Інші фактори формування організаційно-функціональних принципів і методів діяльності органів місцевого самоврядування
У складі всіх факторів, що визначають особливості діяльності органів місцевого самоврядування, їх склад, структуру, принципи і методи, якими вони керуються, можна визначити групу інших факторів, яка є надзвичайно диверсифікована і не менш важлива, ніж 139
проаналізовані вище групи факторів. До її складу входять як лімітуючі, так і стимулюючі розвиток місцевого самоврядування фактори. У групу інших факторів ми зараховуємо всі ті фактори, які не увійшли в попередні групи. Серед них, наприклад, екологічні фактори, з якими потрібно особливо рахуватися в наш час, бо вони можуть переважати усі інші разом узяті фактори (так, в зоні відчуження, що виникла в результаті Чорнобильської катастрофи, життєдіяльність взагалі неможлива; очевидно, що в зонах екологічних конфліктів структура органів місцевого самоврядування повинна специфічно відповідати проблемній ситуації території). Надзвичайно важливим фактором серед інших є злочинність, яка, безумовно, впливає на структуру місцевого самоврядування як суспільної реальності, а в результаті і на діяльність самоврядних органів [316]. Але нам особливо хотілося б акцентувати увагу на якостях особистості як факторі діяльності органів місцевого самоврядування. Оскільки від цих якостей залежить ефективність діяльності депутатського корпусу, голови ради, членів виконавчих комітетів, різних комісій тощо. Зазначимо, що в Україні депутат місцевої ради здійснює свої повноваження не пориваючи з виробничою чи службовою діяльністю, а рада та її органи сприяють депутатам в їхній діяльності шляхом створення відповідних умов, забезпечення депутатів документами, довідково-інформаційними та іншими матеріалами, необхідними для ефективного здійснення депутатських повноважень. Для кращої реалізації функцій ради депутати ради можуть добровільно об’єднуватися в депутатські групи. Депутати і депутатські групи можуть вільно співпрацювати між собою шляхом утворення депутатських об’єднань і неформальних груп, які не підлягають реєстрації і не мають прав, встановлених регламентом ради. На нашу думку, депутати вправі утворювати депутатські клуби, до яких би входило б не менше 1/10 від кількості депутатів міської ради, а також депутатів різних рівнів рад. У статуті міста, регламенті міської ради варто передбачити взаємовідносини ради з клубами депутатів тощо. Реалізовуючи функції ради, депутати міської ради мають право на депутатський запит і депутатське запитання. Робота щодо ведення обліку депутатських запитів і запитань, наданих як в усній, так і в письмовій формі, покладається на секретаріат ради. Контроль за своєчасним їх розглядом посадовими особами структурних підрозділів виконкому, наданні відповіді, оголошенні на пленарних 140
засіданнях ради відповідей на запити покладається на міського голову та секретаря ради. На нашу думку, запити депутатів, як випливає зі змісту Закону про місцеве самоврядування в Україні (п. 7 і 8 ст. 49), повинні торкатися найважливіших питань місцевого самоврядування, що входять до відання ради, у яких виступав би суспільний загально-територіальний інтерес міської громади. Про це свідчить і коло суб’єктів, до яких можуть ставитися запити: керівників ради та її виконавчих органів, міського голови, голови місцевої держадміністрації, керівників органів, підприємств, установ та організацій незалежно від форм власності, розташованих або зареєстрованих на відповідній території. Та й форма реакції на запити депутатів визначається законодавцем з урахуванням важливості їх змісту: орган або посадова особа, до яких звернуто запит, зобов’язані дати усну чи письмову відповідь на нього на сесії ради у строки і в порядку, що встановлює рада. За результатами розгляду запиту рада приймає рішення. Відтак інститут депутатського запиту виступає як форма контролю за діяльністю зазначених суб’єктів міського самоврядування не тільки з боку окремих депутатів чи їхніх груп, а й колегіального органу в цілому — міської ради, яка заслуховує відповідь на запит і може схвалити відповідне рішення. Оскільки депутат місцевої ради періодично, але не менш як один раз на рік, зобов’язаний звітувати про свою роботу та роботу ради, до якої його обрано, перед виборцями й перед колективами та об’єднаннями громадян, які висунули його кандидатом у депутати, то доцільно планувати проведення звітів депутатів із звітами територіальних виконавчих органів (районних адміністрацій) і виконавчого комітету. Важливим є забезпечення депутатів довідковими й інформаційними матеріалами, необхідними для звіту. У науковій літературі неодноразово наголошувалося: “Актуальним... стало питання про голову виконкому, його повноваження і обов’язки... Статус голови виконкому необхідно чітко визначити в законі. Правові приписи на цей рахунок зараз розпливчасті й аморфні” [241, с. 88]. Не дивлячись на давність (1993), ця теза актуальна і сьогодні. Згідно з ч. 2 ст. 141 Конституції України “Територіальні громади на основі загального, рівного, прямого виборчого права шляхом таємного голосування обирають строком на чотири роки відповідно сільського, селищного та міського голову, який очолює виконавчий орган ради та головує на її засіданнях. Ч. 1 ст. 12 Закону “Про місцеве самоврядування в Україні”, свідчить, що голова є: “... головною 141
