Реалізація принципу забезпечення доведеності вини Підтримання в суді державного обвинувачення, тобто обвинувачення від імені і в інтересах держави, покладено на прокурора. Підтримання прокурором державного обвинувачення в суді є однією із конституційних засад судочинства (п.5 ч.З ст.129 Конституції) і водночас його кримінально-процесуальною функцією, яку прокурор виконує як основний суб’єкт сторони обвинувачення у судовому розгляді (п.2 ст.121 Конституції, ст.261, 264 КПК). Участь прокурора в судовому засіданні є обов’язковою, крім випадків, коли розглядаються справи так званого приватного обвинувачення (ч.І ст.27 КПК) та коли він відмовиться від підтримання державного обвинувачення (ч.І ст.264 КПК). У нормі, спеціально присвяченій участі прокурора в судовому засіданні, сказано, що прокурор, керуючись вимогами закону і своїм внутрішнім переконанням, підтримує перед судом державне обвинувачення, подає докази, бере участь у дослідженні доказів, заявляє клопотання і висловлює свою думку щодо клопотань інших учасників судового розгляду, викладає свої міркування з приводу застосування кримінального закону і міри покарання щодо підсудного (ч.2 ст.264 КПК). Державне обвинувачення має два значення: державне обвинувачення як процесуально-правова форма ставлення притягненій до кримінальної відповідальності особі у вину вчинення нею того чи іншого злочину та як система форм та способів діяльності прокурора у справі щодо підтримання тези інкримінованого обвинуваченому (підсудному) злочину. Державне обвинувачення як процесуальна форма ставлення особі у вину вчинення злочину формулюється слідчим у постанові про притягнення як обвинуваченого (ст.. 132 КПК), яке після закінчення досудового слідства переноситься ним у обвинувальний висновок (ст.223 КПК). Прокурор при перевірці справи з обвинувальним висновком має право затвердити його, скласти новий обвинувальний висновок чи змінити його (ст.ст.229-231 КПК), тобто залишити наявну або сформулювати нову процесуальну форму обвинувачення, з якою обви68
Глава 3. Загальні положення судового розгляду
нувачений постане перед судом і яка по суті стане обвинувальною тезою, на підтримання якої будуть спрямовані зусилля прокурора в ході судового розгляду. Отже, функція державного обвинувачення, як напрям діяльності прокурора у справі, трансформується із функції кримінального переслідування і фактично бере свій початок на етапі роботи прокурора з обвинувальним висновком. Прокурор направляє справу до суду лише при переконанні в правильності проведення досудового слідства і в обґрунтованості пред’явленого обвинувачення. Тому при судовому розгляді він, підтримуючи формулу обвинувачення, виступає як обвинувач, тобто викривач підсудного, доказувач перед судом його вини. Суб’єктами державного обвинувачення є Генеральний прокурор України, прокурор Автономної Республіки Крим, прокурор області, прокурор міста Києва, районний, міський прокурор, військовий прокурор, транспортний прокурор, та інші прокурори, прирівняні до прокурорів областей, районних або міських прокурорів, їхні заступники або помічники, прокурори управлінь і відділів прокуратур, які діють у межах своєї компетенції (ч.6 ст.32 КПК). Прокурор може бути державним обвинувачем за відсутності обставин, що виключають його участь у розгляді справи. Дані обставини аналогічні до тих, що виключають участь у розгляді кримінальної справи судді або народного засідателя (ст.54 КПК), а правила відводу прокурора ті ж, що й судді (ст.56 КПК). Проте коли прокурор брав участь у досудовому слідстві в справі, у розгляді справи в суді першої інстанції, в апеляційному та касаційному порядку, то ці обставини не можуть бути підставою для відводу. Питання про відвід прокурора також вирішується судом, який розглядає справу, у порядку, встановленому при відводі судді або народного засідателя (ч.1,2 ст.57 КПК). Якщо справа розглядається суддею одноособово, він одноособово вирішує питання про відвід прокурора (ст.58 КПК). Прокурор, державний обвинувач у суді, як і у всіх інших випадках, діючи від імені держави – охоронець закону, „вартовий» законності. Тому, беручи участь у розгляді справи в судах, додержуючись принципу незалежності суддів і підкорен69
Попелюшко В.О. Судовий розгляд кримінальної справи
