Під всесвітньою системою захисту прав людини ми розуміємо засоби забезпечення прав людини, які створені й використовуються всесвітнім співтовариством в особі Організації Об'єднаних Націй та її органів. П. М. Рабінович виділяє серед них а) міжнародно-правові акти, які вміщують правила діяльності, формулюють права і обов'язки відповідних суб'єктів (конвенції, пакти, угоди, договори тощо), а також міжнародні документи, які норм, правил поведінки звичайно не вміщують, прав і обов'язків безпосередньо не формулюють (зокрема декларації, заяви, меморандуми), і б) міжнародні органи спостереження, контролю за дотриманням основних прав людини (комісії, комітети) та захисту цих прав (суди, трибунали)4. Сучасна система захисту прав людини бере початок з конференції 1945 року в Сан-Франциско, котра хоч і не створила 1 Кіеіп И. А ТЬеогу іог іЬе Арріісаііоп ої Іпе Сизїотагу Іпіетаїіопаі Ьач/ °ї Нитап КіеЬіз Ьу Ботезис СоигЧз // Уаіе ^. ІпП Ь.- 1988.- V. 13.- Р. 354. 2 Права человека: Учебник для вузов / Отв. ред. Е. А. Лукашева.- М.: Изд. группа НОРМА-ИНФРА М, 1999.- С. 135-136. а'\¥езіоп В. Н- Ор. сіі.- Р. 269. 4 Рабінович П. М. Основи загальної теорії.- Вказ. праця.- С. 9.
108
РОЗДІЛ 8
права людини і міжнародне право
1 |
системи захисту як такої, все ж заклала правове та концепту-1 альне підґрунтя її в Статуті ООН. Як зазначалось вище, УРСР як одна з членів-фундаторів ООН підписала Статут 26 червня 1945 року. Важливим для України було й те, що глава делегації УРСР на конференції у Сан-Франциско Д. Мануїльський був голо- ] вою Комітету № 1 Комісії № 1, що працювала над преамбулою і першим розділом Статуту про цілі і принципи ООН і. Окрім Д. Мануїльського, до складу української делегації входили також академік О. Палладій, професор В. Бондарчук, І. Сенін, П. Погребняк, М. Петровський. Під час перших засідань сесії Генеральної Асамблеї ООН Україну було обрано до 9 комітетів та комісій, зокрема політичного комітету та комітету безпеки, економічного, комісії з прав людини, у справах населення сві- , ту, біженців та переміщених осіб, міжнародного фонду допомоги дітям, бюджетної комісії 2. Згідно з п. З ст. 1 Статуту однією з цілей ООН є досягнення міжнародного співробітництва у вирішенні міжнародних проблем економічного, соціального, культурного чи гуманітарного характеру та у забезпеченні й підтримуванні поваги до прав людини та основних свобод для всіх незалежно від раси, статі, мови чи релігії 3. Основні зобов'язання ООН та членів ООН для досягнення цих цілей сформульовано в ст. 55 та 56 Статуту, а саме: забезпечення підвищення рівня життя, повної зайнятості та умов для економічного і соціального прогресу та розвитку; вирішення міжнародних економічних, соціальних та інших пов'язаних з ними проблем; загальна повага та дотримання прав людини та основних свобод для всіх незалежно від раси, статі, мови та релігії. Включення положень щодо прав людини в Статут ООН, попри всю його фрагментарність, мало низку важливих наслідків. По-перше, Статут ООН «інтернаціоналізував» права людини, адже держави-учасниці тим самим визнали, що права людини мають міжнародне значення і більше не належать до виключної юрисдикції держави. По-друге, зобов'язання держав - членів ООН співпрацювати з Організацією щодо сприяння забезпеченню прав людини та основних свобод надало ООН повноваження вжити заходів для визначення та кодифікації цих прав, що й знайшло своє відображення в прийнятті 1 Полєк В. «Були фундаторами і представники мого народу» // Українське слово.- 21 груд. 1995.- Ч. 51. 2 Як член-засновник ООН...- Вказ. праця.- С. 8. 3 СЬагЬег оі йіе ІІпНегі Иа^іопа // Боситеп1;агу Зирріетепі; 1о Сазез апсі Маіегіаіз оп їпе Іігіегпаиопаі Ье^аі Зузіет / <І. М. Зтееепеу, С. Т. Оііуег, N. Е. Ьеесп.- За ей.- ^езІЇшгу, №\У Уогк: ТЬе Гоипсіаіїоп Ргезз, Іпс, 1988.- Р. 2. РОЗДІЛ 8 110