посадовою особою територіальної громади відповідно села, (добровільного об’єднання в одну територіальну громаду жителів кількох сіл), селища, міста”. Однак ст. 53 цього ж Закону передбачає наділення голови виконкому лише організаційними повноваженнями. Склалася парадоксальна ситуація: найвища за законом посадова особа — голова, обраний більшістю виборців на відповідній території, не наділений законодавцем жодними владними повноваженнями, а лише організаційними. Законодавець не встановив, з яких питань голова вправі приймати рішення одноособово, не розмежував його повноваження і повноваження ради, виконкому, і в той же час голова, згідно з законодавством, несе персональну відповідальність за роботу ради і виконавчого комітету. Якщо такий стан речей деякою мірою можна зрозуміти при виборах голови безпосередньо радою, що було властиво радянській системі й окремим країнам, то при прямих і загальних виборах голови населенням він є абсурдним. Яка потреба і яка мета прямих виборів міського голови, якщо він не наділений достатніми повноваженнями для встановлення балансу сил між представницькою і виконавчою владою? У більшості великих міст США функціонує система “сильний мер — рада”. За такої системи обраний населенням (як правило на чотири роки) мер одноособово призначає і звільняє муніципальних чиновників, відповідає за складання і виконання місцевого бюджету, самостійно вирішує багато інших питань місцевого управління, володіє правом відкладального вето на рішення ради, яке може бути подолано тільки кваліфікованою більшістю голосів її членів. При “сильному” мерові, як правило, функціонує широкий штат професійних помічників, очолюваний в окремих містах головним адміністратором. Американську систему “сильний мер — рада” багато в чому нагадує система “південнонімецької ради”, яка дістала поширення в землях Баден-Вюртенберг і Баварія. Главою виконавчого апарату й одночасно головою місцевої ради тут є бургомістр (деколи обербургомістр), якого обирає населення з числа професіоналів, висунутих на партійній основі [435, с. 47]. В Японії безпосередньо населення обирає голів виконавчих апаратів всіх адміністративно-територіальних одиниць. В основі лежить загальний конституційний принцип, згідно з яким “головні посадові особи органів публічної влади, члени їх зібрань і інші місцеві посадові особи, які визначені законом, обираються населенням, яке про142
живає на території відповідних місцевих органів публічної влади шляхом прямих виборів” [265, ст. 93]. Тому, враховуючи природу посади міського голови, достатньо високий рівень довіри виборців до нього, персональну відповідальність за роботу ради, виконкому, виконання делегованих державою повноважень, голова повинен наділятися власною компетенцією. Тобто за ним повинні закріплюватися законодавцем певні функції. Орієнтирів і дороговказів для цього є вже чимало у світовій практиці, яка випробувала різні варіанти і має позитивний досвід і добрі наслідки цієї роботи. Наприклад, “мер — муніципалітет” — найдавніша форма міського врядування у США, яку ще до початку XX ст. мали в себе чи не всі американські міста. Ця структура урядування схожа на загальнонаціональному рівні і рівні штату: тут є виборний мер як голова виконавчої гілки влади та виборний муніципалітет, що представляє всі райони міста і становить законодавчу гілку. Мер призначає начальників міських служб та інших посадових осіб, яких іноді затверджує муніципалітет. Він має право вето на постанови муніципалітету й часто відповідає за формування міського бюджету. Муніципалітет ухвалює постанови й закони міста, визначає розмір оподаткування на власність і розподіляє кошти серед міських служб” [104, с. 105]. Обрання одноособового виконавчого органу безпосередньо радою характерне для таких європейських країн, як Австрія, Данія, Іспанія та ін. Вибори голови виконавчого апарату (мера, алькада, майора) муніципального радою практикується і в багатьох латиноамериканських країнах (наприклад, у Мексиці), а також у деяких державах сходу (наприклад, у Єгипті) [435, с. 66]. Одноособовий виконавчий орган також може призначатися зверху, а не обиратися. У Бельгії і Голландії, наприклад, мер (бургомістр) призначається главою держави за пропозицією відповідної муніципальної ради. Факт призначення бургомістра зверху покликаний підкреслити, що він є не тільки главою місцевої адміністрації, але й агентом центрального уряду, який відіграє немалу роль у здійсненні контролю над місцевими органами. “Самі ж бургомістри, як свідчать конкретні дослідження на місцях, схильні вважати себе не стільки представниками центрального уряду, скільки свого муніципалітету” [435, с. 48–49]. Отже, є чимало випробуваних способів організації відносин між представницькими і виконавчими органами місцевого 143
