кг ячменю. Фактично в табл. 7.1 ця інформація наведена навпаки. Тепер менеджери вважа-ють, що для виробництва 41 кг ячменю потрібно внести 10 кг добрив. Таблиця 7.1 ПОТРЕБА В АЗОТНИХ ДОБРИВАХ ДЛЯ ОДЕРЖАННЯ ЗАДАНИХ ОБСЯГІВ ЯЧМЕНЮ Загальний фізичний продукт (ЗФП), кг Внесено добрив, кг Загальний фізичний продукт (ЗФП), кг Внесено добрив,кг 0 0 696 90 41 10 777 100 98 20 850 110 168 30 904 120 247 40 938 130 333 50 963 140 424 50 974 150 516 70 608 80 Ось чому виникає необхідність у прийнятті рішення не щодо кіль-кості внесення добрив, а відносно того, скільки виробляти зерна. Як бачимо, центр уваги переноситься з ринку факторів виробництва на ринок продукту, а рішення «ресурс—продукт» трансформується у рішення «продукт—ресурс». Для унаочнення виробничого зв’язку, що відображує потребу в азотних добривах для одержання заданого обсягу виробництва яч-меню, побудуємо функцію виробництва (рис. 7.1).
Рис.7.1. Функція виробництва, що відображує потребу в мінеральних добривах для одержання заданого обсягу ячменю Аналізуючи дані табл. 7.1 і діаграми, приходимо до висновку, що всі варіанти одержання заданої кількості ячменю є технічно прийнятними, оскільки кожний з них забезпечує подальше збіль-шення виробництва продукту при збільшенні внесення добрив, а тому реально може бути запроваджений у виробництво. Менеджери також з’ясували, що згідно з експериментальними даними виробити ячменю більше, ніж 974 кг, завдяки нарощуванню доз внесення азотних добрив неможливо. Мало того, при внесенні 160 кг цих добрив урожайність ячменю, як засвідчили експериментальні дані, зменши-лася і становила 968 кг, а при внесенні 175 кг спостерігається ще більше її зниження — до 942 кг. Для менеджерів тепер стає очевид-ним, що для збільшення виробництва ячменю понад 1000 кг (якщо в цьому виникне необхідність), потрібно шукати нові шляхи, пов’язані з використанням інших факторів виробництва (збільшення доз внесення калійних і фосфорних добрив, сортооновлення, сорто-заміна, поліпшення агротехніки тощо). Для того щоб перейти до економічного аспекту обгрунтування рішення «продукт—ресурс», потрібно функцію потреби в добривах для одержання заданого врожаю виразити у вартісному еквіваленті. Тоді вона стає функцією витрат. Якщо, наприклад, для виробництва 516 кг ячменю потрібно 70 кг добрив за їх ціни за 1 кг діючої речо-вини 0,80 грн. (виходячи з відпускної ціни за карбамід за 1 т фізич-ної маси 370 грн.), то витрати на добрива для одержання вказаної кількості ячменю становитимуть 56 грн. (70 ґ 0,80). Такі витрати на добрива (ресурс) називають загальними змінними витратами (ЗЗВ). Принагідно зазначимо, що з метою досягнення чіткості у викладі матеріалу і доброго засвоєння методики обгрунтування рішення «продукт—ресурс» припускаємо, що крім добрив, усі інші витрати (на оплату праці, пальне на використання техніки тощо) розглядаються як постійні, тобто такі, що не залежать від рівня ви-ходу продукції. В табл. 7.2 наведені дані про загальні змінні витрати для всіх рівнів виробництва ячменю. Таблиця 7.2 ЗАГАЛЬНІ ЗМІННІ ВИТРАТИ НА ВИРОБНИЦТВО ЯЧМЕНЮ ЗФП, кг Внесенодобрив, кг ЗЗВ, грн. ЗФП, кг Внесено до-брив, кг ЗЗВ, грн. 0 0 0 608 80 64 41 10 8 696 90 72 98 20 16 777 100 80 168 30 24 850 110 88 247 40 32 904 120 96 333 50 40 938 130 104 424 60 48 963 140 112 516 70 56 974 150 120 На підставі даних табл. 7.2 побудуємо функцію загальних змінних витрат, що відображує потребу підприємства в грошових коштах на добрива для одержання заданого врожаю ячменю (рис. 7.2). Рис. 7.2. Функція загальних змінних витрат За даними лише про загальні змінні витрати не можна судити про те, який рівень виробництва ячменю є найбільш ефективним для підприємства. Щоб дати відповідь на це питання, потрібно здій-снити економічне обгрунтування рішення «продукт—ресурс», залу-чивши для аналізу додаткову економічну інформацію, що є надзви-чайно важливою для оцінки кожного з варіантів за критерієм їх прибутковості.
Ви переглядаєте статтю (реферат): «СУТЬ РІШЕННЯ «ПРОДУКТ—РЕСУРС»» з дисципліни «Менеджмент: прийняття рішень і ризик»
