Європейські акти з прав людини та механізми їх реалізації
Серед регіональних засобів захисту прав людини, зокрема європейських, як і серед всесвітніх, виділяють міжнародно-правові акти та міжнародні органи контролю за дотриманням та захисту прав людини. Європейська система захисту прав людини була створена Радою Європи 1949 р. і за п'ятдесят років свого існування стала могутнім механізмом захисту прав людини та основних свобод. У рамках Ради Європи прийнято понад 150 конвенцій, які утворюють фундамент для удосконалення національного законодавства країн - членів Ради Європи у сфері прав людини. Згідно зі ст. З Статуту Ради Європи кожен член Ради Європи повинен визнати принципи верховенства права і користування правами людини та основними свободами усіма особами у межах його юрисдикції *. Основними правовими джерелами системи захисту прав людини, створеної Радою Європи, є Конвенція про захист прав людини та основних свобод 1950 р. (надалі - Європейська конвенція) і Європейська соціальна хартія (надалі - Європейська хартія). Європейська конвенція гарантує основні громадянські та політичні права, в той час як Європейська соціальна хартія проголошує економічні та соціальні права. Рішення про необхідність розробки Європейської конвенції було прийняте після того, як стало очевидним, що трансформація ЗДПЛ у договір, обов'язковий для дотримання та виконання, займе багато часу. У Преамбулі до Конвенції сторони, які підписали її, проголошують рішучість «як уряди європейських країн, що дотримуються єдиної думки і мають спільну спадщину 1 Зіаіиіе оі іЬе Соипсіі оі Еигоре (Ехігасіз) // Нитап КіеЬіз іп Іпіетаііопаі : Вавіс Тех*з.- 8*газЬоиге: Соипсіі оі Еигоре Ргезз, 1992.- Р. 157.
137_
в політичних традиціях, ідеалах, свободі і верховенстві права, зробити перші кроки для забезпечення колективного здійснення деяких із прав, проголошених у Загальній декларації». Європейська конвенція гарантує такі права і свободи, як право на життя, право не зазнавати катувань, нелюдського чи такого, що принижує гідність людини, поводження чи покарання, свободу від рабства, право на свободу, безпеку та встановлену законом процедуру у випадку позбавлення волі, свободу від законів та покарань ех розі; £асі;о, право на поважання особистого та сімейного життя, свободу думки, совісті та релігії, свободу виявлення поглядів та мирних зборів, право на одруження і створення сім'ї. Стаття 14 гарантує здійснення прав і свобод, викладених у Конвенції, без будь-якої дискримінації, а ст. 13 передбачає ефективний засіб захисту у відповідному національному органі в разі порушення прав і свобод, викладених у Конвенції. Суб'єктом прав і свобод, які визначаються Конвенцією, є кожен, хто перебуває під юрисдикцією держав - учасниць Конвенції. Список прав, які гарантуються Конвенцією, був розширений додатковими протоколами. Протокол № 1 додає право на власність, право на освіту та зобов'язання договірних сторін проводити вільні вибори з розумною періодичністю шляхом таємного голосування 1. Протокол № 4 розширює список прав людини, забороняючи ув'язнення за борг та гарантуючи свободу пересування. Він також забороняє вислання громадян та колективне вислання іноземців 2. Протокол № 6 забороняє смертну кару 3. Протокол № 7 передбачає процедурні гарантії, які стосуються вислання іноземців, право на оскарження у кримінальних справах, відшкодування в разі судової помилки, право не бути притягнутим до відповідальності або покараним двічі, а також рівноправність жінки та чоловіка, що перебувають у шлюбі 4. Протокол № 11 передбачає перебудову контрольного механізму, створеного Конвенцією 5. 1 Протокол до Конвенції про захист прав і основних свобод людини з поправками, внесеними відповідно до положень Протоколу № 11 // Застосування європейських стандартів з прав людини...— Вказ. праця.- С. 89-92. 