Суб'єкт міжнародного права - це носій міжнародних прав і обов'язків, які виникають відповідно до норм міжнародного права. Ще кілька десятків років тому вважалось, що єдиними суб'єктами міжнародного права є держави. На них поширювалась дія міжнародно-правових норм, вони мали міжнародну правоздатність. Для позначення правосуб'єкт-ності вживався термін «регвопаШу» (особистість, правосуб'єктність), що підкреслював значення носія прав — носія обов'язків, тобто тих прав суб'єктів, що склались історично. У XX ст. наголос переноситься на участь суб'єктів у міжнародно-правовій системі. Ще 1648 р. Вестфальський міжнародний конгрес, що ознаменував закінчення 30-літньої війни, констатував, що суверен певної території визначає і законно контролює релігію населення цієї території. Меншина на території держави не мала законного права на звернення по допомогу з приводу порушення права на сповідування своєї релігії. Таким чином, правова система визначалась територіально. Після Вестфальсько-го договору на зміну містам-державам приходять національні держави. Це була суттєва відмінність від правових систем середніх віків, коли право було персональним (регзопаі). Згадаємо Ьех Мегсаіогіа - право купців, для яких не існувало територіального права. Зараз ми намагаємось відтворити, відродити це право купців. В цілому еволюція міжнародного права визначається пошуками міжнародного правопорядку, що веде до стабільності. Також відбуваються такі важливі процеси, як персоніфікація держави (особа може нести відповідальність за дії держави) та поєднання ідеї держави з ідеєю народу. Останнє ускладнюється
тим, Щ°> якщо ми маємо справу з багатонаціональною державою, складніше визначити поняття «народ». Хоч думка, що міжнародне право існує для держав і про держави, все ще досить поширена, однак дедалі частіше чуємо, що воно також є для народів, осіб та організацій. Тобто хоч безпосередніми суб'єктами міжнародного права є суверенні держави, у багатьох міжнародних договорах поняття суб'єкта міжнародного права фігурує під різними назвами. Так, Підсумковий акт НБСЄ 1975 р. вимагає від держав-учасниць діяти в «інтересах народів», роблячи внесок у «сприяння основним правам, економічному і соціальному прогресу і благополуччю всіх народів». Підсумковий акт не тільки вимагає від держав «поважати рівноправ'я і право народів розпоряджатись своєю долею», а й «підвищувати добробут народів і сприяти втіленню в життя їх надій» у всіх областях міжнародного співробітництва. Як правило, народи реалізують свої суверенні права і обов'язки не безпосередньо самі, що буває порівняно рідко (референдум, плебісцит), а через свої національні держави в особі їх вищих органів влади й управління, що займаються дипломатичною діяльністю, тобто особливою державною діяльністю зі здійснення зовнішньополітичних функцій. Підсумковий акт чітко формулює суть взаємовідносин між народом і державою: «Всі народи завжди мають право в умовах повної свободи визначати, коли і як вони бажають, свій внутрішній і зовнішній політичний статус», а також «здійснювати на власний розсуд свій політичний, економічний, соціальний і культурний розвиток». Незважаючи на те що суверенні права і обов'язки реалізуються через вищі державні органи влади й управління, держави як «носії» суверенних прав підкоряються волі «володарів» цих прав — своїм народам, яким належать такі найважливіші права, як право на самовизначення, на суверенітет і невтручання, на територіальну недоторканність, право на мир тощо. Підтвердженням того, що суб'єктом міжнародного права може виступати народ, стало визнання сучасним міжнародним правом за народами колоніальних і залежних держав найважливішого права бути суб'єктом міжнародних правовідносин, незалежно від того, що їхні національні держави ще не існували. У 1960 р. Генеральною Асамблеєю ООН було прийнято Декларацію про надання незалежності колоніальним країнам та народам '. Ця декларація була прийнята 89 голосами за, жодного голосу проти, 9 держав утримались, а саме: Австрія, Бельгія, Домініканська республіка, Франція, Португалія, 'СА Кезоіиііоп 1514 (XV), 14 Вес. 1960.
