Перший уряд гетьманської України та його соціально-економічна політика. Київ за часів Гетьманату
У дні підготовки до перевороту 29 квітня, за умов конспірації й секретності, П.Скоропадський не мав можливості підбирати до свого майбутнього уряду людей з широкого загалу фахівців. Можна було робити призначення лише з осіб, шо були членами Української громади, та найближчих до неї людей. На посаду голови Ради Міністрів був призначений М.Устимович (Сахно-Устимович), інжснср-тсхно-лог, який мав сформувати уряд. Визначено були також кандидатів на пости міністра охорони здоров'я — доктор Любинський (ініціали якого різні джерела називають різні: В., П.І. та Ю.В. [6, с.38, 125; 71, с.39]) та міністра шляхів Бутенка (чиї ініціали визначають як Б.А., В. таА.І. [6, с.125; 60, с.91; 71, с.39]). Перші офіційні документи після П.Скоропадського підписував М.Устимович як голова ("отаман") Ради Міністрів, але скласти урядовий кабінет йому не довелося. Вже наступного дня після приходу до влади гетьман на цю посаду тимчасово, для термінового утворення уряду, призначив М.Василенка, який мав широкі зв'язки у поміркованих колах української інтелігенції. Водночас П.Скоропадський послав за відомим полтавським земським діячем поміркованих поглядів Ф.Лизогубом, якому був запропонований пост прем'єра. Перший кабінет, за задумом П.Скоропадського, мав бути ліво-центристським, а в основу його діяльності було поставлене завдання відродження України, але без тих "країностсй", які могли викликати нсдо-брозичлсвс ставлення до українства з боку інших національностей. Гетьман наказав М.Василснкові, відомому вчсному-історику і правнику та громадському діячеві, до 1 травня, тобто за добу, сформувати Кабінет Міністрів. Спроба М.Василенка залучити до співпраці соціалістів-федералістів закінчилася невдачею. С.Єфрсмов та Л.Старицька-Черняхівська підтримали його, але більшість побоялася забруднити свою соціалістичну чистоту і разом з А-Ніковським перейшла в опозицію до нової влади. З соціалістив-фсдералістів лише Д.Дорошенко вступив до Кабінету і прийняв портфель міністра закордонних справ. Зовсім іншу позицію зайняли центристи, що орієнтувалися на соціально-політичні цінності лібералізму. Після деяких сумнівів, київський комітет "партії народної свободи" висловився за участь кадетів у новому уряді. Обласний з'їзд кадетської партії підтвердив таке рішення, і до складу Ради Міністрів від цієї партії, крім М.Василенка, увійшли також А.Ржспсцький та С.Гутник. Вже 2 травня 1918 р. до Києва прибув ФЛизогуб, який погодився виконувати обов'язки голови Ради Міністрів і фактично сформований М.Василенком кабінет. В ньому "бракувало націоналістів, проте він включав ряд талановитих адміністраторів" (9, с.312]. У ньому "не було соціалістів, але були солідні українські діячі з цілої України,... що брали участь в українському житті як земські діячі, професори, правники, громадські працівники" [8, с.493]. Серед них, крім вже згаданих лібералів, таких як прем'єр ФЛизогуб, М.Василенко, який став міністром народної освіти, Д.До-рошснко, Любинський і Бутснко, були й інші відомі діячі, як, наприклад, В.Зіньгівський, міністр віросповідань, історик української та російської філософії або міністр юстиції, професор М.Чубинський, до речі, син знаменитого етнографа й автора українського національного гімну П.Чубинського. Поряд з українцями в цьому кабінеті були й представники інших народів краю: поляк А.Ржепецький — міністр фінансів; єврей С.Гутник —міністр торгівлі; росіяни Ю.Вагнер —міністр праці, професор Київського політехнічного інституту, та Г.Афа-нас'єв —державний контролер, колишній приват-доцент Одеського університету звільнений за царських часів "за нсблагонадійність". Особливу роль в уряді швидко почав відігравати І.Кістяківський, відомий юрист, який спочатку змінив М.