Державність і право західноукраїнських земель між двома світовими війнами
Зверніть увагу, що юридично над землями Східної Галичини і Західної Волині було встановлене польське панування 14 березня 1923 року, коли Рада послів країн Антанти в Парижі узаконила анексію цих земель Польщею. Основою державної політики Польщі щодо України став польський великодержавний шовінізм. З державних установ звільнялися всі службовці, які не присяглися на вірність Польській державі. Територія Східної Галичини та Західної Волині була перейменована в Східну Малопольщу, а згодом — у Польщу «Б». Коронні землі мали назву Польща «А». В адміністративному відношенні край було поділено на п’ять воєводств — Волинське, Львівське, Поліське, Станіславське і Тернопільське. У вересні 1922 року польський сейм прийняв закон про воєводську автономію, відповідно до якого у Львівському, Станіславському і Тернопільському воєводствах утворювалися воєводські сеймики та їхні виконавчі органи — комітети. Рішення сеймиків вимагали санкції президента держави. Воєвода як представник уряду мав компетенцію зупинити будь-яке рішення сеймика, що не вимагало санкції президента. На посади воєвод і старост у повітах приймалися, як правило, особи польської національності. 1924 року видається закон про заборону української мови в усіх державних і муніціпальних установах, у тому числі сільських. У 30-х роках територіальні органи польської урядової адміністрації мали розподіл на загальні адміністрації та спеціальні. Загальна адміністрація мала функції, які відносилися до компетенції органів внутрішніх справ. Спеціальна адміністрація контролювала діяльність органів місцевого управління. На території воєводства уряд представляв воєвода. Він призначався на посаду президентом за поданням міністра внутрішніх справ і очолював загальну й спеціальну адміністрацію. Свої повноваження він здійснював за допомогою воєводського управління, яке, в свою чергу, поділялося на відділи. На чолі загальної адміністрації повіту стояв староста, якого призначав міністр внутрішніх справ. Староста підпорядковувався воєводі і представляв уряд на території повіту. Апарат управління воєвод і старост складався з секторів і відділів. Головне місце в цьому апараті займав відділ безпеки. Велике значення мали адміністративні відділи, які фактично були адміністративно-кримінальною юстицією і здійснювали нарівні з органами суду і прокуратури каральну політику. Зазначимо, що польський уряд на українських територіях фактично не приділяв уваги соціальній політиці, проблемам сільського господарства, освіти тощо. Це був період застою в економіці західноукраїнських земель. Північна Буковина в листопаді 1918 року після краху Австро-Угорщини увійшла до складу Румунії. Остаточно Буковина і Бесарабія були передані Румунії за умовами Севрського мирного договору в серпні 1920 року. Політична активність українців Буковини була незначною. Тут діяла тільки Українська національна партія. Нетерпимість румунів до українців була навіть більшою, ніж поляків, хоча за конституцією 1923 року передбачалася формальна рівність підданих. На рівні держави нехтувалися права українського народу, який проголосили «зукраїнізованими румунами». До кінця 1924 року були закриті всі українські школи, навіть прізвища змінювали на румунський зразок. Тут офіційно було запроваджено стан військової облоги, який тривав до 1928 року. Все це призвело до занепаду господарства та глибокої економічної й політичної кризи, наслідком якої стало встановлення фашистського режиму генерала Й. Антонеску. Закарпатська Україна у зазначений період опинилася в Чехословаччині у трохи кращому становищі. Чеська адміністрація зовні прихильно ставилася до розвитку освіти, визнала мову місцевого населення офіційною мовою «Підкарпатської Русі». Підкарпатська Русь стала однією з чотирьох областей Чехословаччини, повноправною частиною країни. Але на практиці українським землям відводилася роль найзанедбанішої провінції. Розвивалися лише деякі галузі промисловості — лісова та лісохімічна. Робітники працювали в тяжких умовах за дуже малу плату. Селяни ледь-ледь животіли з врожаїв, зібраних з їхніх крихітних ділянок землі. 1938 року Мюнхенською угодою частина Чехословаччини була передана Німеччині. У закарпатських українців з’явилася надія на отримання автономії для Закарпаття. Створена Руська національна рада 3 жовтня 1938 року висунула вимогу реальної автономії від центру. Уряд Чехословаччини погодився. Вже 11 жовтня 1938 року було створено перший уряд так званої Карпато-руської держави. 22 листопада 1938 року приймається закон Чехословацької Республіки про Конституцію Карпатської України. В цей час фашистський режим в Угорщині висуває свої претензії на Закарпаття. Це питання вирішував Віденський арбітраж, який прийняв рішення про передачу Угорщині частини Закарпатської України з містами Ужгород, Берегове, Мукачеве. У зв’язку з цими подіями столиця Карпатської України переноситься з Ужгорода до Хуста. Згодом Гітлер вирішив передати все Закарпаття Угорщині. В ніч з 14 на 15 березня 1939 року німецькі війська вступили на територію Чехословаччини. На територію Закарпаття вступають угорські війська. 15 березня 1938 року сейм законодавчо проголосив Карпатську Україну незалежною державою. Але Закарпатська Україна була окупована фашистською Угорщиною. Проголошення незалежної держави мало велике значення, оскільки продемонструвало прагнення українського народу до створення власної держави.
Ви переглядаєте статтю (реферат): «Державність і право західноукраїнських земель між двома світовими війнами» з дисципліни «Історія держави і права України»