32
РОЗДІЛ 2
міжнародна правосуб' єктність
33.
Південна Африка, Іспанія, Велика Британія та СІЛА. У Декларації, зокрема, ще раз згадується про проголошену в Статуті ООН віру в основні права людини, гідність і достоїнство людини, рівні права чоловіків і жінок, а також великих і малих народів. У 1970 р. Генеральна Асамблея ООН прийняла Програму дій з метою повної реалізації положень Декларації про надання незалежності колоніальним країнам і народам. Визнання су б' єктів міжнародного права Одним з інститутів міжнародного права є визнання держав. Визнання - це акт встановлення міжнародних відносин з новими суб'єктами міжнародного права, що необхідно для набуття ними дієздатності. Хоча кожен народ, створюючи свою національну незалежну державу, утворює тим самим суб'єкт міжнародного права незалежно від визнання його з боку інших суб'єктів, для вступу його в міжнародне співтовариство, для встановлення нормальних відносин з іншими суб'єктами міжнародного права нова держава повинна бути визнана ними як повноправний учасник міжнародних відносин. Існує дві теорії визнання - конститутивна і декларативна. Згідно з конститутивною теорією, держава існує, коли вона була визнана іншими державами, тобто визнання є політичним актом. Відповідно до Конвенції Монтевідео про права та обов'язки держав1 (1933), сторонами якої є СІЛА та 15 латиноамериканських держав (однак попри незначну кількість ратифікацій більшість держав світу розглядають цю конвенцію як звичаєве право), ознаками держави як суб'єкта міжнародного права, необхідними для її визнання, є: а) постійне населення; б) визначена територія; в) уряд, що здійснює владу; г) здатність вступати в міжнародні зносини з іншими державами (ст. І)2. Щодо населення, то воно повинно бути постійним, хоч мінімальних вимог не ставиться. Так, Канада визнала Науру, яка 1982 року мала населення 8421 осіб. Є ситуації, коли люди однієї національності проживають на території декількох держав. Нацисти виходили з того, що оскільки на території 1 Ь1\ГГ8.- V. 165.- 19. 2 Мопїеуійео Сопуеп^іоп оп Кі§Ь1,5 апсі Виііез о£ Зіаїез (1933) // 165 ЬЇ-ІТЗ 19. РОЗДІЛ 2 .34
Чехословаччини проживали німці, то це німецька територія. Однак повинні бути дотримані й інші вимоги. Немає вимог і щодо мінімуму території. Це може бути маленька територія, як, наприклад, Науру (21 кв. км). Не є обов'язковою умовою і територіальна єдність. Так, Пакистан до 1971 року існував у двох частинах. Держава може існувати незважаючи на територіальні спори, як-от Ізраїль. Класичною справою, що стосується виключного права дер-даави на свою територію, є справа острова Палмас (Ізіапсі оі Раїтаз Сазе, Меіїіегіапсіз V. Ипііесі 8іа1ез)'. У 1898 р. згідно з Паризьким договором Іспанія уступила Філіппіни СІНА. У 1906 році офіційний представник США під час відвідин острова виявив там нідерландський прапор. Нідерланди і США звернулися з питанням щодо територіального суверенітету над Пал-масом до міжнародного арбітражу. Незалежність стосовно частини земної кулі, як зазначав арбітр Губер,- це право здійснювати функції держави. Це ексклюзивна компетенція держави на своїй території. Той факт, що функції держави можуть виконуватись іншою державою, є ознакою такого правового стану території, подібно до відкритого моря чи не зайнятої території, яка ще не є територією держави. Територіальний суверенітет включає виключне право держави виконувати свої функції та здійснювати контроль над своєю територією. Третя ознака держави - наявність уряду, що здійснює повну владу на території держави. Саме за цією ознакою участь УРСР та БРСР в ООН була цілком невиправданою, оскільки повної влади на території цих республік їх уряди не мали. Четверта ознака держави - здатність вступати у міжнародні зносини з іншими державами. Ця вимога є передумовою і наслідком державності. У справі СМогійе Іпйизігіаі Ваі.іегіез V. Г & \\г Ргеі^пі; І/Ьсі., (1991) було вирішено, що острів Джерсі не є незалежною державою, оскільки Сполучене Королівство відповідальне за його зовнішні та внутрішні зносини 2. Однак Держави можуть дозволити іншим державам представляти їх в ООН чи інших міжнародних організаціях. Наприклад, Маршальські острови погодились, щоб Австралія представляла їх інтереси в ООН. Незалежність є також важливим чинником для державності, її часто помилково ототожнюють із суверенітетом. Проте ЦІ поняття слід розмежовувати. Незалежність необхідна для набуття статусу держави (незалежність від), у той час як суверенітет є юридичне право, що випливає з незалежності (суверенітет над). НА., (1991) // 86 ІЬЕ 152 1 Ізіапсі оі Раїтаз Сазе // 4 ІЬК 3. 35. міжнародна правосуб'єктність 2 СНІогіае Іпаизїгіаі Ва«егіез V. Г & №пе1ащі С. А.)