ня їх тільки закону, сприяє виконанню закону про всебічний, повний і об’єктивний розгляд справи та постановленню судових рішень, що ґрунтуються на законі (ст.34 Закону про прокуратуру). Прокурор підтримує державне обвинувачення на підставі закону та відповідно до встановлених по справі фактичних обставин. Відомий російський юрист А.Ф.Коні писав, що прокурор – це «суддя, що висловлюється публічно»1 , маючи на увазі, що підтримування ним обвинувачення повинно здійснюватися на фактах, без найменшого відступу від істини, служити завданням правосуддя. Прокурору – учаснику судового розгляду, притаманні процесуальна самостійність та незалежність. Це означає, що хоча прокурор у своїй діяльності взагалі підпорядкований вищестоящому прокурору і зобов’язаний виконувати його вказівки, але тільки не у визначенні його позиції з будь-якого питання в суді. При підтриманні державного обвинувачення в діяльність державного обвинувача не має права втручатися ніхто, в тому числі вищестоящий прокурор і навіть той, який доручив даному прокуророві здійснення обвинувачення. Державний обвинувач у суді сам обирає позицію, ґрунтуючись на власному переконанні, він вільний у своїх висновках і пропозиціях суду щодо оцінки доказів, доведеності обвинувачення, кваліфікації злочину, застосуванню до підсудного того чи іншого покарання тощо. Прокурор, нарівні з іншими учасниками судового розгляду, підкоряється лише головуючому. Разом з тим прокурор не має права підтримувати державне обвинувачення «будь-якою ціною». Коли в результаті судового розгляду прокурор дійде до переконання, що дані судового слідства не підтверджують пред’явленого підсудному обвинувачення, він повинен відмовитися від обвинувачення і у своїй постанові викласти мотиви відмови (ч.З ст.264 КПК). Крім підтримання державного обвинувачення, прокурор уповноважений, якщо цього вимагає охорона державних чи громадських інтересів або прав громадян, пред’являти або підтримувати пред’явлений потерпілим цивільний позов (ч.4 ст.264 КПК). _______________ 1
Кони А.Ф. Собрание сочинений. -М., 1967, т.4, С.125.
70
Глава 3. Загальні положення судового розгляду
Наступним суб’єктом сторони обвинувачення є потерпілий. Потерпілий – особа, якій злочином заподіяно моральну, фізичну або майнову шкоду (ч.І ст.49 КПК). Визнання громадянина потерпілим здебільшого здійснюється ще при провадженні дізнання та досудового слідства і оформляється постановою особи, яка провадить дізнання, слідчого. Громадянин може бути визнаний потерпілим також на стадії попереднього розгляду справи та під час судового її розгляду. В цих випадках визнання особи потерпілим здійснюється відповідною постановою судді чи ухвалою суду. У справах про злочини, внаслідок яких сталася смерть потерпілого, процесуальний статус потерпілого набувають його близькі родичі (ч.2, 5 ст.49 КПК). У нормі, яка регламентує участь потерпілого в судовому розгляді, говориться, що потерпілий під час судового розгляду справи має право: давати показання; заявляти відводи та клопотання; висловлювати свою думку про клопотання інших учасників судового розгляду; давати пояснення з приводу розслідуваних судом обставин; подавати докази, ставити запитання свідкам, експертові та підсудному; брати участь в огляді місця вчинення злочину, речових доказів, документів, а в справах, зазначених у частині першій статті 27 КПК, – підтримувати обвинувачення. Потерпілий може брати участь у судових дебатах. У разі відмови прокурора від обвинувачення потерпілий має право вимагати продовження розгляду справи. У цьому разі він підтримує обвинувачення (ст.267 КПК). Потерпілий може брати участь у розгляді справи поряд (через) зі своїм представником. Представниками потерпілого можуть бути адвокати, близькі родичі, законні представники, а також інші особи за постановою особи, яка провадить дізнання, слідчого, судді або за ухвалою суду. Зазначені представники потерпілого користуються процесуальними правами потерпілого (ч.І, 3 ст.52 КПК), крім, зрозуміло, права давати показання. Представником потерпілого не може бути особа, яка брала участь у цій справі як слідчий або особа, що провадила дізнання, прокурор, суддя, секретар судового засідання, експерт, спеціаліст, захисник, особа, яка допитувалася чи підля71
Попелюшко В.О. Судовий розгляд кримінальної справи