самоврядування. Завдання полягає у виборі найбільш прийнятного для умов України способу. Аналіз чинного Закону “Про місцеве самоврядування в Україні” наводить на думку, що він за змістом є певним компромісом між прихильниками так званого повновладдя Рад і тими, хто прагнув створити дієздатну модель місцевого самоврядування, яка б враховувала світовий досвід (теорію і практику), реалії сьогодення України і була б оптимальною в сучасних умовах. Безпосередньо обраний населенням голова, здійснюючи закріплені за ним функції, є підзвітним, підконтрольним і відповідальним перед територіальною громадою. А тому він не рідше одного разу на рік звітує про свою роботу перед територіальною громадою на відкритій зустрічі з громадянами. Детальніше порядок таких зустрічей з виборцями, на нашу думку, має бути визначено у Статуті територіальної громади міста, схваленому представницьким органом місцевого самоврядування. Характеризуючи функції голови, доцільно, як ми вважаємо, розглядати їх у трьох зрізах: функції головної посадової особи територіальної громади; головуючого на сесіях ради та керівника апарату ради; як голови виконкому. Голова забезпечує здійснення в межах, наданих законом, повноважень органів виконавчої влади на підвідомчій території, додержання Конституції та законів України, виконання актів Президента України та відповідних органів виконавчої влади (абз. 1 п. 3 ст. 42 Закону “Про місцеве самоврядування України”). Щодо другого аспекту, то сільський, селищний, міський голова (п. 3 ст. 12) очолює виконавчий комітет ради, головує на її засіданнях. Голова представляє територіальну громаду, раду та її виконавчий комітет у відносинах із державними органами, іншими органами місцевого самоврядування, об’єднаннями громадян, підприємствами, установами й організаціями незалежно від форм власності, громадянами, а також у міжнародних відносинах відповідно до законодавства. Він укладає договори від імені територіальної громади, ради та її виконавчого комітету. Голова — головна посадова особа територіальної громади виступає захисником законних інтересів місцевого самоврядування. Він звертається до суду щодо визнання незаконними актів інших органів місцевого самоврядування, місцевих органів виконавчої влади, підприємств, установ та організацій, які обмежують права та інтереси територіальної громади, а також повноваження ради та її органів. 144
Голова організовує в межах, визначених законом, роботу ради та її виконавчого комітету. Він скликає сесії ради, вносить пропозиції та формує порядок денний сесій ради і головує на пленарних засіданнях ради; забезпечує підготовку на розгляд ради проектів програм соціально-економічного та культурного розвитку, цільових програм з інших питань самоврядування, місцевого бюджету та звіту про його виконання, рішень ради з інших питань, що належать до її відання; оприлюднює затверджені радою програми, бюджет та звіти про їх виконання. Він є розпорядником бюджетних, позабюджетних цільових (у тому числі валютних) коштів, використовує їх лише за призначенням, визначеним радою. Голова здійснює керівництво апаратом ради та її виконавчого комітету. На нашу думку, доцільно в майбутньому передбачити одноособове формування головою персонального складу виконкому. Формування складу виконавчих органів, затвердження їх внутрішньої структури, проведення персональних призначень і звільнень повинно бути функціями міського голови. Ми виходимо з бажання оптимальної реалізації при нинішніх реаліях закріпленої в Законі “Про місцеве самоврядування в Україні” (п. 3 ст. 10) ідеї щодо розподілу повноважень між представницькими та виконавчими органами місцевого самоврядування. Пропоновані шляхи для вдосконалення правового поля, на нашу думку, сприятимуть закріпленню раціональної самостійності елементів системи місцевого самоврядування, їхній співпраці, взаємодії, можливому взаємовпливу. Ніхто не повинен сумніватися, що місцеві ради, передусім за порядком формування, є постійним органом вироблення громадської думки. За їх посередництвом встановлюється дійовий контроль територіальної громади за роботою виконавчих