Конститутивна теорія визнання держав не одержала підтримки, оскільки визнання не може бути засобом створення держави. Інша теорія - декларативна теорія визнання, згідно з якою цей акт є чисто декларативним і жодним чином не впливає на існування держави. Однак питання, як реагувати на появу нових держав, стало знову дуже актуальним після розпаду Югославії та Радянського Союзу. У Паризькій хартії було зазначено, що нові держави будуть визнані, якщо вони дотримуватимуться принципів прав людини, демократії та ринкової економіки. Отже, визнання поставлено в залежність від політичних, соціальних та економічних цінностей. Право- наступництво суб'єктів міжнародного права Іншим інститутом міжнародного права є правонаступництво суб'єктів міжнародного права. Під правонаступництвом держав розуміють перехід прав і обов'язків однієї держави до іншої в результаті настання певних подій і ситуацій. Правонаступництво держав виникає щодо міжнародних договорів, участі в міжнародних організаціях, міжнародних боргів тощо в результаті об'єднання, поділу держав, при відокремленні частини держави та при переході частини території до іншої держави. Основні питання правонаступництва держав врегульовано у двох багатосторонніх конвенціях: Віденській конвенції про правонаступництво держав щодо договорів 1978 р. та у Віденській конвенції про правонаступництво держав щодо державної власності, державних архівів та державних боргів 1983 р. Ці конвенції набули чинності для України 26 листопада 1992 р. Зокрема, Постановою Верховної Ради України від 17 вересня 1992 р. «Про приєднання України до Віденської конвенції про правонаступництво держав щодо договорів» було схвалено погодитися з пропозицією Кабінету Міністрів України і приєднатися від імені України до цієї Конвенції', Одна з ключових норм Віденської конвенції 1978 р. закріплює принцип їаЬиіа газа, тобто принцип свободи нових незалежних держав від договорів, укладених від їх імені колишніми метрополіями, що відповідає загальновизнаній точці зору, 1 ВВР.- 1992.- № 41.- Ст. 61-62. 36 РОЗДІЛ 2
згідно з якою нова держава не пов'язана договорами попереднього суверена в силу принципу правонаступництва держав. Щодо інших держав-правонаступниць діє принцип континуі-тету. Очевидно, що проблемним питанням є визначення поняття «нова незалежна держава». Прибалтійські республіки проголосили, що не є правонаступниками жодного договору, укладеного СРСР, оскільки відновили свою незалежність, втрачену в результаті окупації Радянським Союзом 1940 р. Комісія міжнародного права ООН та багато держав висловили пропозицію, що слід вважати території, які набули незалежності за умов, наближених до тих, за яких утворились нові незалежні держави, також вільними від зобов'язань дер-жав-попередниць. Данія, Нідерланди, Австрія та інші держави також вважають, що практика держав за останні роки свідчить про те, що всі нові держави підтверджують принцип іаЬиіа газа у питанні правонаступництва щодо договорів. Разом з тим низка новоутворених держав ратифікували Конвенцію 1978 р., зокрема Словенія, Боснія-Герцеґовина, Хорватія, Естонія, Словаччина. Відповідно до Закону «Про правонаступництво» 1991 р. Україна підтвердила свої зобов'язання за міжнародними договорами, укладеними УРСР до проголошення незалежності України, та за тими міжнародними договорами Союзу РСР, які не суперечать Конституції України (ст. 6, 7)1. Що ж до міжнародних договорів з прав людини, ірзо {"асію вважається, що існує континуітет міжнародних договірних зобов'язань у сфері прав людини. Ці договори становлять