Соціалістична державність і право в Україні (1921—1929 рр.)
Зазначимо, що громадянська війна, політика воєнного комунізму, яка повністю збанкрутувала, спроби здійснення зовнішньополітичної стратегії на перемогу всесвітньої революції привели до паралічу виробництва, вугільної, продовольчої, транспортної кризи, скороченню робітничих місць і, як наслідок, до голоду, поширення епідемій. Повстання селян, що відбувалися в Україні та в центральній Росії на початку 20-х років, свідчили, що основна маса населення не могла більше миритися з політикою воєнного комунізму. Навесні 1921 року в Кронштадті вибухнуло повстання військовослужбовців. Все це примусило більшовиків визнати, що політика воєнного комунізму була помилковою. Вже в лютому 1921 року було підготовлено «Проект постанови ЦК про заміну розкладки натуральним податком». Х з’їзд РКП (б), який відбувся в березні 1921 року, прийняв рішення про перехід до нової економічної політики (неп). Але це не означало, що відбувся відступ від основної стратегічної лінії. Це була лише зміна тактики. Зберігаючи владу, комуністична партія допускала відродження економіки. 9 серпня 1921 року В. Ленін підписав «Наказ Ради Народних Комісарів про впровадження в життя начал нової економічної політики». Відповідно до нього у державній власності залишалися лише великі підприємства провідних галузей економіки. На інших підприємствах припускалася оренда для ведення підприємницької діяльності. Великі та середні підприємства об’єднувалися за галузевою, територіальною або галузево-територіальною ознаками. Такі об’єднання називалися трестами і не мали правового статусу юридичної особи. Одночасно з трестами утворювалися й синдикати, які займалися переважно торговельними операціями. Підприємства великої промисловості в цей час знаходилися в кризовому стані й на їх відродження необхідні були значні кошти. В жовтні 1922 року була проведена грошова реформа. Кошти, які з’явилися внаслідок реформи, спрямовувалися на розвиток машинобудування та електрифікацію. Внаслідок проведених реформ рівень промислового виробництва вже перевищував довоєнний рівень. Відбувалося також реформування сільського господарства. 1923 року було завершено перерозподіл землі. Землекористування бідняцько-середняцьких господарств збільшилося в півтора рази. Було запроваджено єдиний сільськогосподарський податок у грошовій формі, але більша частина незаможних селян від сплати податку звільнялася. З появою у травні 1923 року статті В. Леніна «Про кооперацію» було проголошено курс на розвиток кооперативного руху, який би сприяв вирішенню питань селян-власників. Зазначимо, що позитивні результати цих кроків були очевидні. Але з проголошенням курсу на індустріалізацію посилюється тиск на середні верстви населення, яких називали непманами. 1929 року розпочалася колективізація сільського господарства, що стало остаточною відмовою від засад непу в сільському господарстві. Студентам рекомендується звернути також увагу на значення юридичного оформлення СРСР. Зазначимо, що після невдачі у визвольних змаганнях більша частина України опинилася у складі нової, радянської держави. Так, ще в середині 1919 року партія більшовиків провела об’єднання життєво важливих сфер республік — економіки, фінансів, транспорту, оборони, зв’язку тощо. Управління ними здійснювалося з Москви. Наприкінці грудня 1920 року між РРФСР та УСРР було укладено договір про їх військовий та господарський союз. За цим договором у відання РРФСР передавалися комісаріати з військових і морських справ, торгівлі, фінансів, праці, шляхів сполучення, пошт і телеграфів та ВРНГ. Встановлювалися єдине громадянство та єдиний правовий простір. Уже в березні 1922 року Політбюро ЦК РКП(б) приймає рішення про перегляд договірних відносин РРФСР з іншими радянськими республіками, в тому числі з УСРР. У жовтні 1922 року на Пленумі ЦК РКП(б) була продекларована необхідність укладення договору між Україною, Білорусією, Федерацією Закавказьких республік і РРФСР про об’єднання їх в Союз Радянських Соціалістичних Республік із правом буцімто вільного виходу кожної з них зі складу Союзу. Зазначимо, що на противагу концепції Сталіна про «автономізацію» Пленум прийняв ленінський план об’єднання і утворив конституційну комісію, яка запропонувала триступеневу систему центрального управління: єдині, об’єднані та автономні наркомати. 