органів. Реалізація цього гарантується закріпленими за місцевими представницькими органами функціями. Безсумнівною також є теза щодо професіоналізму у вирішенні самоврядних проблем, який насамперед притаманний виконавчим органам місцевих рад. Визначаючи роль голови у формуванні виконавчого апарату, закон надає право голові одноособово призначати на посади та звільняти з посад керівників відділів, управлінь та інших виконавчих органів ради, підприємств, установ та організацій, що належать до комунальної власності територіальної громади (п. 10 ст. 42), які, безумовно, мають бути професіоналами. Звичайно, що не в унісон з цим положенням є зміст ст. 54 Закону “Про місцеве самоврядування в Україні” в час145
тині, за якою утворення відділів, управлінь та інших виконавчих органів — прерогатива ради. Якщо голова несе персональну відповідальність за здійснення наданих йому законом повноважень (п. 4 ст. 42) і, зокрема, на вимогу не менше половини депутатів ради зобов’язаний прозвітувати перед радою у будь-який визначений нею термін про роботу виконавчих органів ради (п. 6 ст. 42), то чи не логічнішим було б зосередити у голови повноваження щодо створення функціональногалузевих органів і призначення (звільнення) їх керівників. Гарантією підконтрольності раді цієї частини виконавчого апарату, як ми вважаємо, є п. 4 ст. 54 Закону, за яким положення про відділи, управління та інші виконавчі органи ради затверджуються самою радою. Оце і було б проявом раціональної співпраці голови і міської ради як самостійних органів місцевого самоврядування, можливого взаємовпливу їх один на одного. Аналогічну за змістом взаємодію ради і її виконкому та голови передбачає Закон “Про місцеве самоврядування в Україні” (п. 3 ст. 42; ст. 53) у процесі прийняття рішень. Серед функцій голови відзначимо забезпечення виконання рішень місцевого референдуму, ради, її виконавчого комітету на підвідомчій території, додержання законодавства щодо розгляду звернень громадян та їх об’єднань. Голова також може виконувати й інші функції місцевого самоврядування, обумовлені актами відповідної ради про розподіл функцій (розмежування повноважень) між головою, виконавчим комітетом, департаментами, районними адміністраціями, відділами, управліннями й іншими виконавчими органами ради. Такими функціями, наприклад, можуть бути організація роботи щодо ліквідації наслідків аварії та стихійного лиха, координація роботи з охорони громадського порядку й боротьби зі злочинністю. Голова забезпечує взаємодію ради та виконавчого комітету з іншими радами, державними органами, громадськими організаціями та політичними партіями. Закон “Про місцеве самоврядування в Україні” (ст. 77) передбачає відповідальність органів і посадових осіб (а значить сільських, селищних і міських голів) місцевого самоврядування перед юридичними і фізичними особами за заподіяну їм шкоду. Зокрема в Законі зазначається, що внаслідок неправомірних рішень, дій або бездіяльності посадових осіб місцевого самоврядування заподіяна шкода відшкодовується за рахунок їх власних коштів у порядку, встановленому Законом. Така новелізація законодавства в нинішніх реаліях України є цілком виправданою. Маємо на увазі немалу кількість претендентів при виборах на посаду голови. Запровадження, крім політичної, 146
цивільно-правової відповідальності голів, буде додатковим стримувальним фактором участі у виборах для безвідповідальних, професійно непідготовлених осіб. З іншого боку, це є також аргументом щодо визначення правового статусу головної посадової особи територіальної громади, що узгоджувався б із формулою “персональна відповідальність голови за виконання визначених законом функцій”. Окрему увагу варто звернути на цензи, які можна запровадити під час виборів головної посадової особи. Такими цензами мали б бути: освітній або кваліфікаційний (відповідний стаж роботи в самоврядних чи державних органах). Особа, яка висуватиметься кандидатом на посаду голови, повинна володіти фаховими знаннями в галузі державного управління та місцевого самоврядування. Ще одним надзвичайно важливим фактором діяльності органів місцевого самоврядування у групі інших факторів є статут територіальної громади. Причому такий статут є не тільки фактором. Він одночасно виступає у якості способу чи методу нейтралізації негативних (лімітуючих діяльність самоврядних органів) факторів і підсилення впливу позитивних (стимулюючих) факторів. Положенням ст. 19 Закону “Про місцеве самоврядування в Україні” передбачено, що з “метою врахування історичних, національно-культурних, соціально-економічних та інших особливостей здійснення місцевого самоврядування представницький орган місцевого самоврядування на основі Конституції України та в межах цього Закону може