особливий інтерес, оскільки саме в перехідні періоди політичної нестабільності мають місце масові грубі порушення прав людини 2. Особлива природа договорів, спрямованих на захист прав людини та основних свобод, неодноразово підкреслювалась в резолюціях Комісії ООН з прав людини (1993, 1994, 1995 р.). Однак в самій практиці держав-правонаступниць не прослідковується чіткої лінії в бік визнання континуітету договірних зобов'язань у сфері прав людини 3. Практика 23 держав, які утворились після розпаду Югославії, Радянського Союзу та Чехословаччини, щодо правонаступництва стосовно міжнародних договорів виявилась дуже різною. Так, жодна держава-правонаступниця колишнього Радянського Союзу не стала учасницею Пакту про громадянські 1 Закон «Про правонаступництво України» // ВВР. - 1991.- № 46.- Ст. 617. Каттіпда М. Ь.- 1996.- V. 7.- Р. 469-470. Гусейнов Л. Г. Відповідальність держав за порушення міжнародних зобов'язань у галузі прав людини: Автореф. дис. ... докт. юрид. наук.- К., 2°00.- с. 50. міжнародна О "Т правосуб'єктн'їсть О / 2 Каттіпда М. Т. 8їаі,е Зиссеззіоп іп Кезресї ої Нитап Кі^Мз Тгеаііез // 7 Р 469470
та політичні права в порядку правонаступництва, а всі (окрім Казахстану і Таджикистану, які по сьогодні не визначили своєї позиції тим чи іншим чином) надали документи про приєднання. З іншого боку, Україна як один з фундаторів 00Н вже була стороною основних міжнародних договорів з прав людини згідно зі ст. 80 Конституції СРСР 1977 р. Словенія, як і Боснія-Герцеґовина, Хорватія, Македонія, у 1991 та 1992 рр. повідомили Генерального секретаря ООН, що вважають себе пов'язаними шляхом правонаступництва держав договорами, стороною яких була Соціалістична Федеративна Республіка Югославія. Це пояснювалось тим, що ці держави в минулому як складові частини Югославської федерації дали свою згоду на ратифікацію договорів щодо правонаступництва. Згідно зі ст. 271 Конституції СФРЮ, міжнародні договори укладались за погодженням з республіканськими та провінційними органами, які були наділені відповідною компетенцією. Щодо Словенії, то, окрім згоди бути пов'язаною зобов'язаннями за договорами колишньої Югославії, вона також повідомила Комітет ООН з прав людини, що жертви порушень прав людини, вчинених попереднім режимом, мають право на відшкодування шкоди державою-правонаступни- цею '. Проблемним залишалось питання щодо статусу Федеративної Республіки Югославії. У Преамбулі до Конституції ФРЮ 1992 р. проголошується континуітет Югославії щодо СФРЮ, в той час як інші республіки колишньої СФРЮ вважали Федеративну Республіку Югославію новою державою. Арбітражна комісія мирної конференції в Югославії (Вайіпіег Соттіззіоп) вирішила, що ФРЮ - це нова держава, яка не може розглядатись як єдина правонаступниця СФРЮ. Рада Безпеки також вирішила, що держава, відома як СФРЮ, перестала існувати і що нова держава не може автоматично набути членства в ООН. Отже, практика нових держав, утворених на теренах колишніх Радянського Союзу та Югославії, з одного боку, підтверджує, що на зобов'язаннях, які випливають з договорів щодо прав людини, не відбивається правонаступництво держав. Це стосується всіх зобов'язань держави-попередниці, у тому числі застережень, декларацій тощо. Континуітет цих зобов'язань застосовується ірзо іасїо. З іншого боку, маємо підтвердження того, що держави надають документи про приєднання до міжнародних договорів, включаючи договори з прав людини. Бос. ССРК/С/79/Аа.40.рага.6 .38 РОЗДІЛ 2