30 грудня 1922 року в Москві у приміщенні Великого театру відбувся перший з’їзд Рад, який ухвалив рішення про утворення Союзу РСР, затвердив Декларацію про утворення СРСР і Союзний договір. На з’їзді було обрано вищий орган державної влади СРСР у період між з’їздами — Центральний виконавчий комітет СРСР (ЦВК). Зверніть увагу, що вже на першій сесії ЦВК СРСР було прийняте рішення про передачу Всеросійському ЦВК і його Президії повноважень з прийняття декретів і постанов, обов’язкових до виконання по всій території СРСР. А сам Договір про утворення СРСР навіть не було подано для ратифікації на з’їздах Рад республік. 1923 року було створено спеціальну комісію для розробки Конституції СРСР. У процесі підготовки проекту Конституції розгорілася боротьба між прихильниками концепції збереження суверенних прав республік (від України — Х. Раковський) і прибічниками Сталіна, які намагалися максимально обмежити суверенітет республік у складі СРСР. 6 липня 1923 року на другій сесії ЦВК СРСР було прийнято постанову, якою ухвалювався Основний Закон СРСР та надавалася йому чинність. З’їзди Рад союзних республік також схвалили Конституцію СРСР, а 31 січня 1924 року на II з’їзді Рад Конституція СРСР остаточно була затверджена. Зазначимо, що на відміну від Конституції 1919 року , де Україна проголошувалася унітарною державою, новою Конституцією було передбачене автономне вкраплення — Молдавська автономія. 29 липня 1924 року ЦК КП(б)У приймає рішення про утворення Молдавської автономної республіки, яке підтверджувалося постановою ВУЦИК «Про утворення Автономної Молдавської СРР» від 12 жовтня 1924 року. Відповідно на з’їзді Рад Молдавської АСРР та Всеукраїнського з’їзду Рад було затверджено Молдавську АСРР у складі УСРР. Вищі органи влади й управління за новою Конституцією не змінювалися. До них належали Всеукраїнський з’їзд Рад, ВУЦВК, Президія ВУЦВК і РНК. Положенням про ВУЦВК від 12 жовтня 1924 року визначався порядок обрання ВУЦВК, термін повноважень, періодичність скликання сесій (тричі на рік). Діяльність Президії ВУЦВК регулювалася Наказом про порядок роботи Президії ВУЦВК від 1 липня 1926 року. Наказом передбачалося створення Малої Президії ВУЦВК, яка відігравала роль внутрішнього допоміжного органу. 12 жовтня 1924 року у зв’язку з прийняттям Конституції СРСР затверджувалося нове Положення про Раду Народних Комісарів УСРР. Таким чином відбулося нормативне закріплення посилення виконавчої влади за рахунок законодавчої влади. РНК одержала право розглядати найважливіші загальнодержавні питання, в тому числі і прийняття нормативних актів. Тоді ж було затверджене Загальне положення про народні комісаріати УСРР, а у 1927—1929 рр. було прийнято ряд положень про окремі наркомати, в яких чітко визначалися права, обов’язки та структура наркоматів. 15 травня 1929 року XI Всеукраїнський з’їзд Рад затвердив нову Конституцію УРСР. Вона складалася з 82 статей і 5 розділів: загальні положення; про устрій Радянської влади; про виборчі права; про бюджет Української РСР; про герб, прапор і столицю Української РСР. Визначалися суверенні права України, які у порівнянні з Конституцією 1919 року були значно звужені. Право законодавчої ініціативи отримала Президія ВУЦВК. З 1922 року в Україні проводилася адміністративна реформа. Правовою основою її здійснення була постанова ВУЦВК «Про упорядкування і прискорення робіт по адміністративно-територіальному поділу УСРР» від 1 лютого 1922 року. Внаслідок заходів, що проводилися, кількість губерній в Україні скоротилася з 12 до 9. В квітні 1923 року ВУЦВК ухвалив постанову «Про новий адміністративно-територіальний поділ України», яким затвердив новий поділ республіки на округи та райони, а постановою «Про ліквідацію губерній і перехід на триступеневу систему управління» від 3 червня 1925 року ліквідувався поділ республіки на губернії. Крім цього, було створено 12 національних районів і 549 національних сільрад. Остаточний перехід на триступеневу систему управління завершився 1929 року. В місцевому управлінні слід відзначити діяльність так званих комітетів незаможних селян (комнезамів). Часто на селі вони були єдиними органами радянської влади і підміняли своєю діяльністю сільради. 