Незважаючи на те, що проблема речей займала одне з центральних місць і в самому приватному праві, і в древньоримській юриспруденції взагалі, римські юристи не залишили нам загального поняття речі. Але з детальної регламентації правового статусу речей визначення окремих видів речей можна скласти загальне уявлення про річ. Річ - це певна частина природи, що являє собою певну цінність для її володільця. При цьому не має значення чи жива ця природа, чи не жива. Римське приватне право речами визнавало все, що оточувало людину, могло бути об'єктом речового права і містило в собі певну цінність. Отже, римське приватне право речами визнавало все те, що створено самою природою, а також те, що створено працею людини (зокрема, земля, житло, продукти харчування, предмети повсякденного вжитку тощо). Разом з тим, римське право розрізняло поняття речі і товару, які за правовим змістом не збігаються. Товаром може бути об'єкт, який на момент продажу в природі ще не існує (наприклад, май-
бутній врожай), а річчю називається тільки те, що вже є в наявності в даний момент. Світ, що нас оточує, складається з великої кількості певних речей і встановити критерії їх поділу дуже важко, а іноді просто неможливо. Але з цивільно-правового погляду речі все ж поділяються на ряд визначених груп. Поділ речей на певні групи зумовив їх різний правовий режим, який має важливе значення. Деякі види речей залишилися суто римськими, інші групи надовго пережили римське право й епоху, в яку цей поділ був проведений. Важливим, виключно римським поділом речей на окремі види був поділ на речі, які підлягали складній процедурі передачі, та речі, які не підлягали такій процедурі. До речей, які підлягали складній процедурі передачі - манципації, римляни відносили землю, будівлі, рабів, робочу худобу, земельні сервітути та інші цінні речі, що становили економічну основу римського рабовласницького суспільства. З урахуванням їх особливої цінності й був установлений складний порядок їх відчуження. У чому полягав цей складний процес передачі речей? Для зійснення, наприклад, договору купівлі-продажу якоїсь речі запрошувалися не менш, ніж 5-7 свідків і вагар з вагою. Передача права власності на цю річ продавцем покупцеві супроводжувалася виконанням низки ритуальних дій в урочистій обстановці. Виконання таких ритуальних дій дістало назву манципації, а речі, які підлягали манципації," дістали назву res mancipi. Усі інші речі набули назви res пес mancipi. У стародавні часи купівля-продаж таких важливих речей відбувалася зрідка і виконання урочистих обрядів анітрохи не обтяжувало оборот. Однак з розвитком господарського життя, торгівлі обряд манципації став їх гальмом. Яке правове значення мав поділ речей на res mancipi і res пес mancipi? Найперше, якщо обряд mancipatio не відбувався, то право власності не переходило до набувача, покупця. Власником формально залишався продавець, який міг у будь-який час вимагати повернення речі, і республіканські суди дуже часто задовольняли такі вимоги. Манципація мала й деякі позитивні риси. Вона засвідчувала запрошеними свідками факт переходу права власності на важливі речі від продавця до покупця. І якщо виникали сумніви щодо цього факту, то свідки, які були присутніми при цьому, могли підтвердити його дійсність. Наступним суто римським поділом речей було розмежування речей за їх субстанцією (суттю, матерією). Речі, які мали матеріальну субстанцію, називалися тілесними, а ті, які не мали матеріальної субстанції, мали назву безтілесних речей. Під тілесними речами розуміли такі речі, які можна сприймати дотиком, а під безтілесними такі, що сприймаються лише думкою. Скоріше, це не речі, а права, наприклад, право на спадкування, яке може не бути реалізоване і все ж залишається правом, як і те, що належить до нереалізованого сервітуту, у тому числі узуфрукт. Безтілесна річ, додає до сказаного римський юрист Гай, існує у вигляді правового уявлення про якесь матеріальне благо, яке може й не мати тілесної суті. Часто під безтілесними речами розуміли дії осіб, що являли собою грошовий інтерес. Однак юридично важливими є інші поділи речей, які перейшли в наступні системи права. Зупинимо свою увагу на таких видах. 1. Речі рухомі і нерухомі. Первісний поділ речей на рухомі і нерухомі в ранньому римському праві не мав особливого значення, бо і перші й другі речі підлягали майже однаковому правовому режиму. Проте згодом правовий режим рухомих речей почав відрізнятися від правового режиму нерухомих речей. Так Ціцерон, посилаючись на Закони XII таблиць, писав, що вже тоді, тобто в середині V ст. до н.