Гіжицького на посаді державного секретаря, а згодом очолив Міністерство внутрішніх справ. Враховуючи зазначене вище, можемо повністю погодитися з думкою ліберальне настроєних киян того часу про те, що "склад цього першого гетьманського міністерства був зовсім не правий; навпаки, поряд з поміркованими консерваторами до нього увійшли діячі певно прогресивного напрямку" [6, с.38]. Сучасники-соціалісти, а за ними ліва преса та деякі пізніші історики оголосили всіх міністрів гетьманського уряду "не-українцями". Зумовлено цс було передусім тим, що ніхто з тих міністрів не належив до соціалістичних партій (за винятком, хіба що Д.Дорошсн-ка —члена партії соціалістів-федералістів). Але в Україні, незважаючи на всі нещастя, які вже встигли принести ліві радикали, численні політичні сили все ще трималися гасла: "непотрібна нс-соціалістична Україна!". А під таким кутом зору міністри гетьманського уряду, як і сам гетьман, дійсно, не були... українцями [8, с.493]. Зрозуміло, що національність визначається не політичними переконаннями чи соціальною приналежністю. Більше того, не може не дивувати надзвичайно високий відсоток у гетьманському уряді людей, своїми сімсйніми традиціями пов'язаними з українським національно-культурним рухом. Так, прем'єр ФЛизогуб був сином А.Лизогуба, товариша Т.Шевчснка, який не припинив з поетом дружніх стосунків і під час його заслання та допомагав йому матеріально. Батьком І.Кіс-тяківського був член "Старої Громади" О.Кістяківський, відомий професор з історії українського права. Це саме можна сказати і про М.Чубинського, Д-Дорошснка та самого П.Скоропадського. А такі поважні члени гетьманського кабінету, як М.Василснко та В.Наумсн-ко, являли собою живий зв'язок між традиціями "Старої Громади" та українським рухом революційної доби. Вважати названих вище представників авангарду національної інтелігенції меншими українцями ніж, скажімо, есерів або соціал-демократів не тільки нелогічно, а й просто смішно. Як вже зазначалося, П.Скоропадський і його прихильники мали цілком конкретну програму розбудови Української держави. Найважливішим її пунктом було найскоріше розв'язання соціально-ско-номічних проблем, надзвичайно заплутаних діяльністю попередньої влади. Тільки подолавши економічний спад і суспільно-політичну анархію, можна було справді братися за всебічну розбудову державності та національної культури. З мстою відродження економічного життя новий уряд перш за все вживає рішучі заходи для відновлення фундаментальних засад цивілізованого господарювання — прав приватної власності та вільного підприємництва. Водночас гетьман та його оточення чудово розуміли, що соціально-економічна стабільність в українському суспільстві можлива лише за умов розв'язання аграрної проблеми. Тому заходи щодо забезпечення приватновласницьких прав мали здійснюватися паралельно й у взаємозв'язку з перерозподілом земель великих маєтків для забезпечення ними незаможних селянських родин, але лише на законній підставі, через державний викуп надлишкових земель за їх справжню вартість. Відповідна робота у цьому напрямі почала проводитися з перших •днів існування Гетьманської держави. Менш ніж через півтора місяця після перевороту, 8 червня 1918 р. було розроблено і схвалено аграрний закон, за яким приватне землеволодіння обмежувалося 25 десятинами і Державному земельному банку надавалося необмежене право придбання земель з мстою їх продажу селянам у розмірах, нсоб-, хідних для збільшення їх ділянок не вище означеної законом межі. 'і Поступово, на жаль, значно повільніше, ніж того вимагали обставини, 'і протягом наступних місяців йшла робота по розробці в повному обсязі / нового аграрного законодавства. Передбачалося, що землскористу-/ вання протягом сезону господарчих робіт весни —літа 1918 р. має відповідати виданому на початку квітня наказу фельдмаршала Ейхгорна, а після того, як урожай буде зібраний, в кінці року буде проведений перерозподіл землі, з тим щоб з початку нового, 1919 р., кожний хазяйнував би на власній землі. Для підготовки матеріалів до нового земельного закону й улагоджування конфліктів між великими землевласниками та селянами створено земельні комісії — губернські та повітові. 