27 травня 1922 року ВУЦВК приймає «Закон про комнезами», який встановлював їх права і обов’язки в умовах нової економічної політики. 1925 року було прийнято цілий ряд нормативних актів, які визначали права та обов’язки всіх місцевих органів державної влади: Положення про окружні з’їзди Рад і окружні комітети, про районні з’їзди Рад і районні виконавчі комітети, про сільські Ради, про міські і селищні Ради робітничих, селянських і червоноармійських депутатів тощо. 12 жовтня 1927 року ВУЦВК приймає нове Положення про сільські Ради, за якими вони стали найвищими органами влади на підвідомчій їм території. В розвитку радянського конституціоналізму певне значення мала й Конституція УРСР 1929 року, яка була затверджена на XI Всеукраїнському з’їзді Рад 15 травня 1929 року. Вона складалася з 82 статей і 5-ти розілів: 1. Загальні положення; 2. Про устрій Радянської влади (цей розділ складався з двох частин: одна була присвячена центральним органам влади, а друга — місцевим); 3. Про виборчі права; 4. Про бюджет Української СРР; 5. Про герб, прапор і столицю Української СРР. Зазначимо, що вперше були введені в Конституцію розділи про виборчі права і про бюджет. Ст. 2 і 3 Конституції визначали правовий статус УРСР відносно союзного центру. Суверенні права України у порівнянні з Конституцією 1919 року значно звужувалися. Ст. 4 вказувала на право УРСР приймати в громадянство окремих осіб, але одночасно фіксувала принцип єдності радянського громадянства, який виражався в тому, що громадяни УРСР є громадянами СРСР. У Конституції визнавалося право на власне законодавство й управління, але вища юридична сила належала загальносоюзним актам. Встановлювалася нова періодичність скликання з’їздів Рад та надзвичайних з’їздів. За ст. 7 ВУЦВК отримала право законодавчої ініціативи. Місцевими органами влади визнавалися Ради робітничих, селянських та червоноармійських депутатів, районні та окружні з’їзди Рад, а також їхні виконкоми. Зверніть увагу, що статті Конституції УРСР мали декларативний характер і не були статтями прямої дії. В розвитку правової системи в зазначений період спостерігалися певні зміни. Так, ще 1919 року було запропоновано провести кодифікацію радянського законодавства на основі Конституції 1919 року. Необхідно звернути увагу на теоретичні дискусії правознавців щодо джерел становлення нового права. Як приклад, можна назвати орієнтацію психологічної школи права на так звану революційну правосвідомість. Послідовники соціологічної інтерпретації права ставилися до законодавства як до планової політики. В 1922—1927 роках у радянській Росії, а згодом і в Україні, проводилася повна кодифікація всіх галузей права. Для України особливість полягала у тому, що поряд з існуванням власних законодавчих актів, активно застосовувалося законодавство РРФСР. За досить короткий період кодекси та інші законодавчі акти державних органів РРФСР фактично були проштамповані в Україні і набрали чинності на території УСРР. З 1924 року починається розробка основ союзного законодавства. Так, у жовтні 1924 року приймаються Основи судоустрою і судочинства Союзу РСР і союзних республік, Основні начала кримінального законодавства Союзу РСР і союзних республік, у грудні 1928 року — Загальні начала землекористування та землеустрою СРСР. У зазначений період в Україні приділялася значна увага освіті. 