2 Протокол № 4 до Конвенції про захист прав і основних свобод людини з поправками, внесеними відповідно до положень Протоколу № 11 // Застосування європейських стандартів з прав людини...- Там само.— С. 93-97. 3 Протокол № 6 до Конвенції про захист прав і основних свобод людини з поправками, внесеними відповідно до положень Протоколу № 11 // Застосування європейських стандартів з прав людини...— Там само.— С. 99-103. 4 Протокол № 7 до Конвенції про захист прав і основних свобод людини з поправками, внесеними відповідно до положень Протоколу № 11 // Застосування європейських стандартів з прав людини...- Там само.- С. 105-111. 5 Протокол № 11 до Конвенції про захист прав і основних свобод людини // Дженіс М., Кей Р., Бредлі Е. Європейське право у галузі прав людини: Джерела і практика застосування.- К.: АртЕк; Будапешт: Інститут конституційної і законодавчої політики, 1997.- С. 555—567. РОЗДІЛ 9 138 І
Україна ратифікувала Європейську конвенцію та всі протоколи до неї. Найважливішими в сфері європейських регіональних механізмів з прав людини були нововведення, що ґрунтуються саме на Європейській конвенції. Захист прав людини, що забезпечується згідно з цим міжнародним договором, до 1 листопада 1998 р. здійснювався трьома органами: Європейською комісією з прав людини, Європейським судом з прав людини і Комітетом міністрів Ради Європи. Кожна Висока Договірна Сторона могла передати на розгляд Комісії будь-яку заяву про порушення Конвенції (ст. 24). На додаток до цього для індивідів, що подавали скарги в Комісію, був передбачений Іосиз зіапсіі. Це право подання індивідуальних петицій (ст. 25) було визначене як право окремих осіб безпосередньо шукати засіб судового захисту. Зареєстрована Секретаріатом скарга (а далеко не всі скарги реєструвались), розглядалась Комісією спершу на предмет прийнятності. Якщо мирного врегулювання не було досягнуто, Комісія складала доповідь з викладенням фактів та своєї думки щодо того, чи свідчать встановлені факти про порушення державою її зобов'язань з Конвенції. Доповідь направлялась Комітету Міністрів Ради Європи - політичній інстанції, котра вже виносила обов'язкове рішення у справі. Однак як Комісія, так і держави-учасниці відповідно до ст. 48 Конвенції могли передати справу в Суд, рішення якого також є обов'язковим. Європейський суд з прав людини був заснований 21 січня 1959 р. у Страсбурзі. Згідно зі ст. 46-48 Конвенції порушувати справи в Суді могли тільки держави - учасниці Конвенції і Комісія з прав людини. Однак згідно з Протоколом № 9, який набрав чинності 1 жовтня 1984 р., індивіди також отримали право звертатись зі скаргами до Європейського суду. На основі Конвенції до 1990 р. у Європейському суді уряди порушили тільки сім справ, у той час як індивіди подали 17 тис. скарг *. В цілому за період 1960-1998 рр. до провадження Європейського суду було передано 1045 справ 2. Значна кількість урядів вперто відмовлялась підтримати будь-яку угоду, за якою індивідам надавалася б міжнародна правосуб'єктність, нехай навіть пов'язана з цим правоздатність мала б дуже обмежений і спеціалізований характер. На цій основі Велика Британія аж до 1965 р. не визнавала юрисдикцію Європейського суду з прав людини. 1 Див.: ЬеШеп .Іоигпаі оі Іпіегпа(;іопа1 Ьач/.- 1990.- V. 34.- N0. 3.- Р. 79. Практика Європейського суду з прав людини. Рішення. Коментарі.-1999.- № 1,- С. 299-300. європейська система захисту 1 О О прав людини | О /