е., були встановлені різні строки набуття за давністю володіння земельних ділянок та інших речей. Для того шоб стати власником земельної ділянки за давністю, треба було проволодіти два роки, для інших речей - один рік. За часів домінату були різні правила передачі прав на нерухомості і рухомість (наприклад, манципація для нерухомих та деяких рухомих речей). Рухомими вважалися такі речі, які можна було пересувати в просторі, це, зокрема, тварини, раби, дрібні домашні речі. До нерухомих речей відносили найперше землю, будинки, дороги, міські стіни. Нерухомими речами вважалися не тільки земля і надра землі, але й все, що створене чужою працею на землі власника. Основоположним принципом був такий: створене на поверхні йде за поверхнею. Відповідно до цього принципу, побудований дім, незалежно від того, хто його збудував і за чий рахунок, завжди належав власнику землі, на якій він стоїть. Усі предмети, пов'язані з землею або функціонально скріплені з її поверхнею, такі як посіви, насадження, були її складовими. Вважалася неможливою окрема власність на дім і на землю. Навіть повітряний простір над ділянкою землі теж розглядався як частина поверхні: Для нерухомих речей (res mobiles) зміна місця без пошкодження неможлива. Усі інші речі, які можна переносити з одного місця на інше без пошкодження, вважалися рухомими. 2. Речі прості і складні. Класичне визначення такому розрізненню дав юрист Помпоній. Простими оголошуються речі, усі частини яких створюють щось фізично зв'язане і однорідне, створене з єдиного матеріалу (коштовне каміння, раб, кінь та ін.). Вони не розкладаються на частини, а якщо їх розкласти, то самі по собі частини втрачають свою цінність і не мають самостійного значення. Складні речі складаються із штучно з'єднаних різнорідних речей, які мають між собою матеріальний зв'язок і носять загальну назву (корабель, шафа). Окремі частини такої складної речі не можуть належати різним особам. 104
Окрему групу становлять сукупності роздільних речей, матеріально між собою не пов'язаних. Ця сукупність речей об'єднувалася тільки однією загальною назвою або ім'ям, наприклад стадо, легіон, бібліотека. У таких випадках предметом правовідносин могли бути окремі речі, які входили в одне ціле. 3. Речі подільні і неподільні. За визначенням Ульпіана, подільними слід вважати таку річ, яка від поділу не змінює свого роду, ні своєї якості, ні цінності. Кожна окрема частина залишається тією ж, що й була, дише меншою за об'ємом. Подільними речами були насамперед земля і все те, що вона приносить, хліб, розрізаний навпіл, тощо. Отже, неподільними є ті речі, які в разі поділу знищуються або втрачають свою цінність. Поділ неподільних речей міг бути тільки уявним. Частини, які утворюються за такого поділу, називаються ідеальними частинами, або ідеальними долями. У такому випадку ділиться не сама річ (вона неподільна), а лише її цінність. Коли треба розділити неподільну річ, то вона залишається у власності однієї особи, а інші одержують грошову компенсацію. 4. Речі споживні і неспоживні. В цьому випадку поділ зроблено з уваги на те, що одні речі (земля, будівлі, знаряддя праці, дорогоцінне каміння та ін.) в процесі користування не споживаються або споживаються непомітно, а інші (вино, хліб, м'ясо тощо), згідно з їх призначенням, - зменшуються або знищу ються зовсім. Зазначені особливості речей не можна не брати до уваги, виробляючи юридичні правила, якщо доводиться стикатися з ними. Так у найм здаються лише неспоживані речі, а в позику надаються речі споживні. Споживними речами визнавалися й гроші, оскільки користуватися ними можна не інакше як шляхом витрачання. 5. Речі, наділені родовими ознаками, і речі індивідуально-визначені. Дана класифікація грунтується на поміченому римлянами своєрідному явищі, коли юридичні правила доводиться будувати по-різному - залежно від того, як виз начено ту чи іншу річ у конкретних умовах обороту. Ці умови можуть будуватися так, що пов'язана з ними річ буде тим чи іншим способом виділена (наприклад, придбання відомої картини, скульптури, золотої вази). Така річ називається індивідуально визначена. Але якщо за умовами обороту річ особ ливо не виділяється, а характеризується загальним чином, то її розглядають уже як визначену родовими ознаками. Такі речі не мали в обороті індивідуаль ності, їхня мінова цінність визначалася такими параметрами, як Bafa, міра, число. Джерела римського права для позначення речей, індивідуально визна чених, вживали термін species, а для родово-визначених - genus. Поділ речей на родові і індивідуально-визначені пов'язаний з різним вирішенням питання юридичного становища цих речей. Фізична загибель родових речей (від пожежі, крадіжки) цілком можлива, але для права, для кредитора вони не гинули, тому що завжди могли бути замінені іншими речами. дають у кредит числом і числом же одержують від боржника. Звідси правило -рід не гине. Однак, якщо сусід