гає допиту як свідок, а також особа, що є родичем кого-небудь зі складу суду або обвинувача. Адвокат не може брати участь у справі як представник потерпілого також і за обставин, зазначених у статті 61 КПК. При наявності цих обставин особа повинна відмовитися від виконання обов’язків представника потерпілого в даній справі. На цих же підставах вона може бути усунута від участі у справі судом (ст.63 КПК). Потерпілий як особа, якій злочином завдана шкода, як правило, зацікавлений в об’єктивному розгляді справи, доведеності вини підсудного, призначенні йому справедливого покарання, а тому інтереси потерпілого здебільшого збігаються з інтересами, які в суді відстоює державний обвинувач. Враховуючи цей фактичний стан речей, здійснення ним по суті функції обвинувачення, закон і закріпив його як одного із суб’єктів обвинувачення (ст.261 КПК) з наданням у визначених законом випадках права під час судового розгляду особисто чи через свого представника підтримувати обвинувачення (ч.4 ст.49 КПК). Найбільш виразно обвинувальний характер діяльності потерпілого проявляється у справах приватного обвинувачення, в яких потерпілий сам формулює обвинувачення (ст.251 КПК) і сам особисто або через свого представника здійснює функцію обвинувачення в суді. У справах публічного обвинувачення потерпілому та його представнику надано право вимагати продовження розгляду справи і особисто підтримувати обвинувачення у разі відмови від обвинувачення прокурора (ч.З ст.264 КПК). Відмінність приватного обвинувачення від державного полягає головним чином у тому, що через публічність функції обвинувачення в справах публічного обвинувачення підтримання державного обвинувачення у суді прокурором є обов’язковим, принциповим положенням (п.5 ч.З ст. 129 Конституції), а підтримання обвинувачення потерпілим є його правом, що ґрунтується на принципі диспозитивності. Але навіть коли потерпілий насправді не виконує своїх обвинувальних повноважень, це не змінює його процесуального статусу сторони обвинувачення, не перетворює його в свідка, захисника (як не перетворює у захисника прокурора в 72
Глава 3. Загальні положення судового розгляду
разі його відмови від обвинувачення) тощо, оскільки потерпілий у будь-який момент судового розгляду (і не тільки судового розгляду), може приступити до виконання своєї обвинувальної функції. У справах, у яких потерпілому злочином заподіяна майнова та (чи) немайнова шкода і він у встановленому законом порядку пред’явив вимогу про відшкодування збитків, потерпілий може брати участь у судовому розгляді одночасно і як цивільний позивач. Якщо потерпілими є підприємство, установа чи організація, вони можуть брати участь у судовому розгляді в ролі цивільного позивача тільки через свого представника і тільки в межах заявленого цивільного позову. Порядок визнання цивільним позивачем, обставини, що виключають участь у справі представника цивільного позивача, ті ж, що стосуються потерпілого та його представника. Цивільний позивач та його представник у судовому розгляді мають право: бути присутніми при розгляді справи в суді, заявляти відводи і клопотання, висловлювати свою думку про клопотання інших учасників судового розгляду, давати пояснення, брати участь у дослідженні доказів і в судових дебатах щодо доведеності вчинення злочину і його цивільно-правових наслідків (ст.268 КПК). Закон висуває до цивільного позивача лише одну додаткову вимогу – він зобов’язаний на вимогу суду пред’явити всі необхідні документи, пов’язані із заявленим позовом (ч.4 ст.50 КПК). Поєднання, як правило, потерпілого і цивільного позивача в одній особі, схожість їхніх законних інтересів і є підставами належності їх до однієї із сторін справи — сторони обвинувачення. Для здійснення стороною обвинувачення однойменної функції закон наділяє її суб’єктів комплексом повноважень, прав та процесуальною можливістю довести перед судом вину підсудного у всіх випадках, коли ним справді був вчинений злочин, а забезпечення доведеності вини визнано однією із конституційних засад судочинства (п.З ч.З ст.129 Конституції). Принцип забезпечення доведеності вини є притаманним не тільки власне судочинству, правосуддю зокрема, а й кримінальному процесу в цілому. На стадіях порушення криміналь73
Попелюшко В.О. Судовий розгляд кримінальної справи