На основі Протоколу № 11 з 1 листопада 1998 р. Європейський суд став єдиним органом, який розглядає скарги індивідів у системі Ради Європи, чим було уникнено дублювання певного обсягу робіт та певних затримок, притаманних системі, що існувала раніше. Юрисдикція Суду поширюється на всі питання, які стосуються тлумачення та застосування Європейської конвенції і протоколів до неї і які передаються йому на розгляд будь-якою Високою Договірною Стороною, а також будь-якою особою, неурядовою організацією або групою осіб у разі порушення однією з сторін положень Конвенції та протоколів до неї (ст. 32-34). Суд може також, на запит Комітету Міністрів, робити консультативні висновки з правових питань, які стосуються тлумачення Конвенції та протоколів до неї (ст. 47). Згідно зі ст. 44 Європейської конвенції з поправками, внесеними відповідно до положень Протоколу №11, рішення Великої палати Європейського суду є остаточним. Рішення палати стає остаточним, якщо сторони заявляють про те, що вони не звертатимуться із проханням про передачу справи на розгляд Великої палати, або через три місяці від дати поста-новлення рішення, якщо прохання про передачу справи на розгляд Великої палати не було заявлене, або ж якщо колегія Великої палати відхиляє прохання про передачу справи на розгляд Великої палати. Як зазначає Т. Бурґенталь, той факт, що рішення Європейського суду в будь-якій справі є обов'язковим тільки для сторін цієї справи, означає, що рішення Суду не є формально обов'язковими прецедентами для держав-учас-ниць у цілому. Однак оскільки Суд традиційно слідує принципам, які він встановлює у своїх попередніх рішеннях, його ухвали мають значно більше значення, ніж просто авторитетні рішення '. Стаття 41 Конвенції уповноважує Суд надавати справедливу сатисфакцію потерпілій стороні у випадку, якщо Суд визнає факт порушення Конвенції або протоколів до неї і якщо внутрішнє право відповідної Високої Договірної Сторони передбачає часткову сатисфакцію. Зазначимо, що Європейська конвенція захищає тільки громадянські та політичні, а не соціально-економічні права. Що ж до соціально-економічних прав, то в рамках Ради Європи в 1961 р. була прийнята Європейська соціальна хартія 2, яка набула чинності в 1965 р. і була переглянута у 1996 р. Європейська хартія проголошує такі права та принципи, як право на працю, справедливі та безпечні умови праці, право дітей, молодих людей та працюючих жінок на захист, право сім'ї 1 Виегеепікаі ТН- Ор. сН.- Р. 112. .- Ор. 2Еигореап Зосіаі СЬаіЧег // Нишап гі§Ь*8 іп Іпіегпаїіопаі Р. 211-235. РОЗДІЛ 9 140
Йа соціальний, правовий та економічний захист, право матерів та дітей на соціальний та економічний захист тощо. Крім того, у Хартії проголошується право на професійне навчання, захист здоров'я, соціальну та медичну допомогу тощо. Стаття 20 Європейської хартії визначає обов'язки держав, які ратифікували Хартію. По-перше, стаючи стороною Хартії, держава зобов'язується розглядати частину 1 цієї Хартії як декларацію цілей, до яких вона прагнутиме усіма відповідними засобами. По-друге, держава повинна сприйняти як обов'язкові зобов'язання, що містяться як мінімум у п'яти з семи статей частини 2. Ці сім положень такі: ст. 1 - право на працю, ст. 5 - право об'єднуватись в організації, ст. 6 - право укладати колективні угоди, ст. 12 - право на соціальну безпеку, ст. 13 - право на соціальну та медичну допомогу, ст. 16 -право сім'ї на соціальний, правовий та економічний захист та ст. 19 - право робітників-мігрантів та їхніх сімей на захист та допомогу. По-третє, кожна сторона-учасниця зобов'язана вибрати ще таку кількість статей чи параграфів частини 2 Хартії, зобов'язання за якими будуть обов'язковими для неї, щоб загальна кількість статей чи параграфів, які є обов'язковими, не була меншою за десять статей або сорок п'ять параграфів. Така система дозволяє державам ратифікувати Хартію без необхідності прийняти зобов'язання щодо всіх прав або застережень. На відміну від Європейської конвенції, Хартія передбачає для своєї імплементації тільки систему доповідей держав-уча-сниць, що розглядаються спеціально створеним для цього Комітетом експертів. Отже, якщо міжнародні стандарти з громадянських та політичних прав можуть охоронятися