8 червня схвалено аграрний закон, що обмежував земельну власність у 25 десятин. В жовтні 1918 р. було засновано Вищу Земельну Комісію, яку очолив сам гетьман. На початку листопада затверджено проект аграрної реформи, за яким передбачався примусовий викуп державою, через Державний земельний банк, надлишкових земель панських маєтків з подальшим їх розподілом між селянами. Тільки господарства, які мали культурне значення, обслуговували цукроварні, плекали елітну худобу тощо, могли мати до 200 десятин, але вони підлягали акціонуванню [7, с. 283 —286; 8, с.499 —500]. г/ Варто підкреслити, що гетьманський план аграрної реформи мав на мсті вирішення не тільки економічної проблеми (наділення малоземельних селян достатніми для гідного існування ділянками), а й ширше —формування соціальноої бази справжнього громадянського суспільства через утворення міцного середнього класу забезпечених селян-власників. Світова політична думка ще з часів Арістотсля, а особливо з доби Просвіти, виходить з того, що громадянське суспільство можливо лише за умов наявності чисельно переважаючого прошарку самостійних в економічному, соціальному та правовому відношенні громадян. На утворення такої верстви в царській Росії, в основному, і спрямовувалась діяльність П.Столипіна після революції 1905 — 1907 рр. Він чудово розумів, що для того, щоб утворилось громадянське суспільство, необхідно спочатку забезпечити наявність самих громадян-власників. Є всі підстави вважати, що саме так міркував і П.Скоропадський. Але, виходячи саме з самобутності традиційної української соціальної системи, національної історичної свідомості тощо, було обрано курс на утворення численного прошарку не просто селян-фермерів (як для Росії планував П.Столипін), а саме козаків-фермерів — озброєних і військове кваліфікованих середніх та заможних селян, які б у разі потреби, маючи відповідну військово-політичну самоорганізацію, могли швидко зібратись і виступити як народне військо. На початку XX ст., коли кіннота ще становила ударну військову силу, а середній селянин, при поміркованій податковій політиці, міг мати не тільки верхового коня, а ще й зброю та амуніцію (як донські, кубанські чи уральські козаки) така ідея була цілком реальною. Перебіг подій 1917 р. переконував, що ідея козацтва в українському народі існувала ще за умов фактичного паралічу державної адміністрації, принаймні з літа цього року, селяни самі, з мстою підтримання порядку в своїх селах та повітах, почали утворювати виборні козачі структури самоврядування — Вільне козацтво. Восени 1917 р., коли П.Скоропадського було обрано отаманом цієї організації, козачий рух охопив майже всі українські губернії. Тому було цілком логічно сподіватися, що за умов проведення на власницьких засадах аграрної реформи саме козацтво-фермерство стане основою суспільно-політичної системи на селі. Проте стан справ на селі навесні 1918 р. був жахливий. Як зазначав В.Винничснко, з приходом німців та відновленням української влади до своїх маєтків "то тут, то там почали повертатися пани й господарювати як до революції" [4, с.321]. Розвалений під час революції й правління Центральної ради та остаточно зруйнований більшовиками адміністративний та судовий апарат був абсолютно нездатний контролювати ситуацію, і влада на місцях фактично переходила до окупаційних сил, які й влаштовували порядки на власний розсуд, їх поведінка, особливо менш дисциплінованих австро-угорців, м'яко кажучи, не завжди була коректною і неодноразово провокувала вибухи селянського протесту, а після розвалу фронту і пограбування військових складів значна частина чоловіків була озброєна і мала бойовий досвід. Есерівський уряд В.Голубовича в березні — квітні 1918 р. офіційно заявляв, що війська Центральних держав прийшли допомогти Україні і після встановлення порядку підуть звідси, що вся влада \ належить українському керівництву тощо. Але в газеті прем'єра "Боротьба" вже друкувались статті, де зазначалося, що по селах іноземні війська ведуть себе як загарбники і жорстоко розправляються з селянами [6, с.