позичав у сусіда золоту вазу, то він уже мав справу з індивідуально-визначеною річчю і повинен був повернути не будь-яку річ, хоча б і золоту, а тільки ту, яку він позичив. Якщо індивідуально-визначена річ випадково гинула, то договір припинявся, хоч зобов'язана особа несла відповідальність у розмірі вартості втраченої речі.' 6. Речі головні і побічні (придаткові). Головною називалася річ, яка давала назву цілому, або та річ, без якої інша не може вживатися. Речі побічні певним чином залежали від головної і підпорядковувалися її юридичному становищу. До побічних речей відносили: частини речі, приналежність, плоди і витрати. а) Частини речі не були об'єктом юридично самостійного існування. Коли річ у цілому була об'єктом юридичного правочину, то наслідки цього право- чину поширювалися і на всі частини речі. Об'єктом самостійних правочинів частина речі могла бути лише в разі свого відокремлення від цілого. б) Приналежність. Приналежністю називалася річ, пов'язана з іншою (го ловною) річчю не фізично, а економічно. Головна річ вважалася незакінченою, якщо від неї відокремлена приналежність. Звичайно, приналежність може існу вати окремо від головної речі, але тільки в процесі спільного користування досягається господарський результат (наприклад, ключ і замок, човен і вес ло). У зв'язку з тим, що приналежність може існувати самостійно, вона може бути предметом самостійних прав на неї. Однак, якщо немає спеціальних зас тережень зацікавлених осіб, усі правові відносини, встановлені на головну річ, поширюються і на приналежність. в) Плоди. Плодом називається таке органічне або фізичне виробництво речі, яке відокремлюється від неї без порушення її суті і становить звичайний прибуток у господарстві. Плоди бувають природні й цивільні, або прибуткові. Плодами природними вважалось насамперед органічне виробництво таких речей, які регулярно і постійно одержували від експлуатації речей, що прино сили плоди без зміни їх господарського призначення. Джерела римського приватного права до плодів природних відносили тварин, овечу вовну, хліб, овочі, фрукти тощо. До плодів належать і цінності, набуті шляхом господарсь кої діяльності, наприклад відсотки від капіталу, орендна плата. Такі плоди називаються цивільними або прибутковими. Плоди діляться на такі, що відокремились від речі, яка їх виробляє, і не відокремлені: на плоди наявні в натурі і спожиті та інші. Ці відміни в понятті плодів мають велике значення, якщо порушується питання про право власності та обов'язок повернення плодів. Зокрема, якщо річ повертається на підставі віндикаційного позову, наявні плоди завжди підлягають поверненню власнику разом з річчю. За спожиті плоди добросовісний володілець відповідальності не ніс. 106
г) Витрати. Будь-які затрати, зроблені на ту чи іншу річ, називаються витратами. Римське приватне право знало витрати необхідні, без яких річ не може існувати, корисні, які поліпшують річ, збільшуючи її цінність, і витрати заради примхи, особистих смаків. Цей поділ витрат також має правове значення, особливо у позовах цро повернення речі. 7. Речі в обороті і вилучені з обороту. Римські юристи розрізняли речі в обороті і речі, вилучені з обороту. До першої категорії - в обороті - відносили ся речі, які становили об'єкти приватної власності і обороту між окремими людьми. Це, зокрема, земля, раби, робоча худоба, сервітути, спочатку сільські, а потім і міські. Вилученими з обороту називалися такі речі, які не могли бути об'єктом особистої власності в силу свого специфічного призначення, а не за своєю природою. Вилученими з обороту були: а) речі, присвячені богам (храми, олтарі); речі, які перебувають під заступництвом богів (міські стіни міста Риму, кладовища тощо); б) речі спільного користування, які безпосередньо служили усім людям (дороги, площі, великі ріки і моря тощо). 8. Майно. Сукупність різних речей, об'єднаних господарським призначен ням римські юристи розглядали як одне ціле - майно. Майном вони вважали все, що належить певній особі. У преторський період до складу майна входило усе, що залишилося після відрахування боргів кредиторів. Так поступово по няття майна стали трактувати як сукупність прав і обов'язків власника. Отож майно складалося з активу і пасиву, з вимог та боргів, а відтак до складу май на входили і борги, які іноді становили значну , а то й більшу його частину. Особливу увагу на це треба було звертати під час спадкування, щоб запобігти розплаті за чужі борги. Розглянутий поділ речей у Стародавньому Римі в наслідок своєї високої абстрактності виявив таку життєздатність, що в загальному вигляді і в наш час не втратив практичного значення.
Ви переглядаєте статтю (реферат): «Поняття та види речей» з дисципліни «Основи римського приватного права»