прийняти Статут територіальної громади села, селища, міста” [198]. Варто зазначити, що свого часу на рівні окремих міст досить широко застосовувалося статутне право. Відповідно до Закону “Про місцеве самоврядування в Україні” територіальна громада не є юридичною особою. Правом юридичної особи наділені ті органи, які вона формує. В окремих державах, зокрема у Франції, подібні територіально-правові утворення — комуни наділяються правами юридичної особи публічного права. Подібний підхід спостерігається і в авторів проекту Закону України “Про територіальну громаду” [509]. Стаття 3 цього проекту передбачає, що територіальна громада набуває статусу юридичної особи після її реєстрації. Якщо місцеве самоврядування розглядається як право і спроможність територіальної громади на вирішення питань місцевого значення, то “здійснення місцевого самоврядування” варто розглядати вже як безпосередню діяльність територіальної громади, органів нею утворених, скеровану на реалізацію цього права. Специфіка 147
діяльності органів місцевого самоврядування зумовлюється комплексом фінансових, соціально-економічних, організаційно-правових умов, що сформувалися безпосередньо на території їх юрисдикції. Правова регламентація цієї специфічної діяльності викладається в положеннях статуту територіальної громади. Статут територіальної громади є актом локальної нормотворчості і приймається територіальною громадою на підставі Конституції України та в межах Закону “Про місцеве самоврядування в Україні” для закріплення територіальної, організаційної, матеріальнофінансової основ самоврядування, статусу територіальної громади, системи місцевого самоврядування та різних форм здійснення територіальною громадою місцевого самоврядування, участі жителів території у вирішенні питань місцевого значення [198]. Існує три причини, які спонукають українські міста приймати статути. Перша — це політична: через прийняття цього документа громада ще раз підкреслює важливість і значення територіальних громад і місцевого самоврядування в Україні. Друга — це намагання заповнити певну прогалину в юридичному полі щодо компетенції місцевого самоврядування. Такою прогалиною, зокрема, є відсутність закону про муніципальну власність або невизначеність окремих аспектів фінансової діяльності самоврядних органів. Третя причина — підкреслити роль місцевих громад у регулюванні місцевих проблем, їхню участь в управлінні та прийнятті рішень стосовно тих питань, що входять до компетенції місцевих влад. Саме ця участь часто здійснюється через пряме голосування, референдуми [580, с. 3]. У функціональному плані статути сприяють обмеженню втручання вищих законодавчих і виконавчих органів у місцеві справи, сприяють розширенню прав місцевого самоврядування, зокрема таких, як право пошуку додаткових джерел прибутків, фінансування капіталовкладень, стимулювання підприємництва, проведення заходів із соціального захисту найбідніших верств населення, формування різних місцевих програм. В організаційному плані статути міст гарантують плюралізм форм місцевого самоврядування, дозволяють населенню вибирати прийнятні для нього варіанти відносин між представницьким і виконавчими органами, структури місцевої адміністрації, організації муніципальних служб. Значне місце у статутах належить нормам процедурного порядку, які містять гарантії відкритості діяльності муніци148
пальних рад і їх виконавчих органів, належного виконання депутатами (радниками) і службовцями своїх посадових обов’язків, ефективного використання в місцевому управлінні інститутів прямої демократії. До негативних моментів використання статутів спеціалісти зараховують ріст муніципальної заборгованості по кредитах, можливість введення нових податків. Зазначимо, що одразу ж після прийняття Закону України “Про місцеве самоврядування” почалася робота з напрацювання Модельного статуту територіальної громади [275, 502, 512]. Проте досі конституційно-правова природа статуту територіальної громади є мало досліджена. Довгий час основна увага приділялась регламенту ради. Але регламент ради та статут територіальної громади мають різну конституційно-правову природу. По-перше, регламент — акт, що регулює порядок скликання сесії ради, підготовки і розгляду нею питань, прийняття рішень ради про затвердження порядку денного сесії та з інших процедурних питань. А згідно зі ст. 19 Закону “Про місцеве самоврядування в Україні” представницький орган місцевого самоврядування на основі Конституції України та в межах цього закону може через прийняття статуту територіальної громади врахувати історичні, національно-культурні, соціально-економічні та інші особливості здійснення місцевого самоврядування. По-друге, на цей час ні чинне законодавство, ні регламенти рад не