Ю9]. Голову Ради Міністрів запитували, на якій підставі в ~\ Україні хозяйнують німецькі та австро-угорські війська, але відповіді \ на цс ніхто дати не міг. По обох боках Дніпра військові підрозділи армій Центральних країн допомагали панам, що поверталися, відновлювати втрачену власність і визискувати з селян компенсацію за вчинені грабунки. Оскільки уряд Центральної ради був неспроможний організувати, згідно з Брестським договором, постачання іноземних військ харчами, останні робили цс самочинно, що призводило лише до конфліктів з місцевим населенням. З іншого боку, ще до проголошення Гетьманату пани-офіцери почали формувати добровольчі каральні загони, які з часом діяли все активніше. Такі самочинні розправи, як зазначав Д.Дорошснко, поширю-[ валися і на початку існування гетьманського уряду, який не мав фактичної сили, щоб припинити їх. Минуло кілька тижнів, поки нова ) адміністрація спромоглася покласти краї анархії. Але весь одіюм "каральних експедицій" упав на гетьманський уряд [7, с.283 —290]. Пожежа анархії й братовбивчої війни, розпалена самочинними експропріаціями й екзекуціями з боку іноземних військ, спалахнула значно раніше, ніж П.Скоропадський прийшов до влади, але за весь час його правління загасити її так і не змоглиКОдним з першочергових завдань гетьманської влади була відбудова іїбрмально діючого адміністративного і судового апарату, без яких відновити контроль цснт-ральнихдсржавних інституцій над територією і населенням було не-можлив@?Поюіикані Центральною радою до такої роботи представники народницько-соціалістичної інтелігенції (точніше напівінтелігснції) продемонстрували свою повну нездатність. Зрозуміло, що гетьманський уряд намагався спертися на кваліфіковані несоціалістичні кадри, а такими, по суті, були лише старі фахівці, які вміли працювати лише старими методами, не враховуючи достатньою мірою зміни, що відбулися в суспільстві та суспільній свідомості, зумовлені першим роком революції. Цс усвідомлював і сам П.Скоропадський. "Вся моя увага, —писав він, — була звернена на організацію елементів, яких революція позбавила була всякого впливу в державі і без участі яких державне діло не могло нормально розвиватися" [60, с.85]. Всі ці елементи, були, зрозу міло, власницькими, які звикли до старої системи, що їх випестувала. Багато з них сподівалося, що можна повернути собі все втрачене під час революції, і майже всі мали в душі більш-менш приховане відчуття класової образи і бажання помститися. Тобто на місцях гетьманський уряд змушений був спиратися переважно на елементи, здебільшого здатні лише реанімувати дореволюційні структури і не свідомі нових завдань, у тому числі і в аграрній сфері, без виконання яких неможливо було забезпечити соціальний мир і утвердити підвалини української державності. До того ж, як зазначав П.Скоропадський, "події розвивалися занадто швидко і тому не було досить часу, аби відповідною організацією державно-думаючої частини суспільства пд-вести готові підвалини під гетьманську владу" [60, с.91]. Про тс, як сприймалася на місцях така ситуація людьми поміркованих поглядів писав В.Королснко: "Безумовно, було в гетьманському уряді чимало людей доброзичливих і гарних. Вони намагалися влаштувати справедливий порядок, говорили в центрі порядні промови, викладали більш або менш задовільні програми, серед них і земельну. Але цей уряд не мав сил. З одного боку, розпоряджалися усім німецькі офіцери, з іншого — клекотали та кипіли почуття класової помсти. З власницької молоді утворювалися загони, що здійснювали каральні експедиції. Згори йшли накази одного змісту, місцеві ж влади робили своє в розумінні не державної роботи, а тільки безоглядної класової помсти". З місць направлялися протести проти свавілля, яке колишні пани чинили селянам за криваві розправи над родичами та спустошення маєтків в минулі місяці революції. Одне насильство викликало такс ж саме насильство з протилежного боку, "і в багатьох умах виникало передчуття, що буде, коли маятник знов хитнеться в інший бік" [70, с.126 — 127]. Аналогічні приклади стосовно стану справ на Правобережжі наводить і М.Могилянський (6, с.128 — 129]. Неспокій на селі врешті-решт і дав змогу антигетьманським силам наприкінці 1918 р. повалити політичну систему Гетьманату. П.