Міжнародного Білля про права та інших численних актів з прав людини. По-третє, ООН досягла успіхів у визначенні змісту зобов'язання держав сприяти забезпеченню прав людини, розширивши це поняття та створивши на основі Статуту ООН інституції для забезпечення згоди держав. ООН намагається забезпечити додержання цього зобов'язання прийняттям резолюцій, які закликають певні держави припинити грубі порушення прав людини, та наданням повноважень Комісії ООН з прав людини та її органам розглядати (вводити процедури перевірки) заяви щодо таких порушень 1. Пропозиції про прийняття Білля про права чи Декларації основних прав чоловіка (БесіагаИоп оі іпе Еззепїіаі Ш^піз оі Мап) прозвучали ще на конференції в Сан-Франциско. Так, у своєму заключному слові до конференції Президент СШАТрумен в загальних словах згадав про «міжнародний білль про права, що був би прийнятним для всіх держав» 2. У ст. 68 Статуту ООН згадується про утворення комісій в економічній та соціальній сферах та із забезпечення прав людини, однак нічого не говориться про Білль про права. Невдовзі Комісія з прав людини була створена в рамках ЕКОСОР і зібралась на свою першу сесію у січні - лютому 1947 р. Новоствореній Комісії з прав людини і було доручено розробити проект «міжнародного білля з прав людини». Комісія визнала, що буде порівняно легко досягти згоди щодо тексту декларації, однак прийняти зобов'язуючий договір буде значно важче. Тому було вирішено спершу працювати над Декларацією і розпочати роботу над договором одразу ж після прийняття Декларації. Як показав час, ще 18 років знадобилося для прийняття договорів - двох Міжнародних пактів та Факультативного протоколу - та ще 10 років для набуття ними чинності. Загальна декларація прав людини була прийнята Генеральною Асамблеєю ООН (Резолюція 217 А(Ш)) 10 грудня 1948 р. 48 голосами за. Утримались при голосуванні Білоруська РСР, Чехословаччина, Польща, Саудівська Аравія, Українська РСР, СРСР, Південно-Африканський Союз та Югославія 3. Виступаючи з мотивів голосування, представники СРСР та інших соціалістичних країн відзначали, що вони при голосуванні утримались, оскільки прийнятий документ порушує суверенітет Держав, не містить низки положень, які вони внесли, а також не гарантує здійснення основних прав і свобод 4. 1 Виег§епіНаі Тії. Іпіегпаііопаі Нитап Ш^піз іп а КиізЬеіі.- Зі,. Раиі, Міпп.: \¥езі РиЬ1ізпіп£ Со., 1988.- Р. 21-24. 2НитрНгеу ^. Р. Нитап Ш^Ьіз апсі іпе ІІпііесі Каііопз: А Сгеаі Асіуепіиге.-БоЬЬз Геггу, №\у Уогк: Тгапзпаііопаі РиЬНзЬегз, Іпс, 1984.- Р. 25. 3 Сазез ажі Маіегіаіз оп іпе Іпіегпаііопаі Ье£а1 Зузіет / N. Е. Ьеесп, С. Т. ОІІУЄГ, «*• М. Зшеепеу.- Міпеоіа, №-№ Уогк: ТЬе Коигкіаішп Ргезз, Іпс, 1973.- Р. 622. 4 ДИВ.: Права человека: Учебник для вузов / Отв. ред. Е. А. Лукашева.- М.: Изд. группа НОРМА-ИНФРА М, 1999.