22 листопада 1922 року приймається Кодекс законів про народну освіту УСРР. У ньому було закріплено систему освіти і виховання, організаційні форми освіти, завдання, методи та перспективи діяльності в цьому напрямку. В галузі адміністративного права велика кількість несистематизованих нормативних актів значно ускладнювала роботу вищих і місцевих органів влади й управління. В серпні 1924 року було підготовлено перший проект Адміністративного кодексу УСРР, а прийнято його було 12 жовтня 1927 року. Адміністративний кодекс складався з 15 розділів, до яких входило 528 статей. Питання, що регулювалися цим кодексом: взаємовідносини органів державного управління; відносини органів державного управління з громадянами; відносини громадян з органами державного управління. Врегульовувалися такі основні сфери адміністративного регулювання: адміністративні акти; заходи адміністративного впливу; трудова повинність; попередження стихійних лих і боротьба з ними; охорона громадського порядку; порядок утримання і втрати громадянства; реєстрація та облік руху населення; організація і діяльність товариств, союзів, клубів, з’їздів, зібрань, правила про культи; правила про публічні видовища та розваги; нагляд адміністративних органів за торгівлею; порядок оскарження дій адміністративних органів. Цивільне законодавство було спрямоване на розширення і зміцнення державної власності як основи радянського ладу. Так, Рада Народних Комісарів УСРР у 1921 році приймає постанову «Основні положення про заходи по відбудові великої промисловості, підвищенню і розвитку виробництва», у відповідності до якої державні органи отримували право створювати на засадах госпрозрахунку особливі об’єднання великих державних підприємств. В умовах непу дозволялася діяльність кооперативних і приватних підприємств, запроваджувалися плати за користування транспортом, поштою, телефоном, телеграфом, за комунальні послуги, надавалося власникам право відчужувати власність (за винятком сільських будівель). З 1923 року в Україні набуває чинності Цивільний кодекс РРФСР 1922 року. Структурно він складався з чотирьох частин. У загальній частині визначалися основні положення, суб’єкти та об’єкти цивільних прав, угоди, давалося поняття позовної давності. Право власності регулювалося нормами, що вміщувалися в розділі «Речове право», а розділ «Зобов’язальне право» містив норми, що регулювали зобов’язання з договорів і зобов’язання з безпідставного збагачення та завдання шкоди. Забезпечувалася певна свобода договорів. Визначалися загальні умови, за якими укладалися угоди. Зверніть увагу, що однією з особливостей зобов’язального права було застосування статей Кримінального кодексу за порушення цивільних договірних відносин. Цивільний кодекс дозволяв приватну власність на ненаціоналізоване майно, але свобода розпорядження ним обмежувалася інтересами держави, яка могла розірвати невигідний для неї договір. Приватна власність мала три форми: одноособова власність фізичних осіб; власність декількох осіб, які не складають об’єднання (загальна власність); власність приватних юридичних осіб. Четвертий розділ вміщував норми спадкового права. Право спадщини по закону і заповіту допускалось у межах 10 тис. крб. вартості майна. Та частина майна, що перевищувала встановлену вартість, переходила у власність держави. В наступні роки було прийнято ряд важливих нормативних актів: положення про державні промислові трести, про належні державні будинки в містах і селищах міського типу та про порядок використання житлових приміщень у цих будинках; постанова ВУЦВК і Раднаркому УСРР від 6 лютого 1929 року «Про авторське право» тощо. В розвиток сімейного права 31 травня 1926 року ВУЦВК затверджує «Кодекс законів про родину, опіку, подружжя та про акти громадянського стану». Він складався з 5-ти розділів: родина; про опікунство; подружжя; права громадян змінювати своє прізвище та ім’я; визнання особи безвісно відсутньою або померлою. Зазначимо, що кодекс визнавав за дійсну лише державну реєстрацію шлюбу, регулював майнові та аліментні відносини подружжя, правовідносини між батьками і дітьми, питання опіки й піклування. В окремих випадках суди могли визнавати права незареєстрованого подружжя на отримання аліментів від іншого та на набуте майно. В умовах непу почалася заміна трудової повинності, яка скасовується, договірними відносинами. 