Скоропадський так і не зумів через відсутність кадрів, які б поєднували адміністративний досвід з усвідомленням нових суспільно-політичних завдань, взяти під державний контроль всю територію Української держави. Констатуючи цей факт, варто зазначити, що по-перше, конфлікти між селянами, з одного боку, та колишніми панами і іноземними військовими частинами, з іншого, почалися задовго до приходу до влади гетьмана. Тому не він і не його політика їх спричинили. Все цс дісталося в спадок від попереднього національно-соціалістичного уряду. По-друге, небажані ексцеси, які, на жаль, справді мали місце в Україні у 1918 р. і вражали сучасників, зовсім не були характерними для життя більшості ссл, де люди були зайняті власними повсякденними турботами. З оглядом на загальний стан справ ситуація на селі залежала передусім від місцевих обставин і не в останню чергу від поведінки особового складу німецьких військ. Так, за М.Могилянським, він сам бачив німців, розквартированих у Канівському повіті Київської губернії, які не чіпали населення, не викликали обурення проти себе і не залишили по собі поганих вражень. За всі харчі, які вони брали у селян, вони справно сплачували і людей не ображали. Але в іншіх місцях відбувався справжній безсоромний грабіж, що разом із свавіллям каральних загонів панів-офіцерів провокував селянські повстання. А гетьманська влада не мала достатньої сили, щоб боротися з такими ганебними явищами [6, с.127 — 129]. Значно більших успіхів досягнуто гетьманским урядом у промисловій, торговельній і фінансовій сферах. 15 —18 травня 1918 р. у Києві відбувся з'їзд представників промисловості, торгівлі, фінансів та сільського господарства ("Протофісу"), на який прибуло близько тисячі делегатів. З'їзд висловився за всіляку підтримку гетьманського уряду і заявив про свою готовність всіми силами сприяти утворенню нового державного, громадського та економічного ладу в Україні. Цей з'їзд, як зазначала Н.Полонська-Василснко, показав, що гетьманську Україну, крім хліборобів-власників і більшості несоціалістичної інтелігенції, підтримують також підприємці і промисловці [8, с.495]. Це і не дивно, оскільки гетьманский уряд відразу ж розпочав проводити активну політику, спрямовану на підтримку промислово-торговельних кіл, що швидко принесло відчутні наслідки. Так, А.Гольден-вейзср підкреслює, що доба Гетьманату "дійсно характеризується певним економічним піднесенням. Вона була у нас часом "високої кон'юнктури". "Промислові та торговельні кола, з одного боку, були близькими до владних інституцій і впливали на останні у вигідному для економічного зростання напрямі. З іншого боку, забезпечений збуток товарів у Німеччину та Австро-Угорщину створював і в суто економічному відношення для України сприятливі передумови подальшого зростання. Скрізь засновувалися нові акціонерні компанії, відроджувалися промислові підприємства, банки, біржі тощо" [6, с.38—39]. Влітку та восени 1918 р., продовжує А.Гольдснвсйзер, економічне життя в Києві буяло. Самі німці, що забезпечили "порядок", позитивно ніяк не могли сприяти добробуту окупованої України, бо саме в цей час Німеччина переживала часи свого найбільшого економічного виснаження. Тому вони виступали, в основному, як експортери, при цьому до Німеччини вивозилися не тільки харчові продукти та сировина, а й промислові товари. Останні в обмеженій кількості надходили і з Німеччини, але основною для німців в економічному житті тогочасної України була роль покупців. А "покупцями вони були великими і щедрими, платили акуратно в німецьких марках" за курсом, який з задоволенням сприймався населенням. Тому торговельно-промисловий світ охоче співпрацював з ними [6, с.43 —44]. Про економічне піднесення України гетьманської доби свідчать й інші автори, навіть ті з російського генералітету, які заздалегідь упереджено ставились до спроб П.Скоропадського створити справді високо-розвинену і незалежну державу. Так, В.