- С. 470. права людини 111 і міжнародне право III. Існує дві точки зору на обов'язковість Декларації. З одного боку, місіс Рузвельт як голова Комісії з прав людини і представник США в Генеральній Асамблеї зазначила, що, схвалюючи Декларацію, надзвичайно важливо пам'ятати про основоположність документа. Це не договір і не міжнародна угода. Вона не є і не має на меті бути законом чи правовим зобов'язанням. Це декларація основних принципів прав людини та свобод, яка має бути схвалена Генеральною Асамблеєю формальним голосуванням її членів та повинна служити загальним стандартом для досягнення усіма народами всіх держав '. Згідно з іншою точкою зору, Декларація є обов'язковою для виконання. Так, протестуючи проти депортації з Угорщини великої частини населення, раптово визнаної ненадійною, французький уряд заявив, що вважає це грубим порушенням принципу поваги до людини та її прав, визнаного міжнародним співтовариством і втіленого в Декларації ООН 1948 р.2. Нині небагато юристів-міжнародників заперечуватимуть, що Декларація є нормативним актом, який створює правові зобов'язання для держав - членів ООН. Застосування Декларації у державній практиці підняло її до рівня звичаєвого міжнародного права. Однак аналіз практики держав засвідчує, що не всі права, проголошені в Декларації, набули цього статусу. Еезі;аі;етеп1; (ТЬігсі) США характеризує тільки деякі права як звичаєве міжнародне право, а саме перераховуються такі порушення міжнародного права яі геноцид, рабство, вбивство та спричинення зникнення людей, катування чи інше жорстоке, нелюдське та таке, ще принижує гідність, поводження чи покарання, тривале свавільне затримання, систематична расова дискримінація та тривалі грубі порушення міжнародно визнаних прав людини 3. Міжнародний пакт про економічні, соціальні та культурні права та Міжнародний пакт про громадянські і політичні пра- ] ва (МПГПП) були прийняті Генеральною Асамблеєю та відкриті для підписання у грудні 1966 р. Як зазначалося вище, ще 10 років минуло до того, як 35 держав, необхідних для набуття Пактами чинності, ратифікували обидва акти. На 2000 р. 142 держави ратифікували МПЕСКП та 144 держави -МПГПП. УРСР ратифікувала МПЕСКП 19 жовтня 1973 р., і він набув чинності для України 3 січня 1976 р. МПГПП був ратифікований УРСР також 19 жовтня 1973 р. і набув чинності 1 Сазез агні Ма1,егіа1з оп ІЬе Іггкегпаиопаі Ье§а1 Зузїет.- Ор. сН.- Р. 623. Чи. 38ее: Виег§епікаі Тк.~ Ор. сі*.- Р. 32. .112 РОЗДІЛ 8
23 березня 1976 р. Міжнародні пакти були ратифіковані Україною з такою заявою, що була зроблена при їх підписанні: «Українська Радянська Соціалістична Республіка заявляє, що положення пункту 1 статті 26 Міжнародного пакту про економічні, соціальні і культурні права та пункту 1 статті 48 Міжнародного пакту про громадянські і політичні права, згідно з якими ряд держав не може стати учасниками цих пактів, мають дискримінаційний характер, і вважає, що пакти відповідно до принципу суверенної рівності держав повинні бути відкриті для участі всіх зацікавлених держав без будь-якої дискримінації або обмеження» '. МПГПП в цілому передбачає більше прав, ніж ЗДПЛ. Разом з тим деякі з прав, передбачені у Декларації, не включені до МПГПП. Це право на приватну власність, право на притулок та право на громадянство. Перше, зокрема, не було включене в Пакт через різноманітні ідеологічні та політичні розбіжності держав - членів ООН. МПГПП передбачив створення Комітету з прав людини, основним завданням якого вважалась оцінка звітів усіх дер-жав-учасниць, які ці держави були зобов'язані надавати щодо заходів із впровадження прав людини. Однак