Правонаступництво держав існує і щодо активів та пасивів попередньої держави. Активи включають золотий, валютний запас, закордонну власність (посольства) та борг цій державі з боку інших держав. Пасиви - це борги попередньої держави. Так, розподіл боргів та активів Чехословаччини було проведено у співвідношенні 2 до 1 (Чехія - Словаччина), оскільки Чехія має вдвічі більше населення. Нерухомість була поділена за територіальним принципом, а інші активи та зобов'язання -залежно від кількості населення. Борги Радянського Союзу на кінець 1990 р. оцінювались в $54 млрд, а на кінець 1991 р. в $66 млрд. На думку Великої сімки, загальна вартість активів була меншою, ніж величина боргу. 4 грудня 1991 р. у Москві було підписано Договір про правонаступництво щодо зовнішнього державного боргу і активів Союзу РСР. Згідно зі ст. 1 активи СРСР - це нерухома і рухома державна власність СРСР за межами його території, золотовалютні фонди і резерви СРСР, інвестиції за кордоном, будь-які фінансові зобов'язання щодо СРСР іншої держави, міжнародної організації чи будь-якого іншого іноземного дебітора. Згідно з договором, частка кожної зі сторін у заборгованості на 1 січня 1991 р. і в активах на момент правонаступництва визначається на основі узгодженого сторонами єдиного агрегованого показника. Частку України було визначено як 16,37 %. ЗО грудня 1991 р. було підписано Угоду глав держав СНД щодо власності колишнього Союзу РСР за кордоном, згідно з якою було створено Міждержавну комісію з вироблення критеріїв і принципів розподілу власності за кордоном. За Угодою про доповнення до Договору про правонаступництво Щодо зовнішнього державного боргу і активів Союзу РСР, підписаною в Москві 13 березня 1992 р., повноваження згаданої вище Міждержавної комісії перейшли до Міждержавної ради. 20 березня 1992 р. у Києві Рада глав держав - учасниць СНД прийняла рішення про створення Комісії з повноважних представників для проведення переговорів і підготовки пропозицій щодо вирішення питань боргів і активів СРСР, однак вже 9 жовтня цього ж року роботу комісії було призупинено. 6 липня 1992 р. в Москві було підписано Угоду про розпо-Діл всієї власності колишнього Союзу РСР за кордоном. Су-кУпна частка Грузії, Латвії, Литви та Естонії цією угодою не Розглядається. Угоду не підписали Азербайджан та Грузія. Узбекистан підписав із застереженням про необхідність перегляду своєї частки. 39_ міжнародна правосуб'єктність
З жовтня 1992 р. між урядами Російської Федерації та України було підписано Комюніке за результатами переговорів щодо врегулювання питань обслуговування зовнішнього державного боргу і управління активами колишнього Союзу РСР. Уряд РФ запропонував уряду України варіанти обслуговування зовнішнього боргу, а саме - переоформити на РФ зобов'язання України з обслуговування зовнішнього державного боргу колишнього СРСР перед зарубіжними кредиторами. Одночасно Україна делегує РФ право управління зовнішніми борговими активами колишнього СРСР. 23 листопада 1992 р. було підписано Протокол між урядом України та урядом РФ з питань зовнішнього боргу та активів колишнього СРСР, згідно з яким Україна передає РФ права та функції щодо управління зовнішнім боргом та фінансовими активами СРСР в частині, що припадає на частку України, до укладення міждержавної Угоди. Згідно з п. 2 всі питання правонаступництва стосовно боргів і активів СРСР вирішуються на двосторонній основі шляхом укладення окремого міждержавного договору. 