через систему індивідуальних скарг у міжнародні органи, що виступають як квазісудові, то соціально-економічні права за своїм характером не підлягають такому захисту. Від характеру самих прав залежить і характер міжнародних контрольних механізмів і процедур. Європейська хартія встановлює систему доповідей двох типів. Перший тип передбачає доповіді, які подаються через кожні два роки і стосуються імплементації державою тих прав частини 2 Хартії, які ця держава прийняла (ст. 21). Друга Доповідь, яка торкається статусу будь-якого з прав частини 2 Хартії, які держава не прийняла, повинна подаватись через певний проміжок часу, визначений Комітетом Міністрів Ради Європи (ст. 22). Ці доповіді держав аналізуються різними органами Ради Європи. Спершу вони переглядаються Комітетом експертів, який складається із семи незалежних експертів, що обираються Комітетом Міністрів. Комітетові експертів допомагає європейська система захисту Тії прав людини І м\ \
консультант, призначений МОП. Висновки Комітету експер. тів разом з доповідями держав передаються підкомітетові Уря. дового соціального комітету Ради Європи, який подає свої висновки Комітетові Міністрів (ст. 27). Парламентська Асамблея Ради Європи (далі - ПАРЄ) також отримує висновки Комітету експертів і передає свої зауваження Комітетові Міні-стрів, який на основі звіту підкомітету та консультацій з ПАРЄ може висловити необхідні рекомендації будь-якій з договірних сторін. Однак хоч Європейська хартія значно сприяла реалізації економічних та соціальних прав на територіях держав-учасниць, за останні роки було зроблено чимало пропозицій доповнити Європейську конвенцію спеціальним протоколом про економічні та соціальні права. Такі пропозиції не були успішними, але Комітет Міністрів Ради Європи прийняв додатковий Протокол (1988 р.) та Протокол (1991 р.) до Європейської хартії, розширивши таким чином перелік прав, які захищає Хартія. Поряд з Радою Європи питання прав людини посідають важливе місце в діяльності Організації з безпеки та співробітництва в Європі (далі - ОБСЄ), яка до кінця 1994 р. називалась Нарадою з безпеки та співробітництва в Європі (далі - НБСЄ). Ця організація об'єднує всі держави Західної та Східної Європи, а також СІЛА та Канаду. Один з розділів Гельсінського підсумкового акта НБСЄ, підписаного 1 серпня 1975 р., присвячений гуманітарному співробітництву європейських держав та правам людини. Зокрема, держави-учасниці задекларували принцип поваги до прав людини й основних свобод, включно зі свободою думки, совісті, релігії і переконань як один із принципів, якими вони керуватимуться у взаємовідносинах '. Обговорюючи пропозиції щодо контролю виконання своїх зобов'язань з прав людини, держави - учасниці Віденської зустрічі НБСЄ прийняли у 1989 р. Підсумковий документ Віденської зустрічі 2, в якому зобов'язались обмінюватися інформацією і відповідати на запити одне одного щодо ситуації з правами людини на їх території. Вони також погодились проводити двосторонні зустрічі з вивчення питань щодо людського виміру НБСЄ, зокрема ситуації та конкретні випадки, пов'язані з порушенням прав окремих людей, з метою розв'язання цих проблем. Будь-яка держава-учасниця може привернути увагу інших держав-учасниць до цих ситуацій та 1 Заключний акт НБСЄ (Витяги) // Права людини. Міжнародні договори України...- Вказ. праця.- С. 181-192. 2 Сопс1исНп£ Ооситепї оі іЬе Уіеппа Мееііпе оп ІЬе їоііош-ир їо іЬе Сопіегепсе // Нитап Ш^пів іп Іпїегпаиопаі Ьа\у...- Ор. сі*.— Р. 403-423. РОЗДІЛ 9 142