Комітет не уповноважений перевіряти звіти держав, проводячи своє власне розслідування. Він тільки може вимагати від представників держав дати пояснення щодо змісту звіту та запросити додаткову інформацію, вказати на серйозні проблеми та звернути на них увагу ГА ООН і держав - членів ООН. Разом з тим МПГПП передбачав створення механізму міждержавних скарг, який давав можливість одній державі-учасниці звинуватити іншу державу в порушенні договору. Проте, ратифікуючи Пакт, держава автоматично не визнає юрисдикцію Комітету розглядати міждержавні скарги. Для цього приймаються окремі декларації, якими визнається юрисдикція Комітету розглядати такі скарги. Система ця, однак, залишається дуже слабкою і не передбачає судового розгляду, а тільки механізм формального примирення. До МПГПП був прийнятий Факультативний протокол, який надає право індивідам подавати скарги до Комітету у випадку порушення державою - стороною Пакту, яка ратифікувала Факультативний протокол, їхніх прав, передбачених МПГПП. Для України Факультативний протокол набув чинності 25 жовтня 1991 р. Процедура розгляду скарг Комітетом з прав людини буде проаналізована нижче. МПЕСКП включає значно більший перелік соціальних, економічних та культурних прав, ніж ЗДПЛ, а також описує 1 Права людини. Міжнародні договори України...— Вказ. праця.- С. 197. права людини і і л і міжнародне право | ^5
та тлумачить їх, часто визначаючи кроки до їх реалізації. Зобов'язання держав-учасниць за МПЕСКП значно відрізняються від вимоги негайної імплементації, що міститься в МПГПП. Згідно з ч. 1 ст. 2 МПЕСКП «кожна держава, яка бере участь у цьому Пакті, зобов'язується в індивідуальному порядку і в порядку міжнародної допомоги та співробітництва, зокрема в економічній і технічній галузях, вжити в максимальних межах наявних ресурсів заходів для того, щоб забезпечити поступово повне здійснення визнаних у цьому Пакті прав усіма належними способами, включаючи, зокрема, вжиття законодавчих заходів»1. Отже, ратифікуючи МПЕСКП, держава не зобов'язується негайно реалізувати перелічені в ньому права, адже для їх задоволення необхідні економічні та технічні ресурси, навчання та планування, поступова реструктуризація соціальних пріоритетів та в багатьох випадках міжнародне співробітництво. МПЕСКП не створює жодної системи міждержавних чи індивідуальних скарг, а тільки вимагає від держав-учасниць подавати доповіді про вживані ними заходи і про прогрес на шляху до дотримання прав, визнаних у цьому Пакті (ч. 1 ст. 16). Ці доповіді подаються Генеральному секретареві ООН, який надсилає їх в Економічну і соціальну раду (ЕКО-СОР) відповідно до положень цього Пакту. ЕКОСОР делегував функцію перегляду доповідей робочій групі своїх членів, відомій як Сесійна робоча група з імплементації МПЕСКП, котра звітує про свої загальні враження від доповідей ЕКОСОР Комісії ООН з прав людини та спеціалізованим агентствам ООН з економічних, соціальних та культурних прав 2. Починаючи з 1976 р., ЕКОСОР прийняла низку резолюцій, якими було утворено Комітет з економічних, соціальних та культурних прав, що складається з 18 експертів, які обрані в особистій якості (іп регзопаї сарасШез). Комітет вперше зібрався у березні 1987 р. 3 і з часу свого заснування намагався зробити систему нагляду за дотриманням норм МПЕСКП більш ефективною.
Ви переглядаєте статтю (реферат): «Універсальні акти з прав людини» з дисципліни «Міжнародне публічне право»