16 січня 1993 р. було знову підписано Протокол між Росією та Україною про схему обслуговування зовнішнього боргу СРСР, згідно з яким Росія та Україна визнають відповідальність за борг колишнього СРСР і будуть окремо відповідальні за обслуговування зовнішнього боргу колишнього СРСР у відповідних долях, які ще мають уточнюватися. У світлі такого розвитку подій несподіваним було укладення 9 січня 1994 р. Угоди між Україною та РФ про врегулювання питань правонаступництва щодо зовнішнього державного боргу та активів колишнього СРСР, згідно зі ст. З якої Україна передає, а Російська Федерація бере на себе зобов'язання з виплати частки України у зовнішньому державному борзі колишнього Союзу РСР за станом на 1 грудня 1991 р. Відповідно до ст. 4 для виплати частини зовнішнього боргу, закріпленого за Україною, Україна передає, а Російська Федерація приймає частку України в активах колишнього Союзу за станом на 1 грудня 1991 року. Цей так званий нульовий варіант ще не ратифіковано Верховною Радою України і визнається досить невигідним для України. Найчастіше наводять аргументи про те, що ще не відома доля золота комуністів, яке може бути знайдено; не підраховано вартості посольств колишнього СРСР; борг Радянського Союзу буде реструктуровано, отже, чи так важливо його позбавлятись; передати свої активи та пасиви РФ - означає визнати її регіональний гегемонізм. Зрештою, прецеденти вирішення проблеми розподілу колишніх активів та пасивів є, зокрема шляхом створення Міжнародної арбітражної комісії, як це було щодо колишньої Югославії.
ІНШІ суб'єкти міжнародного права Крім держав можна виділити державопо-дібні утворення, наприклад, вільне місто Дан-піг, котре мало певну автономію, фіксовану територію та населення і певну юридичну правоздатність. Політично, однак, такі утворення не є суверенними державами. Щодо Данці-га, то воно було утворене згідно з Версальсь-ким договором, ст. 100-108 якого визначали спеціальні відносини Данціга з Лігою Націй та Польщею. Ліга Націй виконувала наглядові функції, а Польща контролювала зовнішні зносини Данціга, що дуже нагадувало протекторат. 1947 р. згідно з Італійським мирним договором утворювалась Вільна територія Трієсту, дуже подібна за статусом до вільного міста Данціг, однак перебувала вона під прямим контролем Ради Безпеки ООН. Наступне державоподібне утворення — кондомініум - об'єднане здійснення державної влади на певній території засобами автономної місцевої адміністрації. Кілька держав беруть участь в кондомініумі. Термін «міжнародні території» стосується декількох правових режимів. Наприклад, виключне управління територією міжнародною організацією. Такий режим був запропонований місту Єрусалиму Радою Опіки ООН 1950 р., однак цей режим так і не був запроваджений. Існують також особливі види правосуб'єктності. Наприклад, утворення зиі £епегіз. у договорі і Конкордаті 1929 р. Італія визнала суверенітет Святого престолу у міжнародній сфері та його виключний суверенітет і юрисдикцію над містом Вати-кан. Низка держав визнали Святий престол і встановили з ним Дипломатичні зв'язки. Святий престол є стороною міжнародних договорів. Як зазначалось вище, ідея міжнародної правосуб'єктності за останні десятиліття розширилась і включає також міжнародні організації, народи, які борються за незалежність, транснаціональні корпорації, індивідів. Міжнародні організації зазвичай не підписують договорів і не ратифікують їх, хоч міжнародне право і передбачає таку можливість (Віденська конвенція про право міжнародних договорів між державами і міжнародними організаціями або між міжнародними організаціями 1986 р.). Вони безпосередньо не творять міжнародне право за єдиним винятком — Рада Безпеки може приймати резолюції, які є обов'язковими для всіх.