випадків, а також поширювати інформацію щодо них на зустрічах Конференції з людського виміру та на інших зустрічах НБСЄ. Підсумковий документ Копенгагенської зустрічі НБСЄ 1990 р. 1, Московський документ 1991 р., Празький документ 1992 р. 2 стали новими віхами в еволюції зобов'язань щодо людського виміру НБСЄ і підтвердили, що ці зобов'язання не належать до внутрішніх справ держав. У Паризькій хартії для нової Європи, прийнятій 21 листопада 1990 р., ще раз підтверджується, що права людини й основні свободи належать кожній людині від народження, є невід'ємними і гарантуються законом. їх захист і сприяння їм -найперший обов'язок уряду 3. Згідно з цим документом утворюється низка важливих для моніторингу прав людини органів, зокрема Парламентська асамблея НБСЄ, Бюро вільних виборів (ОШсе £ог Ггее Еіесііопз) у Варшаві, яке з часом перетворилось у Бюро демократичних інституцій та прав людини, Центр попередження конфліктів у Відні. Вже з 1990 р., після Паризької зустрічі НБСЄ, почався процес її трансформації у дійсно ефективну структуру, здатну забезпечити стабільність на континенті. Ця структура почала характеризуватись як угода, що діє на засадах ст. 8 Статуту ООН, в якій ідеться про регіональні організації, діяльність яких повинна відповідати головній меті ООН 4. Починаючи із зустрічі НБСЄ у Гельсінкі 1992 р. з'являються й певні механізми та інститути. Так, було засновано пост Верховного комісара у справах національних меншин (далі - ВКСНМ), головною метою якого є запобігання виникненню осередків напруженості і конфліктів, пов'язаних із неврегульованістю прав національних меншин. Оскільки актуальною в Європі стала проблема миротворення і врегулювання криз, виникла необхідність перетворення НБСЄ з форуму на організацію, що і сталось на зустрічі у Будапешті 1994 р. В. Крижанівський називає НБСЄ насамперед унікальним превентивним потенціалом, позаяк тільки-но десь виникає осередок напруженості, одразу на місце подій направляється місія експертів з представників різних держав - учасниць Наради. Місія допомагає місцевій владі врегулювати непорозуміння чи то в справі кордонів, чи щодо національних меншин 5. 1 Воситеп* оі ііае СорепЬаееп Мееііп£ оі іпе Соп£егепсе оп 1,Ье Нитап Оітепзіоп о£ *Ье С8СЕ // И.- Р. 424-448. 2 Пражский документ о дальнейшем развитии институтов и структур СБСЕ. ЗО января 1992 г. // Международное сотрудничество в области прав человека. Документьі и материальї.- М., 1993.- С. 393-398. 3 СЬаіЧег оі Рагіз їог а Кете Еигоре // Нитап ШеЬїз іп Іпїегпаиопаі п...- Ор. сії.- Р. 449-450. 4 Була б політична воля // Політика і час- 1995.- № 1.- С. 12. .де.» 5 Там само.- № 1.- С. 15. ; Г європейська система захисту ° прав людини
У результаті подій кінця 80-х - початку 90-х років на сході Європи соціально-політичні відмінності західноєвропейських та східноєвропейських держав стали стиратися. Поступово визрівають політичні передумови інтеграції всієї Європи, щ0 неминуче приведе до утворення єдиного європейського правового простору і створення єдиних умов для ефективного захисту основних прав і свобод людини 1. Цей процес підтверджується підписанням Санкт-петербурзької декларації у липні 1999 р. на восьмій щорічній сесії Парламентської асамблеї ОБСЄ, Хартії Європейської безпеки на XXI століття на саміті ОБСЄ у Стамбулі в листопаді 1999 р. Європейська регіональна система права також передбачає охорону культурних цінностей народів. Це міжнародно-правові акти в рамках НБСЄ і Ради Європи. Серед останніх згадаємо Європейську культурну конвенцію 1954 р., Європейську конвенцію про правопорушення щодо культурних цінностей 1985 р. та ін. Конвенція 1985 р., зокрема, передбачає виконання судових рішень щодо правопорушень у царині культурних цінностей, винесених компетентними органами сторони, яка звертається з клопотанням, з метою накладення арешту чи повернення культурних цінностей, що знаходяться на території сторони, до якої звернене клопотання, стосовно особи, вказаної судовим рішенням, або іншої визначеної законом особи 2.
Ви переглядаєте статтю (реферат): «Європейські акти з прав людини та механізми їх реалізації» з дисципліни «Міжнародне публічне право»