врегульовують питання проведення громадських слухань, подання місцевих ініціатив чи громадських петицій тощо. Усі ці питання можуть врегульовуватися на рівні Статуту територіальної громади. Статті 19 та 146 Конституції України створили досить суттєву перепону для розвитку статутного права в Україні. Може виникнути питання, чи взагалі є сфера застосування статуту. Поки що в парламенті спостерігається тенденція обережного ставлення до статуту територіальної громади. Досліджуючи правову природу статуту територіальної громади, С. Злобін та А. Гель наводять докази того, що статут територіальної громади є нормативно-правовим актом. Зокрема статут територіальної громади приймається радою, яка є уповноваженим Конституцією України (ч. 1 ст. 140) суб’єктом; він прийнятий у визначеній формі — формі рішення — і за жорсткою процедурою. Статут містить загальні правила поведінки не тільки членів територіальної громади, але й утворюваних нею органів та обраних посадових осіб. Ці правила поведінки розраховані на визначене неперсоніфі149
коване коло фізичних і юридичних осіб, які існують на території дії територіальної громади, оскільки кожен день кількість жителів може змінюватися, можуть утворюватись і ліквідовуватись юридичні особи, але на них усіх (і тільки) поширюватиметься дія Статуту. Крім того, Статут приймається для неодноразового застосування. Як правило, Статут діє невизначений термін (тобто, до його зміни або скасування) [218, с. 71–74]. По-друге, Статут — це не тільки нормативно-правовий акт, це політичний документ, адже на нього покладається завдання об’єднати територіальну громаду в єдине ціле та спрямовувати її на захист власних конституційних прав. Через акт прийняття статуту підкреслюється роль територіальних громад у вирішенні питань місцевого значення. По-третє, статути повинні мати особливий порядок розроблення та прийняття. Врахування при розробленні статуту територіальної громади досвіду інших держав, історичних традицій, що склалися при організації діяльності самоврядних органів, і новітніх тенденцій, зокрема участі політичних партій і рухів у виробленні та прийнятті рішень місцевими радами, є обов’язковими умовами успішного застосування цього правового акта при врегулюванні суспільних відносин. Хоча закон загалом і окреслює систему місцевого самоврядування, Статут може закріпити та розвинути ці положення, а саме: чітко визначити структуру самоврядування, первинний суб’єкт самоврядування — територіальну громаду, членство в ній, кількісний склад представницького органу громади, наявність такого органу, наприклад, у районах міста, виконавчих органів рад, органів самоорганізації населення; врегулювати різні форми участі жителів міста у здійсненні самоврядування, врахувавши при цьому місцеві традиції, практику. До речі, чинне законодавство, крім перерахування окремих форм прямої демократії, не дає вичерпної відповіді, яким чином громадянин може реалізувати свої права. Обов’язково у Статуті має декларуватися вільне розпорядження власними фінансовими ресурсами. Саме рада повинна визначати, як розпоряджатися своїми коштами. Контрольно-ревізійні органи часто розцінюють це як порушення бюджетного законодавства і як нецільове використання коштів. Додаткове відображення цієї норми у статуті дасть можливість впевненіше захищати інтереси територіальної громади як перед контрольними, так і перед судовими органами. У Статуті варто вказати, на які цілі та які кошти повинні використовуватися, а також відобразити поняття цільових фондів і загальний 150
порядок їх використання. Окремого правового врегулювання потребує питання прилеглої території. У Статуті необхідно обов’язково вказати, які землі взагалі не можна відчужувати. Статут мав би визначати межі територіальної громади; структуру органів місцевого самоврядування; їхні завдання та функції; компетенцію цих органів і порядок її реалізації, а також усі інші необхідні умови діяльності. Положення Закону “Про місцеве самоврядування в Україні” обумовлюють внесення до статуту цілого ряду процесуальних норм, якими законодавець передбачає врегульовувати порядок організації рад, проведення загальних зборів громадян, подання на розгляд ради місцевої ініціативи, організації громадських слухань. У групі інших факторів можна було б розглянути ще не один фактор, але викладеного цілком достатньо для усвідомлення важливості їх врахування з метою поліпшення діяльності органів місцевого самоврядування та підвищення рівня життя громадян кожної конкретної територіальної громади.
Ви переглядаєте статтю (реферат): «Інші фактори формування організаційно-функціональних принципів і методів діяльності органів місцевого самоврядування» з дисципліни «Принципи і методи діяльності органів місцевого самоврядування»