.40
РОЗДІЛ 2
міжнародна правосуб'еістність
А 1
Статус міжнародної організації визначається тим, чи може вона представляти свої інтереси в міжнародному праві, чи може звертатися з позовом до Міжнародного Суду. Міжнародний Суд Справедливості в консультативному висновку у справі Репарацій 1949 р.! розглянув це питання. Справа пов'язана з убивством громадянина Швеції, представника ООН у Єрусалимі, що перебував у володінні Ізраїлю. Представник ООН був убитий членом угруповання, яке протистояло мандатові Палестини в Єрусалимі. Ізраїль ще на той час не був членом ООН. Згідно з традиційним міжнародним правом оскаржити цю справу в Міжнародному Суді повинна була Швеція. Однак ООН вирішила сама подати скаргу проти Ізраїлю, а тому звернулась до МСС за консультативним висновком. Суд вирішив, що ООН має паралельне право звернутись до Міжнародного Суду. Звичайно, різні суб'єкти міжнародного права мають різну пра-восуб'єктність. Суб'єкти інші, ніж держави, можуть мати обмежену правоздатність. ООН має досить велику міжнародну правоздатність на відміну від інших міжнародних організацій, які мають вужчу правоздатність. При цьому Швеція та ООН повинні погодити між собою, хто буде звертатись до МСС. У 1950 р. Ізраїль добровільно сплатив компенсацію ООН, яку передали сім'ї загиблого. Інше питання стосувалось того, чи міжнародна організація може оскаржувати дії держав, які не є членами ООН. Суд дав ствердну відповідь. Такий консультативний висновок МСС змінював всю теорію міжнародного права - було визнано, що міжнародні організації мають об'єктивну правосуб'єктність. По-перше, міжнародні організації мають правосуб'єктність до тієї міри, як цього вимагають функції, які вони виконують, і, по-друге, їх правосуб'єктність є об'єктивною і поширюється також на нечленів цієї організації. Що ж до правосуб'єктності неурядових міжнародних організацій, як, наприклад, Міжнародна Амністія (Атпезіу Іпіегпаііопаі), вони майже не мають її, тобто не наділені жодними правами та обов'язками в міжнародному праві, але вони можуть бути досить впливовими при прийнятті рішень. Особливий правовий статус має Міжнародний Комітет Червоного Хреста - він утворений з внутрішньодержавних організацій, які є квазіурядовими (нібито урядовими). За ст. 71 Статуту ООН один з основних органів ООН - ЕКО-СОР має право надавати консультативний статус неурядовим організаціям, тобто право безпосередньо брати участь у міждержавних обговореннях. Так, на засіданнях Комісії ЕКОСОР з прав людини (54 держави) близько 120 неурядових організа- 42 . Ор. [1949] І.СІ. Кер. 174. РОЗДІЛ 2
й можуть виступати на форумах за умови, що вони акредитовані ЕКОСОР. Інший приклад: Конвенція про права дитини була розроб-ена і проведена через ООН польським професором, представником неурядової організації. До сьогодні спірним питанням залишається те, чи транснаціональні корпорації (ТНК) є суб'єктами міжнародного пра- У 60-80-х рр. було дуже багато позовів щодо їх міжнародної правосуб'єктності. Найгостріше це питання виникає при націоналізації ТНК, коли вони стверджують, що є суб'єктами міжнародного права, а не національного, а отже, їх не можна націоналізувати. Юристи намагаються аргументувати правосуб'єктність ТНК, опираючись як на міжнародні договори, так і на звичай (звичаєва норма компенсувати за експропріацію -швидка, адекватна та реальна (ейесііуе) компенсація, повна, яка включає втрачену вигоду). Ця норма (еіїесііуе сотреп-заіїоп) завжди включалась у Кевіаіетепі; оі Гогеі£п Ьаш, И8А, однак в останньому її немає. Професори з Гарварда стверджують, що можна говорити тільки про справедливу компенсацію (Іизі; сотрепзаііоп). У результаті корпорації залишаються майже повністю залежними від своїх держав, що підтверджує, що вони не мають міжнародної правосуб'єктності. Фізичні особи в останні десятиліття набули міжнародної правосуб'єктності. Аргументами на користь цього є: 1. Індивідуальна відповідальність у міжнародному праві, починаючи від Нюрнберзького військового трибуналу; 2. Індивіди можуть звертатися з позовами до міжнародних контрольних та правозахисних органів. Отже, визначення міжнародного права як права міждержавного в останні десятиліття було розвінчане набуттям міжнародної правосуб'єктності міжнародними організаціями та індивідами. 43.
Ви переглядаєте статтю (реферат): «Міжнародна правосуб'єктність» з дисципліни «Міжнародне публічне право»