ної справи та досудового слідства він випливає із засади публічності кримінального процесу, яка означає, що прокурор, слідчий і орган дізнання зобов’язані в межах своєї компетенції порушити кримінальну справу в кожному випадку виявлення ознак злочину, вжити всіх передбачених законом заходів до встановлення події злочину, осіб, винних у вчиненні злочину, і до їх покарання (ст.4 КПК), гармонізує з принциповим обов’язком прокурора, слідчого і особи, яка провадить дізнання, вжити всіх передбачених законом заходів для всебічного, повного і об’єктивного дослідження обставин справи, виявити як ті обставини, що викривають, так і ті, що виправдовують обвинуваченого, а також обставини, що пом’якшують і обтяжують його відповідальність (ч.І ст.22 КПК), з’ясувати істину саме під час розслідування кримінальної справи (ст.31 Конституції). На досудових стадіях процесу цей принцип знаходить свій прояв у тому, що орган дізнання, слідчий, прокурор наділені досить широкими повноваженнями із збору доказів вини особи, їх закріплення, дослідження та оцінки, прийняття на цій підставі відповідних процесуальних рішень (при дотриманні, звичайно, прав та законних інтересів обвинуваченого, забезпеченні його права на захист), а правовий механізм його реалізації полягає у використанні ними, а певною мірою й органами, що здійснюють оперативно-розшукову діяльність, всіх передбачених у законі засобів (затримання, допити, очні ставки, проведення експертиз, обрання запобіжних заходів тощо) щодо кримінального переслідування особи. При цьому під доведеністю вини в даному разі слід розуміти не доведеність вини як одного з елементів суб’єктивної сторони злочину, а доведеність події злочину в цілому в усіх її юридично значимих елементах – вчинення злочину обвинуваченим, його вину у формі умислу чи необережності, мотиви злочину, злочинні наслідки і т.д. Суттєво інший правовий механізм втілення принципу забезпечення доведеності вини при здійсненні правосуддя, де суд не пов’язаний з висновками слідчого та прокурора. Тут цей принцип реалізується в режимі змагальності сторони обвинувачення і сторони захисту та цілковитій нейтральності суду, і юридичний зміст його складають приписи про: 1) надані сто74
Глава 3. Загальні положення судового розгляду
ронам рівні права та процесуальні можливості (засоби) з доведеності перед судом своєї правоти; 2)покладення обов’язків на сторону захисту, зокрема захисника, не нашкодити протиправними діями встановленню істини в справі (ч.5 ст.48 КПК) та 3) покладення обов’язку на суд створити сторонам необхідні умови для виконання їхніх процесуальних обов’язків і здійснення наданих їм прав (ч.6 ст. 161 КПК). Забезпечення доведеності вини при судовому розгляді кримінальних справ знаходить свій прояв, зокрема, у тому, що всі суб’єкти сторони обвинувачення мають право наполягати на дослідженні в суді обвинувальних доказів, зібраних на досудовому слідстві, подавати нові докази вини підсудного, просити суд витребувати такі докази, в тому числі в порядку судових доручень, доводити тезу обвинувачення в судових дебатах без обмеження в часі тощо, а суд зобов’язаний такі докази дослідити, долучити до справи, витребувати, дати реальну можливість стороні обвинувачення доводити перед судом їх переконливість. Правовий механізм забезпечення доведеності вини (і, як буде показано далі, навпаки —її спростування) полягає по суті у всій встановленій законом процедурі судового розгляду кримінальних справ. Гарантії реалізації принципу забезпечення доведеності вини закріплені не тільки в кримінально-процесуальному законі, а й в інших нормативних актах (позапроцесуальні гарантії). Так, недотримання захисником – адвокатом принципу законності у відносинах із судом та іншими учасниками процесу (ст.53 Правил адвокатської етики) тягне за собою дисциплінарну відповідальність адвоката; за злісне ухилення від явки в суд свідка, потерпілого, позивача чи експерта передбачена адміністративна відповідальність (ст.1853 КупАП); свідомо неправдиве показання свідка чи потерпілого або свідомо неправдивий висновок експерта, свідомо неправдивий переклад, зроблений перекладачем (ст.384 КК); відмова свідка від давання показань або відмова експерта чи перекладача від виконання покладених обов’язків у суді (ст.385 КК), перешкоджання з’явленню свідка, потерпілого, експерта до суду, примушування їх до відмови від давання показань чи висновку, а також до давання явно неправдивих показань чи висновку (ст.386 КК) тощо визнані злочинами проти правосуддя. 75
Ви переглядаєте статтю (реферат): «Участь у судовому розгляді сторони обвинувачення» з дисципліни «Судовий розгляд кримінальної справи»