Гурко, колишній начальник штабу верховного головнокомандування, а після Лютневої революції командуючий військами Західного фронту, пише, що "Протофіс" розвинув найактивнішу діяльність, особливо в промисловій сфері, що цілком від повідало тогочасним швидким темпам економічного відродження краю. Народжувалися нові галузі виробництва та розширювалися вже існуючі підприємства- Розроблялись і грандіозні та далекоглядні проекти, наприклад, використання енергії дніпровських порогів (6, с.215 — 217]. Слід відзначити також успішну роботу міністерства фінансів, якому під керівництвом А-Ржспецького вдалося налагодити грошовий обіг й створити державний бюджет. Як зазначав ДДорошснко, українська валюта, забезпечена природними багатствами України, й головним чином, цукром, стала тривкою. Велику працю виконало міністерство шляхів (міністр В.Бутенко), що спромоглося, незважаючи на великі руйнування та нестачу паровозів і вагонів (величезна їх кількість була відправлена більшовиками до Росії в березні 1918 р.), інспіровані і матеріально підтримувані більшовиками страйки тощо, вже влітку налагодити в країні нормальний залізничний рух. Знову стало можливим їздити та перевозити вантажі по залізницях. Зв'язок з Польщею та Німеччиною був цілком задовільний — з Києва до Берліна потяги йшли близько двох діб [6, с.44]. Порядок, підтримуваний німецькими патрулями, поміркована економічна політика уряду, що сприяла бурхливому відродженню підприємництва, та відновлення контактів і зв'язків з іншими країнами (перш за все — Центральної Європи, а після підписання угоди про перемир'я з більшовиками в кінці травня — і з Центральною Росією) сприяли тому, що життя в містах, зокрема в Києві, почало входити в нормальне русло. Особливо відчутними виглядають успіхи гетьманського уряду в економічній сфері, якщо порівняти становище влітку — восени 1918 р. у містах України та у підпорядкованій більшовикам Росії. Після відновлення залізничного руху та відкриття дипломатичних представництв (українського у Москві й більшовицького у Києві) з півночі на південь, в основному до Києва, рятуючись від свавілля, репресій та голоду, попрямувала лава людей самого різного соціального стану, майнової приналежності, освіти, фаху і переконань. Київ приймав всіх утікачів. "Відносний добробут Києва за гетьманських часів різко контрастував з швидким озлидснінням Петрограда та Москви,—згадував Гольдснвсйзср. —На півночі вже починався голод, який був нам ще незнайомий. А починаючи з осені, після замаху на Леніна, почався й червоний терор, з розстрілом заложників, надзвичайками та ревтрибуналами". Всі, хто міг, тікали до Києва. На вулицях було надзвичайно жваво, відкривалися десятки нових кав'ярень, кабаре, ігорних клубів. Після "московського пекла" Україна здавалася людям своєрідним ельдорадо. Протягом кількох місяців, продовжує А.Гольдснвсйзер, з серпня до грудня 1918 р. "У нас, можна сказати, перебував "весь Петроград" і "вся Москва". Були засновані газети з петроградськими редакторами і співробітниками, в театрах гастролювали столичні артисти, в місцевих банківських філіалах притулилися центральні правління банків. Місто було переповнено, знайти кімнату ставало майже неможливо" [6, с.44]. Красномовний опис того, як Київ заполонили втікачі з півночі, знаходимо у М.Булгакова. Почалось цс з весни, після обрання гстьмат' на. Відчинялися нові ресторани і театри, де виступали най видатніші актори колишньої імперії, зокрема знамениті театри "Липовий негр" та клуб "Прах" ("пости — режисери — артисти — художники") на Миколаївській вулиці. Починали виходити нові газети, з якими співпрацювали кращі автори Росії. У квартирах спали на диванах та стільцях; місто, дома, квартири не могли вмістити усіх втікачів з півночі, але все літо насувались і насувались нові... " [72, с.57 — 59]. Спогади біженців з Росії (серед яких було багато людей і київського походження — сам М.Булгаков, який повернувся до рідного міста ще в березні 1918 р., О.