15 листопада 1922 року було введено в дію Кодекс законів про працю УСРР. Він складався з 17 розділів, які поділялися на 192 статті. Норми кодексу поширювалися на всіх осіб, що працювали за наймом. Наймання і надання робочої сили проводилося виключно на основі добровільної згоди працівника. Так, тривалість робочого дня становила вісім годин, а для тих осіб, що працювали під землею, а також для осіб розумової та конторської праці — шість годин. Безперервний щотижневий відпочинок мав становити не менше 42 годин. За кодексом колективний і трудовий договори були основними правовими формами залучення до праці. Встановлювалося, що при укладанні колективних трудових угод профспілки мали право виступати перед різними інстанціями від імені найманих працівників з питань праці і побуту. Розмір оплати за працю не міг бути меншим обов’язкового мінімуму оплати, що встановлювалася для даної категорії праці державою. Тривалість нормативного робочого дня за кодексом становила 8 годин. Пільги — 6 годин — встановлювалися для неповнолітніх, для осіб, що працювали під землею, а також для осіб розумової і конторської праці. Земельні правові відносини регулювалися Земельним кодексом РРФСР від 1922 року, який після внесених до нього несуттєвих змін став називатися Земельним кодексом УСРР. Кодекс складався з основних положень і чотирьох частин: про трудове землекористування, про міські землі, про державне земельне майно, про землеустрій і переселення. Цей нормативний акт підтвердив право державної власності на землю. Право користування землями сільськогосподарського призначення надавалося трудовим землеробам та їх об’єднанням, міським поселенням, державним установам та підприємствам і встановлювалося безстроковим. Регламентувався порядок і організація роботи органів управління земельним товариством, правове становище селянського подвір’я. Використання найманої праці допускалося лише за умови дотримання законів про охорону й нормування праці, а також при умові неможливості господарства самому виконати необхідну роботу. Види землекористування за кодексом — общинне, дільниче, колективне. Переваги надавалися колективному землекористуванню. В червні 1927 року були прийняті доповнення до Земельного кодексу УСРР. Фактично була зроблена його нова редакція. Приймалися також закон про ліси, ветеринарний кодекс, що сприяло природоохоронним заходам та розвитку сільського господарства. Після проголошення курсу на колективізацію 15 грудня 1928 року ЦВК і РНК СРСР було прийнято «Загальні начала землекористування і землеустрою», які визначали компетенцію Союзу РСР і союзних республік по розпорядженню земельним фондом, регулюванню землеустрою і землекористування. Слід зазначити, що особливу роль у зміцненні влади дик- татури комуністичної партії відігравало кримінальне законодавство. В Україні при складанні власного кодексу за основу було взято Кримінальний кодекс РРФСР. Кримінальний кодекс УРСР складався з загальної та особливої частин. Встановлювалося, що покарання застосовуються для загальної профілактики нових правопорушень, залучення злочинця до умов співжиття через виховні заходи (виправно-трудові роботи) та унеможливлення здійснення злочину в майбутньому. В кодексі вперше у разі відсутності норм, що вміщують вказівки на окремі види злочинів, встановлювалася можливість покарання у відповідності зі статтями, які передбачають схожі за важливістю і родом злочини. Злочини розподілялися на: державні; посадові; порушення правил про відокремлення церкви від держави; господарські; злочини проти життя, здоров’я, свободи і гідності особи; майнові злочини; військові; порушення правил, що охороняють народне здоров’я, громадську безпеку та громадський порядок. Після прийняття Конституції СРСР 1924 року до Кодексу було внесено зміни, в яких давалося поняття контрреволюційного злочину, було систематизовано кримінально-правові норми, спрямовані на боротьбу з такими злочинами. Було видано також постанову про застосування норм кримінального права, про конфіскацію надлишків хліба в селян. 