Виникнення та розвиток міжнародно-правового співробітництва в галузі прав людини
У міжнародному праві норми про права людини спочатку виникали як реакція на жорстокі та нелюдські способи й методи ведення воєн. На основі цих норм виникло міжнарод не гуманітарне право. На межі XVIII—XIX століть під впли вом ідей гуманізму в суспільстві стало виникати більш ши роке розуміння прав людини, яке вплинуло на становлення міжнародного права прав людини. Перші такі міжнародні акти були спрямовані на боротьбу з рабством і работоргівлею (Декларація про заборону торгівлі неграми невільниками 1815 р., Генеральний акт про Конго 1885 р., Брюссельська конвенція 1889 р., Генеральний акт Брюссельської конфе ренції 1890 р. та ін.). Але лише в ХХ ст. ідея прав людини опинилася дійсно в центрі світової політики. Після закінчен ня Першої світової війни Ліга Націй безпосередньо взялася за розробку міжнародно правових питань захисту прав на ціональних, етнічних, релігійних і мовних меншин. Це мало велике значення для розвитку теорії та практики міжнарод ного захисту прав людини. Після Другої світової війни питання захисту прав люди ни постало перед ООН, яка згідно зі ст. 1 Статуту зобов’яза на «здійснювати міжнародне співробітництво в розв’язанні міжнародних проблем економічного, соціального, культур ного та гуманітарного характеру і в заохочуванні та розвит ку поваги до прав людини й основних свобод для всіх, не залежно раси, статі, мови та релігії». Поява цієї норми у Міжнародне право прав люднини 187 Статуті ООН не була випадковою: закріплюючи у Статуті ООН норму про права людини, держави одночасно створю вали міжнародно правову основу для об’єднаної боротьби з тоталітаризмом, оскільки права людини та тоталітаризм за своєю природою несумісні. Норми Статуту ООН про обов’язок держав співпрацювати в галузі захисту прав людини відігравали та продовжують відігравати величезну роль у становленні міжнародно пра вового захисту прав людини. Ці норми є найбільш загаль ним правовим зобов’язанням, на основі якого здійснюється все наступне міжнародне співробітництво в цій області. Це положення Статуту дозволило Генеральній Асамблеї ООН проголосити в 1948 р. Загальну декларацію прав людини. Згодом велика кількість найважливіших універсальних міжнародних договорів про права людини була розроблена й ухвалена саме в рамках ООН. Особливо слід виокремити кон венції, ухвалені в галузі захисту соціальних і економічних прав Міжнародною організацією праці. Крім того, у рамках ООН розроблена значна кількість міжнародних документів, що хоча і не є юридично обов’язковими, проте узагальнили в собі величезний досвід захисту прав людини та тому набули значної морально політичної ваги (Кодекс поведінки поса дових осіб щодо підтримки правопорядку, Основні принци пи незалежності судових органів та ін.). Особливе місце в розвитку міждержавного співробітниц тва у сфері захисту прав людини посідає співробітництво в реґіональних міжнародних міжурядових організаціях, де затверджено значну кількість міжнародних договорів та інших міжнародних актів, спрямованих на забезпечення дотримання в державах учасницях прав людини. У низці випадків реґіональні договори встановили більш високі стандарти прав людини, ніж передбачені універсальними міжнародними договорами. Найважливішим досягненням міжнародного співробіт ництва щодо захисту прав людини стало створення міжна родного механізму захисту прав людини. Деякі з таких органів можуть розглядати індивідуальні скарги про захист прав людини в окремих державах і ухвалювати щодо них рішення, юридично обов’язкові для цих держав. Серед 188 Розділ 13 найбільш авторитетних у міжнародному механізмі захис ту прав людини можна назвати Комісію ООН з прав люди ни, Комітет з прав людини, Європейський суд з прав люди ни. Для звернення до кожного із цих органів існує спеціаль на процедура. Україна є учасницею більшості універсальних договорів з прав людини і визнає для себе юрисдикцію Комітету з прав людини і Європейського суду з прав людини. З одного боку, це покладає на Україну відповідальність за відповідність її законодавства міжнародним зобов’язанням у цій галузі. З іншого боку, це означає, що завжди зберігається можливість оскаржити дії державних органів у міжнародних установах із захисту прав людини. Конституція України визнає таке право (ст. 55).
Ви переглядаєте статтю (реферат): «Виникнення та розвиток міжнародно-правового співробітництва в галузі прав людини» з дисципліни «Міжнародне право»