Вертинський, К-Паустовський та інші) досить красномовні. З червоного, більшовицького світу жахів, безправ'я, крові і злиднів люди опинялись в місті, де можна було досита наїстися за помірними цінами і не турбуватися за власне життя. Найчастіше шлях цих біженців починався у Москві. Якщо вони збиралися податися на Україну легальне, то мали отримати дозвіл на це в українському консульстві, яке розміщувалося у великому будинку на Тверській вулиці. Але, як згадував К.Паустовський, коли він прийшов туди, то "з'ясувалося, що навіть підійти до дверей консульства було неможливо. Сотні людей сиділи і лежали прямо на запорошеній землі, чекаючи черги. Деякі чекали вже більше місяця... [77, с.585]. Тому зрозуміло, що далеко не всі бажаючі потрапити в Україну діяли законно, як, до речі, і сам згаданий вище автор, який, доїхавши до російсько-українського кордону, перебрався через нього за відповідний хабар. Тим, хто їхав у поїзді доводилося перед кордоном витримувати принизливий обшук. "Все, що було контрреволюційне, відбирали: мило фабрики Ралле, цигарки фабрики Лаферм, царські сторубльовки з портретом Катерини... Комісарські очі буравили, наган теліпався, громадяни плуталися у відповідях і тремтіли. По щучому велінню добру половину з поїзда висаджували й заганяли невідомо куди", а решта "перебралася на інший бікдобра і зла, де браво гарцьовав осавул Коновалець, а перевіряв документи літній прусський офіцер, вбивчо-вічливий" [78, с.218]. І ось більшовицька Росія вже позаду. Як пише вже інший автор, "чим ближче до Києва, тим жвавіші станції. На вокзалах буфети. По платформах ходять люди, які жують, з масляними губами та лисніючими щоками... На стінках афшіі, що свідчать про потреби населення в культурних розвагах. Читаю: "Грандіозний атракціон собак. За системою славнозвісного Дурова", "Трупа ліліпутів", "Артистка Олександринського театру з повним місцевим репертуаром" [79, с.325]. І ось, продовжує далі Н.Теффі, "Київ! Вокзал переповнений народом і наскрізь пропах борщем. Цс новоприбулі у буфеті залучаються до культури вільної країни... Розум говорить, що ти тут у повній безпеці, що борщ твій — невід'ємна твоя власність і права твої на нього охороняються залізною німецькою силою... Пожвавлені вулиці, люди, що снують із магазину до магазину... І раптом дивна, небачена картина, немовби сон про забуте життя, — така неймовірна, радісна і навіть страшна: у дверях кондитерської стояв офіцер у погонах і їв тістечко! Офіцер, з по-го-на-ми на плечах! Тіс-теч-ко!.. Не де-небудь у підвалі, затравлсний, як звір, закутаний у бумазейне ганчір'я, голодний, саме існування якого —трепет і смертельна загроза для близьких". "Перше враження — свято... Метушня на Хрещатику, ділова і весела. [79, с.328 — 330]. І далі ще сторінки, і все в такому ж плані. Так само сприймав Київ і Дон-Амінадо (А.Шполянський): "Київ було неможливо впізнати. Від часів половців та печенігів не згадає давнє місто такого набігу, нашестя, багатолюдства. На вулицях натовпи народу. У кав'ярнях, на терасах не проштовхнутися. Зголоднілі москвичі та схудлі петербуржці накинулися на білий хліб і ковтають його стоячи і сидячи. Всі один з одним розкланюються та, попиваючи каву, розповідають, як вони вирвалися, як утікали, що у них відібрали. Настрій ідіотсько-святковий. На клумбах у Купецькому саду розквітають серпневі троянди" [78, с.219]. Всі, хто міг, тікали на Україну, "де все ще було порівняно дешево і все ще можна було щось придбати" [6, с.223]. І всім приїжджим влітку 1918 р., наприклад, О.Всртинському, в очі перш за все кидалося такс: "Білий хліб продавався запросто. Всього було вдосталь, і після голодної Москви люди сп'яніли від щастя, будуючи різномантні плани" [80, с.110 — 111]. Однак, зрозуміло, що і за часів гетьмана П.Скоропадського життя в Україні і в місті, і на селі, не було безхмарним. Не було воно безхмарним у 1918 р. і в інших країнах Європи — Німеччині, Австро-Угорщині, Франції, Італії тощо, чиї солдати гинули на фронтах Першої світової війни. Проте, порівняно з тим, що коїлося в більшовицькій Росії, місцеві труднощі не сприймалися занадто страшними.
Ви переглядаєте статтю (реферат): «Перший уряд гетьманської України та його соціально-економічна політика. Київ за часів Гетьманату» з дисципліни «Українська державність у 1917-1919рр.»