1927 року приймається новий Кримінальний кодекс УСРР, який базувався на загальносоюзному законодавстві та законодавстві РРФСР. Новий Кримінальний кодекс деталізував і уточнював злочини проти порядку управління та злочини посадові, але слід зазначити, що законодавство не встигало за репресивною практикою, що розпочалася. Всього після прийняття Кримінального кодексу 1927 року протягом наступних двох років тільки в Україні було прийнято 56 законодавчих актів з питань кримінального права. З’являлися нові норми кримінального законодавства, якими підвищувалося покарання за злочини проти економічної могутності СРСР, за шкідницькі акти, дезорганізацію транспорту, зраду, розкрадання соціалістичної власності. З’являється така кваліфікація, як вороги народу, які підлягали розстрілу з конфіскацією майна. 23 жовтня 1925 року було прийнято виправно-трудовий кодекс УСРР. Зазначимо, що вперше в історії завданням виправно-трудового права стало перевиховання злочинців за допомогою праці. В цьому кодексі регламентувалася система виправно-трудових закладів, режим утримання, порядок прийняття в’язнів до виправно-трудових закладів, класифікація ув’язнених, заходи дисциплінарного впливу, застосування примусових робіт без утримання під вартою тощо. Кодекс складався з 22 розділів. 13 вересня 1922 року ВУЦВК затвердив Кримінально-процесуальний кодекс УСРР. У ньому закріплювалися принципи судочинства в кримінальних справах: гласність, усність, безпосередність судочинства, змагальність, рівноправність сторін, право звинуваченого на захист тощо. Встановлювався порядок провадження слідства, порядок провадження справи в народному суді, в раді народних суддів, регламентувалося судочинство в ревтрибуналах, порядок виконання судових вироків. Кодекс визначав роль і завдання прокуратури у здійсненні нагляду за законністю від затримання підозрюваного до винесення судового вироку. Зазначалося, що в справах, у яких брав участь прокурор, участь захисника була обов’язковою. Правовою основою судової реформи стали: «Положення про судоустрій РРФСР» від 31 жовтня 1922 року; «Основи кримінального судочинства СРСР і союзних республік», прийняті 31 жовтня 1924 року, а також «Положення про судоустрій УСРР» від 23 жовтня 1925 року. Створювалася єдина система судових органів: народний суд, губернський суд, Верховний Суд УСРР. Тимчасово дозволялася діяльність воєнних трибуналів. Народний суд був головною ланкою судової системи і діяв у складі постійного народного судді або постійного народного судді та двох народних засідателів. В останньому Положенні регламентувалася діяльність не лише судових органів, а й прокуратури, слідчих, колегії захисників, нотаріату та ін. Необхідно зазначити, що особливу увагу комуністична партія приділяла роботі репресивних органів на Україні. 1922 року Всеукраїнську Надзвичайну комісію було перейменовано у Державне політичне управління (ДПУ), а у зв’язку з утворенням СРСР — в Об’єднане Державне політичне управління (ОДПУ) при Раднаркомі СРСР. На місцях існували відділи ДПУ при губвиконкомах, а після ліквідації губерній — при окрвиконкомах. Існували також особливі відділи корпусів і дивізій Українського військового округу, транспортні відділи ДПУ та ДПУ по охороні кордонів. ДПУ мало вживати заходів з придушення та попередження контрреволюційних виступів, вести боротьбу з шпигунством, охороняти шляхи сполучення і кордони, виконувати спеціальні доручення. З квітня 1925 року ОДПУ одержало право не допускати в певні місцевості осіб, що відбули покарання. З 1927 року ОДПУ одержало право позасудової репресії щодо осіб, які недбало ставилися до таємних документів, не вживали заходів протипожежної охорони. Тож необмежена диктатура більшовицької партії стала нормою державно-правового розвитку України.
Ви переглядаєте статтю (реферат): «Соціалістична державність і право в Україні (1921—1929 рр.)» з дисципліни «Історія держави і права України»
